Пам’яті Друга

Як розповісти про друга тим, хто його ніколи не знав? Як пояснити, чому його всі називали на ім’я, і в цьому не було ані крихти панібратства? Як передати його голос, почувши який, ми не ховалися по кабінетах, а висипали в коридор: «Юра приїхав!». На самому початку, коли він сварився, ми вдавали, що тремтимо. Він це швидко зрозумів і перестав вдавати, що свариться. Як пояснити, що видавця, котрий гучно басить як мінімум раз на місяць: «Звільніть її (його)!», можна цілісним незвільненим колективом, тверезим і в одязі, викупати в Дніпрі; закрутити в танці; звалити з ніг у «малій кучі», в якій не розрізнити чинів; висповідати все, що на душі, й дістати мудру пораду? Він мирився з нашою бізнес-нетямущістю та пишався нашими журналістськими успіхами і свободою, він любив нас. Ми відповідаємо тим самим.

…Втрату шефа ми переживали двічі. Вперше 11 вересня, коли в офісі нашого нью-йоркського «обкому», розташованого у «Близнюках», ніхто не підняв слухавки. Зруйнована телефонна система пораненого Нью-Йорка відповідала довгими гудками і на спроби пробитися по домашньому телефону. Та виявилося, що призначені на ранок зустрічі врятували нашого видавця від долі тисяч мешканців Всесвітнього торгового центру.

Цього разу порятунок не прийшов. І наші, й німецькі, й американські лікарі виявилися безпорадними. Як передати почуття людини, котра боялася тільки двох речей: раку й самотності? Недарма боялася.

Учора в Нью-Йорку ховали Юру Орлікова. Навіть тим, хто читає нашу газету з першого номера, це ім’я мало про що говорить. Він ніколи не давав інтерв’ю, не влаштовував прес-конференцій, не виступав на телебаченні. Та саме йому «ДТ» завдячує своєю появою на світ. Навіть сама назва товариства-засновника газети — ТОВ «Ормос» — розшифровується як «Орліков і Мостові». Саме так: Орліков — на першому місці.

Видання громадсько-політичної газети — справа дуже тонка. Відомі випадки, коли засновники починали свою діяльність із появи в редакції з автоматниками або з масових звільнень співробітників. Вони обрали стимулом творчості страх. У фундамент «Дзеркала» Орліков поклав Довіру. Жорсткий і непохитний в інших проектах свого бізнесу, до редакції він відчував сентименти. Втім, його — «технаря» за освітою (Одеський університет) — завжди приваблювала видавнича справа. Після еміграції до США і подолання неминучого шляху — від роботи в таксі, книгарнях і меблевих магазинах — до серйозного бізнесу, він видає тижневик «Семь дней», книжки радянських дисидентів, вкладає гроші в газету «Новое русское слово». Разом із партнерами займаючись на початку 90-х в Україні й інших країнах СНД металом, він виношував ідею створення великої газети. Та в цьому разі партнери відступили, вважаючи задум безперспективним.

Юра в газету вірив завжди. І коли чиновники з адміністрації президента Кучми дошкуляли йому скаргами на журналістів, котрі сунуть носа не туди і доходять «неправильних висновків», він намагався їм пояснити, що таке свобода слова. І тоді перша особа дер­жави в гніві зажадала закрити газету, а якщо це неможливо — купити її. Для бізнесмена Орлікова спокуса була великою, але видавець Орліков від ласого шматка відмовився. І тоді в хід пішов стандартний «джентль­менський набір» важелів впливу. То там, то тут у бізнесі непокірливого видавця на рівному місці почали виникати проблеми. Йому навіть забороняли в’їжджати в Україну. Обкладаючи «прапорцями», до Юри підсилали нових покупців. Запропоновані суми стрімко зростали — відповідь залишалася незмінною. Нарешті неминуче настав час, коли Юра вже не зміг водити газету на своїх фінансових ходунках. Далі ми пішли самі. Та ми завжди пам’ятатимемо, що зробити перші кроки, виробити власну ходу і правильну поставу нам допоміг Орліков.

Газета не зробила його заможнішим. Радше навпаки. Та «ДТ» зробило його багатшим, давши можливість завжди залишатися в курсі справ і поточних подій. Утім, людина, котра підтримувала дружні стосунки із Сергієм Довлатовим і Георгієм Вайнером, Рінатом Ахметовим і Юлією Тимошенко, Віктором Ющенком й Ігорем Крутим, Миколою Мартиненком і Володимиром Бойком, Михайлом Чорним і Михайлом Бродським, Анастасією Волочковою і Леонідом Черновецьким, не могла не бути душею таких різних товариств. Здається, Юра завжди хотів усіх помирити, і ще він дуже вболівав за Україну, вірив у неї, радів її можливостям, засмучувався неповороткістю керманичів. Так, його дім був там, але країна його — тут.

До свого 57-річчя Юрій Олександрович не дожив два тижні. Ми висловлюємо найщиріше співчуття його матері, синові Олександру, всім, кому він був дорогий.

Не маючи можливості опублікувати численні скорботні послання всіх, хто разом із нами в ці дні пережив важку втрату, ми вдячні кожному, хто згадав про нього.

Може, тому, що лихо сталося десь далеко за океаном, не всім іще віриться, що коридор редакції більше ніколи не заповниться його розкотистим басовитим «Хеллоу!», і ми не вибіжимо назустріч. Юра не приїде.

«Дзеркало» осиротіло: не стало Друга.

Дзеркальчани

Шановні журналісти й працівники редакції тижневика «Дзеркало тижня»!

Із глибоким сумом отримав звістку про смерть засновника Вашого видання пана Юрія Орлікова.

Його благородна діяльність, патріотичні почуття та бажання бачити Україну демократичною й заможною державою зробили неоціненний внесок у становлення громадянського суспільства в Україні.

Його життєвий шлях став прикладом справжньої громадянської позиції та мужності.

Світла пам’ять про Юрія Орлікова назавжди залишиться в наших серцях.

Висловлюю Вам щирі співчуття.

Президент України Віктор Ющенко

Прийміть мої щирі співчуття у зв’язку зі смертю видавця «Дзеркала тижня» Юрія Орлікова.

Ця звістка вразила кожного, хто читає, любить, поважає Ваше видання і знає його історію. Всіх, хто пам’ятає, в яких умовах жорсткої цензури з’явилося «Дзеркало тижня» і, незважаючи на могутній спротив влади, стало прикладом високопрофесіональної журналістської роботи.

Я добре розумію, що сьогодні відчуває кожен із Вас, як непросто пустити у своє серце трагічну звістку. Юрій Орліков пішов занадто рано, залишивши нереалізованими багато планів і проектів. Але я переконана, саме Юрій спільно з Вами, створивши «Дзеркало тижня», дали Україні більше свободи слова, ніж можна було мріяти у ті часи. Саме з «Дзеркала» почалася високопрофесіональна українська журналістика в незалежній Україні.

Я вірю в те, що Ви продовжите справу Юрія Орлікова. І це буде найкраща данина його пам’яті. Сьогодні я сумую разом з Вами і схиляю свою голову у скорботі.

Хай земля буде пухом Юрію.

Юлія Тимошенко

Невимовним болем у душі озвалася для нас звістка про смерть близької для нас людини Юрія Орлікова — товариша, порадника, надійного і доброго друга.

Вклоняючись перед світлою пам’яттю покійного та глибоко сумуючи разом із рідними і близькими, щиро розділяємо біль їхньої непоправної втрати.

Схиляємо голову в скорботі. Вічна пам’ять і вічний спокій душі…

Сім’я Миколи Мартиненка

Міністерство закордонних справ України висловлює сердечні співчуття колективу громадсько-політичного тижневика «Дзеркало тижня» у зв’язку зі смертю його видавця Юрія Орлікова.

Започатковане Ю.Орліковим 1994 року видання тижневика «Дзеркало тижня» ознаменувало нову епоху у розвитку медіапростору, а тижневик згодом став одним із провідних громадсько-політичних видань в Україні.

Вплітаємо у вінок смутку троянди визнання Ю.Орлікова за об’єктивну і принципову видавничу політику «Дзеркала тижня», що увічнюватиме його пам’ять.

Міністр закордонних справ України Арсеній Яценюк

Громада могилянців — професори, студенти, випускники, співробітники НаУКМА, висловлюють колективу тижневика «Дзеркало тижня» та особисто Вам, шановний Володимире Павловичу, глибоке співчуття у зв’язку з трагічною смертю одного із засновників видання та Вашого колеги Юрія Орлікова.

Ніщо не може зрівнятися із втратою близької людини, однодумця, колеги і друга, людини, яка стояла біля витоків спільної справи, брала активну участь у творенні видання.

Сили духу Вам у цю тяжку хвилину.

Наші співчуття.

Світла пам’ять.

Від імені могилянців В’ячеслав Брюховецький, президент НаУКМА