Пам’ять за свій рахунок

Усе затихло на Дніпровських кручах після того, як торік у листопаді оголосили переможця конкурсу на архітектурне рішення Меморіалу жертвам Голодоморів в Україні. Стало зрозуміло, що меморіалу бути, де йому бути (між Парком Слави та Лаврою) і яким саме (дзвіниця, хрести й ангели), докладніше - «ДТ», № 46 (675) 1-7 грудня 2007. На чому й заспокоїлися. Проект іще мав зайняти рядок у бюджеті на 2008 рік, а тут ще й вибори мера відвернули міську владу від Меморіалу та необхідності здати об’єкт вчасно - до 25 листопада 2008 року. Саме цього дня мали відбутися основні заходи пам’яті жертв українського Голокосту. Та й із самим проектом усе виявилося не дуже гладко: міськраді довелося збиратися кілька разів, аби, нарешті, затвердити його. Та й то з «додатковими рекомендаціями» ще раз порадитися з геологами - про підступні грунти дніпровських схилів будівельникам до снаги складати епічні поеми. Та хай там як, процес пішов: перші 10 млн.грн. на реалізацію проекту на початку червня були перераховані Мінфіном Українському інституту національної пам’яті. Усього вартість будівництва першої черги меморіалу оцінили в 80 млн.грн. Про другу чергу, що міститиме музей і організацію території, що прилягає до Парку Слави та меморіалу, поки нічого не відомо. На цю частину проекту оголошений міжнародний конкурс, що має завершитися в листопаді - до дня пам’яті жертв Голодомору. Лише тоді стане відомо, у скільки в остаточному підсумку обійдеться меморіал.

Є всі підстави засумніватися в тому, що до 25 листопада буде здана бодай перша черга меморіалу. Втім, наша київська влада вміє працювати в екстремальних умовах. Пам’ятаєте, як 2001-го мер Омельченко здавав до 10-річчя незалежності Майдан Незалежності? Архітектори сочилися отрутою, археологи ридали, у скульпторів ледве до бійки не доходило, але робота кипіла цілодобово, і до зазначеного терміну зазначена кількість мармуру, бронзи, скла та бетону побудувалася на зазначених місцях. Звісно, мер Черновецький у плані будівельних потенцій серйозно поступається меру Омельченкові. Та й президент Ющенко, з огляду на все, не такий переконливий, як президент Кучма. Здавалося б, Віктор Андрійович так піклується про пам’ять жертв Голодомору - а довідався про те, що з меморіалом не встигають, тільки тоді, коли вже й не встигнуть. І все, що зробив, - за зазвичаєм, образився й усіх розкритикував.

Лише за цей рік на Меморіал жертвам Голодомору в Україні (тобто на першу чергу й конкурс) із держбюджету мають виділити 160 млн. грн. Скільки знадобиться ще - невідомо. Але одне можна сказати напевно - гроші підуть із казни. До вантажу культурно-ідеологічних ініціатив бюджет уже повинен був звикнути - їх забезпечує саме він. Тоді, коли цього не роблять Пінчук, Ахметов або Тарута. А як ви хотіли? Національно значущий проект. Рік пам’яті Голодомору. Сам президент опікає. Дарма, що навіть така уважна до своїх національних травм країна, як Ізраїль, не змогла собі дозволити цілком фінансувати меморіал Голокосту Яд Ва-Шем за рахунок бюджету. Між іншим, нам є чим пишатися: тільки перша черга меморіалу українського Голокосту обійдеться нашому бюджету дорожче, ніж бюджету Ізраїлю меморіал Голокосту єврейського народу Яд Ва-Шем.

Просто це звична «для них» практика - жоден із великих меморіальних комплексів у Європі та США не будується виключно за рахунок казни. Навіть тоді, коли йдеться про «національно значущі» проекти. Тим паче коли йдеться про них. Національна трагедія - справа всенародна, тому зібрати потрібну суму «зі світу по нитці» має бути неважко. Втім, тут є складності. І навіть справжні небезпеки. Тому що, коли людина підтримує гривнею (нехай і малою) якийсь проект, вона хоче знати про нього все від початку до кінця. Вона може дозволити собі не погоджуватися - хоч із архітектурним рішенням, хоч із кінцевою вартістю, хоч із менеджментом. А наша держава, своєю чергою, не вміє, та й не хоче, нікого ні в чому переконувати, просувати свої проекти, проводити агітацію, щоб зібрати якісь кошти. Навіщо, коли вона вже й так має у своєму розпорядженні наші податки і звикла вирішувати за нас, на що їх використовувати?

У цьому сенсі гарний меморіальний урок піднесли американці. Зважаючи на все, їм доведеться відчутно скоротити витрати на зведення Меморіалу пам’яті жертв теракту 11 вересня (поки він оцінений в 1 млрд. дол. США). Просто тому, що жителі штату не бажають на нього жертвувати. Ні, вони зовсім не скупі - вони охоче жертвують на різноманітні ініціативи, тим паче це помітно знижує їхні податки. Жертвують на що завгодно - та тільки не на меморіал. Спосте­рігачі вважають: у такій ситуації винна влада міста і штату, які не провели належної агітації серед населення, нетямущий менеджмент, недостатньо прозорі схеми ухвалення рішень, політичні скандали. Хай там як, та оскільки фонд поповнюється вкрай кепсько, вартість меморіалу передбачають знизити мало не вдвічі - нью-йоркці, як видно, не готові будувати такий дорогий меморіал. Особливо через жалюгідний стан дикої природи та масовість раку молочної залози (з огляду на благодійні внески, ці напрями жителі штату вважають пріоритетними).

Українська влада не може дозволити власним громадянам голосувати монетою за долю меморіалу. І не лише монетою - адже громадського обговорення проекту також не було. Попри статус «національно значущого» проекту і те, що в ході його реалізації буде, нарешті, ухвалене рішення про зовнішній вигляд дніпровських схилів. Втім, як свідчить практика, громадське обговорення ні від чого нас не рятує - з’явився ж «із рукава» проект реконструкції Майдану Незалежності всупереч усім і всіляким обговоренням. З’явився дуже симптоматично: поки архітектори, журналісти та інші представники громадськості «базікали», меру конче потрібно було здати об’єкт у строк. Тому необхідний проект не «вибрали», а «призначили». З Меморіалом жертвам Голодомору трапилося приблизно те саме. А балачок (і лихослів’я) щодо особистих теплих взаємин автора проекту - архітектора Гайдамаки - з президентом України можна було уникнути дуже просто: виставивши проект меморіалу на громадське обговорення. Але, на жаль, відповідь на запитання «для кого його будують - для нас чи для президента», здається, очевидна.

Як улюблений аргумент за «владне» рішення в меморіальній галузі висувають брак у нас, громадян України, «національної самосвідомості». Мовляв, віддай нам на відкуп рішення про те, яку пам’ять плекати, а яку - ні, і ми все переплутаємо і знову зробимо неправильно. А тому нехай хтось зробить так, як належить. Ми потім самі йому подякуємо - коли підростемо.

1919 року, після укладення Версальської угоди, коли справи Німеччини були зовсім кепські, у цій розгромленій країні заснували добровільну організацію Народний союз Німеччини із догляду за військовими могилами. Тієї миті її завданням було просто розшукати тих, хто зник безвісти під час війни, встановити місце поховань і за можливістю підтримувати могили. Оскільки німецька держава не могла собі дозволити опікуватися долями своїх мертвих солдат, організація з самого початку існувала на пожертвування. Сьогодні ця організація на 90 відсотків фінансується за рахунок благодійних внесків і підтримує могили німецьких солдатів у 45 країнах світу.

Гадаєте, ми інші? У Західній Україні ледь не в кожному селі ви побачите на братській могилі вояків УПА (символічній чи справжній) найпростіший і зрозумілий українському серцю пам’ятник - курган і хрест. Без усяких дорогих меморіалів і дер­жавних програм місцеве населення утримує ці могили в зразковому порядку. Просто тому, що це їхня пам’ять. Що дає привід думати, нібито українці «не дозріли» стосовно Меморіалу жертвам Голодо­мору? А нічого. Просто залучати до «ідеологічних будов століття» громадську думку й громадські ініціативи навіть на думку не спадає нашій владі. Вони звикли про такі проекти думати «по-дер­жавницьки» - тобто як про свої власні. Візьміть хоч «Мистецький Арсенал».

Меморіал має бути побудований, він потрібен анітрохи не менше, аніж Парк Слави чи музей Великої Вітчизняної війни - із цим ніхто не сперечається. Питання лише в тім, як саме, хто і за які гроші має це робити. Слова про національну пам’ять та консолідацію навколо значимих подій сповнені смислу. І з тим, що ці «значимі події» зазвичай трагічні - теж нічого не вдієш. Із щастям ми воліємо усамітнюватися. Трагедії змушують згуртуватися. Тому, напевно, меморіали настільки ж важливі для народу в цілому, наскільки сумні для кожного його представника окремо. Але що саме змусить кожного з нас стати частиною цієї пам’яті? Що таке в принципі меморіал? Спільне діяння, яким ми підтверджуємо і культивуємо свою причетність.

У нашому випадку Меморіал жертвам Голодоморів - це також відкриття і переосмислення власної історії. Точніше, так мало б бути. А знаєте, який вигляд має переосмислення? Нещодавно під час будівництва Меморіалу жертвам Голокосту в Берліні вибухнув скандал. З’ясувалося, що фірма Degussa, яка пропонувала хімічні речовини для меморіалу, за часів правління нацистів виробляла популярний засобу для знищення комах «Циклон-Б» і з вересня 1941 року поставляла його в концтабори, де його використовували в газових камерах. Попри те, що тепер у цій фірмі працюють зовсім інші люди, попри унікальність їхнього продукту і явно занижену ціну, попечителі меморіалу вирішили відкликати замовлення - потерпілим від нацистів нелегко буде скинути з рахунків минуле фірми, так само, як неможливо скинути з рахунків власне минуле.

За аналогією з цією історією виникає одне-єдине запитання: який сенс будувати Меморіал жертвам Голодоморів в Україні, де досі цілком легально діє Комуністична партія? Здавалося б, слід було б як жирну крапку в довгій історії визнання Голодомору просто засудити режим, відповідальний за трагедію. Що заодно розставило б крапки над «і» щодо спекуляцій на тему «етнічного конфлікту»: не міфічні «росіяни», а режим, пов’язаний із діяльністю конкретної політичної партії. Хто стане оспорювати роль Нюрнберзького процесу в справі усвідомлення національних трагедії та провини?

Ось тільки мати справу з живими набагато клопітніше, аніж із мертвими.

Шмуель КАМЕНЕЦЬКИЙ, головний рабин Дніпропетровська

- Політика Ізраїлю в період державного становлення спиралася на Голокост як якусь ідеологічну домінанту. Щось у цьому роді тепер намагається робити президент Ющенко, просуваючи у світі та країні ідею про те, що Голодомор був геноцидом українського народу - певним аналогом єврейського Голокосту. Яким чином і за які кошти в Ізраїлі втілили цю ідеологічну домінанту у вигляді нового меморіального комплексу?

- Музей Голокосту існував у Єрусалимі і до реалізації нового проекту - того, що ви тепер знаєте як Яд Ва-Шем. Це був маленький музей, але його сенс був зрозумілий. Будівництво нового музею спочатку передбачалося завершити за 45 мільйонів доларів, із яких 15 давала держава. Потім, коли найняли цікавого іменитого архітектора і свої пропозиції внесли фахівці з усього світу, бюджет збільшився до 100 млн. Але держава додала до 15 усього 5. А решту 80 мільйонів зібрали недержавні фонди і приватні особи. Сьогодні Яд Ва-Шем - це не тільки музей трагедії, а й школа вивчення Голокосту, і методичний центр, і художній музей. Будується ще один освітній центр, теж пов’язаний із Голокостом.

- За чий рахунок утримується музейний комплекс, його інституції та представництва?

- 50 відсотків фінансує держава Ізраїль, а 50 відсотків - приватні внески. У музей йдуть пожертвування з усього світу. У них представництва, які збирають гроші, свідчення, матеріали для музею, а також ведуть просвітницьку роботу щодо трагедії, пережитої єврейським народом.

- Чи вважаєте ви, що є певна об’єднавча і виховна місія в тому, щоб гроші на меморіали, які закріплюють національну пам’ять про трагедії, збирала передусім нація, суспільство, а не виділяла лише держава?

- У кожного своя роль. Держава Ізраїль була створена після Голокосту. І головна тема і мета її створення - неможливість повторення Голокосту. Тому це національний державний проект, а глава Яд Ва-Шем - державний чиновник. Будь-який глава держави, котрий відвідує Ізраїль, за протоколом зобов’язаний відвідати Яд Ва-Шем. Він не може сказати «не хочу» чи «мені бракує часу». Не буде відвідання Яд Ва-Шем - не буде зустрічі з президентом, прем’єр-міністром Ізраїлю. Цим підкреслюється ставлення євреїв до трагедії.

Керівник Яд Ва-Шем сподівався на те, що держава зможе виділяти більше коштів. Але вона не мала такої змоги. Глава Яд Ва-Шем Авнер Шалев - мій друг. Тому я знаю про його плани перед будівництвом комплексу, а також про те, що він спершу не розраховував на фінансування з боку приватних осіб. Він міг би побудувати музей за 15-20 млн. державних коштів. Але в міру усвідомлення потреби розширення масштабу проекту він зрозумів, що без залучення приватних внесків не вийде побудувати те, що йому хотілося б бачити. Коли людина дає гроші на щось, їх простягає не її рука, а душа. Розпрощатися з грошима, хоч би якими вони були, навіть якщо у вас їх дуже багато, - непросто. Віддаючи частину заробітку, людина віддає частину душі. Той факт, що люди пожертвували на Яд Ва-Шем кошти, впливає на них, а потім на їхніх дітей і онуків. Вони туди приїжджають не як туристи, а як люди, котрі брали участь у цій великій справі, як фундатори, як партнери. Ніхто не сподівався, що вдасться зібрати 80 млн. дол. пожертвувань. Але виявилося, що небайдужі люди на це здатні.

В Америці вашингтонський музей Голокосту теж частково фінансував уряд США, а частково - приватні особи та фонди. Я думаю, що у фінансуванні українського Меморіалу жертвам Голодоморів повинні бути і державні гроші, і приватні пожертви. Такий музей будується раз у житті. І коли вважається, що він потрібен, то держава має взяти на себе турботу щодо спорудження, очоливши процес. Віддавати це на відкуп спонсорів не можна. Керівником проекту мусить бути державна людина, як міністр, як глава Нацбанку. Тому що спонсори - це важкі люди. Вони втручаються, іноді намагаються нав’язати свою думку і не завжди здатні домовитися між собою.

- Ці проблеми були під час будівництва Яд Ва-Шем?

- Не було. Адже в Ізраїлі це державний проект і ним керує Авнер Шалев - державна людина. Його позиція була така: «музей буде, незалежно від того, пожертвуєте ви на нього чи ні. Ми його побудуємо будь-що, але з вами ми зможемо це зробити краще і грунтовніше; а крім того, ми пропонуємо вам честь увічнити в будівництві і роботі Яд Ва-Шем своє ім’я». В Ізраїлі це спрацювало.