Обороноздатність у дзеркалі політичних декларацій

Останні роки породили досить дивну національну традицію: щойно наближаються вибори, політики одразу починають заповнювати інформаційний простір колоритними заявами з приводу посилення сектора оборони й безпеки. Розрахунок цілком ясний: вибухонебезпечна тема гарантує підвищений інтерес електорату. Крім того, тема вигідна, тому що в післявиборному житті проблеми вчителів, шахтарів, медиків, студентів, пенсіонерів незмінно відсувають проблеми армії й обороноздатності країни на другий план. Майбутні парламентські вибори не стали винятком: тільки за останній тиждень із програмними заявами виступили Блок Юлії Тимошенко й Партія регіонів. Юлія Тимошенко з властивим їй епатажем закликала скасувати призов уже нині, а представник ПР порадував слух людей у погонах істотним збільшенням грошового утримання й негайного розв’язання житлової проблеми.

Умирання призову

Останніми роками у світі активізувався процес створення цілком добровільних і професіональних збройних сил. 15 із 24 держав — членів блоку НАТО — відмовилися або передбачають, що відмовляться в найближчому майбутньому, від системи призову.

США, Канада і Велико­британія стали першими країнами світу, які практично відмовилися від військової повинності. У Канаді в 1950-ті роки було законодавчо заборонено призов на військову службу в мирний час. Великобританія поклала край обов’язковій військовій службі 1962 року. Бельгія припинила призивати в армію своїх громадян із 1994 р., Франція — з 2001-го, Португалія — з 2003-го. В Угорщині останній призов був 2004 р., хоча питома вага «строковиків» тут становила 70%. У Нідерландах молодь перестали призивати в армію з 1996 р. Іспанія перейшла до такого реформування 2001 року. Чехія, Італія, Латвія, Румунія, Словаччина і Словенія оголосили про свої наміри перейти до повністю добровільної армії протягом наступних кількох років. Утім, традиційну систему комплектації збройних сил збираються зберегти в найближ­чому майбутньому Болгарія, Данія, Греція, Литва, Норвегія, Польща, Туреччина й Естонія.

Рішення про професіоналізацію армії обгрунтоване такими чинниками, як геополітичні реалії, що змінилися, непомірно великий економічний тягар з утримання великої армії, зміна характеру потенційних військових завдань, а також зміни у внутрішній політиці цих дер­жав.

Збройні сили США — це професіональна армія, де військовослужбовці одержують непогану зарплату й безліч пільг. Головним поштовхом до ще одного витка професіоналізації для США в новітній історії стала в’єтнамська війна, коли кількість «відмовників» неймовірно збільшилося, а багато молодих призовників привселюдно знищували свої повістки. Цікаво, що тодішні опитування громадської думки показували: більшість жителів країни виступали проти створення професіональної армії. Головною причиною було побоювання, що контроль суспільства над збройними силами буде втрачено. У 1970 р. президент Ніксон оголосив про свій намір відмовитися від системи призову, а 1974 року призовників у збройних силах США не залишилося. У 1980 р. систему військової повинності було частково відновлено, проте її основним положенням стало те, що всі громадяни США мають пройти реєстрацію, яка, проте, не зобов’язує їх вдягти військову форму. Реєструватися потрібно лише у разі введення надзвичайного стану або війни. Після подій 11 вересня 2001 р. деякі сенатори і конгрес­мени виступали за повне відновлення системи обов’язкової військової служби. На розгляд Конгресу навіть було подано законопроект, у якому пропонувалося, щоб усі молоді громадяни США, включаючи жінок, проходили обов’язковий дворічний вишкіл. Кампанія зустріла потужний опір серед населення США. Критики призову стверджували, що ця система порушує права людини.

Досвід професіоналізації армії Німеччини також дуже показовий — при низці схожих з Україною рис у проведенні оборонних реформ. Але нам дуже бракує німецької педантичності в точному виконанні раніше затверджених планів. Що ж до Німеччини, то у жовтні 2003 р. під девізом «Клас замість маси» стартувала реформа бундесверу. Одна з її складових — збільшення частки тих, хто служить в армії за контрактом, і зменшення частки призовників. Було заявлено, що чисельність військовослужбовців термінової служби скоротиться з 112 тисяч до 25 тисяч чоловік. При цьому кількість фахових військових і контрактників збільшиться з 203 тисяч до 210 тисяч чоловік. Сам бундесвер до 2010 р. запланував скоротити армію до 250 тисяч чоловік із 285 тисяч, а вільнонай­маних — до 75 тисяч чоловік із 128 тисяч. Дуже лояльні темпи скорочень, за нашими мірками. Але неспішний німецький ритм обгрунтовано бажанням політичного й військового керівництва країни уникнути будь-яких катаклізмів у цьому процесі. До речі, бюджет Німеччини на 2007 р. передбачає виділення фінансових коштів за статтею «витрати на оборону» у розмірі 28,4 млрд. євро (37,5 млрд. дол.). Для порівняння — оборонний бюджет України нинішнього року — 8,5 млрд. грн. (близько 1,7 млрд. дол.). Під час трансформування бундесверу Німеччина демонструє гнучкість, системність і зваженість підходів. Підходи до трансформації бундесверу свідчать про наявність важливого для функціонування і розвитку ЗС елемента — збереження спадкоємності в реформуванні, а також коригування програм. Заслуговує на увагу система економії у ЗС ФРН, у якій одним із ключових моментів є виведення зі сфери компетенції армії практично всіх функцій, не пов’язаних із розвитком обороноздатності й боєздатності військ. Цей досвід дедалі ширше застосовується й в армії України.

Україна: чому неможливо?!

Прийняти за чисту монету чудові декларації БЮТ і ПР можна було б, якби не суворі реалії. На жаль, і в БЮТ, і в ПР не бачать різниці між нечисленною армією, укомплектованою на контрактній основі, і професіональними, мобільними збройними силами, які оперують сучасними озброєннями (або бачать, але свідомо йдуть на фальсифікацію). Немає жодного сумніву, що Україні не потрібна система призову, яка являє собою примус й узаконену несправедливість, в якій, до того ж, закладено несправедливість соціальну і вибірковість під час здійснення призову. Професіональна армія — вимога часу, й приклад країн Центральної й Східної Європи зі створення професіональних армій є красномовним підтвердженням. Але в основі будь-якої професіональної армії — здатність порівняно нечисленних військових організмів вирішувати завдання, покладені раніше на численну й мало навчену рать, за рахунок умілого використання сучасних систем озброєння й високих навичок управління цими системами, тобто бойової підготовки. Таким чином, перехід на професіональну армію чисельністю, скажімо, 120—130 тисяч чоловік потребує, навіть за приблизними підрахунками ЦДАКР, у 1,6 — 1,8 разу більше коштів, ніж нинішнє фінансування. За умови рішучої відмови від такого поняття, як спецфонд. І за умови, що вже з наступного року будуть фінансуватися довгострокові програми переозброєння й серйозної модернізації інфраструктури.

Віддаючи належне об’єктивності, зауважимо: за останні три роки створено передумови переходу на професіональну армію, помітно поліпшилася ситуація з бойовою підготовкою військ. Але армія, як і раніше, експлуатує стару зброю, оскільки немає коштів на відновлення арсеналів. Армія досі фінансується за залишковим принципом, внаслідок чого відчутна тенденція відтоку досить молодих професіональних кадрів, які становлять ядро армії, — адже грошове утримання офіцера з 20 роками вислуги набагато менше від заробітку менеджера середньої ланки в цивільному секторі. Досі людина, яка вирішила присвятити життя армії, не відчуває переваг перед тими, хто вільний розпоряджатися собою й не пов’язаний із ризиком. Тема житла для військових так само актуальна, як і десять років тому. Але ж залучення в армію молоді для професіональної служби потребує механізмів, які створюють для них певні можливості й перспективи. Інакше й ці молоді люди шукатимуть застосування собі де завгодно, але тільки не у ЗСУ.

Отож, аналіз ЦДАКР ситуації свідчить: збереження нинішнього рівня фінансування оборонних потреб несе пряму загрозу професіоналізації навіть у намічені й затверджені терміни — до початку 2011 р. Тому що за останнє десятиріччя фінансування потреб оборони майже ніколи не перевищувало 1,5% ВВП при потрібних і затверджених 2% ВВП. Справді, якщо військове відомство в 2008—2010 р. фінансуватиметься нижче рівня 13—13,5 млрд. грн. (без урахування можливого зростання інфляції), створити професіональну армію до 2011 р. буде вкрай складним, а можливо, й непосильним завданням. Отут автори зовсім не виключають, що прийняття на 2007 р. бюджету «проїдання» замість бюджету розвитку армії було комусь вигідне. Насамперед тим, хто зацікавлений у невиконанні президентом Ющенком своїх перед­виборних обіцянок. Але робити армію розмінною монетою політиків і болісно, й небезпечно. Як цікавий приклад можна навести ситуацію з утилізацією, коли до вересня поточного року при розрахованих можливостях дер­жави утилізувати щорічно 50 тис. тонн боєприпасів знищено лише 4 тис. тонн. За таких темпів вибухонебезпечну спадщину країни утилізуватимуть понад 40 років. І, природно, небезпека вибухів на складах боєприпасів різко зростає. Тому обіцяні Ю.Тимошенко 2,5—3% ВВП були б до речі, але поява таких цифр неможлива навіть гіпотетично, за рахунок урізання до катастрофічного рівня інших бюджетних секторів. Якщо в поточному році ЗСУ мають отримати 8,5 млрд. грн., у наступному році БЮТ мав би забезпечити оборонний бюджет на рівні 15,6 млрд. грн. При цьому варто нагадати, що українська армія живе зі злоякісною пухлиною за назвою «спецфонд» — грошові ресурси, які армія має заробити самостійно. Цей самий спецфонд, який за всю історію української армії не був наповнений жодного разу, втратив торік приблизно 2 млрд. грн., і в поточному році до них може «додатися» ще 1,5 млрд. грн. Це, не згадуючи про те, що українські реалії не передбачають розписування надходження коштів по місяцях. Що не тільки не дозволяє реалізовувати довгострокові програми, але й призводить до таких ситуацій, коли кошти для реалізації того чи іншого завдання надходять у травні—червні, а під кінець року військове відомство вже не має можливості їх освоїти. Такими трюками здійснюється «виділення коштів на папері», на ділі ж вони до армії просто не потрапляють. Але навіть якби раптом сталося диво й чарівне слово Юлії Тимошенко «детінізація» дозволило одержати такий рівень фінансування, хто б узявся побудувати за чотири місяці потужний фонд службового житла? Адже, як справедливо зауважили представники іншої політичної сили, у країні тільки офіцерів без квартир майже 50 тисяч. Чи варто казати, що місія Тимошенко нездійсненна?

Інше далеко не тривіальне питання пов’язане з бойовою підготовкою. Адже, справді, відмова від призовної системи комплектування не може бути самоціллю, адже армія є дер­жавним інститутом, покликаним відповідати на загрози. Не варто марити про те, що перехід на контрактну комплектацію армії вмить зробить її професіональною. Оскільки не можна уявити собі професіональну армію без сучасних систем озброєння. Приміром, майже 70% бойової авіатехніки перебуває на межі експлуатаційного ресурсу, подовжувати який до нескінченності неможливо і небезпечно. Приблизно така ж ситуація в усіх видах ЗСУ. Тому левова частка коштів, які виділяються на закупівлю, модернізацію й підтримку експлуатаційних можливостей техніки, йде саме на останнє, й обіцяні на 2008 р. на ці цілі 2,5 млрд. грн., хоча й є серйозним кроком уперед (ця стаття, якщо її ухвалять, а уряд її виконає, збільшується більш ніж удвічі), революції не зробить. Але закладе основи для переозброєння, коли стане щорічною традицією. Бо щорічні 500 млн. дол. на озброєння й військову техніку — це вже наближення до стандартів країн Центральної й Східної Європи (нагадаємо, Польща за чисельності армії 150 тисяч. чоловік щорічно витрачає на ОВТ 850 млн. дол., а її найдорожча програма — придбання протягом трьох років 48 літаків F-16 оцінюється в 3,5 млрд. дол.; Україна до 2011 р. має вийти на чисельність ЗСУ 153 тисяч чоловік).

Але це плани на майбутнє. Поки ж рівень фінансування збройових проектів такий, що й армія ризикує залишитися без зброї, й самі проекти можуть застаріти. Обнародуване навесні 2005 р. рішення про створення багатофункціонального ракетного комплексу почали фінансувати тільки в поточному році, оголошене Юлією Тимошенко в серпні 2005 р. рішення створювати національний корвет почало забезпечуватися ресурсами лише нинішнього року, так само, як і будівництво двох Ан-70 для ЗСУ. Саме тому в такому контексті заяви лідерів БЮТ і Партії регіонів видаються, м’яко кажучи, неадекватними ситуації.