Особливості національної гордості, або Кілька слів "ні про що"

Наша нелюбов одне до одного - "мінотавр, що пожирає нас зсередини", за влучним висловом одного із співрозмовників Напису-На-Паркані, - змушує рухатись далі в тривожних роздумах щодо нас. І відважно поставити перед собою питання, яке безрезультатно терзає вже не одне покоління мешканців нашої території. Якщо брати за основу припущення, що горе у кожного своє, а щастя об'єднує - чи існує на Неньці те рятівне об'єднавче "щось", з приводу чого ми, такі по-різному одне одного нелюблячі, можемо спільно відчувати щасливу гордість в умовах сучасної нам України?..

"Україна - диво дивовижне"

А пишатись цим дивом разом - непросто. Бо замусолені "точки дотику" громадян всея України в цьому сенсі є безперспективним нафталінним жужмом.

Пишатись Батьківщиною (великою, середньою, малою і т.д.) нас завжди привчали якось так, що ми ставили розмову про, пардон, "національну гордість" з ніг на голову. Другорядне перетворювалось на головне, головне - на другорядне (в кращому випадку). Нам пропонувалось пишатися солов'їною. А згадувати наші священні війни на цьому грунті вже якось і непристойно. Пишатися працьовитістю і дружелюбною вдачею народу. Ага... Пишатись унікально родючим чорноземом (хлібницею Європи, як відомо). Це скількох з нас об'єднало зі слізьми на очах? І т.ін…

Є ще некороткий перелік із рослинно-кулінарно-топографічного. Про калину, вареники з борщами, і стежину, що додому йде сама.

Щось порівняно системне - приміром, наші історично-бойові подвиги - теж не дуже стає у пригоді. Тут усе якось заплутано. По-перше, нам, людям простим, орієнтуватись у калейдоскопі інтерпретацій одних і тих же подій сивої і не дуже давнини вже давно непросто. По-друге, якось відверто муляє, що ми надто вже захоплюємось возвеличенням і святкуванням наших історичних військових (і не лише) поразок, які ми помпезно подаємо як свого роду перемогу духу.

З другого боку, наших ситуативних перемог ми, якщо розібратися, теж мали б побоюватись. Яка з них завершилась чимось путнім за останні кілька сотень років?.. Плюс те, що одні з нас вважають подвигом, інші (з нас же ж) вважають злочином проти власного народу.

Що там ще? "Спільна" культура - тема для окремої розмови. Бокси-футболи і т.п.?.. Чим яскравішими є короткочасні спалахи об'єднаного ентузіазму, тим агресивніші взаємні дрібно-конфлікти після його затухання.

Воно, як не крути - все, що мало б нас об'єднувати згідно "підручника", нас крепко роз'єднує…

"Одна калина за вікном, одна родина за столом…"

Ми рефлекторно "пишаємось" чимось в просторі дуже прикладному, по суті побутовому. Нашу безсумнівну гордість викликають особи і об'єкти, що оточують нас безпосередньо. Ми пишаємось реальними чи уявними успіхами дітей-онуків у навчанні, новопридбаним автомобілем, вищим, аніж у сусіда, парканом тощо. Для нас взагалі "вихвалятись", ну, в сенсі ви-"ета" - це і є "пишатись". Якщо розібратись, нам пишатися-вихвалятися чимось поза однією родиною за столом не конче і потрібно.

Ні, ми ніби і не проти, але по-перше, нам це треба якось подати готовим, і розжувати добряче. Бо "чим пишатись, і що на це впливає?" - питання для нас майже завжди непросте. Правда, часом допомагають "сусіди" ошую і одесную від кордону. Ті представники шоу-бізнесу чи, скажімо, літератури, яких там "понялі", майже автоматично стають предметом гордості вітчизняної.

Нас часом заводить гордість "земляцька". На рівні вулиці, села, міста, району-області, або адміністративно не формалізованого, але яскраво представленого в суспільній свідомості регіону України. Але тут, знову ж таки, виникають запитання контекстуального характеру. Виходець з одного зі східноукраїнських містечок отримав чотири "Оскари" за найкращу музику до фільмів. Привід для гордості чи ні? Іменем одного крихітного західноукраїнського містечка названі одразу два достатньо дієвих (правда, ворогуючих між собою) єврейських товариства у США. А?..

Це до розмови про культуру. Ми взагалі за сотні років слухняненько дозволили цілій низці інших націй (і сусідів, і не тільки) приватизувати наш культурний спадок і його авторів. Ними гордо пишаються інші… Їх "репатріація", як і ретельна інвентаризація на будь-якому рівні того, що в нас таки залишилося, покриваючись пилом сто- і десятиліть, пріоритетом не стало.

Ну і, як водиться, брак працелюбності у відкритті для себе неймовірної за розмаїттям культурної географії України з лишком компенсується енергійними сварками з приводу того, про що ми таки щось знаємо.

"Я б тебе не бачив, якби ти не прийшов…"

Несправедливо було би казати, що серед нас немає героїв, якими можна і слід було б пишатись. Ми час від часу говоримо про них, або відкриваємо їх для себе в історичному і щоденному вимірах. "Історичні" стають темою для спорадичних спалахів обговорень, зокрема в рамках телевізійних ток-шоу. Сучасні нам прості громадяни регулярно стають "героями-на-час" в рамках церемоній нагородження національними преміями імені українських благодійників. Врятувавши комусь життя фізично, вони, як правило, зникають для нас у своє життя побутове.

Часом все це трохи носить легкий присмак "показухи". Але справа не лише у цьому. Для нас все це - констатація прояву таланту чи мужності окремих осіб, індивідуумів. Думати про них як про цеглини, на яких вибудовується особисто національна гордість десятків мільйонів громадян України, для нас незвично і якось неприродно.

Бо приналежність до етнічно-культурно-територіально (здавалося б) сумісної нам території не є передумовою миттєвої солідаризації, спільної ідентифікації чи братання. Яскрава ілюстрація тому - наша поведінка щодо одне одного за кордоном. На відміну від наших "північних" сусідів, коли ми (безпомилково до речі) впізнаємо співвітчизників, то в більшості своїй, одне одному в обійми не кидаємось. Спільне громадянство, верхній одяг, нав'язливо розфарбований у національні кольори, не спонукає нас миттєво подумати-сказати будь-якою мовою: "Ей, я теж з України - це ж круто".

"Не тягніть, куме - все одно потону…"

Питання "чому так?" - і риторичне, і не дуже. Як суспільство ми - апофеоз затертого фольклором до дір феномену кумівства. "Зі старту" довіряти комусь, поважати когось і спільно чимось пишатися з кимось, хто не є "кумом", є для нас системним викликом. Наш світ - оборонний мур довкола сімейного кола. Яка вже там, розділена з нелюбим незнайомим, гордість за примарне, мало зрозуміле, і відверто дискусійне.

Та і ліземо ми тут на територію болісну. Бо "гордість" - безвідносно до прикметників, які її супроводжують - один з тих предметів розкоші, в яких ми часто свідомо і безсовісно вирішуємо себе "обмежити". Часто ніби-то на благо сім'ї, в т.ч дорогих кумів, які муркотливо колупають піч, "бо воно їм і не так, щоби треба було..". Ми "змушені" плазувати, кривити душею, брехати собі - а все це навряд чи є достойним гумусом для формування паростків некрикливої, вдумливої і справжньої громадянської гордості за країну, в якій ми живемо. Кумівство, безхребетність і душевні лінощі, обійнявшись, можуть стати трисвічником на тризні по нашій національній гордості.

Немає значення, чи є нашою бідою, чи нашою провиною те, що світ гордих, толерантних і модерних "українців" - етнічних, політичних, ментальних, культурних і т.д. - видається нездійсненною мрією. Має значення чесна відповідь на інше запитання - чи нам та гордість потрібна? Якщо таки "так", -давайте відкинемо те, з приводу чого ніколи не домовимось одне з одним. Який сенс вибирати одне одному очі з приводу питань "релігійних", тобто позицій, у які ми віримо свято, давно і непорушно? Давайте знаходити сфери, де те, чим пишається сусід по вулиці, селу, місту, області, регіону не викликає в нас прихованого чи агресивного спротиву.

* * *

Ні, ми не можемо мислити однаково - нас забагато, і ми надто різні. Але національна, регіональна, етнічна, культурна, філософська, яка там ще гордість - наш спосіб повірити в те, що ми зможемо зробити щось а) не лише за гроші; б) не лише з "кумом". Разом. І пишатись тим, що ми разомне всупереч, а саме тому що ми - різні.

Напис-На-Паркані