Паризький саміт нормандської четвірки: врятувати Україну від стратегічної помилки

З фанатичною наполегливістю команда Зеленського рухалася до організації цього саміту як самоцілі, наївно думаючи, що одна зустріч на найвищому рівні здатна змінити поведінку та стратегічні розрахунки Кремля.

Зі свого боку Київ виконав низку політичних передумов, а по суті забаганок Москви. Йдеться, передусім, про погодження московського варіанту формули Штайнмаєра, що означає згоду на російській сценарій виконання Мінських домовленостей, відмову від принципу "спершу безпека", згоду України на відступ українських військ із зайнятих ціною крові позицій в трьох точках - Петрівське, Золоте та Станиця-Луганська, що отримало невинну назву "розведення". В обмін Москва не виконала жодних безпекових умов Мінська: не припинила стріляти, не вивела свої війська та зброю, не надала СММ ОБСЄ повний і безперешкодний доступ до всієї окупованої території, не дала створити зону, вільну від важкої зброї в районі Маріуполя, не дозволила СММ ОБСЄ встановити постійній контроль над неконтрольованою ділянкою українсько-російського кордону зі створенням зон безпеки, не припинила постачати смертельну зброю та боєприпаси зі своєї території тощо. Таким чином, по суті, Київ "придбав" квиток президенту Путіну до Парижа та й ще супроводив цей захід потужною рекламною кампанією.

Парадоксально спостерігати як агресора не примушують, а запрошують до зустрічі. До речі, сприятливою для російської сторони є і сама дата Паризького саміту - 9 грудня. Йдеться про його проведення напередодні засідання Європейської Ради, на якому 12 грудня канцлер ФРН А.Меркель і президент Франції Е.Макрон поінформують лідерів ЄС про результати саміту. Як очікується, за підсумками засідання буде схвалено політичне рішення щодо долі секторальних санкцій ЄС проти Росії. І хоча цього разу немає причин сумніватися у продовженні цих санкцій ще на півроку (одинадцятий раз поспіль), груднева зустріч у Парижі може розпочати зворотній відлік до перспективи зняття санкцій ЄС з агресора та ерозії проукраїнської міжнародної коаліції.

Напередодні Нормандського саміту досить несприятливою для України складається й міжнародна кон'юнктура.

По-перше, через внутрішньополітичні процеси перед президентськими виборами 2020 року з перемовин на донбаському треку практично вибув Вашингтон. Після відставки американського спецпредставника Курта Волкера це місце так і залишилося порожнім. Хоча США і не були безпосередніми учасниками нормандського формату, вони діяли дуже ефективно та скоординовано за його межами. З власного досвіду знаю як, непомітна оку, робота американської сторони значно посилювала позиції України.

По-друге, і це прикро, активну політику умиротворення щодо Росії просуває президент Франції. Прагнучи стати першим серед рівних у європейській політиці, замінити Берлін, і готуючись до перевиборів, він хоче нарешті закрити українську проблему (і прибрати цей подразник для франко-російських стосунків). Це також, на його думку, допомогло б його амбітному баченню міфічного євро-російського партнерства.

По-третє, дедалі непевними стають внутрішньополітичні позиції канцлера Меркель, особливо після обрання нового керівництва соціал-демократів з їх скептичним ставленням до перебування в урядовій коаліції Німеччини. Плюс на кону спільна реалізація з Росією проекту Північний потік-2.

Врешті-решт, невигідний фон створює і російська сторона, яка традиційно грає на підвищення ставок. Йдеться як про триваючі обстріли вздовж лінії розведення, блокування процесу звільнення заручників у Тристоронній контактній групі, так і про відверті ляпаси напередодні саміту, на кшталт написаного Кремлем для його маріонеток так званого "закону про кордон". Не обійшлося і без класичного шантажу у виконанні голови Держдуми РФ В.Володіна "про можливий вихід кількох областей зі складу України" (читай, сценарій дестабілізації Москва ніколи не відкидала і не відкидає).

Загалом, такий політичний розклад дозволяє Кремлю при мінімальних поступках максимально вигідно продати свою запитувальну позицію. Ми це бачили на прикладі ситуації з поверненням українських кораблів, які до нормандського треку не мали жодного відношення, оскільки Росія була зобов'язана виконати припис Міжнародного трибуналу. Дійшло навіть до абсурду, коли за цей крок президент країни-агресора та порушника міжнародного права у телефонній розмові отримав порцію позитиву від президента Франції.

З мого особистого досвіду спецпредставника Президента України у Грузії під час російської агресії 2008 року, хотів би нагадати як завдяки активності тодішнього президента Франції Саркозі Грузія отримала досі нереалізований план з шести пунктів і заморожений конфлікт. Натомість Росія домоглася зняття з актуального міжнародного порядку денного "грузинське питання", а пізніше навіть отримала від ЄС потужний бонус у вигляді програми "Партнерство заради модернізації" і головне - стратегічний час та досвід для підготовки агресії проти України.

Подібне умиротворення агресора, на великий жаль, ми спостерігаємо і зараз.

Усі міжнародні ініціативи із залучення Росії виходять з хибного припущення, що її агресивну політику можна обмежити, запропонувавши взаємовигідну співпрацю, або мотивувати до припинення агресії гуманними закликами і гуманітарними переконаннями, або спонукати Україну поступитися певними інтересами заради миру на Донбасі. Вся ця політика не враховує ключове: в системі геополітичних амбіцій В.Путіна йому потрібен не Донбас, а вся Україна.

Цікаво спостерігати, як поступово згасає і попередній надмірний оптимізм президента Зеленського та його команди щодо очікуваних результатів саміту. Ще три-чотири місяці тому вони випромінювали впевненість, що для припинення агресії на Донбасі достатньо "сісти і поговорити", а відновлення миру є взагалі питанням шести місяців. Вже зараз глава держави заявляє, що сам факт проведення саміту є перемогою і, що ніякого прориву не слід очікувати, а лідери можуть обмежитися лише коротким комюніке. До речі, погоджуюся з тим, що жодних підписів під документом ставитися не буде.

Однак, наважуся спрогнозувати ключові публічні результати Нормандського саміту.

По-перше, традиційним буде заклик до сторін (на жаль, не буде чітко вказано адресат, який має припинити вогонь) забезпечити сталий і всеохоплюючий режим припинення вогню по всій лінії зіткнення. Адже стріляти так і не припинили.

По-друге, учасники саміту привітають погодження так званої "формули Штайнмаєра" і закличуть Україну до її якнайшвидшої імплементації у національне законодавство шляхом ухвалення закону про "особливий статус ОРДЛО" на постійній основі. При цьому буде очевидним прагнення Москви примусити Україну узгодити його текст з російськими маріонетками і по суті надати статус автономії регіону.

По-третє, учасники паризької зустрічі також привітають успішне розведення сил і засобів у трьох пілотних точках і будівництво моста в Станиці Луганській. Вони закличуть продовжити процес розведення вздовж усієї лінії розмежування. Тобто фактично буде йтися про відступ українських військ із займаних позицій вздовж понад 400 км лінії зіткнення. У поєднанні з останнім рішенням про так званий "кордон ДНР", цілком реальною є перспектива отримати заморожений квазі-кордон незаконного утворення. Не здивуюся, якщо Москва зрештою ініціюватиме питання розміщення миротворців ООН вздовж цієї контактної лінії, аби її фактично "забетонувати".

По-четверте, лідери привітають обмін заручниками 7 вересня за формулою "35 на 35" та закличуть продовжити процес звільнення усіх утримуваних осіб на основі принципу "всіх на всіх". Водночас звільнення у грудні 2017 року 74 українських заручників доводить, що для прогресу на гуманітарному треку проводити саміт не обов'язково. Тут радше потрібен скоординований міжнародний тиск.

По-п'яте, у позитивному ключі будуть відзначені ініціативи української влади про соціальні та пенсійні виплати мешканцям окупованих територій. Водночас, поза увагою залишаться важливі передумови для такого кроку, які мала б виконати Москва - відновлення української гривні, українського податкового поля та банківської системи на території ОРДЛО. Не забуваймо й про захоплені Росією українські державні та приватні підприємства на окупованій території.

Аби вискочити з російської пастки президенту Зеленському необхідно чітко розуміти червоні лінії України. Окремі з них, зокрема, щодо чітких умов проведення місцевих виборів, вже прозвучали в інтерв'ю Der Spiegel. Водночас, поза публічною риторикою президента продовжують залишатися такі важливі позиції як: ніякої федералізації України, жодних компромісів щодо європейського та євроатлантичного курсу держави, відновлення принципу "спершу безпека", включаючи виведення російських військ і зброї з території України, жодних прямих перемовин з маріонетками Кремля на Донбасі, відновлення контролю над українсько-російським кордоном, жодних компромісів щодо кримського питання (не маємо забувати про вкрай небезпечні ініціативи обміну Донбасу на Крим). Важливим позитивом стало б відновлення роботи над дорожньою картою імплементацією Мінська, яка б передбачала пріоритетність виконання безпекових умов, а також вирішення питання розміщення миротворців ООН на окупованому Донбасі, включно з кордоном.

На жаль, жодних гарантій щодо врахування російським агресором цих позицій за результатами саміту немає. Тому цілком очевидно, що зустріч може освятити подальше врегулювання ситуації на Донбасі за російським сценарієм і за рахунок національних інтересів України.

На сьогодні ми бачимо, що команда президента загнала себе в кут надмірними очікуваннями перед самітом. Тому очевидними будуть прагнення виправдати цей піврічний спринт і поступки України досягнутим нібито "прогресом".

Можна вже очікувати на емоційне звернення президента Зеленського до Українського народу, в якому він відзвітує, що "привіз довгоочікуваний мир, а також добився звільнення українських героїв". Не ставимо під сумнів важливість повернення наших громадян додому. Але що стосується миру, то це швидше буде маніпуляцією. Адже Україні потрібен мир із врахуванням наших національних інтересів на основі викладених червоних ліній. І його точна назва - перемога. Натомість, мир, про який наразі йдеться, це - мир на умовах Росії, що стане не перемогою, а фактично капітуляцією України при мовчазній згоді міжнародного співтовариства. На жаль, маємо усвідомити, що наслідки рішень Паризького саміту стануть очевидними не 10 грудня. Але, коли це станеться, тоді вже може бути пізно. Привид нової "Мюнхенської змови" завис над нашими головами.