Орієнтування на місцевості

Минулого тижня стало нарешті відомо, як українські комуністи розширюють свій кругозір. Відомий російський бізнесмен Костянтин Григоришин зізнався, що Петро Симоненко кілька разів вів із ним захопливі бесіди. І дуже цікавився станом української та світової економіки. Костянтин Іванович навіть дав зацікавленому політикові «почитати кілька статей». З яких головний український марксист-ленінець нібито й дізнався про наближення глобальної кризи капіталізму. Симоненко взагалі справив на Григоришина приємне враження. Бізнесмен відразу ж зрозумів: це — не ортодокс. Не те, що Юлія Володимирівна.

Буревісники на пенсії

— Тату, тату, а хто такий Карл Маркс?

— Це був такий економіст.

— Як наша мама?

— Ні, наша мама — старший економіст!

Цей старий анекдот, на мою думку, якнайкраще ілюструє різницю між українськими комуністами й тими, кого вони безуспішно (на щастя чи на жаль — вирішувати вам) намагаються копіювати. Бунтарі й філософи мутували в кращому разі в бухгалтерів. Бородаті класики в кожній новій економічній кризі й військо­вій сутичці — навіть у далеких колоніях — із надією виглядали зірниці світової соціалістичної революції. Вимагаючи й від своїх соратників використовувати кож­ний такий привід для розширення свого впливу на маси й підготовки їх до рішучих штурмів. Петра Симоненка вистачило тільки на єхидні зауваження з приводу вітчизняних олігархів — мовляв, доки мірялися, в кого мільярдів більше, мільярди стали мільйонами. І звичні, що стали вже ритуальними, фрази про те, що, мовляв, «ми ж попереджали». Але жодного революційного ентузіазму й закликів у стилі горьківського «пусть сильнее грянет буря». Такої поведінки в радянських партшколах не навчали...

Доходить до смішного. Експер­ти, котрих важко навіть запідозрити в симпатіях до КПУ, визнають, що ситуація складається на користь комуністів — світова фінансова криза й криза внутрішня, помножена на очевидну управлінську безпорадність уряду, Банкової та біло-синьої опозиції за навальної маргіналізації решти лівих сил за винятком Компартії. Ще трохи — і за Си­моненком із товаришами ладні піти не те що робітники, а й менеджери середньої і вищої ланки, яким тепер нема чого втрачати, крім зобов’язань за кредитами. Але для цього комуністам потрібно бодай продемонструвати волю до того, щоб вести, й розуміння, куди йти. Але знання, отримані на уроках історії КПРС, несподівано закінчилися. А всі спроби пояснити, що іншого шансу може й не бути, наражаються на здивовані запитання «чому?». Мовляв, навіщо «паритися», якщо рейтинг КПУ і так зростає. Зростає, звісно. Але не в кілька разів, як можна було б очікувати під час кризи. А отже — не завдяки, а всупереч зусиллям самих симоненківців.

Показово, до речі, що радість керівників Компартії з приводу оголошених президентом дострокових виборів яскраво спалахнула — і дуже швидко згасла. Зрозуміло, що співати в унісон із Банковою їм не з руки. Але ж для опозиційної партії будь-які вибори — це чудова можливість агітувати проти чинної влади. І засіб показати виборцям, що вони можуть «сколупнути її» своїми руками! Ні, звичайно, і Ленін був переконаний, що парламентськими виборами соціалістичну революцію не зробити. Але ж він «буржуазну демократію» взагалі не поважав і як альтернативу пропонував методи прямої дії. А чим зайнялася КПУ? З азартом долучилася до внутрішньопарламентських інтриг, формування коаліцій та обрання спікера. Пояснюючи ошелешеним виборцям, що тим самим нібито «захищає парламентаризм від диктаторських зазіхань Віктора Ющен­ка». А виборці ж і в «мирні» часи Раду не поважали, а під час кризи ненависть до депутатів як до «нероб, що жирують за народні гроші» посилилася багаторазово! Звичай­но, «захищаючи парламентаризм», комуністи заробляють і інші бонуси — партпрацівники ж теж люди, їм їсти хочеться, — але прихильників КПУ через таку тактику скоріше меншає, ніж додається.

Добре забуте старе?

Узагалі-то під кінець року це почали розуміти й самі комуністи. 13 грудня вони нарешті зібрали свій ЦК, щоб обговорити, як діяти в умовах кризи, й вирішили, що одних парламентських методів таки недостатньо. Але нічого особливо революційного від керівництва вони знову не почули. Доповідь Петра Симоненка (а він, як і годиться першим секретарям, «виступав із доповіддю») нагадувала виступ генсека КПРС. Розведений незалапкованими цитатами з Інтернету, знайденими, очевидно, пошуковиком за ключовим словосполученням «світова криза». А чому дивуватися — із внутрішньопартійними дискусіями у ВКП(б) покінчили ще років вісімдесят тому. І відтоді претендувати на роль інтелектуала в партії більшовиків стало небезпечно. Геній був у ліпшому разі один, а після викриття «культу особи» вигадали й геть без­особову форму — «колективний розум партії». Той, хто вигадав, звичайно, розумів усю умовність свого винаходу. А от на місцях у нього повірили. І досі, очевидно, вірять. Щонаймен­ше, на всі запитання про те, як діяти в ситуації, що склалася, у штаб-квартирі КПУ ще із серпня обіцяли «порадитися з партією».

Утім, грудневий пленум явив світові не так «колективний розум», як «колективне несвідоме». Зробивши неймовірне інтелектуальне зусилля, комуністи... почали говорити формулами з підручників партійної історії. За словами Симоненка, тепер партійні активісти створюватимуть «комітети захисту підприємств і трудових колективів», а потім на їхній основі формуватимуть паралельні структури влади на місцях. Достоту — Ради робітничих депутатів. Як 1905 року. Заодно спробують «оновити» профспілки — оскільки нинішня ФПУ «не спроможна організувати опір свавіллю власників». На 20 грудня призначили мітинги протесту — «проти безробіття, зубожіння народу та бездіяльності влади». Для початку в регіонах. У січні обіцяють і всеукраїнський... ні, поки що не страйк — «акцію».

Обіцянки вийшли дуже грізними. І дехто навіть злякався. Офіційні профспілки, приміром, уже поспішили провести свої акції протесту. Не надто численні, правда, зате на три дні раніше за комуністів. Заворушилися регіонали. А МВС навіть пригрозило кримінальною відповідальністю за порушення громадського порядку, блокаду комунікацій та адміністративних будинків. Чи то революційне минуле свого міністра пригадали, чи то й самі за книжки з історії КПРС засіли — і грудневе збройне повстання примарилося. Але це Ленін у п’ятому році захоплено розповідав соратникам, як краще вбивати поліцейських з-за рогу. А в українській Компартії сидять мирні люди, які про повстання знають набагато менше, ніж міліціонери, що їх злякалися. Втім, комуністи охоче записали погрози владі на свій рахунок. Бояться — отже, шанують?

Капітал. Золото партії

Про репресії, здатні залучити симпатії виборців із загостреним відчуттям справедливості, комуністи, правда, поки що тільки мріють. А ось кістлява рука кризи до них уже дотягнулася. Кажуть, що деякі ідейно нестійкі більшовики з одного західноукраїнського обкому подумали було, що вони — фінансові генії, крутіші за Сороса, — і гроші, виділені їм на підготовку до виборів, вирішили ...покласти на депозит. Акурат за кілька днів до появи злощасної постанови НБУ номер 319. Не дивно, що парламентська фракція комуністів уже наступного дня з усією рішучістю зажадала від Нацбанку скасувати заборону на зняття депозитів, пояснюючи свої вимоги виключно турботою про трудові заощадження населення. Бороть­ба виявилася безуспішною, і тепер КПУ мстить з усією пролетарською ненавистю, вимагаючи відставки Володимира Стельмаха і всіх керівників НБУ з подальшим розслідуванням їхньої «злочинної діяльності».

Показово, до речі, що саме Симоненко виявився першим лідером парламентської фракції, який відкрито заявив про те, що Нацбанк із відома Банкової підігравав не комусь, а громадянинові Росії Дмитру Фірташу і банку «Надра», який став фірташівським. Правда, ні банк, ні власник «РосУкрЕнерго» на інвективи комуністів не звернули жодної уваги й до суду пообіцяли звернутися тільки після того, як обвинувачення повторила Юлія Тимошенко. І справді — як стверджує крилата фраза, — «краще мати справу з Господом, ніж із його апостолами».

Банкова тим часом вирішила завдати симетричного удару. І заборонила в’їзд в Україну іншому російському громадянинові — Костянтину Григоришину. Як пояснили в СБУ — новоспечена персона нон ґрата надто відома своєю участю у рейдерських атаках. Яких саме — завбачливо не уточнили. Певно, щоб не нариватися на ще один судовий позов. Григоришин запевняє, що всьому виною — особиста ворожість Віктора Балоги та відверте інтерв’ю, яке Костянтин Іванович дав напередодні «Українсь­кій правді». В СБУ й на Банковій — неофіційно — визнають, що рейдерство справді ні до чого. І одкровення Григоришина в Інтернеті — загалом, теж. Просто його вирішили таким чином «покарати» за підтримку БЮТ. Голосами комуністів.

Про те, що господар «Енерге­тич­ного стандарту» давно вже спонсорує вірних ленінців, у Києві не знає лише лінивий. Хоч би що з цього приводу казали сам Григоришин та обурені комуністи. Та й той ентузіазм, із яким симоненківці кинулися захищати «жертву свавілля української влади», свідчить багато про що. Чого варта лише заява, що рішення СБУ провокує «новий виток війни з Росією». Втім, навряд чи хтось на Банковій усерйоз міг думати, що Компартію цією забороною посадять на голодний пайок. По-перше, при серйозній організації справи кордони — не завада. Доведено більшовиками ще на початку минулого століття. Особиста присутність спонсора в Україні не потрібна — якщо він, звісно, за прикладом Бориса Абрамовича, не захоче докладного звіту. Та й це — постфактум. По-друге, є ще й альтернативні джерела «енергетичного підживлення». Про них відверто говорили ще влітку, коли «зовсім несподівано» зірвалася відставка уряду Тимошенко. Тепер, після обрання спікером Литвина і створення «коаліції меншості» із перетворенням КПУ на «засадний полк» прем’єра, про розміри вдячності Юлії Володимирівни ходять справжні легенди.

Дехто, до речі, вірить. Зокрема і в самій КПУ. Кажуть, що саме сакраментальне запитання Паніковського «коли ж ми ділитимемо наші гроші?» може стати лейтмотивом внутріпартійних розглядів у найближчий час. Збурювач спокою — Леонід Грач. Давній опонент центрального керівництва КПУ, зрозуміло, не жебрак і досить надійно стоїть на ногах. Запорука цього — міцні зв’язки з російськими товаришами і любов до кримських земель. Але йому, як він сам зізнається, «за партію кривдно». І він радо роздає інтерв’ю про необхідність заміни «функціонерів, які засиділися у високих кріслах». Власна база Леоніда Івановича, втім, обмежується Кримом, і навряд чи йому під силу домогтися тотальної заміни кадрів у верхах, але, за підтримки харків’ян та ще кількох організацій, він цілком може попсувати кров столичним партійним вождям.

Аварійний вихід

До речі, і між самими вождями давно вже не все гладко. Адам Мартинюк явно незадоволений застоєм у своїй партійній та політичній кар’єрі. Незадоволення підігріває й недавнє вимушене виселення Адама Івановича з кабінету першого віце-спікера, у якому він жив ще півтора року після розпуску парламенту четвертого скликання. За цей час практично забулося, хто керував останніми виборчими кампаніями КПУ і кого хотіли зробити відповідальним за погані (на думку кандидатів, які так і не потрапили до Ради) результати. Тепер Мартинюк ходить ледь не в партійних реформаторах. Говорить про необхідність відновлення партії. І навіть про необхідність відкритих списків. У нинішніх умовах — і не тільки в Компартії — це сприймається як замах на священну прерогативу лідера визначати порядок кандидатів залежно від їхніх заслуг перед партією.

Останнім часом Адам Іванович помітно додав і в публічності. Події в парламенті коментує чи не частіше, ніж Симоненко. Правда, інколи трапляються конфузи, — недавно, приміром, заявив, що фракція КПУ не зараховує себе ні до коаліції, ні до опозиції. Але це від хвилювання. Минеться. Обрання спікером Володимира Литвина, з яким Мартинюк колись позмінно працював сторожем на Бессарабці, явно піде Адаму Івановичу на користь. Не тільки й не стільки, між іншим, завдяки особистим симпатіям: у вітчизняній політиці це якраз річ не дуже надійна.

Просто наявність окремого каналу зв’язку з «не першою, але й не останньою» особою в дер­жаві перетворює Мартинюка на самостійний центр впливу. До останнього часу «зовнішні зносини» КПУ так чи інакше замикалися на Петрові Симоненку. А домовленості з прем’єром, за словами обізнаних осіб, узагалі можливі тільки під гарантії першої особи. Для лідера це дуже вагомий козир. Навіть якщо розмови про спонсорство — лише чутки, залишаються ж ще й кадрові бонуси. Судячи з усього, обіцянок було роздано багато, і всі їх доведено до відома претендентів. Буде виконано — позиції Симо­нен­ка зміцняться, ні — серйозно ослабнуть. Досі сумніватися в силі прем’єрського слова у Петра Миколайовича підстав не було. Призначили ж Миколу Тимошенка керівником Держкомлісгоспу — не минуло й двох тижнів після відмови КПУ голосувати за відставку уряду. Ось тільки посад у державі не так уже й багато. І деякі з портфелів було обіцяно не тільки комуністам. Судячи з усього, пріоритет — зі зрозумілих причин — поки що віддають людям Литвина. Скільки часу триватиме це «поки що» — невідомо. І навіть якщо Мартинюк до всього цього не причетний, рахуватися з ним доведеться.

До речі, кажуть, що Адам Іванович узагалі не в захопленні від надто активного зближення з Юлією Володимирівною. Тому, мовляв, найрішучіше наполягає на «непричетності» КПУ до напівживої коаліції. Втім, справа тут може бути зовсім не у внутріпартійних розбіжностях. Прос­то партія повинна мати запасні варіанти для маневрів. І кнопку аварійного виходу. Що як справді доведеться дистанціюватися від уряду й очолювати «обурені маси». А то претендентів на цю роль і без КПУ не бракує. Навіть біло-сині капіталісти обіцяють «підняти народ». Не тепер, правда. Через сто днів. Отож є ще час перехопити ініціативу.