Олександр Лавринович: «Спочатку громадська дискусія, потім — реформа місцевого самоврядування»

Однією з перших заяв, якими президент Янукович і його оточення супроводжували рішення КСУ, який скасував політреформу, стало оголошення про намір продовжувати конституційну реформу і внести до Конституції зміни стосовно розширення прав місцевого самоврядування.

Місцеве самоврядування, права якого в Україні стабільно «розширюють» останні двадцять років, стрепенулося в черговій надії. Ті, хто дуже понадіявся, навіть пригадали, що в довгу парламентську шухляду ще 2004 року засунули відомий закон 3207-1 про внесення змін до Конституції, ухвалений ВР у першому читанні і схвалений Конституційним судом.

Тоді закон був логічним продовженням політреформи на місцевому рівні. Він хоча й викликав дискусії експертів щодо ліквідації районних державних адміністрацій, проте виконав вимогу ратифікованої Україною Європейської хартії місцевого самоврядування, чітко розділивши повноваження місцевого самоврядування і держави. Зокрема на рівні областей і районів, де досі нівельована роль представницької гілки влади — рад. Де виконавча вертикаль зосереджена в руках у призначеного президентом глави адміністрації.

Щоб не ворожити на кавовій гущі, про які зміни йдеться і куди — в бік централізації чи все-таки розширення прав громад — у результаті поведе країну влада (яка, до речі, вже залишила чимало відбитків на шиї місцевого самоврядування, про що «ДТ» регулярно інформувало читачів), ми зателефонували міністрові юстиції Олександру Лавриновичу.

— Олександре Володимировичу, чи варто заяви президента про велике майбутнє місцевого самоврядування розуміти буквально?

— Рішення КСУ — це кінець одного етапу в історії країни і початок наступного. Проте не можна говорити про те, що попереду обов’язково швидкі й якісь масштабні зміни. Я думаю, що тепер мусимо навчитися спокійно жити, поважаючи Конституцію і дотримуючись її норм. І тільки потім уважно дивитися, що справді треба змінити в Основному Законі для поліпшення суспільної ситуації і створення більш сприятливих умов для розвитку держави.

Що стосується місцевого самоврядування, то очевидно, що в Україні є проблема реальності та ефективності
місцевого самоврядування. Проблема забезпеченості місцевих громад ресурсами і повноваженнями. І ми
справді маємо намір її вирішити.

— Чи буде покладено в основу цього рішення положення закону №3207-1

— Я не думаю, що запропоноване раніше дає вичерпні відповіді на актуальні нині питання. Очевидно, що нам треба буде уважно подивитися на зміни, які відбувалися в сусідніх країнах. До того ж навряд чи можна провести реальні реформи в місцевому самоврядуванні без зміни адміністративно-територіального устрою. Проте все це потребує фахової неспішної дискусії спеціалістів і суспільства. Щоб ухвалене рішення про реформування було зрозуміле Україні. І щоб воно мало громадську підтримку. Тому що робити такі
кроки, як 2004 року, коли ухвалювали закон №3207-1, неправильно.

— Але Конституційний суд, на рішення якого влада нині так жорстко спирається, вважав цей закон правильним.

— Я кажу про неправильний підхід до реформування. Правильний я вже окреслив. Спочатку дискусія —
потім конкретні кроки в реформуванні місцевого самоврядування.

— Чи вважаєте ви, що в нас чітко, як у Європі, право формувати виконавчі органи на рівні міста, району і області має закріпитися за радами?

— Мені здається, що ви надто спрощуєте схему. У різних державах працюють абсолютно різні моделі місцевого самоврядування. Є держави, в яких на рівні громади взагалі немає ніяких рад.

— Але ці держави, напевно, не ратифікували Європейську хартію місцевого самоврядування. Де чорним по білому написано, що виконавчі органи створюються при радах (ст. 3 Європейської хартії місцевого самоврядування. — Авт.).

— Якщо ви так упевнені, що треба саме так, то так і напишіть. Поставте крапку і поставте свій підпис. А я охоче почитаю ваш погляд і визнаю, що він має право на існування. Так само, як і десятки інших. Я не буду категоричний у цьому. Я хочу, щоб ми професійною мовою поговорили з експертами і це опублікували. І послухали, що з цього приводу думають люди. Тому що це питання, де громадяни можуть доволі точно
розуміти наслідки ухвалених рішень. Це не ті питання, які недоцільно виносити на обговорення громадськості.

— Тоді назвіть хоча б дві-три ідеї цієї реформи, які ви збираєтеся виносити на всенародне обговорення.

— Не назву. Ні дві, ні три, ні вісім. Їх буде названо тоді, коли настане для цього час. Коли буде ухвалено рішення, які саме пропозиції виносити.

— А що за команда працює над цими пропозиціями? І чи скоро цей час настане?

— Жодна команда над цими пропозиціями не працює. Зараз є розуміння того, що ми маємо рухатися в напрямку реформи. Зокрема реалізуючи Хартію місцевого самоврядування і Хартію регіонального місцевого самоврядування, яка нами не прийнята. Хоча Мін’юст і брав особисту участь у її створенні. І глава його делегації тепер з вами розмовляє.

— Проте в столиці влада рухається досить активно. Внесені до закону про столицю зміни дали президентові право розділити повноваження мера і глави КМДА. При цьому у випадку реалізації цього права виконавча влада буде зосереджена в руках призначеного президентом чиновника. До речі, без громадської дискусії. Куди йдемо?

— Те, що без дискусії, це погано. А те, що зробили, — добре. Річ у тому, що такої моделі системи управління, яка у нас була в столиці, немає в жодній європейській країні. Хочу вам нагадати, що закон про столицю вмістив у собі 12 норм, які ніколи не розглядалися у ВР. Це повністю і за всіма параметрами фальсифікований закон. Тому я за ним абсолютно не шкодую. Моделі управління мегаполісами у
світі дуже різні. Але ніде не було такої, як була в нас у Києві.

— То яку все-таки модель ви будуєте в Києві?

— А тут можуть бути доволі різні підходи. І причому всі успішні. Ми можемо подивитися на Лондон, де ще п’ять-шість років тому все було розподілено, як у нас — по районах, при цьому не було ніякої
міської влади. Зате від імені державної влади координацію системи управління здійснював член уряду. Потім з’явилася посада мера Лондона. Я хочу сказати, що є два підходи — або децентралізація або централізація. У першому випадку мегаполіс розбивається на частини, і тоді виконавча влада
(уряд) координує загальне керівництво мегаполісом. У другому — обраний мер керує мерією.

— Виконкомом, ви хочете сказати?

— Не скрізь членів мерії обирає представницький орган. Усе, що ви хочете вмістити в цю радянську модель, не скрізь усе так працює.

— Ми можемо прийти до ситі-менеджера?

— Можемо. А чому ні? Візьміть досвід того ж таки Львова, коли райради і їхні виконкоми замінили на адміністрації. Вони формувалися за принципом професійних менеджерів, призначених міською мерією. Нічого ж страшного не сталося. Зате заощадили ресурси. Насправді я зараз не хочу давати якісь універсальні рецепти. Влада над цим думає. І це питання буде винесено на обговорення. Тут немає потреби швидко бігти. Є багато моделей. У Швеції, приміром, немає ніяких районів. Є округи. І там місцеві парламенти справді ухвалюють рішення про місцеві податки, проте не здійснюють повсякденного менеджменту. Нам треба ще багато вивчити.

— Ви знайомі з доробком команди експертів Міністерства регіонального розвитку, яка працювала там до приходу Кабміну Азарова? Адже є готовий пакет усіх профільних законопроектів, включаючи адміністративно-територіальну реформу, місцеве самоврядування, столицю і навіть внесення змін до Конституції. До речі, з урахуванням зарубіжного досвіду і широких прав місцевого самоврядування.

— На жаль, не знайомий. Ці документи мені не траплялися.

— А це вже розмова про наступність влади, Олександре Володимировичу.

— Але я загалом-то очолюю Міністерство юстиції.

— А також групу юридичного забезпечення комітету з економічних реформ, який, зокрема, готує і закони для місцевого самоврядування.

— Безперечно, в мене є бажання ознайомитися із цим пакетом. Оскільки, як я зрозумів, Мінрегіонбуд цим питанням не цікавиться, — поставив крапку в розмові міністр юстиції.

Від автора. Насправді, відповідно до програми уряду, ухваленої парламентом, Мінрегіонбуд у четвертому кварталі 2010 року вже повинен представити Кабміну пакет цікавих для нас законопроектів. За інформацією, один з них — про місцеве самоврядування — дійсно готовий. Щоправда, жодних істотних змін у частині розширення прав самоврядування, передбачених згаданою Європейською хартією, там немає. То що — команда Яцуби—Романюка працює для галочки? Чи, як справедливо припустив О.Лавринович, ніякої команди взагалі ще немає?

Тоді до чого гучні заяви президента? Для Європи? Котра, проковтнувши рішення КС, вирішила зробити хорошу міну й схопилася за запевняння в тому, що «це тільки початок на важкому шляху масштабної конституційної реформи». Але ж насправді — цілком очевидні чіткі устремління до подальшої централізації влади. Зокрема й на місцевому рівні.

Бо за гарними словами президента стоїть Київ, де незаконно править перший заступник мера Попов, готовий у будь-який момент стати легітимним головою КМДА і очолити виконавчу вертикаль столиці.

Бо за новими обіцянками президента підтримати місцеве самоврядування фінансово й до 2014 року довести частку місцевих бюджетів до 51 відсотка, занадто помітний виділений (на папері) проте нічим не підкріплений у бюджетному кодексі 21 мільярд для місцевого самоврядування.

Бо за привітною усмішкою Януковича приховується тотальна мобілізація мерів і кандидатів у мери в Партію регіонів. Як пропуск до вільного ведення виборчої кампанії.

Бо за брендом самої Партії регіонів, як виявилося, нічого не ховається. І вона на дев’ятому (!) місяці своєї влади лише збирається подумати над тим, як правильно організувати життя в регіонах і надати їм обіцяні права.