ОСІНЬ ПОЛІТИЧНА ТА ЇЇ НАСЛІДКИ

Аналіз останніх подій, пропонований політологами й журналістами (можна, скажімо, згадати статті Ю.Мостової чи О.Дергачова в «Дзеркалі тижня», В.Матвієнка в «Дні»), наочно демонструє, що Україна входить у нову ситуацію, до якої вона вже звично виявляється не готовою. Умовно кажучи, «ідеологічна» підтримка ситуації, що складається, з боку журналістів і політологів різко падає до нуля. Елемент розчарування настільки сильний, що він поступово охоплює не тільки противників незалежності, а навіть її очевидних прихильників. Як недавній приклад можна згадати приголомшливий провал кандидатів Руху на останніх президентських виборах. При цьому сторонній погляд (приміром, російські політологи говорили про це нещодавно на молодіжній політологічній літній школі у Форосі) бачить у рамках України цілком чітку національну ідею — побудова незалежної держави. Та ще й підкреслюється, що Росія досі не має такої національної ідеї.

Причини розчарування населення (еліти просто перші вловлюють ці настрої та можуть їх сформулювати) лежать не в економічній площині, хоча це також є. Населення не відчуває, що держава ним опікується, цікавиться своїм громадянином. У західних країнах таке в принципі неможливо: там, швидше, суспільство породжує державу й наймає на зарплату чиновників, зокрема найголовнішого з них — президента. У нас держава взяла на себе клопіт створити суспільство, дозволяючи йому існувати поруч із собою. Вона створила партії, а тепер подрібнює їх на власний розсуд. Вона займається облаштуванням фракцій у Верховній Раді. При цьому явно на задній план відсуваються такі прості речі, як наявність гарячої води, електроенергії, нормальних цін на продукти харчування і транспорт. Держава стала чистим стратегом, залишивши всі тактичні проблеми виживання на плечах населення.

Ми бачимо початок варіанту певного застою в суспільстві: коли громадяни зрозуміли, що їм уже нічого чекати від держави і потурбуватися про своє виживання мусять вони самі. Держава почала існувати для самої себе. Вона нарощує «м’язи», які абсолютно не цікавлять її громадян, забуваючи про потрібні. Розбіжність пріоритетів держави і її громадян стала серйозною причиною розпаду Радянського Союзу, де вона поступово переключилася на обслуговування лише своїх інтересів.

Розчарування ідеологічне призвело до розчарування політичного, і населення почало виходити на вибори не за покликом душі, а по-радянськи, коли прихід чи неприхід окремого громадянина вже нічого не вирішував. Тільки використання адміністративного ресурсу врятувало референдум, давши нечувані раніше в історії масштаби дострокового голосування, що є непрямим свідченням ролі адміністративного ресурсу.

У своїй новітній історії Україна мала кілька періодів «злютування» суспільства й держави. До них можна зарахувати початковий період незалежності, згодом перші обрання Л.Кравчука і Л.Кучми. У цих часових точках здійснювалася «рекрутизація» еліт із «низів». Це були періоди приходу в парламент цілком нових людей. Держава активно підлаштовувалася під суспільство, відбираючи його найкращих представників. У періоди застою, навпаки, держава всіляко намагається захистити себе від уваги й контролю суспільства. І що сильніше вона це робить, то жорсткіше сприймається будь-яка критична думка. Держава, як у тоталітарні часи, приватизує право на критику. До речі, як виявилося, це загальний пострадянський феномен: НТБ в Росії мусить померти, оскільки можновладці не люблять, коли про них погано говорять. Про них можна говорити тільки як про небіжчиків: або тільки добре, або загалом нічого. При цьому якось забувається, що знищення таких каналів критичного зв’язку між владою та населенням автоматично призводить до деградації як влади, так і населення.

До речі, це теж цікавий феномен, пов’язаний із функціонуванням ЗМІ. Усі наші телеекрани прагнуть максимально уникати новин про Україну, радісно розповідаючи про все на світі. Напрошується висновок: або в нас нічого не відбувається, або відбувається те, про що не варто розповідати. Принаймні, в України не виходить поки що не тільки побудова реального світу, а й світу віртуального, що теж незвичайно. СРСР бодай хороший віртуальний світ будував, у цьому й була його сила. Який-небудь фільм на кшталт «Кубанських козаків» замінював собою негативи реального світу, що трактувалися як винятки з правил. М.Княжицький у «Дні» висловив цікаву думку, яка пояснює відмінність між телебаченням України й Росії: це віддзеркалення різних смаків еліт України й Росії, кожна з яких воліє дивитися своє власне телебачення. Роль смаків глядачів при цьому зводиться до мінімуму.

Розвиток ситуації в Україні погіршується також тим, що осінь несе за собою серйозну економіч- ну кризу: поза сумнівом, нас чекає нестача енергії та продовольства. Уряд переконує нас з екрана, що нічого такого не буде, оскільки він цього не допустить. Проте населення давно звикло до того, що слова влади і справи влади розвиваються в двох площинах, які не перетинаються. Сьогодні В.Ющенко існує і як чіткий піарівський хід: певна частина населення пов’язує з ним надії на по- ліпшення. Він молодий, енергійний, некорумпований. Населення все ще готове йому вірити, а це дивовижа після очевидних обманів з боку багатьох політиків. Але терпіння населення не безмежне, а відключення енергії та політ угору цін на продукти харчування рано чи пізно змусять розлюбити якого- завгодно симпатичного прем’єра. На зміну йому повинен буде з’явитися жорсткий господарник, котрий заради заспокоєння населення продовжить вдалу піар-ініціативу В.Пустовойтенка на кшталт проведення навчань із цивільної оборони з нехорошими чиновниками. Адже досі ніхто не скористався можливістю послати начальників підмітати вулиці чи збирати колоски.Тут, звичайно, не вистачає яскравої особистості на кшталт Лазаренка з його легендарним зошитом із записами, що він зробив для України і що для себе.

Дуже небезпечною тенденцією є поєднання розглянутих процесів: на ідеологічне й політичне розчарування восени накладеться економічне. Наслідки подібних нашарувань більш-менш зрозумілі. Перші приклади «бунтів» ми вже побачили в липні в Дніпропетровську, коли населення вийшло на вулиці, протестуючи проти підвищення цін. Навіть велике терпіння має свої межі. Вельми яскраво подібні можливі наслідки зреалізувалися в липневих заворушеннях у Примор’ї (Росія), де населення вийшло на вулиці, намагаючись зупинити відключення енергії. До речі, з розробок спецслужб відомо, що вихід 20% населення на вулиці автоматично спричиняє зміну соціального ладу.

Уперше причини наших економічних негараздів були названі як «непослідовність, нерішучість, непрофесіоналізм і провінційність значної частини української еліти» (В.Медведчук, стаття в «Известиях»). Іншими словами, цієї еліти немає... Україна прийшла до різкого скорочення свого валового національного продукту. І при цьому вона позбавлена можливості перекладати всю вину на свого міфологічного ворога — Росію. Припинилися також розмови про те, що ми такі, бо Москва всіх талановитих людей до себе забирала. Уже давно нікого не беруть, а позитивного результату все одно немає.

Функціонування нашого державного ладу виявилося у певних аспектах нежиттєздатним. Ми знову породили радянську схему, де начальник будь-якого рівня — цар і бог. Тільки тепер він узагалі не має над собою ніякого контролю, точніше контроль цей мінімізований до такого рівня, що його ніхто не помічає. Весь добробут великих і малих начальників побудований сьогодні на тому, що за ними геть- чисто відсутній контроль. При цьому кожен з них одержав в експлуатацію якийсь умовний метр державного кордону. І це справді його держава, оскільки без неї він ніщо. Але держава має існувати для всього суспільства, а не тільки для чиновників.

Держава врятує себе й суспільство, коли створить схеми чесних взаємин з населенням. Це стане можливим тільки тоді, коли запрацює зворотний зв’язок від населення до влади. Поки що ми живемо під ковпаком тільки прямого зв’язку від влади до населення і зобов’язані, як в армії, виконувати мудрі вказівки начальства. Прямий зв’язок потрібний для ефективного функціонування державного механізму, але зворотний робить учасниками цього функціонування населення, яке не відчуває себе чужим у своїй власній державі.

Людина швидше хоче бути почутою, ніж слухати сама. В усьому світі однією з моделей такого зворотного зв’язку є партійна. Партія — місток між населенням і владою. Партія (або коаліція партій) бере на себе відповідальність і формує структури влади. Сьогодні нами керує негласна партія — партія чиновників, яку ніхто не обирав. А оскільки ми її не обирали, нас для неї і не існує. Це несуттєвий компонент у системі державної влади, до речі, одна з причин нерозвиненості інституту паблик рилейшнз на пострадянській території, оскільки паблик рилейшнз якраз і будується на максимальній експлуатації зворотного зв’язку.

Партійна схема має відбивати думку населення й давати можливість перевірити вміння обраних. Сьогодні ж ніхто не несе ніякої відповідальності за події, що відбуваються. Лазаренко, як виняток, опинився на вістрі атаки тільки тому, що вступив у конфлікт із самою владою. Доти ніхто не бачив, як наші мільйони ставали його мільйонами. І раптом він переходить у розряд «ворогів народу».

Політичний та ідеологічний застій, в який Україна входить, можна подолати тільки реалізацією партійної схеми. Призупинення економічного застою має стати продовженням реалізації нової ситуації. Партія, взявши на себе зобов’язання й не виконавши їх, повинна поступитися місцем іншій партії. За дев’ять років незалежності таким чином можна було б привести до нормального життя три такі країни, як Україна. Ми ж поки що тупцюємо на місці. При цьому, скажімо, Болгарія багаторазово збільшила пенсії і зарплати своїм громадянам за три роки.

Партійна вертикаль має демократичніший характер, ніж вертикаль владна. Це дуже важливо, оскільки населення потребує моделей мобільності, які дозволяють будувати власну кар’єру. У цьому ж зацікавлене й суспільство. В радянський час єдиним інститутом такої мобільності, можливості рухатися вгору була тільки КПРС. Демократична держава повинна мати кілька подібних вертикалей. Такі партійні сходи дають змогу соціально активним громадянам виявляти себе, одержуючи натомість можливість зростати. До речі, як сказав один з народних депутатів, важко робити кар’єру в опозиції. Партійна схема дозволяє багатьом робити кар’єру у своєму власному автономному полі. Партії дозволяють людям активно народжувати нові ідеї, відстоювати їх у суперечці, намагатися реалізувати їх.

Партії — це політичний полігон. Перш ніж експериментувати над населенням, не гріх поекспериментувати в лабораторних умовах. Вдалі знахідки можуть відразу використовуватися, не вистоюючи довгу чергу. Партії в цьому плані допоможуть «повернути до життя» тисячі людей, яких життєві обставини сьогодні виштовхнули на узбіччя суспільства.

Розчарування політичне, ідеологічне, економічне треба лікувати. Країна песимістів ніколи не здатна вижити. Одним із таких рецептів лікування може стати партійний. Хоча б тому, що так робить увесь світ. Ймовірно, навіть генетично ми боїмося приходу до влади партії. Але йдеться не про однопартійність, а про багатопартійність. У цьому разі відразу виникає змагальність замість мудрих вказівок, діалог — замість монологу, врахування думки іншого — замість директив.