Одинадцята Рада

Минулий тиждень розпочався із закордонних візитів перших осіб держави: у понеділок президент полетів на схід, до Баку, де взяв участь у другому саміті Організації за демократію та економічний розвиток — ГУАМ, а глава уряду того ж дня вирушив на захід, до Люксембургу, для участі в одинадцятому засіданні Ради з питань співробітництва між Україною та ЄС. Наприкінці тижня напрямки маршрутів Ющенка і Януковича змінилися з точністю до навпаки: перший вирушив із робочим візитом до Брюсселя, другий — з офіційним візитом до Москви. Отже, змагання двох Вікторів за вплив на зовнішню політику України триває. У цьому герці президент традиційно намагається позиціонуватися як стратег, що шукає місце України в мінливому глобалізованому світі, а прем’єр прагне виглядати таким собі «міцним господарником», що переймається не так ідеологією, як «конкретними справами».

Нагадаємо, що Рада з питань співробітництва — голов­на інституція, котра утворена на виконання Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС (УПС) і покликана наглядати за її виконанням. Згідно зі ст. 85 УПС Рада «розглядає будь-які значні питання, що виникають у рамках Угоди, та будь-які інші двосторонні або міжнародні питання, що становлять взаємний інтерес». Прем’єр-міністр України за посадою є співголовою Ради. Поряд із самітами Україна—ЄС, на яких Україну зазвичай представляє глава держави, засідання Ради є однією з найважливіших щорічних подій у двосторонніх взаєминах.

Цьогорічне засідання Ради не стало винятком. Його «родзинкою», безумовно, було підписання угод про спрощення візового режиму та про реадмісію. Причому для українців «родзинкою» є перша угода, а для європейців — друга. Зі слів міністра закордонних справ Арсенія Яценюка, «візова угода» перед­бачає не лише відчутне спрощення візового режиму для окремих категорій українських громадян, як-от: власників дипломатичних паспортів, бізнесменів, журналістів, студентів та ін., а й — що не менш, а може, й більш, важливо, оскільки стосується усіх візових аплікантів, — фіксацію десятиденного строку розгляду клопотання про видачу візи, встановлення вичерпного переліку документів, який українські громадяни подаватимуть для отримання візи, а також обов’язок консулів держав — членів ЄС повідомляти про причину відмови у видачі візи.

Звичайно, усі преференції, що їх передбачає «візова угода», дісталися Україні не задарма, а в обмін на угоду про реадмісію. Про ці дві угоди, їхній взаємозв’язок, а також переваги та недоліки «ДТ» писало неодноразово. Тому дозволимо собі на цю тему хіба що іще кілька додаткових зауважень.

На жаль, залишається відкритим питання щодо можливих строків набрання угодами чинності. Наразі слід нагадати, що і угода про спрощення візового режиму, і угода про реадмісію передбачають їх ратифікацію. З огляду на законодавчий параліч та фактичну агонію Верховної Ради п’ятого скликання, а також невизначеність щодо бодай орієнтовних строків початку плідної законотворчої діяльності Верховної Ради шостого скликання, вірогідність ратифікації обох угод до початку наступного року залишається вкрай малою. Навіть попри заяву українського прем’єра, що «візова угода» набере чинності вже цієї осені.

Менш помітною, проте також важливою подією, що відбулася 18 червня в Люксембурзі в рамках зсідання Ради з питань співробітництва, стало підписання сторонами угоди про торгівлю деякими сталеливарними виробами. Важливість її пояснюється просто: сталеливарна продукція — основна стаття українського експорту до ЄС. Європейський Союз обмежує ввезення на свою митну територію сталеливарної продукції іноземного, зокрема українського, виробництва шляхом запровадження імпортних квот. У цій ситуації завдання українського уряду — домовлятися з Європейською комісією про збільшення квот настільки, наскільки це можливо, бо таке збільшення має наслідком пряме та гарантоване зростання українського експорту до ЄС, а отже — збільшення податкових надходжень до бюджету, зростання обігових коштів українських підприємств, поліпшення торговельного балансу тощо. За твердженням глави уряду, цього разу вдалося «виторгувати» в європейців збільшення квоти на 35 % проти 2005 року і на 18 % — проти минулого.

Хоча й у цього досягнення є зворотний бік. Домагаючись від ЄС збільшення імпортних квот для українських виробників сталі, уряд мимоволі заморожує ситуацію, за якої недорогоцінні метали та вироби з недорогоцінних металів становлять близько третини українського експорту до Євросоюзу в той час, як приблизно таку саму частку серед єесівського експорту до України становить машинерія. Отже, тільки збільшенням квот на ввезення української сталеливарної продукції до країн ЄС Кабмін навряд чи досягне з ним позитивного торговельного балансу (нагадаємо, що від 2005 року Україна має негативно сальдо в торгівлі з Євросоюзом) і не тільки на кінець поточного року, як пообіцяв Янукович, а й у перспективі.

Окрім підписання зазначених вище угод, сторони обговорили в Люксембурзі перебіг підготовки проекту нової базової угоди між Україною та Євросоюзом. Саме в цьому питанні прем’єр позиціонував себе як певною мірою опонент президента. Якщо Ющенко неодноразово наголошував, що нова угода має надати Україні т.зв. «європейську перспективу», то Янукович наполягав, що співробітництво з ЄС слід наповнювати «конкретними справами». Аби зрозуміти, про що йдеться, не зайвим буде сказати кілька слів про «європейську перспективу».

Технічно надання «європейської перспективи» означає, що в преамбулі нової угоди має бути фраза про те, що її (угоди) виконання сприятиме майбутньому вступу України до ЄС. Подібні політичні декларації можна знайти в преамбулах багатьох угод про асоціацію, починаючи від договорів із Грецією та Туреччиною 1963 року і закінчуючи угодами 90-х років із дер­жавами Центральної та Східної Європи, які приєдналися до Союзу під час останньої хвилі розширення. Історія — особливо яскраво на прикладі відносин Туреччини та ЄС — засвідчила, що цю, на перший погляд, безневинну фразу досвідчені дипломати цілком можуть використати як потужний аргумент проти небажання Брюсселя та інших європейських столиць поступитися часткою власного добробуту заради загальноєвропейської солідарності, яка полягає, зокрема, й у прийнятті до спільного європейського дому не надто заможних сусідів.

У Люксембурзі Янукович не став дратувати європейських політиків питаннями, чому вони не погоджуються пообіцяти Україні перспективу вступу до ЄС у невизначеному майбутньо­му, натомість дипломатично заявив: мовляв, попри те що перемовини щодо нової угоди «поки що оминають принципове для України питання європейської перспективи», сторони «успішно і оперативно просуваються по змістовному наповненню угоди по всіх напрямах». У чому полягає це «просування», прем’єр не уточнив. Як, утім, не уточнив і того, що заважає Україні й надалі — поки ЄС не «дозріє» до того, щоб зафіксувати в новій угоді «європейську перспективу» для України (якщо для нас це справді принципове питання), — співпрацювати з нашим стратегічним партнером на основі УПС та низки інших галузевих угод. Бо ж, хоча це й не озвучувалося в прилюдних заявах, уже сьогодні зрозуміло, що УПС у будь-якому разі буде пролонговано, оскільки до березня наступного року (коли спливає перший десятирічний строк її дії) підготувати проект нової угоди, після чого її парафувати, підписати та ратифікувати — завдання нереальне.

І останнє, на що хочеться звернути увагу. У Люксембурзі український прем’єр учергове довів, що вміє добирати собі радників та спічрайтерів. У своєму лаконічному вітальному виступі під час відкриття засідання Ради він устиг акцентувати увагу європейців на тому, що «безальтернативність курсу на європейську інтеграцію була в черговий раз підтверджена під час нещодавньої політичної кризи в Україні, адже всі учасники конфлікту чітко розуміли — є межа, переступивши за яку, ми остаточно втратимо європейську надію».

Наступний пік у стосунках України з Євросоюзом очікується 14 вересня, коли в Києві заплановано саміт Україна—ЄС.