Піддавки

Головний принцип японської боротьби айкідо — використання енергії супротивника проти нього самого. Вгадати напрям удару, відступити, легким рухом змінити його траєкторію — і от уже суперник лежить на підлозі, силкуючись збагнути, що насправді сталося. Серед українських політиків шанувальників айкідо майже стільки ж, скільки прихильників бойового гопака, але на своєму робочому місці вони діють ще більш витончено. Вони надають противникові... повну свободу дій. Практика показує, що сам собі він може завдати набагато більшу шкоду, ніж десяток опонентів. Можливо, тому вітчизняна політика так нагадує піддавки. Відступ, поступка — й суперник сам із гуркотом валиться на землю. Не валиться? Отже, відступ не був надто глибоким. Або поступка — не надто привабливою. Зате як щиро наші політики дивуються поразкам супротивника, заради яких вони й пальцем не кивнули! Зважаючи на вираз обличчя Бориса Колеснікова 11 грудня, провалу Юлії Тимошенко він очікував ще менше, ніж Олександр Турчинов. Та коли хтось думає, що регіонали зуміли ефективно розпорядитися несподіваною перемогою, той не розуміється на українській політиці. А може, просто не розуміє, наскільки вітчизняні політики бувають великодушні?

Райська спокуса

«Наша Україна» взагалі перетворюється на якийсь джентльменський клуб. Спочатку помаранчеві поступилися відомій леді кріслом прем’єра. Сісти в нього з першого разу Юлії Тимошенко, щоправда, не вдалося, але, як запевняють союзники, виключно через непорозуміння. Один джентльмен так прагнув догодити дамі, що забув вчасно натиснути на кнопку (а може, натиснув надто ніжно — версії розходяться). А другий був такий люб’язний, що неджентльменам без зусиль вдалося відібрати в нього «клубну картку». Але справжніх джентльменів не бентежать невдачі. Тому весь минулий тиждень нашоукраїнці наполегливо поступалися іншій леді місцем першого віце-спікера. Раїса Богатирьова, а це була саме вона, правда, так само наполегливо відмовлялася. І запевняла, що серця її біло-синіх друзів віддані іншому. Комуністові з біблійним ім’ям Адам.

Помаранчеві голосувати за Адама Мартинюка геть відмовилися. Як пояснив В’ячеслав Кириленко, комуністам узагалі не місце в керівництві парламенту, а оскільки в «НУ—НС» і БЮТ — більшість, то регіонали можуть ще півроку висувати Адама Івановича в перші віце-спікери, але потрібних для цього 226 голосів не знайдуть. Знаю Кириленка з початку 90-х і взагалі-то не сумніваюся в щирості його бажання «поховати комунізм». І все ж для публіки більш зрозумілою видавалася версія Романа Зварича, який визнав, що річ не в партквитку Мартинюка (зрештою коаліціянти були готові проголосувати за нього 4 грудня, у пакеті з Яценюком), а в тому, що комуністи тоді відмовилися діяти спільно з помаранчевими, й тепер повинні за це відповісти. Можливо, в КПУ потай і кусають лікті, але на публіці всіляко рекламують стійкість своїх бійців до «буржуйських спокус». Шкода тільки, залишилося невідомим, що думає про це сам Мартинюк.

Причини несподіваної симпатії до Богатирьової спробував розтлумачити Тарас Стецьків, який підкреслив, що Партія регіонів — найбільша фракція опозиції, й уже тому заслуговує портфеля віце-спікера. Вийшло не надто переконливо: адже нашоукраїнці — аж ніяк не найбільша фракція коаліції, між тим, одержали портфель спікера. Нещодавно й самі помаранчеві пропонували посаду першого заступника Литвину — а в нього якраз найменша фракція в Раді. Обурений Володимир Михайлович навіть назвав таку пропозицію політичним хабарем. У результаті литвинівцям вирішили віддати портфель глави бюджетного комітету. Його, очевидно, вони хабарем не вважають.

У «Регіонів» є своє пояснення щедрості опонентів. Мовляв, вони в такий спосіб хочуть посварити регіоналів із комуністами, щоб КПУ на зло ПР проголосувала бодай кількома голосами за Тимошенко. Правда, люди обізнані запевняють, що голоси ці й так у них у кишені, просто Петрові Симоненку (й Костян­тину Григоришину) потрібне пристойне пояснення для виборців. І для регіоналів, зрозуміло. Але біло-сині насторожі й не хочуть давати приводу для обвинувачень на свою адресу. Мовляв, «нас і кріслом спокушали, але не піддалися ми». «От якщо Мартинюк візьме самовідвід...» — помріяв у п’ятницю Ярослав Сухий.

Пряники оберненої дії

Відбиваючись від привабливих пропозицій нашоукраїнців, регіонали спробували розіграти ту ж саму карту проти помаранчевих. Принаймні технологи останніх саме цим пояснюють наполегливість, із якою біло-сині вимагали спочатку поділити посади в парламентських комітетах і обрати віце-спікерів, а вже потім голосувати за прем’єра. Розрахунок, мовляв, був простим — пряників на всіх не вистачить у кожному разі, й ті, хто залишився без портфелів, а також просто незадоволені, у вирішальний момент можуть повторити подвиг Омельченка. Нехай навіть потім вони й запевнятимуть, що насправді голосували «за». «Регіонам» байдуже — одним обвинуваченням більше, одним менше, а для Тимошенко це був би вже третій провал — з усіма наслідками, що випливають.

Лідери нашоукраїнців відкрито обвинувачували регіоналів у навмисному затягуванні процесу. Але й самі не поспішали. Оскільки їм потрібно було розподілити портфелі не тільки в парламенті, але й в уряді. І щодо Кабміну питань виникло набагато більше. Пряників справді не вистачило. Дійшло до того, що Геннадій Москаль відкрито заявив — уже після голосування у фракції президентський секретаріат нав’язував депутатам прямо протилежні рішення. Утім, при цьому всі нашоукраїнці в один голос запевняли: розбіжності з портфельних питань жодним чином не перешкоджають їм дружно (і своєчасно) проголосувати за Тимошенко. В якийсь момент у це повірили навіть регіонали — Сухий спересердя навіть запропонував обирати прем’єра й міністрів одним пакетом, хоча така пропозиція суперечить не тільки регламенту, але й Конституції.

До того ж «пряниковий» розрахунок бумерангом вдарив і по самих регіоналах. Виявилося, портфелів бракує й для них. Коли проект рішення, що гуляє кулуарами, справді узгоджений між фракціями, регіоналам дістається в ліпшому разі десять комітетів — стільки ж, скільки і БЮТ (при цьому в тимошенківців ще й посада віце-спікера). Чотири віддають нашоукраїнцям, три — Компартії й один — Блоку Литвина. І це при тому, що біло-сині наполягли на створенні «під себе» ще одного комітету — з податкової й митної політики, а бютівці (нібито) обіцяли підіграти їм у питанні про комітет з правової політики. Олександр Турчинов навіть поскаржився, мовляв, пішли на всі можливі й навіть неможливі поступки. І, проте, крісел для задоволення навіть найбільш амбіційних регіоналів виявилося до кумедного мало.

Утім, методика заповнення вакансій за принципом «чим би дитя не тішилося» може ще раз ударити по регіоналах, але вже в майбутньому. Тоді, коли «з усім цим вони спробують злетіти». Тобто діяти як опозиція. Поки ж, зважаючи на все, вони ніяк не можуть повірити, що перестали бути владою.

Вам «шашечки» чи їхати?

Дивовижно, та коли б ми на якийсь час відвернулися від конкретної ситуації й запитали в будь-якого політика — на Заході чи в рідних пенатах, — в яких умовах він мріяв би діяти в опозиції, він, швидше за все, назвав би: мінімальну перевагу голосів на боці більшості, блокуючий пакет у власних руках, недовіру між супротивниками, можливість вибирати портфелі в парламентських комітетах на свій розсуд... — загалом усе те, що регіонали нині й так мають. Але проблема біло-синіх у тому, що вони так і не навчилися задовольнятися малим.

2004-го у них був уряд, але захотілося президентства.

2006-го в регіоналів була більшість у парламенті, але вони вирішили, що конституційна більшість ще ліпше.

Тепер, навіть маючи ідеальні стартові умови для опозиційної боротьби, вони все ще хочуть залишитися при владі.

І все б нічого, але стратегії правлячої партії й партії опозиційної відрізняються за визначенням. Й інструмент, потрібний в одній ситуації, може стати тягарем в іншій. Діючи як влада, можна виявитися абсолютно безпомічною опозицією. Маневруючи як опозиція, не варто залишатися при владі. Але регіонали аж ніяк не хочуть (а можливо, й не можуть) визначитися. Вони чекають. Марнуючи час і втрачаючи навіть ті можливості, які в них є на сьогодні.

Адже чим цікаве для кожної опозиції формування структури нового парламенту? Можливістю пристосувати його під свої потреби. Місця в президії й посади керівників комітетів — це легальні гарантії не тільки повноцінної участі в законодавчому процесі, але й постійної присутності в медіапросторі, а отже — можливість донести до виборців свою позицію, критикувати владу й обгрунтовувати альтернативні пропозиції. По суті це каркас тіньового уряду, тим більше що профіль парламентських комітетів — то є калька функцій реального Кабміну. Правда, на відміну від справжнього кабінету, тіньовий потребує не просто професіоналів, а людей, які вміють привселюдно відстоювати погляд партії як свій. Наскільки відповідають кандидатури голів комітетів за «регіональною» квотою цьому критерію — запитання риторичне.

Загалом навіть керівництво фракції підібрали ретельніше. Теоретично, зрозуміло, й воно може стати тіньовим урядом. Але в цьому разі його привселюдний ресурс буде істотно обмежений — й інтерес медіа (якщо не підігрівати його спеціально) звужений. Я вже не кажу про практично цілковиту відсутність в обох структурах нових осіб або принаймні політиків, від яких чекають нових ідей. Але ж без цього всерйоз сподіватися на повернення до влади щонайменше непередбачливо. Можна, звичайно, спробувати створити тіньовий Кабмін із молодих і завзятих як рівнобіжну структуру. Але навряд чи його в такому разі будуть сприймати всерйоз — особливо, якщо для його діяльності не буде легальної підстави. У кращому разі може йтися про політичне шоу на кшталт громадівського тіньового уряду або есдеківського комітету-2005. Для системної роботи в опозиції цього явно не досить.

До речі, й місце першого віце-спікера для справжніх опозиціонерів було б незайвим. Так би мовити, готовий тіньовий прем’єр. Віктор Янукович, звичайно, може в цій ролі й приревнувати Раїсу Богатирьову. Але взагалі-то йому більше має імпонувати роль тіньового президента.

Не повинна, між іншим, бентежити біло-синіх і втрата голосів КПУ. Якщо ПР не чіпляється за владу й готова поступитися (на певний час) прем’єрською посадою бютівцям, це навіть вигідно як яскрава ілюстрація змови «ручної» опозиції з владою. І взагалі регіоналам нині корисніше вдавати, що, крім них, жодної іншої опозиції до помаранчевих, Тимошенко й Ющенка в країні просто немає. Ця формула принесла ПР успіх 2006-го, й відмовлятися від неї заради створення міфічної «об’єднаної опозиції» було продовженням гри в піддавки. Тільки не з помаранчевими, а з комуністами і Блоком Литвина.