«Одна на всех...»? За Путіним — уже ні

Саме в розпал шовіністичної і націоналістичної вакханалії, яка накрила Москву, Санкт-Петербург, низку інших міст Росії та вилилася в погроми, сутички з міліцією, прем’єр-міністр РФ Володимир Путін опинився в центрі уваги ЗМІ та інтернет-спільноти.

16 грудня він був гостем у студії телеканалу «Россия», де на твердження відомого байкера Олександра Залдостанова, що навряд чи Радянський Союз переміг би у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр. без допомоги України, сказав: «Тепер з приводу наших відносин з Україною. Я дозволю з вами не погодитися, коли ви зараз сказали, що якби ми були розділені, ми не перемогли б у війні. Ми все одно перемогли б, тому що ми країна переможців. І, більше того, якщо ми подивимося статистику часів Другої світової війни, то з’ясується, що найбільших втрат у Великій Вітчизняній війні зазнала саме РРФСР, — понад 70%. Це означає, що війну виграно, не хочу нікого ображати, але переважно за рахунок людських та індустріальних ресурсів Російської Федерації. Це історичний факт, це все є в документах». Студія буквально «захлинулася» у тривалих оплесках. Не будемо наївними: у країні «керованої демократії» так просто, з кондачка, питання лідерам не ставлять...

Кинута мимохідь обмовка В.Путіна, що все сказане не применшує значення у спільній перемозі республік колишнього Радянського Союзу, навряд чи змінює ситуацію по суті. Це — образа пам’яті ветеранів війни незалежно від національності. Росіян і українців, білорусів і татар, узбеків і казахів, грузинів і вірменів... Ряд можна продовжувати. У представників незалежних держав колишніх республік СРСР, гадаємо, свої резони і свої відповіді на цей «інтернаціоналістичний» пасаж прем’єра РФ.

Пан Путін спантеличив взятою буквально зі стелі «статистикою»: найбільших втрат у війні 1941—1945 рр. зазнала «саме» РРФСР — понад 70%. Перш ніж відповісти, згадаємо найцікавіші уривки зі знаменитого тосту «за русский народ» Йосипа Сталіна.

…24 травня 1945 року в Кремлі відбулося урочисте прийняття на честь вищого генералітету РСЧА і ВМФ. На ньому Верховний головнокомандувач сказав: «Товариші, дозвольте мені підняти ще один, останній тост.

Я, як представник нашого Радянського уряду, хотів би підняти тост за здоров’я нашого радянського народу і насамперед російського народу. (Бурхливі, тривалі оплески, крики «ура».)

Я п’ю насамперед за здоров’я російського народу тому, що він є найвидатнішою нацією з усіх націй, які входять до складу Радянського Союзу.

Я п’ю за здоров’я російського народу тому, що він заслужив у цій війні і раніше заслужив звання, якщо хочете, керівної сили нашого Радянського Союзу серед усіх народів нашої країни…

В нашого уряду було чимало помилок, були в нас моменти розпачливого становища в 1941—1942 роках, коли наша армія відступала, залишала рідні нам села і міста України, Білорусії, Молдавії, Ленінградської області, Карело-Фінської республіки, залишала, бо не було іншого виходу. Якийсь інший народ міг сказати: «Ну вас до біса! Ви не виправдали наших сподівань, ми поставимо інший уряд, який укладе мир з Німеччиною і забезпечить нам спокій». Це могло трапитися, майте на увазі...

Ось за цю довіру нашому уряду, яку російський народ нам виявив, спасибі йому велике!

За здоров’я російського народу! (Бурхливі, довготривалі оплески)».

Спробуємо показати з цифрами і фактами на руках усю «неполіткоректність» слів В.Путіна, які є дивовижним римейком виступу Й.Сталіна.

Ця сама «статистика» свідчить про те, що український чинник у Другій світовій війні був таки вирішальним. Саме на полях боїв в Україні вирішувалася доля світу, по нашій землі війна пройшла котком двічі. Про це писав у день визволення Києва 6 листопада 1943 року Олександр Довженко у своєму «Щоденнику»: «Україна поруйнована, як нi одна країна в свiтi. Поруйнованi й пограбованi всi мiста. У нас нема нi шкiл, нi iнститутiв, нi музеїв, ані бiблiотек. Загинули нашi iсторичнi архiви, загинуло малярство, скульптура, архiтектура. Поруйнованi всi мости, шляхи, розорила вiйна народне господарство, понищила людей, побила, повiшала, розiгнала в неволю. У нас нема майже вчених, обмаль митцiв...» На руїни перетворено 714 міст і селищ міського типу, понад 28 тис. сіл (250 з них повторили долю Хатині та Лідіце). За роки війни в Україні було знищено 16,5 тис. промислових підприємств, 18 тис. лікарень, близько 33 тис. колгоспів, радгоспів, МТС (не тільки нацистами, а й радянськими військами при відступі).

Найстрашніша поразка радянських військ за всю війну, у степах на схід від Києва у вересні 1941 року, парадоксальним чином стала віддаленим провісником загальної перемоги над нацизмом. У той час на московському напрямку йшли лише позиційні бої, столиця була у відносній безпеці, дві танкові групи вермахту і два повітряні флоти буквально загрузли на Лівобережжі України. Наближалася зима, графік проведення бліцкригу було зірвано безповоротно.

Курт фон Тіппельскірх у своїй «Історії другої світової війни» так охарактеризував цю перемогу: «У зведенні німецького верховного головнокомандування повідомлялося про взяття в полон 665 тисяч людей, захоплення 3718 гармат і 884 танків. Величина успіху свідчила про те, що Гітлер був правий, але тільки результат усієї війни міг показати, наскільки досягнута тактична перемога виправдовувала втрату часу, необхідного для продовження операції». Москва так і не була захоплена до настання холодів, перемога німців обернулася поразкою у війні.

Вже 1941 року практично вся територія УРСР була окупована ворогом, а до літа 1942 року німці контролювали 100% території. Німці та їхні союзники захопили тільки 17% території РРФСР. Не забудемо й повністю окупованих нацистами та їхніми союзниками Білорусії, республік Прибалтики, Молдавії.

На 1940 рік в УРСР проживало 41,3 млн. людей. На 1 січня 1945 року — тільки 27,833 млн. Мінімальні втрати цивільного населення України оцінюються в 5,5—6 млн. З фронтів війни не повернулося понад 2,5 млн. осіб. Загальні людські втрати (від 8 до 8,5 млн.), за приблизними даними, становлять 40—44% усіх втрат Радянського Союзу в Другій світовій війні. Демографічні втрати становлять не менше ніж 14 млн. (убиті, вивезені в рабство, загиблі в концтаборах, ті, що втекли з відступаючими нацистами). Україна, як і Польща з Білорусією, — найбільш постраждалі в Другій світовій війні країни.

«Індустріальні ресурси» Росії, згадані В.Путіним, спиралися на величезний потенціал евакуйованих з української землі заводів. Тільки один промовистий факт. У Нижньому Тагілі евакуйований з Харкова завод імені Комінтерну за роки війни зібрав 35 тисяч танків Т-34.

З 11603 героїв Радянського Союзу, 2072 — українці, 32 з них удостоєні цього звання двічі. А легендарний ас, уродженець Чернігівщини Іван Кожедуб, котрий збив найбільшу кількість ворожих літаків (62) став тричі Героєм Радянського Союзу.

Серед командуючих фронтів і вищого керівництва в роки війни було чимало українців: Йосип Апанасенко, Андрій Єрьоменко, Михайло Кирпонос, Федір Костенко, Родіон Малиновський, Яків Черевиченко, Іван Черняховський, Семен Тимошенко. Десятки українців очолювали загальновійськові і танкові армії, відзначимо серед них «залізного командарма» Павла Рибалка. Близько 300 генералів Червоної армії часів війни — українці.

Роль Росії дійсно надзвичайно висока, і вклад російського народу в перемогу над нацизмом не викликає сумніву. Так само як і вклад всіх країн Антигітлерівської коаліції. Але хай Володимир Путін сам себе запитає, а що б сталося з Росією, якби не було білоруського Бреста, українських Одеси і Києва, американського ленд-ліза, польських та югославських партизанів, «Вільної Франції» де Голля, незламного Черчилля…

Українське МЗС, пан Табачник, який ратує за спільну історію Росії та України, поки що мовчать. Цілком очевидно, що подібна заява Володимира Путіна не може залишитися без уваги керівництва країни. Якщо, звичайно, Віктор Янукович і Костянтин Грищенко мали батьків і дідів.