Парламент як матриця

Є такий знаменитий фільм "Матриця". У ньому розповідається про людей, котрі жили запрограмованим у всіх діях та помислах життям, не підозрюючи, що це їхнє життя - симулякр. А взагалі-то, слово "матриця", що походить із давньогрецької "матер", означає материнський об'єкт, який є першоосновою буття і здатен на всеосяжну опіку. А ще, зазначимо, слово "матриця" має додаткові значення, найчастіше вживане з-поміж яких - "тісне переплетення структурних частин у єдину цілісну систему". Зібравши воєдино всі значення, можна легко побачити, що Український Парламент дуже схожий на матрицю, в усіх значеннях цього слова, а саме: він є першоосновою українського буття; всеосяжно опікується народними обранцями, якнайтісніше переплетеними між собою у нерозривній системі; сприймається громадянським суспільством як симулякр, який декларує діяльність, але нічого не робить реально, і, нарешті, впливає на всіх, хто в ньому перебуває, як матриця зі знаменитого фільму.

Про це хотілося б сказати трохи докладніше. Мабуть, багато хто з нас має добрих знайомих чи колег (або й родичів), які стали депутатами від народу. До цього статусу вони були такими, якими були. Але після короткого періоду адаптації в коридорах парламенту почали змінюватися, і це цілком об'єктивно. Адже їм доводилося кардинально змінювати своє амплуа. Незважаючи ні на що. Навіть на те, про що вони говорили й у що вірили до виборів у Парламент. Суть справи, однак, полягає не лише у різкій зміні життєвої позиції та "професійних" пріоритетів. Суть у таких питаннях, які ставимо всі ми щодня: чому навіть найпрогресивніші й найсучасніших поглядів кандидати в депутати, щойно опинившись "під куполом", забувають про всі обіцянки і зобов'язання, які вони давали поклавши руку на серце? Чому вони, попри всі якнайщиріші інтенції реформувати наше життя, не роблять цього саме тоді, коли мають на те і повноваження, і можливості? Чому, врешті-решт, депутат Українського Парламенту - це особливий соціальний феномен, який катастрофічно швидко ізолюється від суспільства (про народ, який його номінував на владу, вже не йдеться)? Що ж з ними стається?

Можливо, відповідь на це запитання, хоча б частково, криється у звичайних спостереженнях за тими депутатами, котрі прийшли в парламент вперше, а також за тими, котрі були "там", а тепер є "тут", між нами. Перші з них, входячи у "матрицю" парламенту, зазнають її впливу найочевидніше, а останні - не можуть відійти від цього впливу досі. Справедливості ради слід сказати, що спостереження, про які йдеться, стосуються не всіх абсолютно: завжди знайдеться "біла ворона", на яку "чорні дірки" матриці не діють.

Отож спостереження перше. Якщо на початку активної діяльності в Парламенті депутати-неофіти зайнялися організацією фракцій та коаліції - "… аби мати важелі впливу на безпрецедентну реформу", "… нарешті змінити країну на неконкретне "краще" і "… відстояти гідність та заклики до справедливості з Майдану", - то вже через два-три місяці… головні акценти змістилися у питання суто організаційні: себто функціонування фракцій і коаліцій (не офіційної парламентської, а неформальних, так би мовити, міжусобних) поступово стало основним смислом "роботи". Безперечно, новий Парламент досяг певних успіхів у прийнятті важливих для країни законів. Але тільки важливих. А всі чекають найважливіших - тих, після яких ми збудимося вранці в новій, у морально-етичному, економічному та правосудному аспектах - справедливій країні, ввічливій до людей. Так діє матриця Парламенту вже 25 років, і вона заколисує своєю невідворотною структурою, зсередини якої доступ до зовнішніх буденних та банальних речей затягується плівкою з міцного симулякрячого матеріалу.

Спостереження друге. У розмовах із депутатами, коли вони полишають матрицю й опиняються серед звичайних людей, проявляється специфічна особливість. Щораз більше й глибше депутати, особливо нових генерацій, занурюються у перипетії функціонування самої парламентської матриці. Чи не найбільш захопливим стає в цьому функціонуванні - хто кому про що і як сказав; хто з ким за, хто проти кого; як ми "перевершили" їх, і як "вони" хотіли пошити "нас" у дурні, але в них не вийшло або навпаки: їм це вдалося).

Однак у таких розмовах щоразу менше чути, чого і як ми добилися для країни та людей, котрі нам ще місяць тому вірили. Матриця і тут накладає свої правила й порядки: все, що відбувається в ній, всередині, - сприймається як реальне життя, наповнене емоціями і справжністю, а те, що поза нею, у зовнішньому середовищі, - як небезпечне для комфортного пробування. Мало, на жаль, депутатів, котрі цій спокусі парламентської матриці ще опираються. Вони є, і це вже добре. Ось тільки як надовго їх стане.

Спостереження третє. Більшість депутатів - і давно посвячених , і неофітів - у розмовах із народом можуть сказати, що життя їхнє "там", у парламентській матриці, виснажливе, малоефективне й малопривабливе. І ми їм віримо - та лиш доти, доки вони про це не розповідають. А ось коли починають розповідати, як їм "там" важко або й нестерпно живеться, чомусь вірити перестаємо. Бо на словах важко, а очі іскряться, а дух їхній "рветься до бою". І хочеться зрозуміти, до якого бою їх втягує матриця Парламенту, за якими ідеалами і цінностями палають очі, во ім'я чого терплять вони, виснажуючи себе ефективністю, на яку ж самі нарікають? А вона, ця матриця, знає своє бездоганно: воюйте, змагайтеся, доводьте своє, живіть і переживайте… але тільки за те, аби жила і квітнула я - ваша матриця. Нарікайте скільки завгодно, критикуйте й розповідайте народові, яка я, ваша матриця, погана. Але для себе пам'ятайте: нездоланна я, і зі мною ви - депутати - також.

Історики стверджують, що так було завжди, і нічого нового ми в нашій молодій демократії не спостерігаємо. Але ж ми живемо тепер.