Покарана ініціативність

Ініціатива карається, - ця істина давно відома й багато разів перевірена на практиці. Правда, методи покарання бувають різними. Як, для прикладу, поставити на місце занадто ініціативну жінку? У Чопі (Закарпаття) над цим питанням не дуже заморочувалися, а застосували давній прийом - кулаком в обличчя, а далі носаками по тілу. Щоб знала, як втручатися не в свої справи!

"Не наша компетенція…"

Ця невесела історія показує, до чого може призвести наполегливе бажання щось змінити у своєму місті. Вражає не сам її фінал (подумаєш - побили людину, кого цим сьогодні здивуєш?), а те, що потерпіла - жінка, посадова особа, заступник міського голови. Лариса Ступак тривалий час намагається покласти край гральному бізнесу, через що заходить у конфлікт із правоохоронцями. Вона впевнена: боротьба з "однорукими бандитами" і брутальний напад пов'язані причинно-наслідковим зв'язком.

- За останні два роки було багато спроб закрити в нашому містечку гральний бізнес, і це постійно призводило до протистояння з міліцією, - розповідає Лариса Ступак, заступник міського голови Чопа. - Я б виділила кілька таких конфліктів, про які варто розповісти детальніше. У серпні 2011р., повертаючись із роботи, за 20 метрів від свого під'їзду я побачила зал гральних автоматів. Двері були відчинені, за одним із автоматів сидів знайомий молодий хлопець. Я зайшла всередину й зателефонувала начальнику міського відділення міліції, з котрим часто спілкувалася по роботі. Описала ситуацію, а він мені: "Знаєте, ми не можемо приїхати, для цього потрібна опергрупа з райвідділу. Це не наша компетенція…" І не приїхали. Телефоную меру міста й одному з обласних депутатів. За цей час дівчина, котра обслуговувала апарати, швиденько вигнала гравця, вимкнула світло й сказала: "Я маю йти, ви залишаєтеся?" Розуміючи, що коли вона замкне двері, то довести щось потім буде дуже важко, я відповіла: залишаюся. Тоді вона просто зачинила мене й спокійно пішла. Я пробула там 40 хвилин, доки не приїхали наша мер і депутат. Зразу за ними з'явилася й міліція. Мене відчинили, всі ми дали пояснення, я написала в міліцію заяву про злочин. І на цьому все скінчилося - зал і далі працював. Через місяць звертаюся в міліцію з проханням повідомити про реакцію на заяву. Ніякої відповіді. Тільки через півроку, коли я поїхала в райвідділ міліції в Оноківці, цю відповідь (яку начебто вислали поштою, але вона не дійшла) вдалося прочитати. Міліцейська перевірка встановила, що гральні автомати у приміщенні просто зберігаються, а дівчина вмикає їх раз на день для профілактики! Хлопця, котрий грав за автоматом (я назвала його прізвище) знайти не вдалося, тому в порушенні кримінальної справи відмовили!..

Однак це був лише початок. Наприкінці 2011р. міський голова утворила комісію на чолі зі мною для обстеження закладів торгівлі щодо готовності до Євро-2012.

До її складу ввійшли представники міліції, податкової, санепідемстанції і т.д. Під час обстеження закладів ми виявили кілька нелегальних залів гральних автоматів. Один із них - прямо навпроти мерії. На час нашого візиту там були 32 автомати, 10 із яких працювали. Комісія склала акт і направила в міліцію для вжиття заходів. І знову нічого! Через певний час збираємо в мерії спеціальну нараду, на яку викликаємо начальника міського відділення міліції й запитуємо, чому нічого не робиться. Ось що він сказав: "Слід розрізняти, що таке гральний бізнес, а що гральні апарати. Щоб закрити це, треба ще одну комісію з представниками СБУ й прокуратури…" Намагаємося пояснити, що боротьба з гральним бізнесом - це компетенція саме міліції, якій ми дали конкретні адреси й підписали акти. Врешті-решт, домовилися дати міліції ще 20 днів і потім знову скликати нараду. Але за той час начальника відділення замінили, тому ніхто не прийшов. Крім згадуваного комісійного акта щодо грального залу напроти мерії, була ще маса заяв і звернень. І нічого! Зал працює досі, я щодня бачу з вікна свого кабінету, як туди через задні двері заходять люди…

Однак і це ще не все. Є в Чопі один торговий заклад, який став уже своєрідною притчею во язицех. Він не зареєстрований, не має жодних дозвільних документів, не платить податків. Усі знають, що там продають безакцизне спиртне й наркотики, грають на автоматах. Заклад розміщений у спальному районі й відчинений тільки вночі. На нього є купа скарг від мешканців сусідніх багатоповерхівок, які через постійний крик, бійки, галас не можуть спокійно спати. В мерію скаржилися навіть працівниця райвідділу міліції та колишній працівник СБУ, депутат міськради, котрі там живуть. Чому в мерію? Бо численні заяви в міліцію нічого не дають. Що може зробити міськрада? Я неодноразово організовувала нічні рейди з працівників мерії та депутатів. Приходимо туди, бачимо гучний балаган, викликаємо міліцію. Та приїжджає й починає вмовляти власницю: "Ну, Маша, ну закрийся нарешті, стільки мороки через тебе…" Маша обіцяє закритися, міліція їде, заклад працює далі. І так по новому й новому колу. Торік у лютому я особисто написала на цей заклад три заяви за одну ніч, - міліція тричі приїжджала, Маша тричі обіцяла закритися, а заклад і далі працював. Одного разу приїжджала навіть опергрупа з райвідділу. Оперативники покрутили в руках пляшки зі спиртним без акцизних марок і поклали на місце. В зал гральних автоматів вони не зайшли, бо він був зачинений, а Маша сказала, що забула ключ дома. Було складено акт, взято пояснення від присутніх - і все! Заклад досі працює. Мої спроби домогтися реакції на численні заяви (тільки я написала їх 7) не дали жодного результату. Торік про цей заклад писала місцева газета. Видно, міліцію це зачепило, і вона вирішила взятися за мене - почала складати протоколи про адмінпорушення.

Удар в обличчя від майора міліції

Перший протокол стосовно Л.Ступак склали на підставі заяви мешканки Чопа, яка стверджувала, ніби заступник мера нецензурно висловлювалася в магазині. Чоп - маленьке містечко, Л.Ступак знає практично кожного мешканця, тому швидко знайшла заявницю - дівчину-угорку, яка майже не розмовляє українською й російською. Коли їй переклали її ж заяву, дівчина вигукнула: "Я такого не казала!" Суд визнав протокол незаконним. Доки його розглядали, проти заступниці мера склади другий протокол - що вона пошкодила двері й перешкоджала підприємницькій діяльності. Заявниця - власниця того самого нічного закладу! Те, що масивні двері досі справні (їх практично неможливо пошкодити, тим більше жінці), а сам заклад нелегальний, міліцію не збентежило. Суд також визнав протокол незаконним, зараз справа в апеляції. Затим був третій протокол, також від власниці нічного закладу, - ніби заступниця мера матюкалася й погрожувала їй. Оскільки Л.Ступак постійно була там зі свідками, які запросто спростували б ці звинувачення, міліція навіть не передала протокол до суду.

- Паралельно мені почали передавати через різних знайомих "привіти", - продовжує Л.Ступак. - Наприклад, щоб я обережніше їздила велосипедом на роботу, бо ще випадково зіб'є машина. Щоб не з'являлася в місті вночі. Щоб подумала про сина, якому можуть підкинути наркотики… Зате гральним бізнесом ніхто й не думав займатися. Торік у листопаді стався ще один інцидент із міліцією, під час якого вже не обійшлося без застосування фізичної сили. Пізно ввечері ми з чоловіком їхали до мами, як раптом у центрі міста до машини підбігає знайомий хлопець із криком: "Допоможіть!" Виявилося, що на нього напав хуліган - громадянин Росії, молодий хлопець, який останні кілька років - гроза Чопа. Хлопець, коли вип'є, стає неконтрольованим, від нього постраждала купа людей - то голову комусь розіб'є арматурою, то "розочкою" поріже. Після кількох затримань його давно мали видворити з України, однак міліція цього не робить. Переконую хлопця сісти в машину і їхати в міське відділення писати заяву. Він відмовляється - боїться, що міліція все одно нічого не зробить, а хуліган його потім уб'є. Через кілька хвилин наш знайомий виходить із машини, і в цей момент із кафе вибігає той самий хуліган і нападає на нього. Прибігаю на допомогу, намагаюся напоумити дебошира. Той п'яний, хапає мене за плече, тягне вниз і кричить: "На коліна!" З машини прибігає чоловік і відтягує його. Телефоную в міліцію й прошу терміново приїхати. Приїжджають два міліціонери, котрі стають збоку, дивляться, як двоє чоловіків намагаються втихомирити хулігана, і кажуть йому: "Ну, ти - чуєш, не бикуй! Іди додому". - "І це все?" - обурююся. "А що ми можемо, якщо його на день міста 15 беркутівців ледве втримали? Тут опергрупа потрібна". Врешті-решт хуліган спокійно йде геть, а міліціонери від'їжджають. Ми в машину й за ними. Я зателефонувала в райвідділ, відрекомендувалася й попросила вислати в Чоп опергрупу, бо по місту ходить небезпечна людина, яка може накоїти лиха. "Та знаємо ми про вас, чули про заступницю мера, - відповідають. - У вас є труп? Нема? Тоді приїдемо, коли зможемо…" Вранці ми з тим хлопцем і його мамою знову прийшли в міське відділення, щоб написати заяву на хулігана. Коли я почула, що його так і не затримали, попросила папір для ще однієї заяви - про бездіяльність міліції. Мені відмовили - сказали, що, відповідно до нового КПК, потрібні спеціальні бланки (як з'ясувалося згодом - це брехня). Прошу бланк - не реагують. Нас дві години протримали у відділенні, нічого не приймаючи. Врешті-решт я ввімкнула свою фотокамеру в режим відеозйомки й стала вкотре просити бланк. Із чергової частини виходить майор, який також знімає мене своїм мобільником, а потім раптово вибиває фотокамеру з моїх рук. Я тримала її біля очей, тому він зачепив і обличчя. І став викручувати руку, намагаючись забрати камеру. Оговтавшись від шоку, що мене вдарив офіцер міліції, починаю кричати. З кабінетів виходять інші міліціонери й байдуже спостерігають цю картину. Нарешті з'являється начальник відділення, розбороняє нас і запрошує мене в кабінет. Пояснюю, що сталося, а він у відповідь піднімає телефонну трубку й наказує: "Викличте опергрупу, будемо вилучати фотокамеру за незаконну зйомку". Тоді я мовчки встала й пішла з відділення. Через кілька годин віднесла заяву в обласну прокуратуру на бездіяльність міліції в затриманні хулігана. А через кілька днів, скопіювавши відеозапис із чергової частини на диск і виклавши його в Інтернеті, знову прийшла в обласну прокуратуру, щоб подати заяву про напад на мене офіцера міліції. Заяву так і не прийняли. Тоді відзначали День прокуратури, можливо там було не до "різних скаржників". Жінка, що приймала мене, поводилася дуже зверхньо: "Що ви хочете? Господи, скільки вас тут ходить. І кожному прокурора подавай… Та йдіть звідси!" Після чого вийшла в інший кабінет. Я зателефонувала на гарячу лінію в Генпрокуратуру. Там не могли повірити, що від мене відмовилися прийняти заяву й просто вигнали. Пообіцяли все з'ясувати й передзвонити, але так і не передзвонили. Пізніше я подала заяву на майора міліції в міжрайонну прокуратуру. Звідти прийшла відповідь, що матеріали передано в райвідділ міліції для службової перевірки. І все! На інші спроби зрушити справу з місця не було жодної реакції. Я усвідомлюю, що такі речі не можна залишати без реакції, адже якщо міліціонер дозволяє собі вдарити заступника мера, то що він робить із простими бабусями? Тому після кількох місяців мовчанки правоохоронних органів подала на майора до суду.

"Усе місто мовчки спостерігає - хто кого"

Саме тоді, в лютому, я стала помічати в нашому під'їзді дивного молодого чоловіка. Він з'являвся вранці, коли я йшла на роботу, завжди прикривався каптуром і стояв так, щоб неможливо було розгледіти обличчя. Одного разу, піднімаючись назустріч, він із викликом зачепив мене плечем. Його бачили й інші сусіди, я була впевнена, що хлопець найняв квартиру в нашому будинку. Напад стався 7 березня. Коли я вранці вирушала на роботу, цей хлопець знову вийшов назустріч і, порівнявшись зі мною, несподівано щосили вдарив мене у вухо! Я відлетіла до стінки й сповзла вниз, і тоді він, не кажучи й слова, з люттю почав гамселити мене по всьому тілу. Я стала кричати: "Допоможіть!", але він не звертав на це уваги. Тільки коли біля під'їзду почулися чиїсь кроки, вискочив і побіг через двір. Я підхопилася й кинулася вслід. У дворі стояли моя колега з чоловіком і сусіди - всього семеро людей. Вони бачили хлопця, що пробіг за кілька метрів, але наче заціпеніли й не рухалися. Я з криком намагаюся наздогнати нападника, він забігає у вузький прохід між будинками, й тут із-за рогу виходить чоловік середніх років і загороджує мені дорогу. "Ви бачили того хлопця? - питаю, налетівши на нього. - Він тільки що напав на мене!" - "Га? Що? Не бачив, не знаю…" Він відступився й пішов, лише коли хлопець зник. Уже потім я зрозуміла, що це був спільник, який затримав мене… Приїхала міліція, і я попросила всіх свідків не розходитися, щоб дати пояснення. Міліціонери посадили мене в машину - хотіли проїхатися по сусідніх вулицях, чи не впізнаю когось. Але мені стало зле, тому довелося їхати в лікарню. Доки там надавали допомогу (лікарі діагностували струс мозку і численні садна, забої, синці), міліціонери випитували про напад і я, наскільки могла, відповідала. Цими поясненнями і обмежилися спроби затримати злочинця по гарячих слідах. Наступного разу мене викликали в райвідділ аж через два тижні. Я поцікавилася, чому так пізно. "До мене справа надійшла тільки вчора, - відповів слідчий. - Але за цей час робота проводилася". І показує товсту папку. Прошу подивитися, і він неохоче погоджується. Це були письмові опитування мешканців Чопа, серед яких я з подивом побачила імена своїх сусідів, котрі вже роками не живуть у місті, хоча все ще зареєстровані в нашому будинку. Один давно виїхав до США, інший - в Угорщину, ще один 10 років тому переїхав до Києва. Цікавлюся, як могли опитати цих людей, і чую у відповідь: "Може, по телефону…" Батько хлопця, котрий давно перебрався до Києва, - мій колега. Зразу зателефонувала йому й попросила з'ясувати, чи опитувала міліція сина. Він віддзвонився через п'ять хвилин: "Я запитував сина, - ніхто його не опитував". - "Ну, по-всякому може бути…" - зреагував на це слідчий. Зате сімох людей, що стояли у дворі й бачили нападника, міліція не опитала! Запитую, чому, і знову чую: "До мене справа потрапила тільки вчора…" Цих сімох свідків не опитали навіть через тиждень після моєї розмови зі слідчим… За минулий рік я написала в міліцію 14 заяв, - усі вони були гострими. Більшість стосувалася грального бізнесу і не отримали жодної реакції. Крім того, я суджуся з міліцією через незаконні адмінпротоколи, напад чергового майора… Чудово знаю, як ставиться до мене міліція, тому впевнена, що вона й не намагатиметься по-справжньому шукати злочинця. Їй це не потрібно…

Розслідуванням нападу на Л.Ступак займається Ужгородський райвідділ міліції. Відкрито кримінальне провадження за попередньою кваліфікацією - спричинення легких тілесних ушкоджень (ч.1 ст.125 Кримінального кодексу). Як розповів автору матеріалу перший заступник начальника Ужгородського РВВС, начальник слідчого відділення Олександр Бондарчук, розглядаються два мотиви злочину - хуліганство або напад, пов'язаний зі службовою діяльністю. Міліція провела подвірні обходи й опитала фактично третину мешканців Чопа. У тому числі й свідків, які бачили нападника (справді, того ж дня, коли журналіст домовлявся про коментар у міліції, чотирьох із семи свідків опитали. Це сталося через 22 дні після нападу). Однак детально описати злочинця вони не змогли, тому скласти фоторобот неможливо. Натомість зроблено орієнтування по статурі й одягу. Наскільки вдалося міліції просунутися в розкритті злочину, О.Бондарчук повідомити відмовився через таємницю слідства. Справа перебуває на контролі Ужгородської міжрайонної прокуратури.

- А що із заявою про інцидент у черговій частині Чопського відділення?

- Цим займається прокуратура району. Моя думка - там особисте… Можу категорично сказати, що це не пов'язано з нападом.

- А зали з гральними автоматами, щодо яких були заяви?

- Ці заяви написані торік, на них виїжджали наші слідчо-оперативні групи. У приміщеннях, на які вказувала Л.Ступак, нічого не виявили…

DT.UA намагалося взяти коментар і в Ужгородського міжрайонного прокурора Івана Царя. Цей коментар був би особливо цікавий з огляду на те, що прокурор - чоловік мера Чопа Галини Цар, безпосередньої керівниці Лариси Ступак. Тому він не може не бути в курсі справи про ситуацію з гральним бізнесом у місті. Прокурор за п'ять хвилин міг би розібратися з інцидентом у черговій частині Чопського відділення міліції, тим більше що в Інтернеті доступний відеозапис події (на ньому Л.Ступак ввічливо, спокійним голосом просить дати їй бланк, на це виходить майор міліції, щось пояснює, а затим - різкий помах руки, звук удару, й камера відключається). Нарешті, прокурор міг би (і зобов'язаний!) проконтролювати, щоб розслідування нападу на Л.Ступак проводилося належним чином. Було би бажання. І.Цар двічі відкладав зустріч із DT.UA, нарешті призначив конкретний час, однак коли журналіст прийшов у прокуратуру, секретар сказала: "Іван Іванович щойно кудись пішов". Дальші неодноразові спроби зв'язатися з І.Царем по мобільному телефону були безрезультатними, - прокурор просто не брав слухавку.

- Навіщо вам потрібні ці протистояння? - ставлю Ларисі Ступак запитання, яке напрошується з самого початку нашої зустрічі. - Адже особисто вас гральний бізнес не зачіпає. Так само, як не зачіпав хуліган, що напав на того хлопця…

- Справді, не зачіпає. Просто в мене такий характер, така фішка - домагатися справедливості в усьому (і не тільки з гральними автоматами). Знаю, що це пахне юнацьким максималізмом, але мені 52 роки, й іншою я не буду. Дуже багато людей попереджали - не лізь туди, це небезпечно. За великим рахунком, особисто мені це не потрібно, - у мене був час проаналізувати ці речі. Але я бачу, як страждають мої подруги, в котрих діти крадуть золоті прикраси, здають у ломбард і програють усі гроші. Як їхні батьки залишають у гральних залах свої пенсії. Коли в мерію приходить жінка й каже: "Зробіть щось, бо батько уже все з хати виніс", - то я не можу на це не реагувати. Якщо мер утворює комісію для перевірки закладів, то зроблю все, що маю зробити, а не напишу відписку, як 90% чиновників. І так само примушуватиму виконувати свою роботу правоохоронців…

- Ви відчуваєте якусь підтримку як заступник міського голови?

- Важко про це судити… Коли прошу колег піти в нічний рейд, не всі, але йдуть, а потім пишуть пояснення. Хоча заяви в міліцію подавала тільки я. Розумію людей, котрі не рвуть на собі сорочку й не лізуть на амбразуру. Але вважаю, що живу правильно. Незважаючи на весь бруд, який вилили на мене в Інтернеті, на демонстративну бездіяльність міліції, на напад. Хай вони думають, що залякали мене. Але мені не страшно, бо я маю рацію. Нелегальний бізнес повинен бути закритий. Не кажу - зробіть це по всій Україні. Чоп - маленьке містечко, тут усього дві центральні вулиці, дев'ять тисяч населення. Я знаю всіх дітей, вони виросли на моїх очах. То хай хоч у моєму місті цього не буде… Я зі своїх податків утримую міліцію, то за те, що хотіла подати заяву, вийшов майор міліції і вдарив мене? А інші майори й полковники його прикривають? Хіба це припустимо? Я не можу так просто подарувати це, й не збираюся. Зараз усе місто мовчки спостерігає - хто кого. Усі знають мій непростий характер, і всі зачаїлися й спостерігають…

- Який, по-вашому, можливий вихід із ситуації? Що далі?

- Доки в місті не буде таких відчайдушних і принципових, як Ступак, якій не страшно і в нічний рейд піти, і отримати в під'їзді струс мозку, - нічого не буде. Я не відчуваю, щоб хтось став пліч-о-пліч. Доки лежала в лікарні, жоден із міських депутатів не зателефонував і не поцікавився, як справи. Кожен настільки наляканий, настільки впевнений, що його це не стосується, що це проблема Ступак та її довгого носа… "Як добре, що я не такий" - думають вони. Але я не впевнена, що їх це не стосується. Бо о 4-й ранку бачила їхніх дітей у нічному закладі за дуже неприглядними заняттями. Те, що сталося, Ступак якраз не стосується, - вона не свої інтереси вирішувала. Можете запитати будь-кого в місті, навіть моїх недоброзичливців, і кожен скаже, що я хабарів не беру, "питань" не вирішую. Якби на мене було хоч щось, давно притягнули б до кримінальної відповідальності. Я живу в звичайній "двушці", алкоголю не вживаю зовсім, а на роботу їжджу велосипедом. Мій син постійно каже: "Навіщо тобі ця боротьба, хіба не можна якось простіше все сприймати?.." Ну, можна простіше - посидіти в кухні, обговорити владу, подлубатися в носі. Але я так не можу. І чудово розумію, що це може кепсько для мене скінчитися. Тому маю тільки один вихід - говорити про все, щоб почуло якомога більше людей. Іншого виходу немає…