Операція «Самоліквідація»

«Не треба боятися робити собі харакірі», — сказав колись Леонід Кучма. Японці, напевно, здивувалися б живучості українських політиків, які дотримуються пропозицій свого президента. А от самі вітчизняні «самураї», схоже, не без задоволення кучминською порадою користуються. Ідея зробити харакірі Верховній Раді — й домогтися дострокових виборів шляхом відмови депутатів від своїх мандатів — приходить до світлих голів парламентських лідерів із завидною регулярністю. Скажімо, Юлія Тимошенко востаннє пропонувала «зробити це» менш ніж рік тому. Щоправда, не настільки рішуче як сьогодні. Але тоді в неї не було підтримки в особі нинішнього нашоукраїнського лідера В’ячеслава Кириленка. А сьогодні й без Кириленка охочих допомогти — хоч відбавляй. Той самий Юрій Луценко — завжди готовий. Правда, з нього нічого не візьмеш, «своїх» депутатів у Раді п’ятого скликання в лідера «самбістів» однаково немає. А от охочих привселюдно поопонувати Тимошенко в помаранчевому таборі практично не залишилося. Не самогубці ж вони, справді.

Японці беруться за меч, коли розуміють, що втратили обличчя. Політичне харакірі по-українськи — це засіб обличчя зберегти. Не собі. Президентові. Адже Ющенко пообіцяв визнати будь-яке рішення Конституцій­ного суду, до цього його фактично закликали й євродепутати, але на те, що вердикт буде для президента позитивним, опозиція вже не сподівається. Зате є шанс дати Ющенку підстави для нового указу, в якому — цього разу — буде аргументоване посилання на знамениту 90-ту статтю Конституції. Якщо Верховна Рада не буде правомочною, то достатньо, щоб вона не збиралася на свої засідання 30 днів, — і дострокові вибори в президента з опозицією в кишені.

Ідея видається тим більш привабливою, що дозволяє зберегти обличчя і Партії регіонів — щонайменше тій її частині, яка нових виборів не боїться, але не хоче визнавати законність указу від 2 квітня. Навряд чи, звичайно, такому розвитку подій зрадіють соціалісти, але їх взагалі-то не влаштовують будь-які сценарії дострокових виборів. А от комуністи — нехай негласно, але все ж можуть дати згоду.

Здаючи мандати, опозиціонери тим самим демонструють коаліції, що Рада п’ятого скликання — однаково не жилець, перевибори будуть у кожному разі, питання тільки в тому, коли саме. Бонус для регіоналів — можливість поторгуватися за вигідну для них дату голосування. Заодно Тимошенко й президентові відрізає шлях до відступу, якщо той раптом передумає і вирішить підписати черговий універсал із Януковичем. Точніше — підписати він може, тільки виборів ніякий універсал вже не скасує.

Технологію можна назвати досить витонченою. І взагалі-то, таке рішення дозволяє повернути ситуацію в рамки конституційного поля, не створюючи небезпечного прецеденту на майбутнє. Зрозуміло, якщо президент справді погодиться скасувати свій указ (перший), а Верховна Рада — постанови, ухвалені після 2 квітня. Заради пристойності за таку «нормотворчість» їх можна буде навіть злегка покартати — і вперед, на вибори!

Щоправда, гладеньким такий сценарій видається лише на папері. Та й то не на будь-якому. Існує, приміром, надзвичайний документ — лист лідера фракції «Наша Україна» В’ячеслава Кириленка самому собі — як голові політради однойменного блоку, в додатку до якого досить докладно перелічуються «спірні питання» такого рішення. Лист — реальний або підроблений — «злили» пресі саме напередодні прес-конференції опозиційних лідерів. Можливо для того, щоб продемонструвати невпевненість нашоукраїнців в успішному завершенні всього заходу.

Про причини невпевненості, втім, здогадатися неважко. Вже на першому етапі здійснення операції організатори зіштовхнулися з проблемами — депутати писати заяви про складання повноважень відмовлялися. Під різними приводами. Парламентарів зрозуміти взагалі-то можна, перевибори — це журавель у небі, а від мандата потрібно відмовитися вже зараз. А значить — ані до Страсбурга не поїдеш, ані у штовханині з омонівцями під Консти­туційним судом посвідченням не помахаєш. Навіть ідейні борці мимоволі замисляться, про прагматиків годі й казати.

У БЮТ тим, хто сумнівався, відразу ж пригрозили. Відлученням від списку кандидатів на майбутніх виборах. У помаранчевих із цим виявилося складніше. Оскільки вмовляти треба було тих, кого до списків і так не включили. Рухівцям, приміром, «Наша Україна» напередодні рішуче відмовила, і вони разом з УНП утворили «Українську правицю». Тепер, як і слід було очікувати, писати заяви відмовляються категорично. Усі 13 депутатів. Дове­лося Кириленку робити гарну міну, розповідати журналістам про те, що всі папери вже зібрані, а за лаштунками підтягати «важку артилерію» із Банкової.

«Обробка» групи НРУ велася всю ніч із середи на четвер — за участю Ющенка, Балоги та Тимошенко — і зрештою на поступки довелося йти керівництву «Нашої України». Рухівцям пообіцяли 14 відсотків місць у загальному списку. При цьому — нишком — свій шмат пирога (12%) начебто прихопила «Народна самооборона», від якої взагалі-то ніяких заяв і не треба було. Зате тепер головним нашоукраїнцям доводиться ламати голову над іншою проблемою — як відмовити від демаршів своїх власних однопартійців, яким доведеться поступатися своїми місцями у списку і ризикувати вильотом із прохідної його частини. Не буде відкритих демаршів — почнеться партизанщина. Як це вже відбувається у БЮТ — то Олексій Данилов признається, що нічого писати не збирався, то Володимир Олійник заявляє, що передумав... У результаті — точної кількості «відмовників» навіть Тимошенко назвати не може. І це при тому, що кожен голос тепер на вагу золота.

До того ж є ще й другий етап операції. Не менш відповідальний. Самих заяв чинних депутатів недостатньо.

По-перше, якщо депутати опозиційних фракцій написали заяви про складення депутатських повноважень, то відповідно до регламенту необхідно 226 голосів, щоб кожну з індивідуальних заяв задовольнити або не задовольнити. В даний момент депутати більшості налаштовані відмовити або всім прохачам, або підступно задовольнити прохання тільки найбільш «буйних». Словом, усе як у сцені шлюборозлучного процесу фільму «Той самий Мюнхгаузен»:

«— Про що це вона?

— Барона криє.

— І що каже?

— Ясно що: підлотник, каже, псих ненормальний, брехун нещасний...

— І чого хоче?

— Ясно чого — щоб не кидав...»

Коли ж бютівці та нашоукраїнці написали заяви не про складення повноважень, а про вихід із фракцій, то це означає, що вони сподіваються не на норму в Конституції України, яка має пряму дію, а конкретно на статтю, де зазначається, що невходження до фракції або вихід депутата з фракції, за списком якої він пройшов до парламенту, тягне за собою позбавлення мандата. На це представники коаліції зазначають: «Реалізація цієї статті Основного Закону здійснюється — про що і говориться в Конституції — на підставі відповідного закону. А закону про імперативний мандат у нас немає, отже, немає і механізму»...

По-друге, за законом, ЦВК має просто замінити тих, хто «вибув», наступними за списком кандидатами. Тимошенко та Кириленко начебто передбачили на цей випадок контрзаходи. У четвер вони провели з’їзди своїх блоків, на яких викреслили зі списків абсолютно всіх кандидатів. Хід майже геніальний, якби не кілька «але». Перше — відповідні зміни до списків ще повинен затвердити Центрвиборчком. А він, як показує практика останнього місяця, малопередбачуваний і до того ж страждає на хронічну відсутність кворуму. Кириленко вже попередив, що «Наша Україна» не пропускатиме заяв депутатів про вихід із фракції (з автоматичним позбавленням їх повноважень рішенням керівного органу блоку), поки ЦВК не визнає «очищення» списку. В наших умовах це може означати «ніколи» — й опоненти вже досхочу насміялися з Кириленка, натякаючи, що насправді й заяв ніяких у нього немає, а він просто блефує.

Бютівці, щоправда, знайшли розраду. За їхніми словами, заміну вибулому депутатові теж підтверджує ЦВК, отож поки кворуму немає, то й місце «відмовників» вважатиметься вакантним. От тільки проблеми нашоукраїнців на цьому не вичерпуються. Річ у тім — і це друге «але», — що в 2005-му блок створювало кілька партій, зокрема й Партія промисловців і підприємців Анатолія Кінаха. І без її згоди ніякі зміни затверджуватися не можуть. Саме тому, зазначають посвячені, нашоукраїнці поки не передали ніяких документів до ЦВК. На партійних паперах просто немає всіх потрібних печаток. У четвер ПППУ, щоправда, спробували виключити з блоку, але її представники одразу ж пообіцяли опротестувати такий «прояв волюнтаризму» в суді. А допоки триває тяжба — Центрвиборчком може сидіти склав­ши руки навіть за наявності кворуму.

Я вже не кажу про те, що опротестувати своє виключення зі списку може практично кожен із викреслених кандидатів. З відповідною підтримкою судові процеси триватимуть роками — за цей час і чергові вибори цілком можуть відбутися.

Але навіть коли ми припустимо, що план здійснено й списки справді «очистили», потрібно ще довести, що Верховна Рада, яка налічує менш ніж 300 депутатів, не може збиратися на засідання. Навіть Віктор Медведчук, коли був головою президентської канцелярії, ремствував, що засіданням парламенту можна назвати будь-які збори в сесійно­му залі — достатньо присутності спікера або одного з його заступників. А трансляція зі Страсбурга й запеклих прихильників європейської інтеграції могла переконати — там депутати на засідання також ходять не надто активно, проте це не привід заперечувати їхні повноваження. В українській же Раді в коаліції в кожному разі залишиться більш як 226 законодавців, і вони цілком зможуть ухвалювати постанови й навіть закони (останні, правда, можуть постійно ветуватися президентом). Є, звичайно, норма про те, що повноважною вважається тільки та Рада, до якої обрано дві третини її облікового складу, але до нинішнього парламенту обрали навіть не 300, а всіх 450 депутатів. Усі їхні наступні дії, і складення повноважень зокрема, факту обрання ніяк не відміняють.

Загалом, навіть буквальна реалізація запропонованого сценарію, схоже, не робить перспективу розпуску парламенту абсолютно очевидною. А тому регіонали, комуністи й соціалісти в нього не дуже вірять, відкрито називаючи пропозиції Тимошенко «фарсом» і «безвідповідальною балаканиною». Зрозуміло, своєю чергою, й президентові цілком достатньо для підписання нового указу однієї його власної думки про те, що в Раді немає двох третин голосів, а тому вона нелегітимна. Оголосив же він нелегітимним парламент після того, як до правлячої коаліції перейшло два десятки людей.

До такого сценарію Ющенка активно підштовхує лідер БЮТ. Недарма навіть заяви про складення повноважень бютівці писали на ім’я президента — і скільки їх було насправді, ніхто, крім Ющенка, тепер сказати не може. Захоче глава держави — може оголосити, що всі 150 — у нього. Не захоче — розповість, що жодного не бачив.

Утім, хоч би якими були мотиви президента — варіант «протиснення» рішення про розпуск парламенту може призвести до повторення вже знайомого сценарію, із невизнанням дій президента з боку парламенту й уряду, конфліктом силових структур і ритуальними апеляціями до світової спільноти. А компроміс можливий лише у разі визнання його всіма сторонами, не виключаючи й радикальних опозиціонерів.

Тим часом, навіть гіпотетична можливість «виключити радикальних опозиціонерів» зі складу діючого парламенту привела деяких радикалів із біло-синього табору майже в екстатичне захоплення. «Нехай здають мандати, а краще — їдуть з України» — таке гасло в різних інтерпретаціях цього тижня можна було почути в найрізноманітніших місцях — від будинку парламенту до майданів. Ди­вовижно, але прихильникам регіоналів чомусь не впала в око разюча подібність цього гасла до мір­кувань Тимошенко про те, що неучасть у дострокових виборах регіоналів, мовляв, тільки допоможе формуванню «по-справжньому народних» парламенту й уряду.

Насправді відсутність опонентів у новому або старому парламенті — це свідчення слабкості влади, а не її сили. Можливо, деякі вболівальники-початківці всерйоз мріють, щоб під час матчів улюбленої команди на полі взагалі не було суперників, але таких швидко «ставлять на місце». Та й «гра в одні ворота» мало кому цікава. У нашому ж випадку йдеться не просто про інтерес. Не може існувати ситуації, коли парламент нелегітимний в очах половини країни — байдуже, помаранчевої чи блакитної. Політики, які свідомо цього домагаються, — справді політичні самогубці. І не варто називати такий банальний суїцид шляхетним словом «харакірі».