ОСОБИ: ДІЙОВІ, ГРАЮЧІ, МРІЮЧІ... МОТИВИ, ЦІЛІ ТА ТЕХНОЛОГІЇ КРИМСЬКОЇ ПОЛІТИКИ: ХТО Й НАВІЩО ВВІЙШОВ, ХТО Й НАВІЩО МРІЄ УВІЙТИ У ВЛАДУ В КРИМУ?

Саме демократія, яка дозволяє «взяти участь» у владі людям найрізноманітнішого складу, робить надзвичайно актуальним поняття рівня політики. Вона може будуватися за міжнародними стандартами, грунтуватися на найбільш передових досягненнях права й управління, але може бути і на рівні найпримітивнішому. Звісно, із вищими, ідеальними зразками того й іншого ми стикаємося рідко, але кримські журналісти, наприклад, пам’ятають: 1994 року із приходом до влади в Криму Юрія Мєшкова та Сергія Цекова в коридорах кримської Верховної Ради тхнуло ваксою та кирзовими чобітьми. Це пояснювалося дуже просто — козаків у кирзових чоботях із собаками вони залучали до охорони будинку. Але психологічно цей запах тепер завжди ототожнювався з примітивним рівнем роботи, який глибоко провінційний колишній юрист і колишній лікар принесли у велику політику, зав’язнувши в цих коридорах, як Бровко в тину. Ці діячі давно стали персонажами кримської історії, але в коридорах влади ні-ні та й війне ваксою з кирзою. Замість «дійових осіб» — мигнуть «гравці». Сьогодні, коли розгорнувся новий масовий похід усіх бажаючих у владу, доречно проаналізувати, як працювали ті, хто вже був обраний, і хто знову прагне бути обраним, наскільки обгрунтовані їхні претензії?..

«Кирзові чоботи»:
друга серія?

У політиці й у структурах влади замість реальних предметів для роботи часто штучно створюються привабливі «віртуальні» об’єкти, що «опановують маси» довірливих людей. Так роблять політики, котрі не мають реальних програм, — і це найбільший секрет влади. Наприклад, свого часу ні Мєшков, ні Цеков власних реальних планів не мали, а продиктовані московсько-кримським урядом Сабурова виявилися для їхнього «кирзового» політичного рівня занадто непідйомними. Лишалося затягувати віртуальною «рублевою зоною». Справді, не можна ж вважати здійсненними проекти передислокації з північних морів до берегів Криму списаних російських атомних субмарин для забезпечення півострова електроенергією ядерних реакторів чи плани доставки танкерами в Ялту і Феодосію прісної води на випадок перекриття Україною всіх комунікацій на Перекопі і так далі. Чи міг добробут Криму будуватися на таких реформаціях?

Нині, у переддень нових виборів, занадто вже часто наштовхуєшся на «кирзу» по другому колу. Наприклад, Леонід Грач уже цього літа мав намір за кілька місяців побудувати міст через Керченську протоку (до речі, «будувати» міст починали ще за Мєшкова!). Причому планувалося навісити на нього нафтопровід, газопровід, водопровід (цілих чотири віртуальні принади!), яким з Росії нібито безупинним потоком полилися б не тільки нафта, а й прісна вода(?). Чим ці прожекти не є тими ж «субмаринами», «танкерами», і «рублевою зоною» у новій якості? Чим Грач не Мєшков № 2, котрий різниться від нього лише тим, що замість «кирзових чобіт» в політиці віддає перевагу «лаковим черевикам»? І якби Куніцин не поїхав у Москву і не розмовляв майже добу з Лужковим; якби Лужков не приїхав у Керч і не оцінив на місці реальні умови планованого; якби місцеві фахівці не довели, що прісна вода в Криму обходиться в кілька разів дешевше, аніж на Кубані, то, не приведи Господи, потужні самоскиди вже перекривали б суцільною греблею міжнародні фарватери по древньому Бичачому Броду. Другий проект Грача — перебудова колишньої станції техобслуговування автомобілів у «Південноукраїнський машинобудівний завод, який вирішить проблему автомобілебудування всієї України». У результаті «автогігант», який раніше так-сяк, але випускав ще потрібні подекуди «Газелі» і «Волги», тепер зовсім втратив темп.

Леонід Іванович завжди сміливо і без оглядки вторгається в життя, хоча за обов’язком служби покликаний лише відкривати і закривати сесії парламенту автономії та керувати його президією. Це лише на перший погляд незначна справа. Насправді ж, якби реалізм, а не віртуальні об’єкти були головним предметом нашої політики, то робота парламенту — наріжний камінь якості всього життя. Стосовно Верховної Ради Криму це означає, що вона за минулі десять років автономності півострова вже давно (був час, у Сімферополі видавали навіть закони!) мусила створити правову базу економічних реформ. Адже Крим свого часу називали «полігоном для випробування в Україні ринкових методів управління». Але, видно, тому спікер парламенту і займається реконструкцією цирку, проектами духовно-патріотичного центру, відновленням собору Олександра Невського, перебудовою вулиць і площ, будівництвом тролейбусної лінії, що не здатний піднятися на потрібний рівень і виконати своє пряме завдання — організувати формування повної нормативно-правової бази в автономії. Робота Верховної Ради за стилем нагадує дії шахіста в цейтноті: смикне одну фігуру — не те, схопиться за іншу, за третю, за четверту — усе не те, і результату немає. Досі існують цілі нерегульовані провали, нормотворче поле нагадує драну ковдру, дірки в якій дозволяють існувати тіньовій економіці, зловживанням службовим становищем, процвітати суціль некомпетентності. На практиці виходить, що Леонід Грач не тільки не займається своєю справою, а ще й не дає займатися своїми обов’язками уряду автономії, який, напевно, зробив би усе це краще за нього. Леонід Іванович працює замість уряду, але ніхто не працює замість Леоніда Івановича. А зараз, коли Грач поїхав до Москви і його речник повідомляє з першопрестольної про кожний крок свого шефа, тим більше стає ясно, що Грач остаточно перетворився на «агента впливу» Росії — лобіює інтереси російського капіталу, російської освіти, російського флоту, російської церкви, конкретних людей із російської влади — навіть на шкоду інтересам не те що України, а й Криму. Ну хто б, окрім Грача, проектуючи Керченський міст, віддав би 74 відсотки акцій протилежній стороні договору і навіть не починав розмову з поділу 50 на 50?

Останнім часом виразно проявилася головна суперечність кримської політики: за відсутності чіткого закону про кримський уряд і при законі про кримську Верховну Раду (який є лише трохи зміненим законом про парламент суверенної держави) кримський уряд не є суб’єктом реформ, а існує на правах відділу Верховної Ради, будь-який депутат якої може вільно командувати будь-яким міністром. Верховна Рада Криму не входить у виконавчу вертикаль, вона може ухвалювати набагато більше рішень, аніж Кабінет міністрів України, і в неї геть розв’язані руки, зокрема й для прийняття незаконних рішень, які скасовують Президент і Конституційний суд. Але парадокс у тому і полягає, що сам кримський парламент бути ініціатором реформ не може, а умов проводити їх урядам не створює. Останні в Криму змінювалися практично щороку, і лише Сергію Куніцину вдалося протриматися практично три роки. Вже з огляду на це можна говорити про практично сформовану програму, що дала результати, — почалося зростання у промисловості, було відновлено Перекопський регіон, почав відроджувати обсяги курорт, поліпшилася ситуація з облаштуванням депортованих. Однак «програмний» етап розвитку Криму нині перервано — Валерія Горбатова призначено главою уряду настільки несподівано, що той змушений був починати не тільки без команди, а й без хоч скількись продуманої спеціальної програми...

До виборів 2002 року Крим підходить із владним механізмом, який нагадує автомобіль, що розвалюється, — двигун розбитий і стукає, трансмісія не перемикається і гримить, зчеплення працює ривками, і машина стрибає то вперед, то ліворуч, то праворуч. Але екіпаж цієї машини не помічає ніяких неполадок, а лише сперечається про те, куди треба їхати. Жалюгідне видовище…

Хто є хто в кримській політиці?

Так відбувається тому, що влада в Криму далеко не єдина команда. Натомість ми маємо кілька груп політиків — різного рівня компетентності й відповідальності.

Група Леоніда Грача вже продемонструвала свій рівень компетентності в попередніх проектах, і навряд чи може продемонструвати щось якісно інше. Її кістяк складається з депутатів Верховної Ради Криму, котрі ввійшли у фракцію «Комуністи й народовладдя», — Костянтин Панченко, Опанас Іванов, Юрій Корнілов, Лєнтун Безазієв, В’ячеслав Захаров, Ганна Саєнко й інші. І навіть кваліфікацію Віктора Попова не можна порівнювати з ними, оскільки він не комуніст, а соціаліст. Сукупність цих людей не можна назвати командою, бо вони, крім одностайної участі в голосуваннях за бажанням свого лідера, у реальному житті нічого не вирішують і ні на що не впливають. Перспективи її перебування при владі обіцяють Криму такі ж серії скандалів і міжфракційної боротьби, як і раніше, позаяк існувати вона може винятково в боротьбі, оскільки щось створити не спроможна. Не даремно ж усі виступи Леоніда Грача — це суцільна скарга про те, які «підступи й інсинуації» його оточують, і про те, як героїчно він їх долає…

Про людей народного депутата України Ігоря Франчука, які сьогодні концентруються навколо «Чорноморнафтогазу», можна говорити як про серйозну групу фахівців. Останнім часом пройшли серйозні процеси її самоорганізації: і без того реальний вплив на економіку збільшено значним зростанням видобування палива в Азовському морі, команда близька до КРО СДПУ (о) і підкріплюється нею структурно й організаційно, чисельність і впливовість її збільшується. Останнім часом сформовано навіть самостійну прес-службу Ігоря Анатолійовича, проектується видання газети. Але цій групі притаманно те, що вона не рветься стрімголов у політику, вона не криклива й не намагається бути популістською, вона компетентна, реально мислить, тож її перспективи оцінюються як сприятливі. Аналітики в Криму вважають: час команди Франчука ще попереду, він настане, можливо, після 2004 року.

Група екс-віце-прем’єра Криму Андрія Сенченка складається з професіоналів, вичавлених із влади комуністичними дилетантами. Передусім серед них можна назвати колишніх членів уряду Сергія Куніцина — депутатів екс-віце-прем’єра Сергія Велижанського й екс-міністра фінансів Людмилу Денисову. Кожен із них може похвалитися реальними новаціями на рівні світових стандартів, які або не визнав, або розгромив Грач. Для самого Сенченка — це його дітище. Єдиний цифровий територіальний земельний кадастр, що є в більшості країн світу, якого гостро бракує нині в Україні, але Леонід Грач ліквідував його «як клас». Для Денисова — це Єдина система електронних платежів, що замінила паперові гроші й дозволила свого часу Криму вийти з кризи неплатежів. Для Сергія Велижанського — це кілька соціальних і національних програм, успішно втілених у сфері соціального захисту малозабезпечених, облаштування депортованих тощо. У цю групу входить президент Чорноморської телерадіокомпанії Тетяна Красикова. Вона також була свого часу заступником глави уряду, а тепер забезпечує присутність цих людей в інформаційному просторі. Усі вони молоді, професійні люди, вміють продуктивно працювати в команді. Вони створили спочатку Громадський комітет із контролю над використанням землі, що виявив серйозні недоліки, а згодом — громадський комітет «Відкрита влада», який пред’явив органам управління в Криму настільки високі стандарти роботи, що досягнути їх, певне, не зможе й половина чиновників. Сюди входять наявність двох-трьох вищих освіт, європейська практика роботи, володіння іноземними мовами, по-справжньому наукова організація праці.

Група народного депутата України Льва Миримського сьогодні — це весь актив «Трудової України» (його кількість поки що невідома). Партія, про яку місяців два тому в Криму чи й чули, раптом заявила, що має 12 тисяч членів. Таких темпів не знає і книга рекордів Гіннесса. Саме зусиллями Льва Миримського ця партія набула тут реальних структурних обрисів. Команда, яка складалася раніше із суто комерційних структур не найкращої якості, нині активно нарощує інтелектуальні м’язи. До неї входять колега Миримського з депутатського корпусу Валерій Горбатов, який прогресує у кріслі глави уряду, віце-прем’єр Володимир Тутеров, кілька міністрів та замміністрів, кілька глав адміністрацій, чимало впливових людей на місцях. Зірка команди, — безперечно, нинішній міністр економіки Криму киянин Арсеній Яценюк (дві вищі освіти, блискуча банківська практика, чіткість, висока самоорганізація), який швидко перебудував роботу міністерства на нових засадах. Слід очікувати, що з часом вироблені стрункі програми дадуть результат.

Група представника Президента України у Криму глави КРО Аграрної партії Анатолія Корнійчука складається з керівників і фахівців районної сільської ланки. Виходець із середовища районних адміністраторів, він лідер великої маси аграрних фахівців районного та республіканського рівня, які розуміють, що, оскільки аграрну реформу розпочато, повернення до старого немає, і успіх прийде тим швидше, чим швидшим буде рух уперед на цьому шляху.

Осторонь стоїть команда радника Президента України екс-прем’єра Криму Сергія Куніцина. По-перше, з одного боку, завдяки колишній участі у владі та усуненню його уряду не з професійних, а з політичних мотивів, — з ним пішли професіонали, готові тепер повернутися і продовжити успішно розпочате раніше. До команди Куніцина належать також численні керівники і фахівці міської та районної ланок управління, мери та глави адміністрацій, виховані й призначені під час роботи його уряду, які засвоїли його методи управління. З другого боку, завдяки блоку «За єдину Україну» виходить, що й команда Андрія Сенченка, яка складається з міністрів уряду Куніцина, і команда Льва Миримського, яка входить до «Трудової України», і навіть сам Валерій Горбатов, голова політради кримської «Трудової України», і команда Анатолія Корнійчука, яка складається з адміністраторів, що сформувалися за попереднього уряду, — складові частини великої команди Куніцина.

Далі — з урахуванням і того, що в Криму намічається входження в блок «За єдину Україну» й місцевої організації СДПУ (о), і того, що конференції багатьох політичних об’єднань — «Демсоюзу», «ДемПУ», Партії регіонів, Партії зелених та інших висловилися за згуртованість демократичних сил в одному блоці, який би протистояв комуністам, — швидше за все, вони виступлять єдиним фронтом із позицій реалізму, і оптимальним лідером для них може бути саме Сергій Куніцин. Відмінність цієї команди від загону комуністів у тому, що, по-перше, вони й самостійно не втрачають впливу і можуть відігравати значну роль, а по-друге, їхня участь у команді не зводиться до голосувань, як у комуністів. Вони мають серйозні ідеї та знання, рухають великі маси людей, товарів, грошей, мають практичний досвід, який давав реальні результати, а не лише «піарівські мильні бульки» на кшталт Керченського мосту. Ці групи — заможні, раніше у багатьох сферах вони проявили себе як успішні. По суті, передвиборна ситуація у Криму через об’єктивні процеси кристалізації політичних сил дедалі більше шикується по лінії, одним полюсом якої є «комуністичний популізм», а другим — реалізм решти політичних груп. У Криму зараз кристалізуються фактично два блоки — «блок Грача» і блок прагматиків-реалістів на чолі із Сергієм Куніциним. Як оцінить це кримський виборець? Ось головне запитання, на яке сьогодні ще немає відповіді.

Роль виборців
у кар’єрі кримської еліти

З усього сказаного випливає кілька висновків. Перший: кримський рівень — лише проміжний етап для кримської еліти, яка робить кар’єру. Утвердившись спочатку на кримському рівні, рушили в Київ Анатолій Франчук і його син Ігор (не секрет, що повернення на посаду гендиректора «Чорноморнафтогазу», який адмініструється з Києва, лише тимчасове), екс-прем’єр Аркадій Демиденко, народний депутат Лев Миримський, народний депутат Рефат Чубаров, юрист Павло Євграфов, генерали міліції Михайло Корнієнко та Геннадій Москаль, чимало інших фахівців. Про своє бажання перейти на роботу до Києва неодноразово заявляв і Леонід Грач, який давав зрозуміти, що перемога у Криму — для нього лише частина стратегії, а вся стратегія полягає в тому, щоб висунути свою кандидатуру на посаду президента України, можливо, вже 2004 року. Звичайно, тут треба було б виявити більш тверезий розрахунок сил та коштів, поєднання вміння і масштабу діяльності, освіти та необхідного обсягу знань. Проте такий Грач — його слова вискакують попереду думок. Тому вірність Криму — той пробний камінь, яким перевіряється серйозність намірів політиків, котрі заявляють про свою любов до кримчан.

Другий висновок: усі ці люди — відмінні фахівці, щасливі чиновники, народні обранці, вони, можливо, успішно представляють свій електорат у парламенті країни, — але їх важко назвати політиками, оскільки вони займаються не політикою як такою, а своєю кар’єрою. Відмінні дані для політика мав екс-прем’єр-міністр Криму Аркадій Демиденко: він створив партійний рух «Крим—наш дім», стояв біля джерел нинішньої кримської організації НДП. Однак тепер Україна знає його як заступника держсекретаря міністерства транспорту, чудового фахівця, однак далеку від політики людину. З огляду на цю тенденцію, важко назвати політиками екс-прем’єр-міністра Криму народного депутата України Анатолія Франчука і його сина, народного депутата Ігоря Франчука. Слабко поєднується поняття «політик» з образом і народного депутата Льва Миримського, який проявив себе в бізнесі успішнішим, ніж у партійному будівництві. Винятком із загального правила є лише два чоловіки, які діють нині на політичній арені: Леонід Грач, якого важко зарахувати до фахівців і для якого вже, власне, немає і не може бути іншої кар’єри, крім політичної. І Сергій Куніцин, який після політичної відставки не відійшов від політичної діяльності.

Відповідно — в історії Криму є лише два чоловіки, які готові працювати у Криму як на остаточній лінії. Першим із них був Микола Багров, нині ректор Національного таврійського університету, який після роботи в Москві, у ЦК КПРС, повернувшись до Криму, сказав, що він політик «не промосковський, не прокиївський, а прокримський». Другий — Сергій Куніцин, який після несподіваної для всіх відставки уряду, що успішно працював, із усіх запропонованих у Києві посад вибрав Крим, хоч його йому не пропонували. Для Куніцина це — по-перше, шанс підтвердити свою фахову спроможність, по-друге, можливість довести Президенту, що його відставка не була обгрунтована ні політичною, ні економічною ситуацією, по-третє, спосіб не зрадити, а привести до перемоги свою команду, яка без нього теж не самодостатня, оскільки, позбувшись у його особі харизматичного лідера, втрачає перспективу.

Все це — достатній інструментарій для мислячого виборця, який вирішує, за кого голосувати. Проте водночас це й причина поляризації суспільства: крім раціональних чинників вибору, політтехнологи використовуватимуть і суто емоційний чинник. Слова про те, що «команда Грача» забезпечить «зближення» із Росією, «рівноправність» російській мові, «економічні зв’язки», «прозорі» кордони без митниць і КПП та інші ілюзії, впливатимуть на психіку та підсвідомість сильніше, ніж раціональне усвідомлення того, що у вустах комуністів усе це лише знаки, приманки, віртуальні об’єкти, які зазвичай ні на що реальне не перетворюються. Та чи буде оцінена ефективна політика демократичного блоку, яка забезпечує зростання на рівні реальної практики? Усвідомити різницю в підходах і відповісти на це запитання, стоячи перед виборчою урною, набагато складніше, ніж піддатися емоціям. Однак тут уже ніхто ні над ким не владний. Давно кажуть: як голосуємо — так і живемо...