Нова велика гра — і шахи, і покер

22 червня, 2018, 18:14 Роздрукувати Bипуск № 24-25, 23 червня-6 липня 2018р.
Відправити
Відправити

Наша перемога - це збереження свободи і незалежності. Досягти її не змінившись - неможливо.

Правота набуває значення тільки в суперечці рівних силою. Сильний робить, що може, а слабкий терпить, що має терпіти.

Фукідід

Учергове добігає кінця кінець історії. Новітня конституційна монархія - ліберальний світоустрій, заснований на цінностях, нормах і правилах, що сформувався після Другої світової і холодної війн, майже зруйнований.

У світ знову повернулося змагання великих держав за право визначати модель майбутнього. І це визнано офіційно в центрі такого світоустрою: вихідною позицією чинних американських стратегічних документів є жорстка конкуренція США з КНР і Росією. Причому нових інститутів і правил, що регулюють цю конкуренцію, не створено, а старі, створені за часів холодної війни, конструювалися для зовсім інших завдань, а отже неефективні.

Як завжди, коли хочуть описати нове явище, вдаються до історичних аналогій. Найчастіше згадують про світоустрій XIX століття. Перша глобалізація, індустріалізація, концерт великих держав, Меттерніх, Бісмарк, бали, вальси і змучені пролетарі й селяни, які оплачували рахунки за цей бенкет. Все б добре, але де та віра у прогрес і де прекрасна епоха? А от ядерна бомба та інші військові технології, що уможливлюють колективне самогубство людства, - у наявності. Та й сучасні суспільства докорінно змінилися за століття. Варто згадати, що вікопомного 1913 року населення у своїй масі вірило істеблішменту і вірило урядам.

Втім, давно й добре відомо, що всі аналогії і метафори кульгають, тому спробуємо просто назвати деякі риси нового порядку. І почнемо з сильних світу цього.

Американська першість має надійне підґрунтя. І тут ідеться не лише про величезний ВВП (18,5 трлн дол.), додатну економічну динаміку, на яку не дуже вплинули внутрішньополітичні суперечності, а також неспростовне науково-технологічне лідерство. Не забуваймо і про незаперечне військове домінування у світі, м'яку силу й історично безпрецедентну систему союзів, що оплутала планету.

Водночас переваги лідерства в ліберальному світопорядку, який щонайменше три покоління американців дбайливо створювали й підтримували і який нині занепадає, для багатьох у Вашингтоні вже не очевидні. Нестабільні регіони - справжнє поле чудес, поцейбічний рай для сильних, спритних і метикованих. І їхній девіз We're America, bitch ("Ми - Америка, курво") - саме про ці нові можливості. До речі, для тих, хто дотримується такого підходу, державна належність Криму більше не аксіома, а скоріше теорема, яку ще треба довести. Саме так, здається, можемо пояснити трампівський апокриф щодо недавнього саміту G7.

На тлі пошуку за океаном нової моделі глобального лідерства, якщо цей процес заслуговує саме на такий евфемізм, єдність глобального Заходу зазнає неабияких випробувань на міцність. Про це свідчить, зокрема, жорстка риторика і торговельна війна у відносинах між США, Європою і Канадою. Показова також ситуація з проектом "Північний потік-2", що надзвичайно чутливий і для України. Інтереси, камуфльовані цінностями, зіткнулися з інтересами, які вже відкинули цю маскувальну сітку.

З іншого боку, не варто й переоцінювати ці проблеми: проект "газ в обмін на труби" і пароксизми боротьби за мир у 1970-х і 1980-х якось же пережили. Традиційна євроатлантична солідарність зберігається, що виявляється, зокрема, в санкційному режимі проти Російської Федерації за здійснювані нею порушення міжнародного права. Збережеться і НАТО, проект, що приносить всім учасникам величезні дивіденди.

Вже давно й глибоко суперечлива ситуація в Європейському Союзі - другому після США економічному гіганті з ВВП у понад 17 трлн доларів. Після Brexit унаочнюються відмінності між позицією франко-німецького ядра ЄС, його південних, а також східних держав. А тут іще й різноманітні зовнішні виклики - з боку не лише суперників, а й стратегічних партнерів.

Звичайно, заклик відповісти на "Зроби Америку великою знову" гаслом "Єдина Європа" цілком слушний, але насамперед ця сама єдність потребує нового наповнення, і цей процес розпочинається на наших очах. А дискусія - не найкращий час для дій, тим паче рішучих. І насамкінець сакраментальне: а хто оплачуватиме рахунки за це свято європейської єдності?

І тут маємо спробувати відповісти на виникле в котрий уже раз запитання: цінності чи інтереси? Звісно, і те і те. Але заклики до солідарності на основі цінностей повинні спиратися на римські чесноти, і насамперед - на чесність. Або, простіше кажучи, волаючи про допомогу, не варто ложечки цупити в кишеню, сподіваючись на погане освітлення й короткозорість господаря. Дарма, він/вона досвідчені у відносинах з гібридними режимами і добре знають, що прибори треба перераховувати тричі.

Після 40 років зосередження на питаннях економічного розвитку (нині китайський ВВП уже перевищує 11 трлн дол.) Китай дедалі активніший назовні. Керівництво КНР устами свого лідера висловило готовність узяти на себе глобальну відповідальність. Проект "Один пояс. Один шлях", що має поєднати Південно-Східну Азію і Західну Європу, фактично є заявкою на таке лідерство в Євразії, що, як давно вже відомо, майже дорівнює лідерству глобальному. Знов евфемізм, але нині час такий - великі ще уникають цілковитої ясності.

Пекін володіє стратегічною ініціативою і в Африці. І не тільки в економіці: події в Зімбабве - чергове нагадування про широкий арсенал Піднебесної. Ще рішучіше КНР діє біля власних кордонів, що дедалі дужче "цікавить" сусідів і не тільки. Посилюється інтерес Китаю до Східної Європи, і події навколо ПАТ "Мотор Січ" не перша і далеко не остання ланка в цьому ланцюжку. Все це відбувається на тлі невпинного економічного зростання і прискореного розвитку оборонної та безпекової спроможності КНР.

Російська Федерація, яка чимдалі більше відстає в економічному, а насамперед науково-технологічному, змаганні (нині російський ВВП трохи перевищує 1,5 трлн дол.), намагається компенсувати стратегічну слабкість рішучістю застосування інструментів національної сили, передусім військової. Безпосередніми об'єктами для цього є держави, набагато слабші за Росію. Показово, що Кремль сприймає ситуацію через призму війни із Заходом, насамперед зі США. Водночас спроби вступити з американцями у пряме зіткнення, як це було, наприклад, 7 лютого 2018 року біля Дейр- ез-Зору в Сирії, призводять до нищівних поразок росіян.

Росія намагається отримати контроль над ресурсами інших держав, щоб посилити свою спроможність у протистоянні зі США, яке поступово з удаваного перетворюється на реальне. Для Кремля - це питання виживання. Причому ключове місце в російській стратегії посідає Україна, без економічних, демографічних, територіальних, військових можливостей якої будь-який великодержавний проект Росії приречений на поразку. Це чудово розуміли ще В.Ленін і Л.Троцький, до речі, майже на століття раніше за З.Бжезинського.

Останні заяви В.Путіна на "прямій лінії" 7 червня 2018 року засвідчили: російська позиція щодо України не зазнала принципових змін. Ідеться про послаблення центральної влади (або федералізація, або неприродне зміцнення територіальних громад), зупинення процесів зміцнення національної ідентичності і перехід до її руйнування (державний статус російської мови), а також руйнування системи партнерства і перспективних союзів України (так званий нейтралітет і відмова від європейської і євроатлантичної інтеграції України). У сукупності ці вимоги передбачають руйнування механізмів опору України політиці Кремля з поступовим демонтажем української державності.

Імовірність повномасштабної воєнної агресії РФ залишається значною. Зупинити росіян може тільки сила. Вся історія людства свідчить, що полум'яні промови викликають захоплення і важливі в стратегічному сенсі, але зупинити танки не спроможні.

Показово, що В.Путін чи не вперше публічно вказав на загрозу для української державності як такої. Отже, постає питання виживання України як незалежної і демократичної держави. Саме його вирішення є найвищим пріоритетом. І всі плани з деокупації ОРДЛО і Криму повинні враховувати це. Звичайно, цим можна знехтувати, приклади в історії траплялися: згадаймо повернений Литвою 1939 року Вільнюс, який з 1922-го був під Польщею, чиїх прав на місто Литва не визнавала... Але чи варто пробувати?

Висновок про російську загрозу самому існуванню незалежної України підтверджує і незмінність вищого військово-політичного керівництва РФ. Попри нав'язливі чутки, В.Путін залишив В.Суркова на посаді свого помічника, а С.Глазьєва - на посаді радника. Не змінилися ані вищі керівники ЗС РФ, ані керівництво спецслужб. Курс і люди, що його забезпечували, зберігаються.

Невизнання України як окремої сутності характерно не тільки для В.Путіна особисто, а й для широких верств російського суспільства. Потрібні роки і наполеглива праця. І весь цей час екзистенціальна загроза Україні зберігатиметься. Протистояння може тривати роками. Його форми і методи можуть і будуть змінюватися, кризові періоди змінюватимуться роками затишшя, але поки не зміниться мета ворога - повне підкорення України волі Кремля, боротьба за виживання триватиме. З усіма відповідними наслідками.

Ідеться не про абстрактну загрозу. Втрата державності означатиме переслідування, а можливо, й припинення фізичного існування для тисяч людей, і не тільки з суспільної верхівки. Втрата державності означатиме також крах надій на демократичний розвиток - окупація не передбачає вільного голосування чи свободи слова. Гранти і паради разом з іншими цінностями відкритого суспільства залишаться в минулому. І маємо усвідомити, що це НЕ абстракція, а цілком реальний за певних умов сценарій. Подивімося на ситуацію в ОРДЛО і Криму: "На всіх язиках все мовчить, бо благоденствує". Втім, багато хто навіть на вітчизняній авансцені радо вітатиме росіян. Недовго, звісно, але ж для цього слід щось читати окрім модних буклетів та іронічних детективів.

Маємо дуже чітко усвідомлювати: нам ніхто нічого не винен. Захистити Україну може лише вона сама. Якщо будемо успішні, можуть допомогти. Але якщо провалимося - то це будуть наші проблеми, за які будемо змушені платити самі. І ще одне. Послуга, яку вже надано, не є послугою. Ми повинні раз за разом звертатися до не виконаних нашими партнерами документів, зокрема Будапештського меморандуму, але не варто сподіватися на значні результати тут і зараз.

Та повернімося до нинішнього етапу російсько-українського протистояння. Здобувши певні успіхи впродовж 2014-2015 років, зокрема незаконно окупувавши український Крим і частину Донецької і Луганської областей, а також створивши плацдарм на Близькому Сході в Сирії, Росія заплатила за це велику ціну. Йдеться на лише про сотні мільярдів доларів прямих економічних втрат, а й про підірвані міжнародну довіру та репутацію, втрачені позиції в міжнародних структурах і, можливо головне, - обмеження трансферу американських і європейських технологій, спричинене цим обмеження спроможності військово-промислового комплексу оснастити ЗС РФ новітньою військовою технікою та озброєннями.

Втім, не забуваймо, що йдеться про справді сучасні зразки, які потрібні для війни з державами НАТО. Програма модернізації радянської техніки триває, і її можливостей цілком достатньо для війни з Україною. Про це свідчить і прискорене військове будівництво в російських прикордонних регіонах з Україною, і мілітаризація українського Криму.

Підписавши Мінські домовленості й де-факто відмовляючись їх виконувати, Росія вже п'ятий рік веде війну на виснаження проти України. Ідеться не лише про військову та економічну спроможність, а й про людський капітал та опірність українського суспільства, його здатність обстоювати незалежність і свій вибір.

І тут російські окупаційні війська виступають лише одним, і можливо не найважливішим, інструментом Кремля. Чи не більшу роль у планах РФ відіграють терор і диверсії, економічна війна, підривна діяльність, кримінальні хвилі, розпалювання міжетнічної та міжконфесійної ворожнечі, кібератаки і тоталітарна пропаганда, спрямовані на дестабілізацію України. Росія намагається використати будь-який привід для дискредитації Української держави: від антисемітизму і боротьби з ромами до прайдів. Росіяни і їхня п'ята колона намагаються створити атмосферу тотальної зневіри й апатії. І, ніде правди діти, нерідко їм це вдається.

Нині Кремль робить основну ставку на втручання у виборчі кампанії в Україні, сподіваючись сприяти приходу до влади в Києві "договороздатних осіб". Якщо це не вдасться, а з позицій Росії будь-який український політик, хоч би яким проросійським він був, рано чи пізно стане зрадником, різко зросте загроза воєнного вторгнення.

Успішне протистояння російській загрозі потребує ефективності від держави, насамперед її сектора безпеки і оборони та опірності (resilience) суспільства. Ефективна держава - це дорого, дуже дорого. Без розвитку економіки вона неможлива. А розвиток економіки нині означає свідомий розвиток свобод і відкритість світові.

Опірність суспільства має в основі довіру. До державних інституцій зокрема, але й одне до одного. Така довіра є головною ціллю російської пропаганди та інших підривних дій. Це також маємо розуміти.

Тому перше, що маємо робити, - це усвідомити складність ситуації, усвідомити, що ніщо не є гарантованим, і діяти виходячи із цього усвідомлення. І тут потрібні не тільки сміливість, не тільки інтелект, а й кругозір, широта поглядів і здатність поглянути на себе з боку.

Набір рецептів, що робити, у принципі зрозумілий. Питання в готовності до реальних, а не косметичних змін. До відмови від законів-декларацій, яких не можна виконати, і "плачів Ярославни" про те, як воно має бути і як не є. Потрібні чіткий опис алгоритмів і процедур, за невиконання яких настає відповідальність, компетентність політиків, чиновників і військових, відповідальність і її чіткий розподіл, відмова від популізму, зайвого піару й завеликої любові до приватних інтересів.

Ми не у вакуумі. На міжнародній арені нині прискорився процес трансформації коаліцій і розмежування сил у ході й напередодні серії глобальних конфліктів і протистоянь. У цих умовах найнебезпечніше втратити самовладання і почати метушитися. Намагання прийняти з російського меню капітуляції окремі пункти, наприклад нейтралітет, вкрай небезпечні. Ті, хто сподівається "пройти між крапельками", повинні усвідомити - часи змінилися. Такі спроби від початку приречені на ганебну поразку: вороги не стануть друзями (у Росії сусіди можуть бути або її ворогами, або її рабами), а партнери перетворяться на противників.

І насамкінець. Наша перемога - це збереження свободи і незалежності. Досягти її не змінившись - неможливо. Ще раз: ідеться не про, здавалось би, абстрактні постулати, а про цілком конкретне наше майбутнє, про саме життя. Це звучить дуже просто, але потребує залізної волі від усього суспільства і готовності платити за перемогу. Україна у війні, і вона може завершитися або перемогою, або поразкою. Нічиєї не буде, нічия в нашому випадку - це наша поразка.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК