Нотатки на полях (чергового) апокаліпсису

Мешканці видуманої реальності (за назвами вулиць легко вгадується Київ) мають тяжку долю: кожен 21 рік у ній настає кінець світу. Хтось потрапляє до "списків обраних" і рятується, - решта лишається вмирати під пекельним вогнем. Ті, хто виживає, продовжують цивілізацію до наступного Армагеддону.

Останнім часом згадую цей роман. Мабуть, тому, що президентські вибори - це завжди трішки апокаліпсис. Вони завжди найважливіші в історії. Вони завжди - питання життя чи смерті. Кандидат завжди Месія, а конкурент - завжди Антихрист. Навколо завжди Пекло, а на горизонті - завжди Царство Небесне. Проте після цього завжди настає завтра. І передвиборні плакати обвисають лахміттям. І треба вертатися в нормальне життя. Армагеддон не повинен ставати Армагед-Домом.

Статус-кво Петра Порошенка

У Європі закон демократії простий: проголосував - обрав - живи далі. Україні цей третій пункт дається традиційно непросто. Поляризація вже тривалий час є українською "нормальністю". Однак такої тяжкої післявиборної детоксикації, як тепер, Україна давно не проходила. Щоб зрозуміти небезпеку, треба принаймні спробувати сухо і беземоційно подивитися на мотивацію двох електоральних груп, які зійшлися на цих виборах у пропорції 73%/24%.

Мотивація 24% очевидна. Люди голосували за Порошенка, тому що в умовах екзистенційної небезпеки для них він був гарантією двох базових речей. По-перше - Україна буде. По-друге - вона буде Україною. Себто - зі своїм напрямом руху, своєю мовою та ідентичністю. Люди розуміли, що вирішальних проривів у нову реальність за президента Порошенка не буде, однак віддавали голос за нього, бо бачили в ньому гаранта збереження статус-кво. Це і був справжній вузол цих виборів. Адже для решти виборців збереження статус-кво було найгіршим із можливих сценаріїв - не в сенсі існування України, а в сенсі її існування в нинішньому вигляді.

Синхронність Володимира Зеленського

Володимир Зеленський отримав у другому турі виборів найбільший кредит довіри в історії України. 73%… Результат вражаючий для сучасних демократій. Рональд Рейган, якого охоче цитує Володимир Олександрович, навіть у свої найкращі часи не міг мріяти про такі цифри. Тож чому люди так масово проголосували за Зеленського? Відповідь "бо вони тупі" не приймається. Нема нічого більш жалюгідного, ніж ображатися на виборців, - і немає нічого більш недостойного, ніж проголошувати 73% співвітчизників тупими. Врешті, це просто непатріотично.

Банально, але правда: люди проголосували за Зеленського, бо хотіли змін. Хтось - для країни, хтось - для себе, хтось - раціонально, хтось - емоційно, хтось - патріотично, хтось - інфантильно. Дуже різні люди вкладали в цей трафарет свій, дуже різний зміст, - це теж ясно як Божий день. Але чому ж усе-таки такий захмарний результат?

Можливо, тому, що таємниця успіху політика - навіть не в його чеснотах чи вадах, а в синхронності з народом, яка або є, або її нема. Інакше кажучи, мати чесноти і вади, синхронні з народом, у політиці краще, ніж мати суцільні чесноти (якщо таке взагалі буває). В Зеленському люди побачили відображення себе. Так зійшлися зірки. Така була миттєвість весни. Вибори - це завжди миттєвість, яка затягується на п'ятирічку. В цьому шостий президент нічим не відрізняється від своїх попередників.

Давайте чесно: ми, українці, принаймні з пізніх радянських часів живемо з відчуттям, що гірше, ніж тепер, ще ніколи не було. Відчуття апокаліпсису в нас навіть не регулярне, а перманентне. І, доки так буде, "агенти змін" у нас завжди перемагатимуть "гарантів стабільності". Тому й має урочисте слово "гарант" в українському лексиконі такий знущальний відтінок.

Куди приводять мрії

Історія всіх українських президентів (за одним сумно відомим винятком) проста, як апельсин. Усі вони приходили до влади з відчуттям, що, оскільки вони кращі за попередників як люди, то будуть кращими за них і як президенти. З часом наставало усвідомлення, що не в намірах річ. Добрі наміри були, але відчуття несправедливості українського життя нікуди не зникало, а все інше (навіть таке велике, як безвіз, Томос і сильна армія) видавалося другорядним. Потім навколо президента утворювалася булька, уявна реальність, яку активно підтримувало оточення. Потім приходили вибори, - і булька тріскала.

Всі наші президенти потрапляли в один і той самий лабіринт, у кінці якого була одна й та сама пастка. Парадокс нашого політичного життя полягає в тому, що ми все ще не маємо однозначної відповіді на запитання, в чому ця пастка полягала.

Пастка

Тож об що з такою монотонною регулярністю розбиваються добрі наміри українських правителів? Ось вам, із досвіду 25-річного перебування на державній службі, моя відповідь на це запитання. Наша пастка - це українська бюрократія, чиновництво. Система, яка робить корупцію неминучою. Система, яка бере президента в обійми, а потім проковтує, як удав. Система, яка є незламною, всюдисущою і напрочуд живучою. Система, яка невтомно, патріотично, в поті чолі - часто безкорисливо! - працює на вихлоп, а не на рух. Система, яка топить найкращі наміри в морі непотрібних слів, інструкцій, узгоджень, пояснень, постанов.

Проблема України не в тому, що в ній проводилася неправильна державна політика, а в тому, що в ній майже нереально проводити будь-яку державну політику. Державний апарат сповнений тріскотні й активності, але на виході - недієздатний. Усі ідеї, гасла падають у нього, як у трясовину. Лишається корупція як єдиний шлях обійти Систему. Оскільки ж добрі справи через корупцію не робляться, то маємо те, що маємо.

На етапі "добрих намірів" наші президенти припускалися однієї й тієї самої помилки: намагалися вирішувати проблеми країни з допомогою Системи, не усвідомлюючи, що саме Система і є головною проблемою. Точніше, вони усвідомлювали, що з нашим державним апаратом щось не так, але… Але діяли за правилами апарату. Як засвідчили десятиліття української новітньої історії, ніщо не тонізує Систему так добре, як "реформа держслужби", проведена за її ж правилами. Всі ці "робочі групи", "плани дій", "дорожні карти" - це і є наш лабіринт із чорною дірою в кінці.

Два мінуси і один плюс

Насправді, якби треба було придумати емблему ефективної реформи, то найліпшим чином тут пасувала би смерть із косою. Бо будь-яка реформа - це спочатку злам старої системи. А отже, руйнування тисяч доль. Найбільш ефективна реформа останніх десятиліть вдалася найбільш жорстокому лідеру - Міхеїлу Саакашвілі. Користуючись жаргоном - "безпредєльщику", який перетворив половину грузинських бюрократів на людей вільних професій. Усі справжні реформатори, включно з тим-таки Саакашвілі, ставали об'єктом народної ненависті і йшли прямим шляхом у політичне небуття. Хто в Україні, де кожен кожному сват, кум і брат, погодиться пити з цієї чаші? Це в мінус.

З іншого боку, реформа - це в нинішніх умовах, образно кажучи, синхронна заміна software і hardware, програмного й апаратного забезпечення. Себто, в нашому випадку, - заміна людей і технологій. З технологіями простіше. В Україні є чудові фахівці-урядовці, які знають, що робити для дигіталізації влади. Вони мають відповіді. Зокрема й на питання, як "впихнути" український державний апарат, цього левіафана, у смартфон. Вони знають, як принести в Систему те, чого Система боїться, - прозорість. Це в плюс.

Ну і, звісно, маючи справу з левіафаном, треба розуміти, що просто так він не капітулює. Хочеш змінити державу - не чекай, поки левіафан впаде. Будуй систему в системі, піраміду в піраміді. Свого часу Валенса розставив на ключових позиціях польської бюрократії активістів "Солідарності" - і зробив Польщу європейською демократією. Путін, до речі, зробив те саме в Росії, розставивши соратників по КДБ, - і змінив Росію на свої "образ і подобу". Щоб змінити Україну, потрібно 100-150 людей. І я не знаю, чого нам сьогодні бракує більше: консолідованої реформаторської рішучості діяти на державному рівні - чи цих чесних, компетентних 100-150 технократів, які б зробили те, що має бути зроблено. І це, принаймні поки що, знову в мінус.

"Мгновения, мгновения, мгновения…"

Всі українці внутрішньо хочуть змінитися - і ті, хто голосував за Порошенка, і ті, хто голосував за Зеленського. Багатьох виборців Порошенка можна назвати активною фракцією суспільства. Багато їх стояли на Майданах, пішли на війну. І не важливо, що 24% - це так мало, а 73% - це так багато. Не маючи підтримки активних громадян або ж - ще гірше - маючи їхню протидію, не збудуєш ні державу у смартфоні, ні, тим більше, державу у мирі та спокої. На місці Зеленського я зробив би все, аби заспокоїти відчай цих людей і дати їм те, що вони бачили в Порошенку: впевненість, що катастрофа, реванш не трапиться. Це насправді не так важко. Просто треба мати великодушність переможця, знайти правильний тон, правильні слова, залишити в минулому виборчу гарячку, а головне - чесно цього хотіти.

Ну, а на місці 24% я б замислився: що робитиму наступних п'ять років? Опущу руки? Знову й знову подаватимуся на грін карту? Поселюся у Фейсбуці? Щось ненормальне коїться з нашими пріоритетами, коли петиція за відставку Зеленського упродовж лічених годин збирає голоси, а петиція за визнання Голодомору геноцидом лише в останню годину, зі скрипом, після підключення всіх авторитетів нації, перетинає фінішну пряму.

Як кажуть американці, "сьогодні перший день решти мого життя". Скільки ми собі ще відміряли цих днів? Скільки ми собі відміряли цих п'ятирічок? Скільки нас не дожили до початку цього президентства - і скільки не доживе до початку наступного? Може, досить жити так, наче в нас - ще море часу, і ми можемо витрачати його на метушню? Чи можемо ми дозволити собі ще п'ять років, сповнених розбрату, - чи все ж таки, може, спробувати знизити тон спілкування, перестати гризти одне одному горло і згадати, що Україна в нас - одна?

Про мир

Ми дорого платимо за десятиліття нездатності називати речі своїми іменами, а інколи - й відвертої маніпулятивної брехні з високих трибун. Як наслідок, на 28-му році незалежності нам усе ще треба сформулювати, чим Україна є і чого прагне в цьому житті. Сформулювати так, щоб відгукнулося серце як львів'янина, так і донеччанина. І перестати брехати. Якщо вже нас розпирає правда (а судячи із запеклих баталій у Фейсбуку, вона нас таки розпирає), то спрямуймо її світло спочатку на себе, а потім - на інших.

Отож, кровопролиття на Донбасі не припиниться, якщо ми не усвідомимо: частина нашої землі - Крим і ОРДЛО - перебуває під окупацією, і ця окупація скоро не закінчиться. Ми ніколи, у жодній формі не зречемося нашої землі, але її повернення триватиме довго. Визнання цього факту, можливо, потребуватиме нового фундаменту і нової філософії мирного процесу

Філософія Мінських домовленостей базувалася на тому, що всі сторони шукають миру. Сьогодні всім, здається, очевидно, що Росія шукає не миру, а контролю над Україною. Роздача російських паспортів стала, в цьому плані, моментом істини, показавши, що "Мінськ" був лише частково інструментом миру, а частково - міражем, ілюзією. Він виконав свою функцію, зробивши кривавий потік не таким широким. Але, щоб припинити його повністю, потрібне мислення в інших часових категоріях. Про це потрібно сказати і своєму народові, і друзям України за кордоном. А головне - тим, кому найбільш боляче. Тим, хто залишив під окупацією свої домівки та частину серця.

Про Росію

Доки Крим і частина Донбасу під окупацією, Росія лишатиметься ворогом. Вона сама прийняла це рішення, коли тріумфально святкувала "звільнення" Криму від України. Якщо історичний тріумф однієї країни стає історичним приниженням іншої - це означає не більше й не менше, ніж тектонічний розлам. Він буде реальністю нашого життя на десятиліття вперед. Це з одного боку. А з іншого - нам треба навчитися жити поруч із ворогом і все ж таки не воювати з ним. І якщо президент Зеленський принесе Україні цей навик - то він уже залишить слід в історії.

Про ЄС і НАТО

"Кожна європейська держава може стати членом ЄС, якщо вона є демократичною", - так написано в Kinderlexikon, настільній німецькій енциклопедії для дітей. Це базова, елементарна річ. Однак, попри демократичність України, питання її європейської чи євроатлантичної перспективи не є темою. Пов'язано це не лише з поганими часами, які переживає Європа, а насамперед із тим, що європейський проект - це проект довіри.

Після століть лютої ненависті європейські нації змогли її подолати й повірити одна одній такою мірою, що скасували кордони. Стати частиною Єдиної Європи - це стати частиною простору довіри. Відповідно, Україна отримає європейську перспективу, коли їй повірять. Повірять на 100%, як самому собі. А трапиться це, коли ми, українці: (1) повіримо одне одному; (2) повіримо у свою країну і (3) повіримо в Європу як вона є, а не як вона нам бачиться. Оскільки ж і до першого, і до другого, і до третього ще дуже довгий шлях (не кажучи про елементарне наведення ладу в країні), то, мабуть, було б чесніше пам'ятати дві речі: (а) альтернативи європейському розвитку України немає; (б) попри це, вступ до ЄС - не та тема, про яку варто сьогодні навіть згадувати.

Членство в НАТО - історія трохи інша. Якщо ЄС - це питання віри, то НАТО - це питання сміливості. Я бачу в Україні сміливість і здатність вступити в НАТО, але не бачу в НАТО сміливості та здатності її прийняти. І про це теж треба говорити чесно, без істерик. Неправда, що в питанні європейської та євроатлантичної інтеграції усе в наших руках. Від нас залежать лише 50% справи. Решта залежить від низки інших аспектів європейського та світового політичного життя. Так би мовити, мають зійтися зірки. А доки вони не сходяться, розраховувати ми можемо тільки на себе.

Замість постскриптуму

До речі, роман-притча "Армагед-Дом" закінчується красиво.

Пекельний цикл раптом припиняється, коли в уявному апокаліптичному "Києві" знаходиться одна людина, котра відмовляється від "блатного" місця у списку обраних і залишається поруч із простими людьми під вогнем. Можливо, в цьому щось є? Можливо, роль особистості в історії не така вже й мала? Один може змінити багато, навіть в Україні. Якщо розумітиме суть проблем і викликів. Якщо не потрапить у "бульку". Якщо знайде правильні слова для своїх виборців. Якщо оточить себе правильними людьми. Якщо зрозуміє, що в Україні президентство - це завжди інформаційна й репутаційна Голгофа, і лаврів тут ну ніяк не заробиш.