Нові ризики війни

Усіх, хто провіщав появу багатополярного світу після 1991 р., можна похвалити за прозірливість, але не за мудрість.

Більшість їх не зрозуміли, що зі зростанням багатополярності зростають і ризики війни. Ці ризики посилюються, коли багатополярність супроводжується появою того, що Сергій Лавров називає "множинними центрами цінностей". У новій історії найбільш показовим прикладом багатополярної системи є створена у ХIХ ст. система колективної безпеки "Європейська згода", що в Росії прийнята за модель майбутнього. Але це була не система "множинних центрів цінностей", а система держав, які вважають себе частиною загальної європейської цивілізації. Проте управління цією системою було справою державних діячів. І коли найбільший із цих державних діячів, Отто фон Бісмарк, зійшов зі сцени, ця "система" швидко стала некерованою, що призвело до катастрофічних наслідків.

Після 1991 р. руйнування системи біполярного світу супроводжувалося в європейських столицях появою ілюзій про однополярність та "зближення". Багато хто тоді думав, що струнка система декларацій і договорів, яка поклала кінець епосі холодної війни, передбачає прийняття Росією ліберальних демократичних норм, зокрема й у сфері міжнародних відносин. Це означало повагу і дотримання універсальних "прав держав" - великих і малих, у далекому і близькому зарубіжжі. У своїй видатній праці "Кінець історії і остання людина", виданій 1992 р., американський філософ і політолог Френсіс Фукуяма висунув гіпотезу про "універсалізацію ліберальної демократії західного зразка як кінцевої форми уряду".

Ці ілюзії зародилися задовго до подій 11 вересня 2001-го, іракської операції 2003-го та російсько-грузинської війни 2008-го й почали валитися тільки у 2014-му, тобто приблизно після краху "Арабської весни" і входження війни в Сирії у свою найгострішу фазу. Але навіть тоді мало хто міг припустити, що президентом США стане людина, котра поставить під сумнів усю систему правил і союзницьких відносин, яка досі слугувала фундаментом та правовою основою світового лідерства власної країни.

Однак, попри такі несприятливі умови, для проявів необґрунтованої відкритої агресії все ще є сильні чинники стримування. Одні з них спираються на силу або інститути державної влади, інші - розраховані на здоровий глузд і розсудливість. Але все-таки вони не здатні забезпечити надійний захист від нових поворотів мінливої глобальної політики, які загострюються комплексом образи, амбіціями та наявністю засобів, здатних зруйнувати звичний порядок речей. Сьогодні можна майже з упевненістю говорити, що ризик війни між провідними світовими державами сягнув найвищої точки з початку 80-х минулого століття. Але війни де й між ким?

Гаряче протистояння і холодна війна

До свого вторгнення в Україну ніколи ще Росія не наважувалася на таку відкриту, нічим не обґрунтовану агресію за всі 25 років свого стратегічного - геополітичного й цивілізаційного - протистояння із Заходом. Із плином часу розширення НАТО і ЄС, "гуманітарні інтервенції", "кольорові революції" та зміни режимів привели до вироблення єдиної, погодженої, всеосяжної оцінка загроз, і з 2014 р. ця оцінка вже не підлягає сумніву.

Нову реальність у відносинах Росії й Заходу найкраще описує слово "антагонізм", або, якщо використовувати точніший російський термін, - "протиборство". Як і в часи СРСР та холодної війни, загроза з боку Росії має системний характер. Але, на відміну від добре структурованої "системи двох світів", яка чітко визначала протиборчі сторони в холодній війні, нинішня система втратила свої чіткі межі та колишню монолітність і характеризується високим рівнем взаємозалежності й пристосовності. Відносини між цими системами стали більш непередбачуваними, в них з'явилися брехня і взаємна недовіра (завдяки кремлівській хромосомі, що має не тільки силову, а й кримінальну складові). Тепер вони меншою мірою керуються правилами й "режимами" (зокрема режимом контролю над озброєннями), які утримували в допустимих рамках конфронтацію часів холодної війни. Принаймні після усунення від влади Хрущова СРСР чесно дотримувався домовленостей щодо ядерних озброєнь і не дозволяв собі відкрито погрожувати їх застосуванням. Він не дозволив би своїм сателітам на кшталт Сирії Асада застосовувати хімічну зброю, не кажучи вже про сприяння в цьому. І навіть якби СРСР вирішив знищити кожного зі своїх противників (а він мав для цього всі можливості), він не став би робити це нишком.

Розмивання кордонів біполярного світу епохи холодної війни має свої плюси й мінуси. Кордони між блоками НАТО і Варшавського договору були чітко окреслені, чого не скажеш про кордони між НАТО/ЄС і простором, який Росія зараховує до т.з. "русского мира". Росія, можливо, не має претензій до "історичного Заходу", Заходу колишнього НАТО з кордоном по річці Нейсе, але не визнає легітимності політичного Заходу, який сьогодні простягається до російських кордонів і охоплює кілька невеликих "російськомовних" та деяких інших регіонів, що "століттями перебували під впливом Росії". І зовсім невипадково Путін у своїй промові з приводу приєднання Криму в березні 2014 р. заговорив про відновлення історичних кордонів Росії, а інший представник вищого російського керівництва заявив, що "Молдові та країнам Балтії варто подивитися на події в Україні й зробити відповідні висновки".

Відверто ревізіоністська позиція щодо державних кордонів знову поставила на порядок денний можливість війни між Росією та НАТО. Ситуація загострюється тим, що НАТО недосить активно працює над підготовкою до таких сценаріїв. Очевидний контраст між зусиллями альянсу, спрямованими на відновлення своєї військової потуги, яке рухається надто важко й повільно і потребує консенсусу всіх учасників, з одного боку, та активною роботою Росії над мілітаризацією Криму, з другого, примушує замислитися над тим, чи не планує Росія влаштувати НАТО перевірку, використовуючи ті ж сумнівні засоби, які вона раніше застосувала в Україні.

Однак Росія стояла перед військовою дилемою ще у 2014 р. Будь-який спеціаліст Генерального штабу добре розуміє, що обмежений економічний потенціал країни виключає можливість ведення тривалої війни з НАТО. Але чи може перемога у блискавичній руйнівній війні розколоти альянс і примусити його сісти за стіл перемовин із Росією на її умовах? Знайдуться ті, хто відповість ствердно на це запитання, особливо з урахуванням, що Мінські домовленості було підписано в лютому 2015 р. саме після активних наступальних операцій російських військ у Східній Україні.

Однак насправді нинішня ситуація менш сприятлива для Росії, ніж вона була у 2014-2015 рр. По-перше, здатність України до опору виявилася вищою, ніж передбачали ідеологи "Новоросії". Крім того, не були зняті західні санкції, на що розраховувала Росія, та й багато європейців. І, хоча ефект від цих санкцій не надто очевидний, третій пакет серйозно позначиться на здатності Росії модернізувати свій оборонний сектор, і чим далі - тим більше. У натовський лексикон повернулося слово "стримування", а під час самітів у Ньюпорті й Варшаві було затверджено певні заходи, які не можна назвати повністю послідовними і своєчасними, але перші й поки що несміливі кроки з їх реалізації вже зроблено. Країни Балтії та Скандинавії (зокрема й ті, котрі не входять у НАТО) не тільки посилюють взаємну співпрацю, а й переглядають свої оборонні доктрини, з урахуванням загроз гібридної війни та необхідності "тотальної оборони". На сьогодні є глибше розуміння того, як Росія інтерпретує значення терміна "початковий період війни". Спецслужба принаймні однієї з країн Балтії заявила про свою впевненість, що у разі появи на території країни "ввічливих зелених чоловічків" у цей "початковий період" їх ідентифікують і знищать.

За останні два роки ці тенденції, імовірно, зіграли свою роль у тому, що Росія мусила переглянути напрям своїх основних зусиль і перейти від заходів військового тиску до прихованих операцій з дестабілізації Заходу і, звісно ж, "перезавантаження правлячого режиму в Києві". У зв'язку з цим слід зазначити, що Кремль не очікував від Заходу такої жорсткої, консолідованої позиції, яку він виявив у справі про отруєння Скрипалів. І, нарешті, останній із пакетів американських санкцій примусив друзів Кремля замислитися, чого вони хочуть більше - шкодити Заходу чи користуватися його перевагами. Для прагматично мислячих людей у Москві очевидно, що ці події свідчать про необхідність діяти обережніше й ретельно продумувати кожен крок. Але якщо говорити про Сирію, то тут інші алгоритми дій і інші, швидше за все, серйозніші ризики.

Комплекс сирійської війни

Сирія стала ареною безлічі різних воєн, а не якоїсь однієї конкретної війни. Жоден із тутешніх альянсів не побудований на довірі, і, звісно ж, передусім це стосується альянсу між Росією та Іраном. За президента Обами навіть Ізраїль зневірився у своєму американському союзнику. Відтак, йому довелося виробити багатовекторну політику, якої він продовжує дотримуватися й сьогодні, незважаючи на прихід у Білий дім нового, лояльнішого до Ізраїлю президента, Дональда Трампа. Протистояння в Сирії має тотальний характер. Президент Туреччини Ердоган вважає терористом будь-якого курда зі зброєю в руках. Асад прагне очистити країну від своїх противників. Іран і його потужний союзник Хезболла хочуть знищити Ізраїль, а ІДІЛ воює проти всіх.

Участь Росії в цій війні спрямована на підтримку режиму Асада і збереження Сирії у своїй орбіті впливу (на противагу іранському впливу), ліквідацію залишків військової присутності США, ІДІЛ та інших формувань, а також на заподіяння шкоди авторитету США. Крім того, Москва розглядає Сирію як випробувальний і навчальний полігон для ведення бойових дій в інших регіонах світу (про що свідчить, зокрема, призначення у вересні 2016 р. командувача Групи російських військ у Сирії генерал-полковника Олександра Дворникова на посаду командуючого Південним військовим округом). Іран і Хезболла керуються глобальними цілями. Це побудова системних зв'язків і мереж по всій вертикалі управління з використанням (як у випадку з Ліваном) фінансової та гуманітарної допомоги ззовні і, безумовно, просування хоча б на один крок до лідерства в регіоні. Росія, своєю чергою, не хоче регіонального лідерства, але хоче стати незамінним партнером для будь-якої країни і незамінним посередником при вирішенні будь-якого конфлікту. Її цілі в цій війні не виключають можливості поглиблення відносин із такими державами як Єгипет, Йорданія та Саудівська Аравія, для яких наміри Ірану абсолютно неприйнятні.

У цій матриці відносин з'явилися три стабілізуючих чинники. По-перше, це відносини між Росією та Ізраїлем, побудовані на загальних прагматичних підходах. Вони не ускладнені жодними моральними обмеженнями, однаково жорсткі й шанобливі та керуються чіткими цілями у сферах, що стосуються національних інтересів і меж допустимого. Нетаньягу вдалося відмовити Путіна поставляти системи С-300 у Сирію, чого, швидше за все, не вдалося б зробити Вашингтону. По-друге, це неоголошене повернення в Сирію Сполучених Штатів. Як відомо, "Сполучені Штати не мають стратегії щодо Сирії", зате заново відкривають свої національні інтереси. Вони добре відомі міністрові оборони Джеймсу Меттісу, навіть якщо їх не дуже добре розуміє його верховний головнокомандувач. Це передусім знищення ІДІЛ, де б вона не перебувала і хто б що не казав. І, по-друге, попри будь-який розвиток подій, це забезпечення надійного захисту Ізраїлю, Йорданії та інших союзників США у цьому регіоні. Йдеться передусім про курдський сегмент коаліції "Демократичні сили Сирії" (ДСС), що базується у східній частині країни. І, нарешті, третій чинник - це відновлення готовності США використати військову потугу для захисту своїх інтересів. Участь ПВК Вагнера, що формально є російською "приватною військовою компанією", в операціях проти ДСС і Сил спецоперацій США порушило всі мислимі й немислимі умовності та заборони. А нищівна поразка, завдана цьому ударному угрупованню в Сирії, примусить Кремль замислитися, як це було з реакцією Заходу на скандал навколо отруєння Скрипалів.

Тим часом існують побоювання, що воєнні дії в Сирії не вщухатимуть, а спалахуватимуть з новою силою, і на те є кілька причин. По-перше, Асад уже просто не може обійтися без застосування хімічної зброї, бо, як з'ясувалося, тільки отруйний газ може примусити бойовиків залишити свої укріплені прихистки в підвалах старовинних будинків, які вони готові захищати навіть ціною власного життя. При організації ефективних дій Західної коаліції у відповідь надалі все важче буде уникати зіткнень із російськими військовими, хоча б тому, що передана Росії інформація про розвідані цілі зразу ж стає відомою сирійському командуванню. По-друге, Ізраїль стає дедалі більш нетерпимим до присутності в регіоні Хезболли та іранського впливу. Бомбардування з повітря здатні на час вивести з ладу інфраструктуру Хезболли, але це не допоможе витіснити звідти саму Хезболлу. Для вирішення цього питання Ізраїлю доведеться ув'язатися у велику війну, а це загрожує ризиком ескалації, аж до війни з Сирією та Іраном. По-третє, є висока ймовірність, що логіка виходу США зі Спільного всеосяжного плану дій (СВПД) сприятиме тільки ще більшій радикалізації позиції Ірану, замість того, щоб привести до її пом'якшення.

Трамп і його навіжені карти

Іран - далеко не єдина загроза світовому режимові нерозповсюдження ядерної зброї, як це вважають у Європі, і не просто країна-ізгой, як вважають у США. Він - один із головних гравців у регіоні й найбільш імовірний претендент на роль лідера шиїтського світу. Ніхто не міг припустити, що СВПД зможе змінити те, що Генрі Кіссінджер назвав "м'якою й агресивною стратегією його лідерства". Що ця угода не спрацювала, у приватних розмовах визнають чимало з тих, хто так багато зробив для її підписання. Це була невдала угода, яку в жодному разі не можна було підписувати, і ця точка зору має стільки ж прихильників, скільки й противників.

Прийняте 8 травня Дональдом Трампом рішення про вихід із договору, укладеного США, як і загроза застосування санкцій проти союзників, що продовжують його дотримуватися, - це безглузді кроки, які не приведуть ні до чого доброго. Хоч би якими тяжкими виявилися його наслідки для Ірану, ще більших втрат зазнають єдність і авторитет Заходу. Якщо рішення Трампа залишиться в силі, більшість зусиль зі стримування Путіна виявляться марними. Якщо розглядати СВПД як "договір, укладений Обамою", то з таким самим успіхом Будапештський меморандум можна вважати "меморандумом Єльцина", і те ж саме можна сказати про Паризьку хартію, Основоположний акт про взаємні відносини, співробітництво та безпеку між НАТО і Російською Федерацією та про багато інших епохальних документів, підписаних після закінчення холодної війни.

Першим і найбільш очевидним наслідком волюнтаризму Трампа стала, можливо, і показна, але реабілітація Росії з боку Європи. Цілком можливо, що це був лише обманний маневр і про реальну реабілітацію не йдеться, але шкода від цього може бути цілком відчутною. Виступаючи на Петербурзькому економічному форумі, Макрон заявив: "Я вибрав стратегію [стосовно Росії], яка відрізняється від стратегії наших британських і американських союзників". Путін у відповідь запевнив його в готовності Росії забезпечити безпеку в Європі. Ця убога демонстрація єдиного фронту з Путіним, у якій Росія виступає єдиним запобіжником війни з Іраном, - чудовий приклад того, як швидко вади й помилки Америки перетворюються на вади й помилки Європи. У зв'язку з цим можна згадати, наприклад, Суецьку кризу 1956-го, коли найсміливіший і найрішучіший із союзників збився з курсу, що дозволило спільному противнику буквально вирвати перемогу, перебуваючи при цьому на межі поразки. Доки світ займався Суецькою кризою, Хрущов увів війська в Угорщину. Тому українцям слід першими замислитися над тим, як Путін може скористатися ситуацією навколо одностороннього виходу США з угоди щодо Ірану та суперечностями у зв'язку з цим між США і Європою. А поки триває підготовка до зустрічі лідерів США і Північної Кореї, залишається лише сподіватися, що світу вдасться уникнути ще масштабнішої кризи.