Пільги: хто менше?

Ну от, народ з олімпу знову готовий зняти із себе останню сорочку, щоб поділитися з мешканцями нижнього міста. Чергові передвиборні торги щодо скасування пільг народним депутатам відкрив сам президент. Однак у його бочці меду ціною в півмільярда — так гарант оцінив усі мислимі й немислимі преференції жителів депутатського едему — виявилася ложка дьогтю. Президент заявив, що на півмільярда можна або погасити всі борги по заробітній платі, або підвищити пенсії в Україні — на 20 (!) відсотків. На жаль, Ющенко помилився.

Зазирнувши в деякі фінансові документи, у тому числі й у бюджет країни, ми виявили, що, по-перше, борг по зарплатні на 1 липня цього року становить 840 мільйонів гривень, і навіть із великою натяжкою депутатські півмільярда його не покриють. По-друге, згідно з даними Пенсійного фонду України, середньорічний обсяг пенсійних виплат становить 72 мільярди гривень. Таким чином, шляхом нескладної математичної операції неважко порахувати: щоб підвищити пенсії на 20 відсотків, як запропонував президент, необхідно мати як мінімум
14 мільяр­дів гривень. Що більш як у 30 (!) разів перевищує цифру, оприлюднену Ющенком.

Тепер очевидно, що гарант зачитав перед камерою, м’яко кажучи, не зовсім вивірений текст. Напевно, це сталося тому, що Віктор Андрійович повністю довіряє людині, котра вручила йому цей документ. А заразом й девальвувала президентське звернення до народу, звівши його тему до дрібноти і банальної політичної реклами. Мабуть, Ющенко все ж усвідомлює масштаб помилки і розуміє, що за такої ситуації президенту не завадило б самому оперувати базовими для економіки цифрами і не довіряти тим людям в оточенні, які здатні так примітивно його підставити.

Однак не встигли ми обрахувати президентські ініціативи, як молотком на пільговому аукціоні вдарив прем’єр. Хто менше? Віктор Федорович оголосив про необхідність урізати не лише пільги, а й зарплати депутатів та й інших носіїв бренду «влада», включаючи секретаріат президента і Кабмін, вже у вересні на позачерговій сесії Верховної Ради. Не існуючої. Вдарив сильно. І, можливо, по пальцю. Позаяк лише десять місяців тому фракція Януковича в повному складі не голосувала за скасування депутатських пільг, що його запропонувала фракція БЮТ своїм законопроектом.

Так чи інакше, але пільгова тема набула воістину національного розмаху. «ДТ» включилося в кампанію і провело власне розслідування в кабінетах, де новоявлені санітари від влади мають намір прибрати найбільш засмічені преференціями кутки.

Потрапив до списку, прийшов до тями — рай

Детальне вивчення закону про статус народного депутата відкриває третє око, і ти раптом починаєш чітко фіксувати всі принади так і не здійсненого у твоєму житті комунізму. Сума на його забезпечення в окремо взятому державному органі визначена бюджетом і становила 2007 року 719 мільйонів гривень. П’ять років тому вона не перевищувала 190 мільйонів. Таким чином, можна констатувати, що коли 2002 року кожен із 450 депутатів коштував державі 400 тисяч гривень, то 2007-го — вже 1,5 мільйона. Тут закладені витрати як на обслуговуючий депутатів апарат парламенту (штат ВР із апаратом 1500 чоловік), так і на ті самі царські пільги, що їх мають намір обрізати. До речі, депутатські преференції можна виявити не лише в бюджеті ВР, а й, приміром, у фінансовому документі Державного управління справами. Там закладено витрати на відому Феофанію, де слуги народу отримують медичні послуги. Управління пильнує також і про депутатські дачі.

Офіційно представляти ВР у дискусії з «ДТ» ніхто не наважився — керівник апарата ВР пан Зайчук, а також керуючий справами апарата пан Рудковський (кажуть, він чимало знає про розподіл житла депутатам) обмежилися відписками і дали нам офіційну пораду звернутися з приводу роз’яснення до керівництва регламентного комітету. Однак воно, в особі пана Єфремова, відбуло у відпустку. Тож картину про фривольне життя слуг народу нам довелося вивчати самостійно. Щоправда, з використанням документів, законів і точки зору рядових депутатів, які були готовими розмовляти на цю тему.

Однак перш ніж зануритися в чуже щастя, радимо розділити цю багатосотенну, «жируючу» за рахунок платника податків армію на три загони, що виникли за сучасних політичних умов. Щоб не дійти до абсурду в бажанні обрізати їм усе — навіть життєво важливе. Отже, депутати-ратаї. Ті, хто не має бізнесу, а має принципи. А також певні міркування щодо виконання основної депутатської функції — написання законів. Їх — меншість. Бізнесмени, котрі мають заводи і пароплави. Водночас часто не мають принципів. Що, звісно ж, не може не позначатися на якості і пріоритетності їхніх законодавчих ініціатив, які здебільшого лобіюють інтереси «заводів і пароплавів» своїх фракцій. Їх — більшість. І нарешті, обслуга. Ані грошей у них, ані принципів, ані законодавчих ініціатив. В основному це вихідці з приймалень, охорони й інших обслуговуючих структур депутатів-бізнесменів. Їх багато.

Тепер, з огляду на всю різноплановість сучасного образу народного обранця, спробуємо пройти весь його шлях від початку до кінця. Одразу уточнимо, що хоч як би по-блюзнірськи це не звучало, під кінцем мається на увазі зовсім не закінчення повноважень. Право на комунізм у депутатів довічне. Отже, все починається з переїзду до столиці разом із домочадцями, котрий, природно, оплачується державою. Як, утім, і всі наступні пересування тіла та голосу (телефонні розмови) країною і далеким зарубіжжям. Тут у парламенті є значні проблеми з лімітами. Точніше, з їх­ньою відсутністю. Чимало слуг народу літають у справах щотижня. Проте під останніми сьогодні навряд чи варто розуміти роботу в округах. Пропорційна система геть розбалансувала цей напрям депутатської діяльності. Приймають виборців одиниці. Решта — вочевидь, нудьгуючи за дружинами, які ще не переїхали до столиці, у вихідні радують їх своїми візитами.

Що стосується житла, яке сьогодні отримують депутати безплатно і в довічне користування, то ця преференція, мабуть, одна із найдорожчих і найбільш спірних.

— Пільги на житло передбачені 35-ю статтею закону про статус народного депутата, — каже член регламентного комітету двох скликань, бютівець Сергій Сас. — Однак у початковій редакції з цього приводу в законі було всього два рядки про необхідність виділяти депутатам службове житло на час виконання повноважень або компенсувати відсутність житла грошима. Останнє стосувалося насамперед тих депутатів, які давно живуть у столиці, але не мають житла. Для решти ж були передбачені службові квартири. У попередньому скликанні, з ініціативи ПР, до закону про статус народного депутата внесли зміни, як на мене, з юридичної точки зору, не зовсім коректні. На першому місці опинилася грошова компенсація тим, хто житла потребує, потім службове житло, а потім житло в постійне користування.

— Як розподіляється житло?

— Потребуючі у тримісячний термін подають заяви в регламентний комітет. Комітет їх розглядає. Серед першочергових претендентів на квартири — учасники бойових дій, інваліди, «афганці», «чорнобильці»… А також члени спілок письменників, композиторів, журналістів тощо, які мають право на додаткову площу. Кількість метрів дається залежно від складу сім’ї.

— Решта чекають свого часу в готелях?

— Так. Зараз депутати переважно живуть у готелі «Київ». Зазвичай це однокімнатний двомісний номер, який фінансує ВР. За хороми депутати доплачують із власної кишені.

— Скільки квартир уже отримали депутати 5-го скликання?

— Я працював у комітеті по квітень, потім БЮТ, як відомо, не брав участі в діяльності ВР. При мені отримали десь 30 квартир. Одночасно виділити квартири, звісно, не можна. Деякі депутати мусять по кілька років жити в готелях. Будує житло житловий комбінат ВР. Є проблема і з земельними майданчиками. Проте депутати, котрі через якісь обставини не можуть довго чекати житла, отримують компенсації за окремою бюджетною програмою.

— Як обчислювалася сума компенсації?

— Комітет робив запити в будівельні організації столиці, Київраду. Так визначали середню вартість квадрата, як передбачено законом. У попередньому скликанні вона становила десь 2 тис. 400 грн., а в цьому — близько 5 тис. грн. Хочу вас запевнити, що розподіл житла на рівні комітету — однозначно прозорий процес.

— Ніколи не цікавився цією проблемою, — каже народний депутат від ПР, почесний президент Укргазбанку Василь Горбаль. — Знаю лише, що всі безквартирні відразу біжать забивати готельні номери. Однак у мене склалося враження, що посади глави секретаріату і керуючого справами ВР інколи більше значимі, ніж депутатський статус. Взагалі-то, і квартири, і гроші швидше отримують активніші. Дуже добре пам’ятаю, як, наприклад, депутат попереднього скликання Катерина Фоменко кілька років жила в номері разом із сином. При цьому вона дуже напружено працювала в комітеті. Омельченко випадково дізнався про її проблему і виділив їй житло з міського фонду. Якщо не помиляюся, у нашій фракції нині житла потребують 47 депутатів. А в усій ВР — понад 80 чоловік. Як я до цього ставлюся? Негативно. У депутатів треба відбити охоту залишатися в столиці. Еліта у нас тому й не оновлюється — приїхав, закріпився, а в округ — лише на виборчу кампанію. Отож тут необхідне або тільки службове житло, або якісь кредитні програми.

Слід сказати, що не всі депутати-бізнесмени легко відмовляються від квартир та компенсацій. Якимсь дивом пани Губський (БЮТ) і Ярославський (ПР), наприклад, у попередньому скликанні отримали компенсації. Правда, ходять чутки, що на користь своїх помічників, яких, до речі, у депутата може бути аж 32 (!), четверо — штатних. Благодійність за чужі гроші? А чому б і ні, якщо ніхто їх не лічить? Чесно кажучи, таке ж саме відчуття не полишає, коли мова заходить про так звані «депутатські». Взагалі, проблема матеріального утримання слуг народу, як і їхнього житла, з розряду найбільш дискусійних. І тут є кілька моментів. Можна безкінечно сперечатися про величину зарплатні, але не погодитися з тим, що оплата праці депутата має бути гідною, не можна. Сьогодні вона становить 14 тисяч гривень.

— Мабуть, це найскладніше питання з усіх, адже заробітну плату не скасуєш, як інші пільги, — каже Сергій Сас. — Той, хто щойно прийшов до парламенту, не може отримувати стільки ж, скільки досвідчений депутат. Має бути якась градація. Однак визначати надбавку до окладу в одну тисячу гривень кількістю законопроектів, як сьогодні пропонують, хоч би хто при цьому доплачував депутатові — партія чи бюджет, теж не можна. Законопроект — дуже тонка матерія. Є закони, які готуються роками, вводять абсолютно нові поняття й механізми. Я, наприклад, допрацьовував закон про лізинг. На той час такого поняття взагалі в законодавстві не було. Ця тема потребувала тривалого опанування в умовах відсутності методичної літератури. А є законопроекти, котрі складаються з двох слів. Такі теж зараховувати?

Ось як у нас роблять окремі «депутатики»? Зліпив проект із перекладеного російського закону і приніс у парламент. Я знаю таких. Їх чимало. Дехто взагалі використовує старі документи, які були розглянуті в першому читанні і стали власністю ВР. Люди пачками вносять їх під своїм ім’ям. Треба врегулювати питання авторства. Адже треба розуміти, той, хто вніс законопроект, — ще не автор. Раніше це враховувалося. Тепер ні. Законопроект, відповідно до нашого законодавства, взагалі не є інтелектуальною власністю. Точно може піти «вал». А якщо законопроект не прийнято? Його оплачувати чи ні? А коли об’єднують кілька законопроектів? І взагалі, у нас дуже мало депутатів, які самі пишуть. В основному помічники, — завершив депутат.

Що стосується «депутатських» — а це щомісячна добавка до платні народного обранця на суму двох його окладів (оклад депутата становить 6 тис. 100 грн, а загальний заробіток з усіма надбавками — 13—14 тис. грн.) на здійснення депутатської діяльності, то тут, як кажуть, кінь не валявся. От цікаво, пан Піскун, прикріплений до Києва, провів хоч одну зустріч із виборцями? А Ківалов? Щось ми сумніваємося... Правда, вони можуть сміливо приєднатися до депутатів, які, за їхніми словами, левову частку «депутатських» витрачають на канцтовари. Інші ж при цьому відверто пояснюють, що якщо працювати у виділеному тобі кабінеті й не виходити з нього до кінця робочого дня, то всі витрати твоєї продуктивної діяльності ляжуть на плечі, знову ж таки, віртуальної статті бюджету ВР, а не твоєї вже наповненої кишені. Суцільна економія особистого бюджету виходить.

Важливим моментом, який фінансово підтримує депутата, можна вважати й пенсію, що практично дублює депутатський заробіток. До речі, на думку того ж таки Василя Горбаля, часто саме пенсіонери ставали причиною неголосування фракцій за скасування пільг. Жаліли товаришів.

— Гадаю, що для основної маси депутатів має бути визначено стелю в пенсійних виплатах, як і в державних службовців, а ось професійним депутатам треба встановлювати високу пенсію за особливі заслуги, — каже регіонал. — Тоді б і за місця в парламенті все життя не трималися. А взагалі, обмеження потрібне не тільки в пенсіях і зарплатах, а й у терміні перебування в парламенті. Депутатом є сенс бути не більше двох термінів. Якщо без перерви. Інакше око замилюється, а всі знання про навколишній світ формуються виключно з кулуарних розмов. Це небезпечно — настає остаточний розрив із проблемами людей, чиї інтереси депутат покликаний захищати.

Ще одна небезпека, яка підстерігає державний бюджет на шляху до оптимізації витрат, — це непомірна турбота держави про екс-депутата. Крім безплатного лікування в озброєній до зубів Феофанії (про це в іншому розділі нашої розповіді), пільгових путівок у санаторії та значних виплат при виході в реальний, аж ніяк не комуністичний, світ, депутат, який, приміром, не може працевлаштуватися, весь рік має право розраховувати на свій депутатський заробіток. А якщо він і далі не знаходить собі місця на трудовій ниві, то має всі законні підстави вимагати 50 відсотків депутатської зарплати. Кажуть, що під егідою Ради утворилася ціла фракція «непрацездатних» слуг народу, які, незалежно від політичної орієнтації, щомісяця приносять довідки, що підтверджують їхню трудову хворобу. Халява об’єднує.

Із непублікованого: тривала відпустка, збереження стажу й попередньої посади, державне страхування на суму десятирічного утримання, підвищення кваліфікації та інші принади становлять солідний соціальний пакет для народного обранця. На забезпечення якого країна справді витрачає гроші. Проте, як з’ясувалося, не найбільші.

ДУСя президента, або почому будиночок у селі?

На відміну від секретаріату президента, який відмовив «ДТ» в уточненні джерела президентських розрахунків стосовно гігантської економії на депутатських пільгах, Державне управління справами (ДУС, а в народі — просто ДУСя), розкрило нам майже всі таємниці свого існування.

Так, утримання 826 працівників управління (секретаріат президента — 595 чоловік, апарат управління — 203 і Національний центр євроатлантичної інтеграції — 27) 2007 року коштуватиме скарбниці 777 мільйонів гривень. Якщо тупо порівняти зі штатом ВР (1500 чоловік), на який, як ми вже зауважили, припадає 719 мільйонів бюджетних асигнувань, то президентська цифра витрат також, м’яко кажучи, насторожує.

Слід гадати, канцелярії, як обіцяв президент Ющенко на Майдані, не вийшло. Реакційна адміністрація Кучми плавно трансформувалася в революційний секретаріат Ющенка, загубивши дорогою 30 багнетів, зате вдвічі збільшивши свої витрати. ДУС зберегло за собою майже всі госпрозрахункові підприємства, об які зламав перо не один журналіст, вивчаючи кримінальну спадщину Ігоря Бакая. Отож розібратися з прибутками, доходами, податками на сотні ДУСиних об’єктів і тепер так само важко, як знайти гроші партії. Проте, скориставшись гостинністю головного фінансиста управління справами Василя Дмитрука, який у міру своєї компетенції спробував подати нам картину ДУСиних витрат, ми зупинимося на основних. А також на тих, які не можуть не викликати зацікавлення у платників податків.

Отож, левову частку у статті витрат під казенною назвою «Організаційне, інформаційно-аналітичне і матеріально-технічне забезпечення президента» становить оплата праці штатних працівників ДУСі — 81% з урахуванням нарахувань. Решта — комунальні послуги та, природно, дорогі, як і в парламенті, канцтовари. На все — 115 мільйонів. П’ять років тому — всього 30. Найяскравіший момент — заробітна плата. Середній показник по управлінні справами — 5 тисяч гривень. Про систему оплати праці, яка практикується у секретаріаті, досить цікаво повідано у звіті Рахункової палати України, яка на дозвіллі вивчала тему у всіх центральних органах державної влади, зокрема і в секретаріаті президента.

Серед основних порушень — поява у штатному розписі посад, не передбачених жодними кількісними нормами і законами. Так, у пана Балоги, наприклад, вісім (!) заступників, один із яких уповноважений координувати діяльність решти. Схоже на анекдот: «Другий сторож для того, щоб не вкрали першого». Наявний і багатократний розрив у оплаті праці керівного складу секретаріату й інших органів державної влади. Так, у жовтні 2005 року в схему посадових окладів керівних працівників державних органів введено посаду прес-секретаря президента України з окладом у розмірі 75% посадового окладу прем’єр-міністра (оклад прем’єра, не плутати з зарплатою, — 6,640 грн.). Таким чином, оклад прес-секретаря було збільшено усемеро. Його дорівняли до посадових окладів заступника міністра, голови Ради міністрів АР Крим, керівників обласних державних адміністрацій. Він перевищує посадові оклади керівників центральних органів влади (крім міністрів) та керівників структурних підрозділів секретаріату. Але чи можна порівняти функціональне навантаження прес-секретаря, хай навіть президента, і того ж таки глави, приміром, Донецької обласної адміністрації, який координує життя багатомільйонного регіону? Велике запитання.

Рахункова палата у своєму звіті звертає увагу й на мінімізацію частки посадового окладу в заробітній платі (18—30%). Унаслідок чого традиційними в секретаріаті стали непрозорі та довільні надбавки за високі та інші, не затверджені законодавством «досягнення», загальний розмір яких сягає 240%. За даними палати, у ручному режимі провадилася й виплата премій. «Так, середній розмір щомісячної премії для керівних працівників секретаріату президента в 2005 році становив 63,5%, у 2006-му — 67%, у першому кварталі 2007-го — уже 94%, — зазначає глава Рахункової палати Валентин Симоненко. — Усього за цей період сума премій, нарахованих із порушеннями, становила 717,5 тис. гривень».

З 30 мільйонів до 83 збільшилися за останні роки витрати президентської команди на потреби під кодовою назвою «обслуговування діяльності президента», де «сидить» відома резиденція «Залісся». До речі, за свідченням пана Дмитрука, у цій самій статті витрат зафіксовані й інші 13 (і навіщо стільки?) президентських резиденцій. Щоправда, виловити суму, яка піде на утримання кожної, практично неможливо. Бюджет ДУСі, як виявилося, не настільки «просунутий» документ, щоб уточнювати в ньому такі «дрібниці». Улюблена ж резиденція Ющенка в Гуті, яка, правда, не має статусу державної, із бюджету Мінтрансу встигла перекочувати в ДУСю, зайнявши оборону в окремій статті разом із усім лісовим господарством президента. Сім мільйонів виділено на ліс чи ліс із Гутою?

Проте притичини із фінансуванням президентських резиденцій стали лише маленьким цвяшком на шляху до найбільшої заковики бюджету ДУСі — урядових дач. Щодо цього в нас із паном Дмитруком відбувся цікавий діалог.

— Василю Миколайовичу, а от на статтю «Матеріальна підтримка санаторно-курортних установ» у проекті бюджету закладалося 70 мільйонів, проте на виході санаторії отримали 101 мільйон. А вони у вас начебто госпрозрахункові, самоокупні…

— У цій програмі залишилися дачні будиночки будинків відпочинку в Кончі-Заспі та Пущі-Водиці (там розташовані державні дачі тих, для кого вони передбачені законом). Тут-таки закладено витрати управління санаторно-курортних закладів Криму.

— Державні дачі прем’єра, президента?

— Так. Зростання ж обумовлене насамперед капітальними витратами. Будівлі робляться непридатним і їх потрібно ремонтувати.

— Скільки всього державних дач на балансі ДУСі?

— Ми такої статистки не ведемо. Я особисто не знаю, скільки там дач.

— Кажуть, що там побудовано сот­ні нових?

— Не можу сказати.

— Чому ж, якщо вони у вас на балансі і ви їх фінансуєте?

— Напевно, є перелік осіб, котрим дачі виділені постановою Кабміну. Я ж відповідаю лише за фінансове забезпечення їх утримання. Хто там мешкає — Іванов, Петров, Сидоров? Я фінансую дачі, а не працівників. Ви ж знаєте, що там проживають і перший президент, і Леонід Кучма, екс-прем’єри та багато інших. Коли я сюди прийшов, ці об’єкти вже фінансувалися. Це традиція.

— Проте час минає, може, там уже якихось будиночків немає, а ви їх фінансуєте?

— Будинки відпочинку — самостійні юридичні особи.

— … які фінансуються через ДУСю. Правильно?

— Вони захищають бюджет.

— І ви не ставили їм питання про інвентаризацію, наприклад? Не цікавилися якоюсь звітністю. У рамках затвердження бюджету.

— Це не мої питання. Ми фізично це не потягнемо своїм управлінням у якому працюють 27 осіб. І взагалі, мене більше цікавлять питання майбутнього, ніж об’єкти, які ми вже профінансували.

— Там є обслуговуючий персонал?

— Звісно. Думаю все-таки мій бухгалтер, котрий веде ці об’єкти, знає їхню кількість.

— Так, може, уточнимо прямо зараз?

— Це, напевно, не моє питання.

— А хто тоді, якщо не головний фінансист, якого керівник уповноважив розмовляти з представником преси, може відповісти на це запитання?

— Зверніться письмово. Вам дадуть відповідь.

— Тож ми звернулися.

— У вашому переліку запитань про дачі не йшлося.

— Вони напевне входять у поняття «гарантовані державою соціальні пільги для чиновників». Хіба не так?

— Так. Та це не мої питання. Я в Кончі тільки один раз і був. Навіщо мені взагалі туди ходити?

В одному зі своїх інтерв’ю колишній віце-прем’єр Микола Томенко, який у Кончу не тільки ходив, а й жив там, висловився щодо цього приблизно так: «Це містечко — така собі радянська спадщина, в якому є елементи і комунізму, і первісного накопичення капіталу, і агресивного капіталізму. Ще за радянських часів там був установлений чіткий порядок: міністру — однокімнатний будинок, віце-прем’єру — дво-, прем’єру та спікеру — трикімнатний. Оскільки комунізм не відбувся і настав капіталізм, то всі «нормальні», тобто спритні, люди позносили ці дерев’яні будинки й побудували свої — круті особняки. Частину цих будинків уже приватизовано. Та парадокс полягає в тому, що ця база де-юре залишається начебто державною власністю — уся інфраструктура, що обслуговує її, безоплатна — за вами прибирають, доглядають, їсти готують... Для мене ця «база», де я як віце-прем’єр так і не зміг зрозуміти, що там відбувається, є показовою — «країна пільг» вигідна й новій владі».

До речі, треба сказати, що формально самі держслужбовці ДУСі особливими пільгами не обтяжені. За винятком рідкісних поселень особливо наближених до тіла президента в містечко, яке залишилося загадкою для пана Томенка, а також медичної страховки, яка дає можливість обслуговуватися у відомій Феофанії. Ого! — скаже пересічний громадянин і, знаєте, не помилиться. Оскільки приблизно такою самою була моя реакція, коли я почала підраховувати бюджетні витрати на колишнє «4-те управління». Нарахувала аж 430 (!) мільйонів. На 55 тисяч держслужбовців, які там обслуговуються, депутатів й інших чиновників із сім’ями. Якщо слідувати традиції наших примітивних підрахунків, то лікування одного пацієнта у Феофанії коштує державі приблизно 8 тисяч гривень на рік. Разом із капітальними вкладеннями. І навіть якщо вилучити зарплату персоналу, однаково тисячі (!) залишаються. І це, коли гривня з копійками на добу на ліжко-місце десь у Бердичеві. До того ж виявилося, що мільйони Феофанії так майстерно розосереджені не лише по окремих статтях бюджету ДУСі, коли часом і не здогадатися, що йдеться про «4-те управління», а й у рахунках Міністерства охорони здоров’я. Ну хіба така різнобічна турбота про зразкову лікарню, ні, не майбутнього, яку має намір будувати перша леді країни, а теперішнього, не може не вражати?!

До речі, коли вже йдеться про Катерину Ющенко, то з певного часу, пробачте за каламбур, перша леді стала першою президентською дружиною, у котрої більше немає проблем із пробками в столиці — її супроводжує почесний міліцейський ескорт. Ця пільга не передбачена законом.

Про витрати ж ДУСі на літаки, прийняття, візити та решту атрибутів влади, які встиг полюбити Віктор Андрійович, багато говорити не будемо. Вони традиційно зростають. Чого не скажеш про авторитет нашої дер­жави.

Цей «скромний» хлопець Кабмін

На тлі витрат Верховної Ради і ДУСі, які наближаються до півтора мільярдів, Кабмін зі своїми 300 мільйонами і апаратом у 1200 осіб справді мерхне. Бачили б ви очі міністра Кабміну пана Толстоухова, який передусім запропонував кореспондентові «ДТ» порівняльну характеристику витрат щодо цього.

— Більш відкритої структури, ніж секретаріат Кабінету міністрів, нині не існує, — запевнив Анатолій Володимирович. — Регулярно ми пишемо звіти про витрати коштів і розміщуємо їх на сайті уряду. Потім у клубі збираємо всіх журналістів, які цікавляться цим питанням. Потім вони нас клюють, викаблучуються, вибачте, кожний у міру своєї вихованості. Ми ж робимо все це цілком свідомо. У результаті я не маю наміру відповідати на якісь дурні запитання, чому ми, приміром, купили чотири «Мерседеси». Ви хоч пачками шліть мені такі листи, проте я на них відповідати не буду. Тому що для вас це банальний смажений факт, а для мене — питання життєдіяльності керівника Кабміну. От і все.

— Як ви ставитеся до ініціативи президента скасувати пільги депутатам?

— Прем’єр запропонував скасувати їх уже не тільки депутатам. І всі члени уряду це підтримали. От ви мене запитайте, скільки разів я користувався своїм правом одержати путівку й поїхати до санаторію? Я вам скажу — жодного разу. Віктор Андрійович, знімаючи мене якось, до речі, без усяких пояснень, із посади держсекретаря, особисто пропонував дачу, обслуговування й машину — я відмовився. Для мене тут узагалі немає жодних питань, які раптом так сильно почали мучити всіх інших.

— Вас мучить директива уряду щодо необхідності в новому бюджеті скоротити поточні витрати по всіх статтях на 15%, крім заробітної плати й комунальних платежів?

— Важко сказати. Такі рішення й підходи традиційні. Особливо в бюджетний період. І конче в розпал виборів. Це все може подобатися лише з точки зору популізму.

— А якщо з точки зору сутності?

— Гроші треба рахувати завжди й не жирувати.

— А заступників і віце-прем’єрів треба рахувати? Он у Міністерстві внутрішніх справ днями з’явився дванадцятий заступник… Теж гроші одержує.

— Уряд нині формує коаліція, створена в парламенті. І він сам по собі жодних штатів роздувати не може. Зрозумійте, коли коаліція ухвалює рішення, питання ефективності або неефективності — немає.

— ???

— Якщо коаліція вважає за потрібне реалізувати саме такі кадрові підходи, то уряд їх і реалізує. До того ж, з точки зору економічних результатів роботи, говорити про те, що ця система не ефективна, не можна. Щодо європейських стандартів, напевно, це не той шлях. Як, утім, і щодо модернізації системи державного управління. Проте колись і в нас буде все інакше.

Інше питання, як до цього ставитися нині. На мою думку, в результаті курс буде жорст­ким і послідовним. Ми приведемо все у відповідність із законом і з тим, що мало б називатися кадровою політикою, але насправді так не називається. Нині ми маємо стихію кадрових призначень, яка в чомусь більш, у чомусь менш регульована. Вважаю, після виборів ця лінія буде пріоритетною.

— Чому після виборів, а не тепер? Уряд при владі цілий рік!

— Ви ж бачите, коаліційний уряд проходить перший якісний експеримент. Тим більше за умов, коли між гілками влади такі відносини, що виникає запитання, а чи є взагалі єдине дерево цієї самої влади. Так, є втрати. І в майбутньому ми не маємо наміру втілювати їх у практику.

— А поки що приводитимемо своїх людей?

— Я тут нікого не звільняв. І чудово знаю, хто прийшов в апарат Кабміну при Тимошенко, хто при Єханурові. Знаю навіть, хто забезпечує просочування інформації. Але я нікого не звільнив. Не можна демонструвати безвідповідальне ставлення до кадрів. Особливо секретаріату Кабміну. Це той орган, який має працювати і вдень і вночі. І тут я можу зняти капелюх перед нашими попередниками — і перед Юлією Володимирівною, і перед Юрієм Івановичем — за те, що берегли людей і найменше замахувалися на апарат.

— Та чому ж тоді таке нещадне ставлення до кадрів у міністерствах? І при Юлії Володимирівні, і при вас?

— У нас немає збалансованої кадрової політики.

— Лідер «НУ» критикує намір Кабміну встановити високі пенсії екс- міністрам на рівні міністерських зарплат.

— У законі про Кабмін цієї позиції не врахували. Ми її просто виправляємо. І віддаємо данину поваги людям, котрі працювали в попередніх урядах. Так має бути. А коментарі пана Кириленка мене абсолютно не дивують. Якщо ця людина, будучи міністром, відмовилася візувати рішення, пов’язане з організацією похорон віце-прем’єра Кураса, лише тому, що він колись був комуністом, то… я думаю, що це вади виховання.

— А як поясните зростання витрат апарату? Вони у вас теж утричі виросли, порівняно з 2002 роком.

— По-перше, ми почали будувати й ремонтувати свої будинки. По-друге, розширилися повноваження Кабміну. Кількість делегацій збільшилася.

Однак до зразково-показової презентації міністра Кабміну варто додати кілька деталей. По-перше, кадрові експерименти під егідою коаліції — не така вже невинна річ, як це намагається подати пан Толстоухов. Голова Рахункової палати Валентин Симоненко заявляє:

— Останніми роками набула поширення практика збільшення кількості посад заступників керівників органів державного управління. При цьому в постанову Кабінету міністрів від 26.02.2000 № 403, якою визначено їхню граничну кількість, зміни не вносяться. Спотворення даних про граничну кількість заступників керівників та відсутність достовірної інформації, навіть у Мінфіні, ускладнює процес визначення суми витрат на оплату праці, особливо в тих державних органах, де питома вага керівних працівників у загальній кількості досить висока.

Впродовж 2006 року та п’яти місяців 2007-го прийнято низку рішень уряду щодо збільшення кількості заступників керівника. Внаслідок чого вона зросла — на 56 осіб, або 27,7%.

Додаткове введення таких посад у межах затвердженого обсягу витрат означає, що доведеться вишукувати на оплату їхньої праці понад 13 мільйонів гривень, а це викликає погіршення соціального стану інших працівників. Наприклад, річний фонд оплати праці тільки однієї додатково введеної посади заступника міністра економіки становить 189 тисяч, що дорівнює річному фонду оплати праці шести співробітників, — завершив Симоненко.

Якщо коаліція не може працювати без постійного кадрового допінгу (за рахунок платників податків), то навіщо вона потрібна? Навіщо в МВС дванадцять заступників, у Мін’юсті — 11, а в Мінмолспорту із трьомастами працівниками — 8? А в столичного чемпіона Леоніда Черновецького, який досить упевнено почувається під крилом коаліції, взагалі 18? З 2005 року кількість заступників не зросла лише в МЗС і МО… Чи треба тут щось коментувати? Хіба тільки уточнити, що Рахункова палата зафіксувала в надрах виконавчої влади практично ідентичні із секретаріатом президента порушення в системі оплати праці. З мізерними окладами і дутими надбавками, із штучними вакансіями і розподілами, знову-таки — в ручному режимі, вільних коштів між близькими людьми відповідального начальства. А якщо сюди додати необмежені можливості всередині самих міністерств, із їхніми багатомільярдними бюджетами, непрозорими тендерами, відкотами, платними послугами, будівництвом, земельними ділянками та іншими штуками, властивими країні, яка переживає черговий переділ власності, то можна написати ще не одну шпальту на предмет пільг, які несподівано падають на голови формально обділених міністрів і К^о. Не говоритимемо про всіх — свічку не тримали, проте про порочну тенденцію не сказати ще раз — не маємо права. Як і про те, що наразі не маємо інформації, в яку статтю бюджету якого відомства закладено, приміром, будівництво нового шикарного особняка для прем’єр-міністра в Нових Петрівцях.

За результатами ж нашого, безумовно поспішного і не найглибшого, аналізу основних пільговиків від влади кілька висновків зробити все-таки наважимося.

По-перше, незалежно від розмірів і сум, які проживають і проїдають наші законодавці, виконавці та президент із командою, всі вони з самого початку є користувачами магічного бренду під назвою «влада». Що саме по собі — не тільки велика пільга, а й основна гарантія успіху в корумпованій країні.

По-друге, у період боротьби за цей успіх користувачі бренду раптом, несподівано для самих себе, починають говорити правду, яку в період «стабільної роботи» владного трикутника навряд чи почуєш. У зв’язку з цим можна довго критикувати президента Ющенка за помилки в математичних розрахунках стосовно як пільг народних депутатів, так і витрат його ж секретаріату, проте не віддати президентові належне як ініціаторові теми, що вже другий тиждень є топовою, не можна.

По-третє, віддавши належне гарантові, слід відзначити й решту політичних сил, які брали участь у цих незвичних торгах. Дивись, і скасують ці кляті пільги. Правда, хотілося б, щоб при цьому політики не дійшли до абсурду, проект якого днями виклав пан Колесніков. Адже не всі представники влади по житті пливуть «Білим лебедем»...