Особливості національної авто(демо)кратії

Ось уже скоро рік, як позитивним результатом війни називають народження нової політичної нації.

Точніше було б сказати, що війна об'єднала (або роз'єднала, коли хочете) людей за принципом ненависті до ворога, байдужості до ворога і любові до ворога.

Втім, особливо радіти такій структуризації не слід. Війна насправді не будує суспільство, вона його калічить. Не дає йому можливості розвиватися природно й органічно. Вбиває оптимізм і підмінює віру в завтрашній день страхом перед майбутнім.

Тривала війна збуджує ностальгію за мирними часами, коли "хоч і крали, але долар був по 8 і нікого не вбивали". І здається, що якби не Майдан, так було б досі.

Можливо, саме по сьогодні так і було б. Але домайданівський режим був приречений. І причини цього, як і будь-якого масштабного процесу, - суб'єктивні і об'єктивні.

Із суб'єктивними все зрозуміло, всі їх пам'ятають, а хто забув - тому російське телебачення в поміч, вони там періодично виступають. Але визначальними, зрештою, були причини об'єктивні, а саме - конструктивні дефекти пострадянського авторитаризму.

Авто…

Адже це тільки здається, що авторитаризм, одного разу побудований, їде сам собою. Що одного разу вибудувана піраміда з елементами харчового ланцюжка простоїть століття. Проте авторитаризм - це не піраміда. Коли Путін охарактеризував себе як "раба на галерах", усіх це розвеселило, однак хто-хто, а він розумів, що очолювана ним система за владу, гроші, палаци та інші атрибути життєвого успіху забирає саме життя.

Пострадянську авторитарну систему лідер не може ані на хвилину залишити без нагляду. Його прямими обов'язками є управління, облік і контроль. Ні, не дві-три години на день, а з ранку до ночі. І не важливо, правиш ти державою слуг чи баронів (це якщо за Макіавеллі).

Щодня й щохвилини ти повинен чітко знати мотивацію кожного слуги. Повинен розуміти, хто зі слуг і скільки може вкрасти, хто відданий тобі з розрахунку чи з дурощів, а хто готовий здати тебе з потрухами потенційному наступникові.

Для цього ти мусиш стежити за всіма, годинами вивчати прослуховування і читати роздруківки телефонних розмов, у тому числі розмов тих, хто приносить тобі ці прослуховування.

Ти мусиш зібрати в себе вовків, готових розшматувати кожного, хто тебе не послухається, стежити, щоб вовки були трохи голодними (але не ситими, боронь Боже!), періодично віддаючи цих вовків на пожирання наступним.

Ти мусиш створити навколо себе кілька груп, періодично нацьковувати їх одна на одну, стежити за їхньою гризнею, не втрачаючи можливості припинити їхню бійку однією командою "Стояти!"

Ти повинен вселяти страх і любов. Любові ти домагаєшся подачками, причому мусиш точно знати, кому яку подачку кинути, для чого (знову ж таки) - знати напам'ять мотивацію підданих. Кому - грошей, кому - орден, а кому - й селфі, з яким щасливий власник може піти по інстанціях і вирішити всі свої проблеми. Кожному своє.

Ти мусиш періодично змінювати оточення, посилаючи відданих тобі у відставку або на нари тільки для того, аби продемонструвати потенціал альфа-самця. І взагалі, для тонусу.

Все сказане стосується при цьому не двох-трьох найближчих соратників, а тисяч підлеглих не тільки в столиці, а й у більш-менш великих містах.

І при всьому цьому ти повинен оцінювати події не тільки з погляду придворної тусовки, а бачити суспільний процес і не порушувати століттями перевірених правил, одне з яких - не відбирати в населення майно. Чомусь із цим у нас завжди найбільші проблеми.

Тепер питання - а чи може більш-менш нормальна (та навіть і не зовсім нормальна) людина щохвилини впродовж тривалого часу виконувати вищевикладене?

Коли ні - тоді залишається невивченим прослуховування, скасовується зустріч, не віддається наказ. Тоді слуга (чи, тим більше, - барон) починає відчувати послаблення повідця, свободу дій і неминуче починає діяти.

У кращому разі - для того, аби щось несанкціоновано вкрасти. У гіршому - для того, аби зробити тобі несподіваний подарунок (доводячи абсолютну відданість та повну незамінність) і відібрати нарешті в колеги частину твоєї уваги, а отже - влади. А слуги ж трапляються різні. Є розумні, є хитрі, є тупувато-слухняні, а є ніби й тямущі; недалекі, але ініціативні; вони вважають шефа просто улюбленцем фортуни, його перебування на троні - історичним парадоксом, а в собі відчувають готовність замінити його в будь-який момент. І ось коли такі починають діяти…

Тоді можуть убити відомого опозиційного журналіста. Або відомого опозиційного політика.

А якщо ти патологічно ледачий, сама робота тобі огидна, а приваблюють гольф і кабани - тоді трапляється Майдан. І все. З цього моменту вмикається будильник і починається зворотний відлік.

Можуть бути винятки з цього правила? Так, переважно на Сході, де емір за визначенням має сакральну владу, а самодіяльність слуг припиняється оперативним відтинанням голови. Ну й братня Білорусь, президент якої - один такий на весь білий світ.

Ви скажете, що 15 років Путін спростовує цю теорію? Ну, по-перше, Росія теж певною мірою - емірат. По-друге, хоч як гірко це кожній окремо взятій людині з її нетривалим життям, 15 років для такої держави - не термін.

Модна теорія освіченого самодержавства не витримує тривалого випробування пострадянською (зокрема українською) практикою. Втім, не тільки ця теорія.

Демо…

Непорушні, здавалося, священні правила західної демократії також набувають на нашій землі неповторної української специфіки. Притому що кращого за демократію, як відомо, ніхто нічого не придумав, її українська постреволюційна інкарнація тішить око своєю свіжістю.

Взагалі-то, ми - різні. Ми завжди були різними навіть у межах одного окремо взятого регіону. Не було, немає й не буде якихось спільностей на кшталт "донецької", "львівської" або "київської". Ми дуже індивідуальні, хоч би як хотілося довести протилежне і будівничим "русского мира", і прибічникам "національної" держави.

Так, на сході країни (через залежність кожної окремо взятої людини від багатотисячного колективу великого підприємства) не так розвинене усвідомлення себе як особистості.

Так, багато жителів Донбасу (не опускаючись на коліна й не виїжджаючи за межі регіону, крім літньої відпустки в Криму) роками слухали розповіді про те, що вони всіх годують. А світ для таких людей стискався до розмірів рідної шахти, ялтинської набережної (раз на рік) та "Донбас-Арени" (двічі на місяць).

Проте навіть там людина почувалася частиною саме конкретного колективу, а не євразійської спільноти. Все інше - технологія. 15 років - технологія забезпечення персональної влади Януковича. Останній рік - технологія підбурення та провокування нескінченної війни й руїни, над чим, власне, і трудяться російські специ.

Ми - різні, і тому ідея децентралізації має в нас глибоку психологічну основу. Українець сам уже давно децентралізувався, причому до рівня будинку й квартири, а діти - до рівня кімнати, тож перехід на рівень громади - це, швидше, укрупнення.

Ми були єдині тільки в одному - як сторона суспільного договору - "ви крадете, скільки схочете, даючи нам можливість жити, як ми можемо".

Найактивніша частина суспільства в односторонньому порядку вирішила договір розірвати. Власне, саме розірвання договору й відбулося урочисто на Майдані, хоча багато хто робити цього не збирався, а тільки хотів замінити одну зі сторін угоди (що виражалося в гаслі "Банду геть!").

Хоча, коли бути чесним, саме банда цей договір виконувати не поспішала. Махлювала банда. Велика частина населення фізично не могла виконати умову "жити, як можемо", бо жити в принципі стало важко. Не треба, правда, забувати й про тих, кому жилося незле, але вони захищали попередній режим здебільшого за трудовою угодою. І навіть у Донецьку рік тому заклик повернути Януковича був швидко освистаний.

Тому договір припинили, і все, що ми сьогодні спостерігаємо, - процес написання нового. Поки що базовим проектом є "Ви - крадете, скільки можете, а ми - живемо, як можемо". І це незаперечний прогрес.

Суспільна турбулентність сьогодні пов'язана, по-перше, з тим, що окремими гіперактивними представниками влади декларується зміна формулювання на "Ми не крадемо взагалі…" Звісно, це було б ще більшим прогресом, але реалісти вважають такий перебіг подій малоймовірним. Проте дехто вірить.

Друга причина турбулентності в тому, що сьогодні взагалі незрозуміло, у чиїй особі влада цей договір негласно підписуватиме.

Вона (влада) останнім часом набуває вкрай різноманітних форм. Одні дуже по-грузинському демонтують прогнилу систему, а інші в цьому ж самому місці одночасно зводять другий поверх за польськими кресленнями, але без фундаменту.

Всі разом просять допомоги у стратегічних партнерів, неначе ці партнери знають, як максимально швидко і безболісно провести демократичну трансформацію, і взагалі колись це робили. Тобто робили, але, поряд із успішними кейсами (Грузія, Польща, Естонія),
мають на своєму рахунку і Румунію з Болгарією, не кажучи вже про близькосхідні казуси.

Ентузіасти виносять старі меблі, а з ними разом - усе, що трапляється під руку, засовуючи це у сміттєві бачки. У "ДНР" хихикають і натякають, що їхні способи люстрації типу "підвал" значно ефективніші.

Окремі дії деяких представників влади наповнюють новим, не відомим Салтикову-Щедріну, смислом фразу "Простота гірша за злодійство", що особливо колоритно на тлі боротьби з корупцією.

Тим часом найбільш активні, інформовані й цинічні будують маленькі анклави, де зможуть реалізувати плани бурхливого збагачення. Ви їх бачите, вони стоять там, за спинами романтиків, теж роблять палаючі очі і чекають моменту, коли ці, перші, розчистять поле.

Хтось долає комплекс меншовартості. У когось із латентної форми у відкриту переходять манія величі та інші форми божевілля.

Є й заможні романтики, які в кожному разі нічого не втрачають, усе, що відбувається, - лише етап у кар'єрі, світ великий, попереду може бути бізнес на software у Бразилії або переробка відходів в Австралії. Це не найгірший варіант, їм хотілося б тут досягти успіху. Однак невдача для них не критична.

Є незаможні романтики. Вони будують новий світ, повний книжкової справедливості, вкрай слабко уявляючи реальність і скидаючись на юних комісарів 20-х років минулого століття, котрі, як ми знаємо, або самі стали катами, або були ліквідовані катами іншими.

Є просто агенти й провокатори, зарплата яким акуратно нараховується десь в іншій країні і які виконують завдання - щоб усе тут якомога швидше накрилося. Хочеться, аби СБУ їх усіх нарешті переловила, але найбільш здібні - вже є частиною політичного пейзажу. І незрозуміло взагалі, чи можна їх звідти виколупати, чи ми разом із ними так і рушимо у світле майбутнє.

Перш ніж децентралізувати суспільство, влада децентралізувалася сама. Це сталося не за наперед написаним планом і не є підступним задумом ворога. Це - наслідок торішнього землетрусу, коли всіх добряче збовтало. Згодом частина збовтаного неминуче осяде назад на дно, а частина може в результаті реакції (хімічної) перейти в нову якість.

Об'єднати всю цю правлячу спільноту єдиною ідеєю можна, але концепція поки що не вироблена. Різні сегменти влади перебувають у процесі визначення: хто з них мудрий керівник, а хто - найманий менеджер; хочуть вони добитися від населення любові сьогодні й зараз - чи поваги завтра й післязавтра.

Суспільство резисторів

Нелегко зробити вибір. Вона, влада (на відміну від попередньої), вимушена орієнтуватися на людей, котрі, як уже сказано, сколочуються в групи залежно від ставлення до війни та Донбасу, але не можуть поки що виробити спільного запиту на мрію. Мрію конкретну, виписану в деталях, а не абстрактну "Європу" - чи то Північну, чи то Південну.

Переважна більшість заклопотана виживанням і подоланням страху перед завтрашнім днем, намагаючись черпати життєві сили в надії. І йдеться не тільки про переселенців, хоча цим найважче.

Є люди, які воюють за Батьківщину, - на фронті або в тилу. Багато їх взагалі вперше виявили існування самої Батьківщини, і за це, звісно, дяка Путіну В.В та Суркову В.Ю. Жаль тільки, що платою за виявлення Батьківщини є кров, піт і сльози.

Дехто, вдаючи, що воює, намагається кого-небудь пограбувати.

Хтось знаходить себе у волонтерстві і робить маленькі добрі, ніким не оплачувані справи. Частково тому, що оплачувати добрі справи нікому, а робити щось треба.

Є ті, хто у внутрішній або в зовнішній еміграції. Вони втомилися чекати, і їх теж дуже багато.

І є мільйони інших, у кожного з яких своя історія.

Це все - ми. І якщо вам хтось знову розкаже, чого насправді хоче народ загалом, сміливо плюйте йому в очі.

При цьому відсутність чіткого суспільного запиту і легкий бардак у владі не повинні тішити кремлівських інженерів. Навпаки! Їм взагалі не зрозуміти, чому "суспільство гвинтиків", яке вони там у себе спорудили, значно більш відстале й уразливе, ніж українське "суспільство резисторів". Настільки, наскільки парова машина поступається електродвигуну.

У суспільстві "резисторів" не буває масового психозу - це правда, кожен його елемент - маленький опір, але в ньому не буває й неминучого постпсихозного дикого бодуна. У ньому ніхто не може розчаруватися в "мудрому керівникові", бо ніхто ним і не зачаровувався. І боронь його Боже від ще одного зачарування…

Кожен його елемент бореться, зрештою, за себе, своє життя, своє середовище мешкання і майбутнє своїх дітей. Та водночас сам по собі він не тільки не може загрожувати системі розпадом, а й, за природою своєю, може існувати тільки як її частина.

Машина може розвалитися на деталі. У людини можна видалити селезінку. Країна може розпастися на регіони. Але на атоми кожен предмет розпадається тільки внаслідок ядерного вибуху.

Система, що складається з 40 мільйонів частинок, стійкіша, ніж та, що складається з трьох або двадцяти шести.

Найпарадоксальніше, що в Донецьку і Луганську багато хто теж воює за свій спосіб життя, який, по суті, нічим від дніпропетровського чи вінницького не відрізняється.

Чим швидше вони там зрозуміють, що український життєвий уклад для них рідніший, ніж бурятський або чеченський, а радянський можна відновити тільки в музеї, - тим швидше принесена на нашу землю війна втратить останнє внутрішнє коріння. Так, для цього треба, звісно, вимкнути телевізор і повернутися з 1943-го у 2015-й.

А суспільний договір з часом набудеться. Хотілося б, звісно, щоб це був не контракт про розподіл сфер впливу, а трудова угода. Але це вже про інше суспільство - "мікропроцесорів".