ПДЧ: па-де-труа замість па-де-де

Ще в липні 2003-го (!) відомий американський євроатлантист Брюс Джексон в інтерв’ю «ДТ», прогнозуючи розвиток відносин нашої країни з НАТО, казав про те, що «Україна матиме найкращі шанси приєднатися до НАТО протягом наступних п’яти років». Експерт вважав: якщо Україна проведе швидкі реформи, то вона «матиме всі підстави сподіватися на формальне запрошення до участі в Плані дій щодо членства на саміті НАТО у травні 2004 р.». «Неприєднання до ПДЧ 2004 р. серйозно загрожуватиме євроатлантичним устремлінням України», — як у воду дивився Б.Джексон п’ять із половиною років тому.

У жовтні 2005-го «ДТ», спираючись на прогнози та розрахунки експертів, розписало графік євроатлантичної інтеграції країни так: грудень 2005-го або квітень 2006-го — приєднання України до ПДЧ; вересень 2006 р. — початок виконання першого річного циклу ПДЧ; середина-кінець 2007 р. — ухвалення альянсом політичного рішення про запрошення України до НАТО й початок переговорів про вступ; кінець 2008 р. — саміт розширення НАТО, в якому Україна бере участь уже як повноцінний член організації. Такий був оптимістичний сценарій. І наш оптимізм не був безпідставним. Адже навіть такий досвідчений американський дипломат, як Курт Волкер (на той час перший заступник держсекретаря США, а нині представник Сполучених Штатів в альянсі), у вересні 2005 р. вперше публічно намітив перспективу України стати членом альянсу 2008 року, зауваживши, правда, що це може відбутися, а може й ні.

Песимісти ж три роки тому вважали, що до кінця 2008-го Україна, звичайно, навряд чи буде повноправним членом НАТО, але в тому, що до цього часу вона встигне вже пройти кілька річних циклів ПДЧ, сумнівів майже ні в кого не було...

Проте в новітній історії України накопичилося стільки «якби...», що навіть найбільш песимістичні прогнози зрештою виявлялися невиправдано оптимістичними порівняно з реальним розвитком подій. Якби 2004-го напередодні Стамбульського саміту представники тодішньої української опозиції виявили більше мудрості й керувалися національними інтересами країни, а не перешкодили початку в Стамбулі Інтенсифікованого діалогу (ІД), пояснюючи свою позицію небажанням «робити подарунки злочинній владі напередодні виборів», то цілком імовірно, що вже навесні 2005-го, прийшовши до влади після помаранчевої революції, вони домоглися б для України Плану дій щодо членства (ПДЧ), а не ІД, в якому ми застрягли донині... Якби Ющенко з найперших днів свого президентства перейнявся ідеєю членства України в НАТО... Якби після парламентських виборів 2006-го помаранчеві змогли б швидко сформувати коаліцію й уряд... Якби Ющенко не призначив Януковича прем’єром... Якби Тимошенко була щирим євроатлантистом...

В результаті все в «найкращих» українських традиціях: «не так сталося, як гадалося» і «маємо те, що маємо». Сьогодні Україна об’єктивно набагато ближче до натовських стандартів, ніж 2002 року, коли вона офіційно заявила про своє бажання стати в майбутньому членом Організації Північноатлантичного договору. Однак дата її вступу до альянсу не менш туманна, ніж шість років тому, і, найголовніше, на ключове запитання «Чи буде Україна взагалі колись членом НАТО?» ми, на жаль, так само не можемо дати впевненої позитивної відповіді (особливо після ознайомлення з результатами спільної творчості БЮТ і ПР над проектом конституції, в якій країні уготований нейтральний/позаблоковий статус).

Чи мала Україна шанси отримати ПДЧ цього тижня на грудневому засіданні Комісії Україна — НАТО на рівні міністрів закордонних справ? Цілком очевидно — ні. (Це було настільки зрозуміло, що «ДТ» написало про це ще в перших числах квітня, відразу ж після Бухарестського саміту альянсу.) Позиції Німеччини та Франції були настільки непохитні, що за півроку їх змінити могло лише диво. Та дива не сталося, зате був кошмар у Грузії, який зробив «стару» Європу ще більш обережною. Після ж розвалу парламентської коаліції в Україні на початку вересня марність надій на ПДЧ була явною навіть для найзапекліших оптимістів-атлантистів. Це було очевидно для всіх. Окрім президента Ющенка. Навіть після того, як Берлін і Париж однозначно дали зрозуміти, що на грудневому засіданні в Брюсселі ПДЧ для України їхніми представниками підтримано не буде, після того, як ця інформація була озвучена й «обсмоктана» безліччю експертів, політиків, журналістів (як вітчизняних, так і зарубіжних), Віктор Ющенко все повторював і повторював: «Дайте нам ПДЧ!». Він роздавав інтерв’ю та статті західним ЗМІ буквально за два тижні до міністерської зустрічі НАТО, ще більше лякаючи обережних європейців пасажами про те, що «розширення військового альянсу має життєво важливе значення для європейської безпеки у світлі війни Росії з Грузією, а також єдиним засобом забезпечити незалежність України» (цікаво, наш президент справді вважає, що Європа просто спить і бачить, як би їй повоювати з Росією за незалежність України?). Ми не повірили своїм очам, але останній пасаж українського президента з відвертостями «Казатиму прямо — нас цікавить ПДЧ, і ми очікуємо позитивного сигналу альянсу» з’явився в International Herald Tribune минулого понеділка. Тобто за один день до натовської зустрічі в Брюсселі й через кілька днів (!) після того, як американці заявили на весь світ, що навіть вони через надмірну політизацію питання не наполягатимуть під час цієї зустрічі на ПДЧ для України. Гаразд, Ющенко сам мав вигляд безглуздий, але країну ж бо навіщо було знову ганьбити?

Між тим Україна, та й її вище керівництво, могли б мати вигляд куди достойніший, якби, давно знаючи розклад і настрої в альянсі й не чекаючи, поки це зроблять американці, принаймні публічно самі зняли питання ПДЧ з порядку денного, залишивши цю тему дипломатам. І натовських партнерів у незручне становище не ставили б, і всередині країни непотрібну напругу навколо цієї теми зняли б, і Росію напередодні зими менше сердили б. Навіщо було продовжувати наполегливо товкмачити про ПДЧ, якщо гарантію майбутнього членства ми вже отримали в Бухаресті, а для того, щоб проводити необхідні для його досягнення реформи, символічна відмашка НАТО зов­сім не обов’язкова. Адже експерти про це казали, зокрема й зі сторінок «ДТ». Та хто їх слухає, цих експертів?

Що маємо у підсумку? Знову відчуття невдачі. Знову зловтіха росіян (їм знову вдалося перетворити романтичне па-де-де України й НАТО на вульгарне па-де-труа з Росією). Знову почуття глибокого задоволення в Партії регіонів. Знову на ті самі граблі... Тому й заява міністра закордонних справ Володимира Огризка про те, що новий формат співробітництва, запропонований Україні альянсом — щорічна національна програма, означає отримання нашою країною ПДЧ де-факто, сприймається з таким скепсисом і єхидними посмішками, мовляв, це всього-на-всього спроби зберегти обличчя. Та коли Україна отримала всього-на-всього якийсь «сурогат», то чому так схвилювалися з цього приводу росіяни? А тому, що щорічна національна програма (ЩНП) справді є невід’ємною частиною горезвісного Плану дій щодо членства і щорічно складається й виконується кожною країною — учасницею ПДЧ. (Залишається тільки сподіватися, що нова для українського вуха абревіатура ЩНП не буде настільки фетишизована, як нещасний ПДЧ.) Нічого страшного в цій програмі немає — Україна сама її писатиме, сама ставитиме перед собою цілі та завдання й сама виконуватиме. Зважаючи на все, ЩНП на 2009 рік буде швиденько перекроєним (і вже затвердженим Кабміном) Цільовим планом на майбутній рік. Отже, ніякого підступництва й таємних задумів — лише необхідні для самої України реформи. Головне, щоб їх усе ж таки проводили. А то створюється враження, що наше керівництво переконане: ним, керівництвом, уже все зроблено, залишається тільки почекати, коли натовці між собою домовляться й одного чудового дня членство в альянсі звалиться на Україну як манна небесна. І сигнали з Києва, на наш погляд, надходять неправильні. То В.Ющенко напередодні брюссельського засідання на сторінках The Times заявляє про свою впевненість у тому, що «м’яч не на українській стороні поля» і «Україна зробила все, що повинна була зробити». То глава президентського секретаріату В.Балога за два дні до зустрічі натовських міністрів розповідає: «Ми маємо вірити, що найближчим часом питання приєднання до НАТО буде вирішене позитивно на користь України. Але сьогодні це питання потрібно зняти. Воно не повинне бути першим рядком на жодному рівні. У нас сьогодні набагато більше викликів, які необхідно вирішити, аби об’єднати суспільство». Ну, по-перше, потрібно не вірити, а багато працювати, щоб «питання» було вирішене «позитивно на користь України». По-друге, ця робота, тобто проведення необхідних реформ в усіх сферах, — це й є відповідь на виклики, які стоять перед країною, і шлях до об’єднання суспільства. І, по-третє, якщо прибрати «це питання» з «першого рядка» на всіх рівнях, як пропонує Балога, то в українських умовах це означає поставити на ньому жирний хрест. Та й «перший рядок» має бути не лише вербальний...

А то про ПДЧ повторювали-повторювали, а програму реформування армії (при тому, що раніше ЗСУ значилися в передовиках української євроатлантичної інтеграції!) завалили. Що напередодні Дня Збройних сил України вкотре визнали і міністр оборони Єхануров, і президент. Та й програма переходу на контрактну армію реалізується не такими темпами, як планувалося. Звичайно, можна звинувачувати і парламент, і уряд у «бездарному підході» й убогому фінансуванні ЗСУ. Однак і до президента багато запитань лишається: розгромне вересневе засідання РНБОУ зі стану справ в армії запам’яталося багатьом його учасникам. Проте указу президента, яким настільки необхідні й нагальні рішення мали бути введені в дію, немає досі. Та що казати, навіть чисельність ЗСУ на наступний рік іще не визначено. Зате про ПДЧ говорилося багато...

…Чи доведеться Україні все ж таки проходити етап ПДЧ, який навіть багатьма членами НАТО сьогодні вже розглядається як бар’єр на її шляху до альянсу, чи на наполегливу вимогу наших друзів для неї буде обрано іншу схему приєднання до НАТО, й наша країна потрапить туди «екстерном», сьогодні сказати не може ніхто. В альянсу ще доволі часу для роздумів і пошуку компромісу. Навряд чи він ризикне ухвалювати кардинальні рішення до зміни нинішньої ситуації — до умиротворення Росії, до припинення в Україні внутрішньополітичної турбулентності (як мінімум до президентських виборів) і до усвідомлення більшістю українців переваг членства країни в Північноатлантичному блоці.

Поки ж зберігається невизначеність щодо нашого євроатлантичного майбутнього, і Україна відчуває вакуум безпеки, ведуться пошуки можливих рішень і в інших площинах. Здається, туманно анонсований українським зовнішньополітичним відом­ством двосторонній політичний документ, який незабаром готуються підписати Україна і США, із цієї серії. За деякими припущеннями, цей документ, скажімо, якась хартія, має стати додатковим механізмом гарантій національної безпеки нашої країни. Якщо ж Києву в найближчому майбутньому вдасться укласти серію угод, які міститимуть гарантії безпеки України, принаймні з кількома державами Північноатлантичного альянсу, то й без швидкого членства нашої країни в НАТО «сіра зона», в якій ми нині перебуваємо, стане набагато світлішою.