Операція «Реставрація»

Кажуть, що шведський король Карл XIV (засновник династії, яка дотепер править цією скандинавською державою) чимало здивував підданих після своєї смерті. Здивовані придворні нібито виявили на грудях в монарха татуювання «Смерть королям!» Втім, чого було дивуватися? Навряд чи в 1793 році Жан Батіст Бернадот, син провінційного адвоката та сержант армії Французької Республіки на прізвисько Гарна Ніжка, міг здогадуватися, які круті повороти готує йому доля. Коли в Парижі судили Людовіка XVI, Бернадот напевно вважав себе щирим республіканцем, майже якобінцем. А коли сам зійшов на трон, витравлювати татуювання було вже пізно.

Українські політики виявилися завбачливішими за французьких революціонерів. Вони не залишають на своєму тілі свідчень минулих переконань. Можливо, тому їм легше змінювати свої погляди. Вчорашні євроінтегратори можуть уже завтра агітувати за зближення з Росією, ті, хто голосував рік тому за вступ до НАТО — обіцяти боротися з ним до останньої краплі крові, захисники Леоніда Кучми стають радниками Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко, а відчайдушні борці за парламентаризм — перетворюватися на справжніх трубадурів «сильної руки». Ні татуювання, ні відбитків пальців. А слова... Слова завжди можна взяти назад. Принаймні у нас, в Україні.

Уся влада парткомам

За часів пізнього соціалізму досить популярним був анекдот про те, що перший радянський фільм жахів називатиметься «Росіянин губить партквиток». А перша вітчизняна порнострічка — «Партзбори з приводу втрати партквитка». КПРС була стрижнем політичної системи СРСР навіть без горезвісної шостої статті. І хоча влада офіційно називалася радянською, першою особою в області чи районі був зовсім не голова місцевої ради чи виконкому, а секретар парторганізації. Навіть на зрадливих чоловіків і скандальних сусідів бігали скаржитися до парткому.

Щоправда, і парткоми були не всесильні. Приміром, відкликати депутата — за радянськими законами — могли тільки його власні виборці. Можливо, право це було формальним, але воно існувало. Принцип імперативного мандата був освячений Леніним, який оголосив свого часу, що саме в цьо­му полягає перевага радянської системи над «прогнилою буржуазною демократією». Тим паче цікаво було бачити, як через 90 років люди, які називають себе демократами, розхвалювали переваги імперативного мандата тими самими словами, що й вождь більшовиків. Утім, нині навіть радянську пародію на демократію в Україні вважають недозволеною розкішшю. Одне голосування в парламенті — і замість виборців (чого їм паритися, справді?) відкликати депутатів на свій розсуд зможуть партійні начальники.

23 січня «побратими по коаліції» — В’ячеслав і Іван Кириленки — зареєстрували проект поправок до закону про статус народного депутата, які істотно розширюють і без того сумнівну з погляду Ради Європи та Венеціанської комісії норму чинної Конституції. Якщо поправки приймуть, то виходом народного депутата зі складу фракції вважатиметься не тільки «припинення участі в її діяльності», а й «будь-яка (!) участь у діяльності інших фракцій» і навіть просто «дії всупереч офіційно прийнятим рішенням фракції». Права мати свою власну думку депутатів поки що начебто б не позбавляють, але за бажання навіть спробу її оприлюднити можна назвати дією всупереч. Далі — більше. Факт цієї самої дії встановлює керівний орган партії (блоку), його рішення не може бути оскаржене, і набирає сили того самого дня. Круто! Навіть Троцькому з Бухаріним у 20-ті роки залишали право скаржитися, а тут — виключили, і все. І не приведи Господи, забариться голова Центрвиборчкому або спікер парламенту з виконанням партійного рішення — нестиме персональну відповідальність. За всією суворістю.

А як усе розпочиналося! Напередодні виборів тільки ледачий не критикував виборчу систему, яка перетворює депутатів на слухняних партійному керівництву кнопкодавів і не боровся за відкриті списки. І де тепер ці критики? Де їхні законопроекти? Хоча... який сенс у відкритих списках, коли їх після виборів легко закрити шляхом виключення надто самостійних депутатів за методом Кириленка-Кириленка?

Нашоукраїнці, правда, на такі натяки ображаються. За їхніми словами, суперімперативний мандат — це виключно тимчасовий захід, спрямований на зміцнення партійної дисципліни. Понад те, до початкового проекту БЮТ усе-таки внесли правки. Тепер, скажімо, про позбавлення мандата депутата мають... попередити за три дні! Істотна корекція, нічого не скажеш. А ще в законі зазначено, що його дія поширюється тільки на депутатів шостого скликання. Правда, депутати шостого скликання можуть цей пункт згодом скасувати. Не захочуть? А хто їх запитуватиме, якщо норма про обов’язкове виконання рішень фракції набере чинності?

Не дивно, що коаліціанти — супротивники законопроекту — по великому секрету розповідають, що за нього однаково не голосуватимуть. Мовляв, одного голосу не вистачить, і вся конструкція завалиться. Наївні! Прибічники суперімперативного мандата по ще більшому секрету повідомляють про своїх таємних союзників з опозиційних рядів. Мовляв, регіоналам із комуністами теж хочеться втримати депутатів у фракціях, а кращого способу цього домогтися, ніж загроза позбавити мандата, попросту немає. Біло-сині публічно такі натяки спростовують. А неформально зізнаються: узгодженої позиції наразі немає, можливо, керівництву ідея справді сподобається.

Ясновельможна законотворчість

Утім, не можна виключити, що скрупульозно підраховувати голоси «за» і «проти» законопроекту Кириленка-Кириленка не буде ніякої потреби. Якщо, приміром, демократична коаліція проголосує за інший документ, підготовлений нашоукраїнцем Юрієм Ключковським. 1 лютого він зареєстрував у секретаріаті Верховної Ради проект закону про референдум за номером 1374-1. Якщо проект буде схвалений, закони в Україні можна буде ухвалювати взагалі без участі парламентаріїв. Ключковський навіть вводить спеціальне поняття — законодавчий референдум.

Загалом схема має такий вигляд: якщо президент хоче домогтися ухвалення потрібного йому закону, а Верховна Рада з тієї чи іншої причини відмовляється виконати його побажання, глава дер­жави може винести свій проект на загальне голосування. Якщо «за» проголосує більш як половина виборців, які взяли участь у голосуванні, президент просто підписує закон і вводить його в дію. Ні парламент, ні судова влада в процес утрутитися не можуть. Депутатам дозволено хіба що висловити свою думку. Чи відповідає запитання референдуму законодавству та Конституції, президент вирішує сам, а в Конституційний суд можна звертатися тільки в одному (!) випадку — якщо йдеться про «обставини, передбачені першою частиною статті 19 цього закону». Цитую дослівно, оскільки в зазначеному пункті йдеться виключно про те, що... референдум проводиться в неділю. Певне, за думкою Ключковського, судді на те лишень і спроможні, щоб звірити дату всенародного голосування з календарем.

Те, що в чинній Конституції єдиним законодавчим органом в Україні визнано Верховну Раду, визначено, що закони ухвалюються виключно більшістю конституційного складу парламенту (а не визначеною кількістю виборців), і недвозначно сказано, що президент уповноважений підписувати лише закони, ухвалені Верховної Радою, авторів законопроекту не бентежить. Я вже не кажу про те, що в переліку повноважень президента немає права ініціювати референдум, і загальне голосування проводиться виключно з ініціативи Верховної Ради (якщо йдеться про зміни розділів I, III або XIII Конституції) або самого народу (якщо цього вимагають три мільйони громадян).

Ключковський явно розраховує не на чинний Основний Закон, а на той, який прийде йому на зміну. «Зміна варти» прямо передбачена тим самим законопроектом 1374-1, стаття 2 якого беззастережно стверджує, що «згідно із Конституцією України обов’язковим є всеукраїнський референдум для ухвалення Конституції України або її нової редакції». Цитувати знову доводиться дослівно, оскільки навіть найретельніша експертиза подібної сентенції в тексті Основного Закону не знайде. Але чи варто звертати увагу на такі дрібниці? Ключковський і без того виявив зайвий лібералізм, зберігши окрему процедуру внесення змін до розділів I, III або XIII Конституції з участю Верховної Ради. Насправді будь-яку поправку до цих розділів можна оформити як «нову редакцію Конституції». І провести за процедурою референдуму без депутатів, які плутаються під ногами. Тим паче що й під час голосування за Основний Закон у цілому Ключковський великодушно дозволяє президентові обійтися без експертизи Конституційного суду (якщо, звичайно, глава держави випадково не призначить референдуму на будній день чи суботу).

Якою може бути Конституція, положення якої обмежені виключно фантазією, смаком і почуттям міри президента та його апарату, гадати не будемо. Але, пам’ятаючи про те, що демократія — це передусім процедура, мусимо констатувати: схема, запропонована Ключковським, теоретично дозволяє затвердити будь-який, навіть просто-таки неймовірний проект — від «Виведення основних прав України за проектом Кобзи, Гобліна та Гремліна», популярним у 90-х роках минулого століття, до німецького «Закону про захист народу та рейху» в редакції 1933 року. Останній, між іншим, також було затверджено на референдумі, але лише після схвалення двома третинами депутатів рейхстагу. І саме тому повоєнна Німеччина відмовилася від такого, здавалося б, демократичного інструменту, як загальнонаціональний плебісцит, — щоб не виникало зайвих спокус.

Українці впевнені в своїх правителях більше, ніж німці. У нас заведено пишатися «багатовіковими демократичними традиціями» і «найстарішою в світі Конституцією». Щоправда, навіть у Конституції 1710 року влада гетьмана була все ж таки обмежена Генеральною Радою. Чому ж через триста років українців переконують у перевагах державного устрою, за якого ясновельможний гетьман може правити взагалі без парламенту, розділивши законодавчі функції між собою і народом?

Син за батька

Зрозуміло, президент Ющенко — аж ніяк не перший глава української держави, який вважає себе кращим законодавцем і конституціоналістом, ніж 450 парламентарів. Просто ніхто з його попередників не домагався в цій царині таких значних успіхів. Леонід Кучма, наприклад, так і не зумів отримати право розпускати Верховну Раду. І хоча погрожував цим неодноразово, погрози так і залишилися на папері. Леонід Кравчук дострокових парламентських виборів домігся, проте лише ціною втрати власної влади. А Віктор Ющенко і президентом залишився, і Раду розігнав, і натякає, що може за необхідності зробити це ще раз.

Леонід Кучма тричі намагався ухвалити вигідну для себе Конституцію на референдумі, і щоразу був вимушений відступати. У 2000-му йому прямо заборонив це робити Конституційний суд. Віктор Ющенко, хоч і казав, будучи опозиціонером, що він проти референдумів — особливо конституційних референдумів прямої дії, — тепер відкрито готується до всенародного затвердження Основного Закону в президентській редакції. І ніякий Конституційний суд йому не страшний.

Іноді взагалі складається враження, що Віктор Андрійович послідовно мститься за конституційні невдачі Леоніда Даниловича, якому свого часу, пам’ятається, зізнавався в синівських почуттях. Щоправда, соратники не раз ображалися на журналістів, які дозволяють собі про це згадувати. Мовляв, ішлося про політичну етику. Не більше. Але в даному разі йдеться саме про етику і про політику. Яка цілком вкладається в гасло — «то, что отцы допеть не успели, — мы допоем». Син за батька — це по-нашому, по-слов’янському. От лише кому в результаті дістануться плоди президентської перемоги?

Коли, наприклад, президент підписував четвертий указ про розпуск парламенту, розмови про небезпеку руйнації правового поля держави вважалися злісним наклепом противників політичного оновлення.

Коли влітку Національна рада з питань телебачення і радіомовлення, на подив політиків і журналістів, визнала, що звернення президента до співгромадян має бути визнане соціальною рекламою, від попереджень про те, що створюється небезпечний прецедент, просто відмахнулися. Тоді було важливо виграти вибори й «нагнути» ЗМІ. І мало хто думав, що в 2008-му соціальною рекламою за аналогією оголосять і антиміліцейські ролики на столичних телеканалах, і заклики якоїсь дами в білому телефонувати їй за номером «гарячого телефону».

Не сумніваюся, що за правильної організації президентській коман­ді вдасться домогтися ухвалення нової Конституції. Яка відповідатиме всім побажанням нинішнього глави держави. Та тільки де гарантія, що Конституцією цією буде користуватися команда цього президента. І за бажання в такий самий спосіб не змінять Основний Закон ще і ще раз.

І даремно на Банковій так ображаються, коли журналісти проводять аналогії між сьогоднішньою Україною та Італією 20-х років. Або Німеччиною
30-х. Мовляв, як можна порівнювати сучасних українських політиків із Гітлером. А ніхто й не порівнює. Зрештою, президентом Німеччини в 1933-му був не Гітлер, а Гінденбург.