Нижче впасти не можна

Ще трохи, і здаватиметься, що вся українська політика, журналістика, а за ними й суспільство хворі на різні форми скопофілії. Одні стали збоченцями, інші жадібно спостерігають. А потім біжать до камер і видають нову порцію «інтимних подробиць».

До кінця середи раптом зрозуміла, що не хочу оновлювати сторінки сайтів новин. Не хочу більше нічого ні в кого запитувати. І нічого нового довідуватися про «справу педофілів». Ні, із психікою в мене все гаразд. Із профпридатністю теж. Просто нинішнє свавілля і вседозволеність змушують організм умикати механізм самозахисту. І, гадаю, такі самі почуття переживають у ці дні тисячі людей. І багато-багато колег, і політиків, і чиновників — це я знаю.

Тільки чомусь ніхто на весь голос, авторитетно і з великої ефірної трибуни не скаже: «Зупиніться! Далі вже не можна. З цієї точки падіння не повертаються...»

Цього тижня стало остаточно зрозуміло, що в країні немає:

— презумпції невинуватості;

— таємниці слідства;

— таємниці всиновлення;

— права на використання імені;

— моральних обмежень у політиків;

— професійної етики в журналістів і юристів.

І всі ці злочини і порушення можна демонструвати в прямому ефірі, в друкованому вигляді або он-лайн! Президенту і його секретаріату, міністру МВС, народним депутатам, юристам, не кажучи вже про журналістів.

Адже це тільки початок виборчої кампанії. Напевно, вже ні в кого немає сумнівів, що це і є першопричина виборчої кампанії, цього божевілля, заручниками якого стали двоє змучених дітей. І щодня від початку цього скандалу ми з вами продовжуємо їх мучити. Одні — тому що не можуть зупинитися, доки не зіграють до кінця свою гру. Інші — тому що не зупиняють перших.

Хто ці перші — уже всім зрозуміло. Складіть хронологію подій, починаючи з 16 квітня, коли мати дівчинки написала першу заяву в міліцію, і закінчуючи публікацією в «Україні молодій» із прізвищами ще двох народних депутатів.

Ви не зможете не звернути уваги на дивні збіги в часі: «зливу», який почався із заяви Вадима Колесніченка, через кілька годин підкріпленої «президентським примірником» звернення Григорія Омельченка, де презумпція невинуватості була дотримана тільки стосовно заарештованого обвинувачуваного, та активізації дій стосовно матері дітей і в розслідуванні цієї справи. Особливо це помітно, якщо взяти до уваги період з початку жовтня і аж до 13-го.

Запитання досить важливе: чому міліція стільки часу сиділа в засідці, а в той момент, коли справа набула розголосу, виявилося, що це зашкодило розслідуванню? Так, зашкодило. Мало того, є підстави вважати, що цю справу повною мірою вже ніколи не розслідують. Тому що жертв набагато більше, ніж ми сьогодні знаємо. Задокументувати докази (крім свідчень бідних дітей) уже неможливо. А ще до понеділка така можливість була. Оскільки була оперативна розробка в Криму, були санкції, були відповідні дії. І все — нанівець. Кому повинні «дякувати» жертви?

Дуже хочеться, щоб цей інформаційний психоз ущух. Якщо МВС не справляється зі слідством, нехай справу забере ГПУ і розслідує сама або доручить СБУ. А ще краще — створить спільну слідчу групу. Щоб ні в кого не було монополії. Але щоб обов’язково був результат. І ґвалтівники були невідворотно покарані.

Дуже хочеться, щоб більше не гнали своїх кореспондентів «шукати контакт» із матір’ю або ще гірше — з дітьми, а самі журналісти перестали бігати за політиками «брати коментарі». Вимагаймо фактів, достовірних, документально підтверджених. А якщо цього немає, така інформація не має права на життя. Три останні виборчі кампанії залишили невиліковний, потворний шрам на обличчі українських медіа. Свободи слова — вище голови. Журналістики вже майже немає.