Невеселі та нестрашні казки

Елтон Джон приїхав до Києва на запрошення Віктора Пінчука. Листопад 2004 року. Маріїнський палац. Сер Елтон бере участь у круглому столі з розв’язання кризи. Чи то активно, чи то пасивно. Сидить поруч із Квасьневським і слухає Гризлова. Нервується. Вступає Солана, і сер стає спокійнішим. Вони з Соланою практично одного покоління, і той сам свого часу ходив на його концерти. Солану він розуміє. Він не розуміє Кучму, хоча покоління Кучми десь поруч. Але Кучма слухав Окуджаву. Сер чує щось музичне в його розчаруванні.

Вступає Янукович. Сер вслухується й нічого не чує. «Це не музика. Це — архітектура. Це — хмарочос», — думає сер. Він дивиться на Адамкуса, і йому ввижається Моцарт. Він тільки відчуває, оскільки ні бельмеса не розуміє — йому забули дати навушники з перекладом.

Наприкінці зустрічі він співає для них усіх. Солана тихо радіє, він згадує, як це було замолоду, який це був концерт у Лондоні 1973-го. Квасьневський згадує концерт 1985-го. Він теж був тоді молодий з усіма наслідками, що з цього випливають. Кучма згадує космодром і Окуджаву. Гризлов пам’ятає про Путіна. Янукович і Ющенко дивляться на Солану й міркують, чого він так бадьоро смикається. Вони нічого не розуміють у тому, що відбувається, оскільки їм забули дати навушники з перекладом текстів пісень. А чують вони їх уперше.

Вам потрібні нові обличчя в політиці? А тепер скажіть, навіщо вам обличчя? Однаково ніхто із суб’єктів виборчого процесу не буде на обличчя гарнішим за Олександру Ніколаєнко й Майкла Дугласа.

Вам насправді потрібні не обличчя, вам потрібні нові образи, нові суми спогадів. Кожен із героїв політшоу є не обличчям і не постаттю в звичному розумінні, він враження, сон, міф. Якщо він не міф, йому нема чого робити на сцені. Йому навіть нема чого робити у глядачевому залі, принаймні у ВІП-секторі. Він має бути там, в останніх рядах, де неможливо розрізнити персони.

У політиці немає героїв і негід­ників у чистому вигляді, принаймні у нашій. Наш політшоубізнес не вирощує зірок — ні кристально чесних ангелів, ні брудних, підлих, мерзосвітних негідників. Вони приходять майже випадково, вони підвертаються під руку. Кожен із них — сума, але цілком різних образів. І сер Елтон 2004-го в Маріїнському палаці, виконуючи Crocodile Rock і дивлячись у цей час чомусь на Януковича, думав про те, які вони за суттю різні. І про те, що не місце їм на цьому концерті. І він мав рацію. Вони знову не прийдуть на його концерт 2007-го…

Ні, Віктор Андрійович прийшов. Але на концерті він не був. Він був на заході, який повинен відвідати президент, оскільки, як йому пояснили, до країни приїхала зірка, рівних котрій мало.

Він, напевне, думав про коа­ліцію і радів тільки за дружину Катерину, яка розуміла всі тексти, але не все перекладала. Він міг би забути про коаліцію на кілька хвилин на концерті Ніни Матвієнко. І тому, що відчуває її повну й необмежену українськість, і що тоді поруч напевно сиділи б соратники, духовні брати й сестри й вони б відчували єднання, як на молитві.

А потім міг би вийти хор імені Верьовки. Хор би дав змогу відчути не тільки тонку українську душу, але і міць об’єднаної нації. Нації, що дивиться на нього зі сцени й чекає рішучих дій на благо їй же.

А після хору вони дивилися б «Вечори на хуторі поблизу...». Тим більше що Диканька ця відносно недалеко від Хоружівки, тож так і хочеться «Вечори на хуторі поблизу Хоружівки». І коли не думати про виховні проблеми (все ж націю там показано не надто героїчно), то ці всі хлопці й дівчата були поруч багато років тому і, по суті, залишилися разом із ним.

Отож, саме ці хлопці, багато хто з яких переїхав за ним у Київ і навіть у будинок, який він займає, вимагали припинити принизливі поїздки до імператриці по черевички.

Як мінімум імператриця мала принести їх сама, одягти на ноги Марічці й абсолютно рівноправно і паритетно попити чайку. Бодай тому, що ми — транзитна держава. І взагалі, на біса нам ці російські черевички? Канадські й якісніші, й дешевші...

Перші роки його перебування на посаді були повільною й мелодійною оперною арією Монсеррат Кабальє. Отямився він тоді, коли зрозумів, що глядачів у залі майже не залишилося. Усього кілька людей мирно посапували в останніх рядах.

Викликали монтера. Занесли на сцену електроінструменти. Вдарили по струнах гітар, озброєних електричними примочками. Оркестр заграв попурі з Iron Maiden (дуже металеве), Кабальє заголосила голосом Ронні Джеймса Діо (сильним і низьким), танцювальна група в мукачівських народних костюмах затанцювала бойовий гопак.

Хто спав, прокинулися. Народ потягнувся на звук. Парламент розпустили. Гітарист розбив гітару об голову Кабальє. Потім про цей концерт довго розповідали по Бі-бі-сі.

Юлія Володимирівна сидить у ВІП-ряду на концерті «Ласкового мая». Поруч уся сім’я, друзі сім’ї, сім’ї друзів сім’ї. Друга половина стадіону — близькі й зрозумілі їй люди. Вона відчуває те ж саме, що й вони. Точніше, вона знає, що вони відчувають і розуміють, що вона з народом.

Юра Шатунов іде у ВІП-ряд і дарує їй білі троянди. Юра, Юля й білі троянди — це все разом об’єднує народ більше за хор імені Верьовки, оскільки сирітські пісні вичавлюють сльозу й примушують згадати важке й гарне дитинство. Широкі Юлині очі й тонкий Юрків голос символізують глибоку печаль про сиріт, яким вистачає рубля тільки на похід до відеосалону.

А там, у підвалі, на маленькому телевізорі знаходяться мрії у вигляді буйної Еммануелі, яка зриває з себе і з інших усе підряд. У сусідньому підвалі Рембо холоднокровно знищує в’єтнамців й інших китайців.

Широкі очі й тонкий голос щовечора вселяються то в томливу дівчину, то в крутого юнака.

У результаті цього кровозмішення на сцену виходить Мадонна, дивовижно сексуальна й гранично стервозна. Слабка жінка доти, доки не роздягнешся й не опинишся поруч у ліжку. Після цього ти стаєш нецікавий, лежиш і страждаєш від любові без взаємності, а її чекають наступні.

Вони вкладаються штабелями, й незабаром їх кількість зашкалює за 20%. Її наслідують, але все це безглуздо — молоді не розуміють, що таке справжні сирітські пісні. А Юра Шатунов уже виріс, утомився й знову почав курити.

Згодом вона розуміє, що навіть її поява, не кажучи вже про очі, справляє на людей неповторний вплив. Чумак теж нервово курить осторонь — вона заряджає воду не поглядом, а своєю присутністю. Кашпіровський відпочиває — хворі самі роблять собі безболісні операції, дивлячись на її фотографію.

Автор «Явлення Христа народу» Іванов — середньовічний мрійник. Його мрія ожила. Третьяковка спорожніла — люди їдуть в Україну.

«Не думай о секундах свысока, настанет время, сам поймешь, наверное…» Палац культури ломиться від народу, бо народ вгодований і немолодий. Віктор Федорович уже зрозумів: не треба думати про секунди «свысока». Кожна секунда — це тонни вугілля, це метал, електроенергія, це шлях нагору.

Перука Кобзона ще доволі свіжа, й не всі ще знають, що це перука. Народ чекає й нарешті дочікується: «Там, на шахте угольной, паренька приметили…»

«Добровольці». Метро в Моск­ві будують зокрема донецькі шахтарі. Обвал породи — а вони будують. І співають сильними й водночас щирими голосами.

Конферанс. На сцені Бувалий без Боягуза й Балбеса. Бувалий викликає найбільшу симпатію, оскільки він хай і не Карл Маркс, але прямий і чесний. Каже, що думає. Б’є неточно, але сильно.

Михайло Шуфутинський. Це — мужик, він знає, про що співає, він, може, сам там не був, але хтось йому так чітко все розповів. Він начебто теж уже вийшов на волю, і от пробився на сцену, тепер на нього валить народ. Він наливає повну склянку й, дивлячись в очі, пропонує, не цокаючись, за друзів, які відійшли. До біса їх уже, тих, які відійшли. Хто з шахти не прийшов, хто з вулиці — в могилу.

Краще здаватися, ніж бути. Треба здаватися великим і непохитним. На сцені — група Kiss. Вони в костюмах упирів, кров хлище рікою, їх уночі побачиш — не прокинешся. Вони теж мужики, хоч і сухоребрі, але ноги в народу дригаються.

Вони відірвали голову півневі просто на сцені. Круто.

Але вони повернулися в гримерку, пришили іграшковому півню голову, залили в нього фарбу, зняли костюми, помилися й перетворилися на звичайних пацанів. Віктор Федорович прийшов додому, роздягся й ліг спати. Йому снилася група Kiss, яка ганяє по сцені хор імені Верьовки.

«Ты прекрасней всех на свете, Родина моя…» Оплески хлоп-хлоп-хлоп... І потім так прискорено. Великий Кремлівський палац, Софія Ротару й хор маленьких хлопчиків. Натхненно, патріо­тично, але водночас сучасно.

Абсолютно такий же, як і двадцять п’ять років тому, Петро Ми­колайович радіє, що це дуже по-комуністичному, але це вже не «На­ша Родина — революция, ей единственной мы верны!». Ця пісня буде жити роками, а та вже вмерла.

Він не у ВІП-секторі, він далеко на балконі, а поруч притупують ногами майбутній банкір, майбутній олігарх, прокурор і майбутній бандит.

«Не расстанусь с комсомолом, буду вечно молодым…» Великий Кремлівський перетворюється на сауну, і після другого пива й третьої горілки пацани співають, прикривши очі. І не тільки пацани.... Ні, обережність насамперед, цього не треба навіть уві сні, тільки пацани й співають.

«Золоте теля». Навіть у соціалізмі є мільйонери, а Остап Бендер, дотримуючись правильної тактики й лексики, перетворює їх на трудящих. Він молодець. А якби в нього була своя парторганізація? А якщо партія? Ех, розповів би він Бендеру, що робити з мільйоном у країні розвиненого соціалізму.

Сядь, Остапе. Немає вже Ле­ніна ні в Жовтні, ні в 18-му. Ти жив, як капіталіст за комунізму, а треба, як комуніст за капіталізму. Через багато років прикотиться блюдечко з голубою облямівочкою, засідання продовжиться, а командувати парадом буду я!

Деміс Руссос співав начебто по-українському, широко, мелодійно й дуже по-народ­ному. Але Олександр Олександрович не прийшов на його концерт, він писав вірші. Під Демісову платівку.

Рядки укладалися, як завжди, рівно й упевнено, попадаючи в розмір. Деміс затяг: «Ти ж мене підманула, ти ж мене підвела...», «Я прийшов, тебе нема...»

Йому подобалася ця пісня і викликала повагу дівчина. Пару­бок же, напевно, хотів учинити з нею щось аморальне. А вона не прийшла! У принципі це засіб боротьби зі злом і насильством — не прийти. Або прийти, але не туди.

По телевізору показували «Осін­ній марафон». Герой викликав співчуття як тонка й вразлива душа. Так, він не міг вибрати одну жінку з двох можливих. Але ж він і не хотів їх засмутити.... Героєві трохи бракувало дипломатичної майстерності, але загалом він симпатичний. Головне — він совісний.

«Міміно» у кінотеатрі. Бара­ни. Багато баранів. Він не розумів, чому вони завжди ходять чередами й завжди на забій. «Чому ви, як отара баранів, ідете за ним?!» — вигукує він уві сні.

«Тому що!» — відгукується голос із майбутнього. Як марево з’являється голова Центрвиборчкому, який летить на вертольоті й співає «Чіто-гріто».

Вам потрібні нові образи. Бо в наших «героях» немає нічого від Гребєнщикова, Мерілін Монро, Пласідо Домінго, комісара Каттані, Дикої Рози, Пугачової, Шума­хера, ВІА Гри, Бреда Пітта, Шемякина, Висоцького, Спіл­берга, Пе­левіна, Жірардо, Мандели, Пеле....

Нічого цього там немає.

А це має бути. І тоді вони прийдуть на концерт Елтона Джона. І тоді це буде інша країна.