Партії в Україні: власні/привласнені, іменні, "використані"…

Класифікувати політичні сили можна за різними критеріями - ідеологічною спрямованістю, правовим статусом, організаційною структурою та ін.

Але використовувати такі - класичні - підходи для класифікації політсил в Україні, думається, не доцільно: в нас усе простіше, грубіше й більш цинічно.

Власні/привласнені партії (в трьох іпостасях)

Насамперед зверну увагу на партії з прикметною ознакою: з моменту створення й по сьогодні вони ніколи не перейменовувалися. Зі 193 політсил, створених у період 1990–2013 рр. (і функціонуючих на початок 2018 р.), до таких, за моїми підрахунками, можна зарахувати 113 політсил (близько 58,5 %). Іншою специфічною ознакою частини цих, автентичних самих собі, партій є та, що в них ніколи не змінювався лідер. Тобто в політичній системі України, як і в громадянському суспільстві, наявний потужний авторитарний сегмент, який впливає на функціонування і держави, і суспільства, диктує їм варіанти розвитку та обмежує альтернативи.

До партій із незмінним керівництвом належать не тільки ті, що виступають під машкарою комуністичних, соціалістичних чи соціал-демократичних політсил, а й низка політико-релігійних утворень та партій російського націоналізму в Україні. Зокрема, з 1993 р. КПУ очолює П.Симоненко, ПСПУ (з 1996 р.) - Н.Вітренко, СДПУ (з 1993 р.) - Ю.Буздуган. Незмінним - із 1997 р. - керманичем Республіканської Християнської партії є М.Поровський, партії "Християнський рух" - Т.Звягінцева (з 2000 р.), з 2000 р. керівником "Народної партії вкладників та соціального захисту", що зареєстрована в м. Луганську, є антиєвропеєць і мультимільйонер В.Кривобоков.

Інша група партій, на відміну від вищеназваних, маркує себе демократичними, патріотичними та зізнається у прихильності до жінок, природи і т. ін. Втім, вірність демократії, патріотизмові тощо контролюють усе такі ж незмінні лідери: М.Габер (із кінця минулого століття) "не випускає з рук" Патріотичну партію України, Г.Кузьмич (зі зламу століть) - "Національно-демократичне об'єднання "Україна", як і М.Гуцол - "Райдугу". А жінками (котрі "за майбутнє" ще з 2001 р.) традиційно опікується В.Довженко.

У низки інших політичних сил, зареєстрованих у тому ж таки 2001 р. - чи пізніше, така ж слабка перспектива змінити своїх очільників - С.Ківалова, В.Мартиросяна, В.Чорного, Д. Корчинського, І.Гекко (І. Беркута), М.Катеринчука, Х.Хачатуряна та ін.

Хто партію фінансує, той її й "танцює" на політичному подіумі? Партія в українських умовах - ніяк не інструмент селекції і, відповідно, оновлення політичних еліт, які приходять (обираються чи призначаються) в політичні інститути та, зрештою, докладають зусиль до поліпшення якості - демократизації - політичного життя у державі. Тому для керівників таких партій сама думка про їхнє переобрання видається безглуздою.

Інший вид партійного лідерства хоч і не нескінченний, та все ж досить тривалий у часі. Його демонструють так звані "спритні другі" - особи, котрі були обрані очільниками партій, коли перший глава (фундатор) партії переобирався. Так, мало хто пам'ятає, наприклад, ім'я засновника ВО "Батьківщина" В.Драченка: очоливши й зареєструвавши партію у вересні 1999 р., у грудні він уже поступився місцем Ю.Тимошенко. Тож у нашій свідомості укріпився міцний зв'язок: партія "Батьківщина" це - Тимошенко (її авторитарність, її фінанси, її популістські обіцянки). Інші приклади "стабільних других" - П.Лазаренко, який очолив "Громаду", замінивши у 1997 р. О.Турчинова; Ю.Кармазін, що очолив Партію захисників Вітчизни у 1999 р. (після В.Коломійцева); Ю.Збітнєв - очільник утворення "Нова сила" (з 2002 р., після М.Кушнірова), В.Гошовський - "Соціалістичної України" (з 2005 р., наступник В. Близнюка) та ін.

Зрештою, є політики, які, хоч і не змогли, з тих чи інших причин, стати ні "вічними першими і єдиними", ні "другими, що увіковічнилися", але спромоглися "вихопити" партію в певний момент її функціонування і вже ніколи не випускати зі своїх рук. Прикладів немало: з 1996 р. Українську Національну Консервативну партію очолює О.Соскін; з 2004 р. під керуванням В. Литвина перебуває Народна партія (та, що від "народження" у 1996 р. була Аграрною партією України),
О.Тягнибока - "Свобода", Л.Черновецького - ХЛПУ та інші, серед яких немало й жінок (С.Супрун, А.Шлапак, Л.Оробець)…

…Ці "образи" "законсервованих" партійних вождів стають дедалі менше схожими на демократичні обличчя державних діячів, яким би мені хотілося довірити владу. А вам?

"Іменна політика"

Мати власну/привласнену партію, виявляється, мало. Тож у 2010 р. у політичну гру вступили іменні партії, жодна з яких не була, власне, іменною в момент реєстрації в Мін'юсті України. Усі так звані іменні партії - результат перейменувань.

Уперше ім'я політика з'явилося в назві партії в Україні після того, як країна пережила "помаранчеву революцію", а українці почали готуватися до чергових парламентських виборів 2006 р.: восени 2005 р. партія "Слов'янський народно-патріотичний союз" була перейменована на політсилу під назвою "Партія політики ПУТІНА". Цей "уклін Путіну" засвідчив, що партію (у часи президентства В.Ющенка) на життя, швидше за все, надихнули ззовні.

Традицію ж давати партії власне ім'я у 2010 р. започаткував В.Кличко. З'явилася людина з певним рівнем інтелекту, набором комплексів. У неї не виявилося нічого іншого, з чим можна було йти до суспільства, крім власних міцних кулаків. Тож з'їзд партії "Нова країна" (зареєстрованої у 2005 р. як партія "Європейська столиця") ухвалив рішення про перейменування на партію "УДАР (Український Демократичний Альянс за Реформи) Віталія Кличка".

Згодом своєрідний "силовий досвід" В. Кличка почали переймати інші політики. Влітку 2011 р., вхопившись за те, що було під рукою, - вила, аналогічно вчинив О.Ляшко, і замість "Української Радикально-Демократичної Партії" постала Радикальна Партія Олега Ляшка.

Дами - не відставали. Тож наступною "помітила собою" політсилу Н.Королевська. Очоливши у 2011 р. Українську соціал-демократичну партію, вона хутко її перейменувала, і навесні 2012 р. в країні почала функціонувати Партія Наталії Королевської "Україна - Вперед!". Маленький нюанс: партія пані Королевської виявилася "найстаршою" з іменних, оскільки її коріння сягає кінця ХХ ст. - 1998 р.

Перейменування засвідчили не тільки прихід у політику (і до влади) нового покоління амбітних персон, а й посилення процесу персоніфікації політики (що по-своєму говорить про низьку якість останньої в Українській державі), наростання популізму та деградацію інтересу до ідеологій із боку і українського суспільства, і самих політиків. Суспільство так-сяк голосувало за безвідповідальних політиків, толеруючи позаправові політичні практики, запропоновані ними, та виявляючи готовність бути корумпованим, при цьому не визнаючи ані найменшої своєї відповідальності за якість політичних процесів у державі.

Як і Мін'юст, що дає згоду на перейменування раніше зареєстрованої партії на іменну. Адже важко уявити, щоб члени осередків тієї чи іншої політичної сили, які мають бути розосереджені (згідно із законом) по двох третинах районів двох третин регіонів України, раптом захотіли мати "персонального політичного господаря".

Здається засновники (вони ж очільники) "іменних" партій навіть думки не припускають, що їх, "власників" організацій, можна замінити, переобрати. Вони почуваються вічними.

У 2014 р., коли одні жертвували життями на революційних барикадах, інші невдовзі ставали жертвами російської агресії, - треті, керуючись зовсім відмінними цілями й інтересами, підняли чергову хвилю партійних перейменувань, у результаті чого постала низка нових персоніфікованих політичних сил. Цими "третіми" у 2014 р. були С.Ківалов, П.Порошенко та С.Тігіпко.

У 2015 р. (перед місцевими виборами) явище "іменної політики", з одного боку, продовжувало прогресувати кількісно, і до названих осіб додалися ще п'ятеро - С.Каплін (Полтава), В.Миколаєнко (Херсон), С.Сенюта (Київ), О.Фельдман (Харків) і Г.Чекіта (Одеса), зусиллями яких у назвах політичних партій з'явилися їхні прізвища. З іншого - ці кількісні зміни по-своєму відтінили і якісні, оскільки правом "мітити своє місцеве середовище" скористалася емансипована регіональна еліта.

Крім того, у 2015 р. політична "людина маніпулююча" утворила партію "Блок Дарта Вейдера" (Одеса), в якій (як свідчить "Єдиний реєстр громадських формувань") керівництво нині представлене трьома Вейдерами. Привертає увагу й момент певної анонімності політсили та її керівництва, яке, можливо, й ідентифікується певним вузьким колом осіб чи певною таргет-групою, але не українським виборцем. Крім того, Вейдери підштовхують до формулювання цілої низки запитань: хто в анонімний спосіб створює "блок" (замість власне "партії")? Яка група інтересів і з якою метою увійшла в політичне поле України? Хто утримує партію?

Інша політична сила з іменним забарвленням, що постала у 2015 р., - Політична партія "За Кернеса!", мала свої особливості: чи то вона з'явилася як результат боротьби на взаємознищення політичних сил, чи то для дискредитації і відтягування електоральних голосів. Відтак, життя партії (штаб-квартира якої розміщувалася у селі Добрянське на Сумщині) було коротким: виконавши завдання, вона була перейменована (на партію "Опозиційний Союз") і, відповідно, змінила керівника - М.Александрова на В.Уса. Щодо Александрова, то цей харківський бізнесмен, за повідомленнями ЗМІ, не був прибічником Кернеса. Та й сам сам Кернес не мав жодного стосунку до партії і навіть говорив про використання його прізвища в назві політичної сили. Що ж до пана Уса, то він виявився першим і останнім керівником "Опозиційного Союзу", який у квітні 2017 р. припинив свою діяльність.

Тобто іменна партія - це не тільки "во славу", а й партія-спойлер, інструмент боротьби політиків між собою (зокрема в передвиборний період). Вона виконує ті ж деструктивні функції, що й партії з суголосними назвами (як, наприклад, Політична партія "Самопоміч", яка свого часу передувала створенню "Об'єднання "Самопоміч", а нині вже пропонує себе виборцеві під назвою "Україна понад усе"). Коли в такому інструменті відпадає потреба - партію ліквідують, перейменовують/консервують.

На 2016 р. імена політиків (як із псевдонімом "Вейдер", так і справжніх - С.Капліна, С.Ківалова, В.Кличка, Н.Королевської, О.Ляшка, В.Миколаєнка, П.Порошенка, С.Сенюти, С.Тігіпка, О.Фельдмана, Г.Чекіти) були закріплені у назвах 12 політичних сил. Згодом С.Каплін, С.Тігіпко та С.Сенюта позбавили партії "іменного привілею". Втім, кількість персоніфікованих партій продовжувала зростати. Наприклад, В.Наливайченко та М.Томенко, опинившись поза політичним рингом і, певно, турбуючись, аби про них не забув електорат, запропонували у 2017 р. йому свої партійні іменні бренди.

Але звернімо увагу на масштаби цих двох політичних "сил": за даними звітів, поданих ними до НАЗК за 2017 р., мережа партії "Громадсько-Політичний Рух Валентина Наливайченка "Справедливість" складається з… однієї (Рівненської) обласної організації. "Громадський Рух Миколи Томенка "Рідна Країна" прозвітував про наявність 4 структурних підрозділів - Дніпропетровської, Хмельницької, Чернівецької та Чернігівської облпарторганізацій.

Якщо на початок січня 2017 р. в Україні функціонувало 11 іменних партій, то впродовж року їх кількість зросла до 15. В одному випадку це стало свідченням появи нових ліній розлому на політичному полі (партія "Рух Нових Сил Михайла Саакашвілі" та інша - "Блок Міхеіла Саакашвілі"); в іншому - виявом неабияких амбіцій молодого покоління політиків ("Одеська Партія Дмитра Голубова" та "Громадсько-Політична Платформа Надії Савченко"); в третьому - своєрідним посттравматичним наслідком (так з'явилася Партія "Олександра Мороза "За правду і справедливість", що, до слова, пережила 4 перейменування за два роки). Ви готові вірити у "правду і справедливість" від Мороза? Я - ні.

Загалом же, впродовж 2010–2017 рр. було створено 21 іменну партію, з яких 5 були черговий раз перейменовані. Тож на початок 2018 р. у країні функціонувало 16 персоніфікованих партій.

"Використані партії"

Серед партій в Україні є ті, чия політична доля однозначно нещаслива. Це - "використані" партії. Інколи - неодноразово. До таких належить, наприклад, найстаріша - Українська Республіканська партія, створена свого часу совєтським політв'язнем Л.Лук'яненком (зареєстрована у 1990 р.): у досліджуваний період (а саме у 2014 р.) вона вчетверте (за 25 років існування) була перейменована й отримала назву Республіканська платформа. Або зареєстрована у 1999 р. Г.Кущем Комуністична партія трудящих, що через кілька років свого існування була перейменована на "Політичну партію "Селянська Україна", а з 2014 р. зветься (не повірите) "Довіряй ділам". Чи згадана вже партія, котрі ніби опікується "правдою і справедливістю".

Такі партії демонструють "прискорений прагматизм" політиків. Їх здобувають для якихось нагальних цілей - "для потреби", а далі з ними обходяться відповідно до ситуації.

До категорії "використаних" зараховуємо півсотні партій, безпосередньо створених і невдовзі перейменованих упродовж 2014-го - початку 2018 рр. А також партії, в які відомі політики легко увійшли чи які легко "придбали" й легко залишили (задля інших стратегічних цілей). Серед них, наприклад, партія "Третя Українська Республіка", очільником якої у 2014 р. став Р.Безсмертний. У 2017 р. він уже розбудовував свою партійну кар'єру в АПУ (очільник В.Скоцик). Утім, наприкінці 2017 р., як повідомляли ЗМІ, Р.Безсмертний уже залишив і АПУ. У 2014 р. постала партія "Соціалісти" на чолі з В.Цушком. У 2017 р. Цушко вже пішов до Мороза плекати "правду і справедливість". (Подумалося грішним ділом: а може, екс-соціалісти на грядущих виборах будуть спойлерами для дніпропетровської партії "Право І справедливість"?)

"Використаними" партіями можна назвати і десятки тих, яких Мін'юст не може відшукати за місцем реєстрації, і ті, які або взагалі тривалий час не мають керівника, або ними керують тимчасово виконуючі обов'язки. Так, на 18 січня 2017 р. без керівника залишалися 13 політичних сил (у т. ч. "Організація Українських націоналістів", "Реформи і порядок", "Селянський блок Аграрна Україна", "Спільна дія", "Блок Лівих Сил України", "Всеукраїнська партія "Дітей війни" та ін.). Близько 15 політсилами керували тимчасово виконуючі обов'язки особи, заступники голови тощо.

На 1 січня 2018 р. ситуація нібито змінилася, - низка партій отримала очільників, хоч інші залишалися і без голів, і без виконуючих обов'язки останніх. Проте аналіз та порівняння "Відомостейщодо зареєстрованих у встановленому законом порядку політичних партій станом на 01.01.2018 року", оприлюднених Мін'юстом України, з даними "Єдиного реєстру…" свідчить про наявність певних розбіжностей між ними в частині, що стосується керівників політсил. Такий "плюралізм" викликає (як нині заведено казати) занепокоєння і багато запитань до Мін'юсту.

Таким чином, зі 354 партій, що діють на 1 січня 2018 р., близько 160 вже "використані". Можливо, більшість їх взагалі не функціонують, хоча Мін'юст і не поспішає сповіщати громадськість про їхню "кончину"...