Нестерпна легкість розколу — 2

Цього тижня в біляцерковних колах дружно "ховали" УАПЦ. Рішення Архієрейського собору не приймати чимало пунктів передсоборної угоди з УПЦ КП викликало критику, хвилю звинувачень і пророкування швидкої кончини. Архієреї УАПЦ у своєму "ні" справді виявилися досить жорсткими. Проте реакція на їхнє рішення видалася не просто зайво емоційною, а надмірною і досить поспішною.

Не встигло висохнути чорнило підписів - а документи вже було вкинуто в соцмережі з нищівними коментарями: мовляв, "владики УАПЦ зірвали об'єднання". І якось між рядків протекло й потонуло і те, що переговори не обіцяли бути простими, і те, що рішення УАПЦ - етапні, а не остаточні, і те, що переговори передбачають пошуки компромісу обома сторонами. Деякі позиції УАПЦ здаються більш ніж дивними, але в рішеннях Собору немає ні ультиматумів, ні прямої відмови продовжувати діалог. Навпаки. Однак усе потонуло в об'єднаному хорі представників УПЦ КП і УПЦ МП, які - прямо й через близькі до них медіа - гримнули дружне "всепропало" і "насзлили", тицяючи звично вказівними у бік УАПЦ. УАПЦ у свою чергу сміливо вступила в медійну сварку- і тим самим підняла рівень шуму до межі сприйняття.

Найцікавіше - наскільки свідомо було влаштовано медійні фанфари. Адже очевидно - саме цей гуркіт, а зовсім не рішення Архієрейського собору УАПЦ, остаточно поховав надію на швидке об'єднання церков.

Звісно, відповідальність УАПЦ за її відмови - величезна. У своєму рішучому "ні" вона перевершила всі очікування. Владики УАПЦ відмовили не тільки за тими позиціями, за якими цього можна було очікувати, а й за тими, що видаються (принаймні як на стороннє око) суто технічними - призупинити висвячення єпископів до Об'єднавчого собору (тобто на два місяці), наприклад, або провести спільне богослужіння в день спомину про рівноапостольного князя Володимира у Володимирському соборі. Цей пункт викликає найчорніші підозри. Бо на пам'ять про князя Володимира цього року рішуче наклала лапу Московська патріархія, яка щосили допомагає Кремлю привласнити київський шматок "руської історії". Так, саме руської, бо, згідно з останніми рішеннями керівництва РПЦ, щодо всього, що має стосунок до "історичної Русі", треба говорити руський, а не російський. Тобто ми з вами тепер теж буцім руські.

Отже, в "своє" свято Московському патріархові, "вигнаному" з Києва, напевно, дуже не хотілося б бачити альтернативні київські заходи альтернативної київської церкви. Свідомо чи мимоволі, у полемічному запалі владики УАПЦ підіграли кремлівському проекту?

Зручно було би звинуватити у провалі одну сторону - тим більше, вона дала для цього вагомий привід. Але не виходить. Занадто очевидно, що УПЦ КП не могла розраховувати на іншу реакцію, коли передавала УАПЦ свої пропозиції - адже вони містили пункти, заздалегідь неприйнятні для УАПЦ. Ці суперечливі питання обговорювалися неодноразово і настільки голосно, що відомі кожному бодай трохи зацікавленому. Основне - співвідношення представників на Соборі. На цю тему стільки було вже говорено-переговорено, що електрони стомилися бігати: УАПЦ не може погодитися на пропорційне представництво. Бо їхні представники на Соборі виявляться в майже смішній меншості. І тоді весь цей Собор для УАПЦ втрачає будь-який сенс, оскільки всі рішення ухвалюватимуться на користь УПЦ КП.

Але УПЦ КП вирішила наполягати на пропорційному представництві, і - ви тільки подумайте! - в УАПЦ відмовилися. Але ж, маючи бажання, знайти компроміс можна. Історія церкви і соборів багата, там можна знайти способи враховувати голоси маленьких церков поряд з великими. Одна церква - один голос, наприклад. Або рішення консенсусом - тобто ухвалюються лише ті рішення, за які голосують одноголосно. Та хіба мало чого можна придумати! Аби було бажання...

Те саме можна сказати про вибори предстоятеля. УПЦ КП пропонує вибирати з двох діючих. УАПЦ пропонує більш традиційний шлях: може висуватися будь-який правлячий архієрей або вибори проводяться жеребкуванням. Вибачте, я не бачу в цій позиції "відмови від об'єднання" - я бачу тільки технічну складність для патріарха Філарета негайно стати головою об'єднаної церкви. Саме "негайно" - бо в разі виборів проголосують все одно за нього. Позаяк - за кого ж іще?

Єдиний ультимативний пункт вимог УАПЦ - назва. Тут усе трохи смішно, болісно й заплутано. Здавалося б, шура-буря через одну букву: УАПЦ КП, а не УПЦ КП. Проти А рішуче заперечують в УПЦ КП. Рішуче й логічно - адже якщо церква помісна і має статус патріархату, то вона вже точно автокефальна. УАПЦ КП - масло масляне. Можна, втім, заперечити - якщо церква українська й автокефальна, то навіщо КП? І так ясно, що вона саме Київського патріархату. Тож УПЦ КП - ще одне масло масляне. Тому УАПЦ тут-таки, у цьому ж пункті, пропонує варіант - "Українська православна церква" - без А і КП. Проблема тільки одна - під цією назвою у нас зареєстрована УПЦ МП.

Ні, це не просте буквоїдство. Це наслідок глибокої травми УАПЦ, яка хоче хоча б у назві охоронити себе від повного й остаточного поглинання. УАПЦ - це історія українського автокефального руху, яку вже багато років намагається присвоїти новостворена "під Філарета" УПЦ КП. Ось чого не може забути й вибачити УАПЦ своїм партнерам по діалогу. Ось чого вона боїться - того, що це об'єднання (уже не перше в історії) стане фінальним актом у драмі поглинання маленької, але гордої і славної церкви великою і "штучною". Не варто недооцінювати роль травми в історії. А філології не вперше приносити себе в жертву психотерапії.

В УПЦ КП про цю травму чудово знають. Але чому більший має зважати на меншого? Ця думка червоною ниткою проходить через коментарі представників УПЦ КП і близьких до неї публіцистів. А тим часом усі вони - великі хлопчики й дівчатка, тобто чудово розуміють, що немає кращого способу вбити дискусію, ніж перевести її в русло "та-ти-взагалі-хто-такий".

Ну й, звісно, "рука Москви". Перший же коментар у соцмережах з приводу "відмови УАПЦ від об'єднання" - про те, що предстоятель отримав за це рішення велику суму від відомого православного олігарха. Дуже вже в Москві (та й у Лаврі) бояться цього об'єднання. А інакше, звідки взявся пункт про те, що переговори про об'єднання треба вести і з УПЦ МП? А що таке переговори з УПЦ МП - нам розповідати не треба. Навіть при митрополитові Володимирі ці переговори зводилися до "прийдіть, покайтеся, а там - побачимо", що вже й казати про перспективу подібних переговорів при митрополитові Онуфрії...

Але річ у тім, що цю пропозицію сформульовано не так радикально, як подають коментатори. Згідно з рішенням собору УАПЦ, об'єднання з УПЦ КП - само по собі, а переговори з УПЦ МП - самі по собі, і тільки за участі УПЦ КП (тобто в об'єднаному форматі). Жодної прямої залежності об'єднання УАПЦ з УПЦ КП від УПЦ МП не передбачається.

На жаль, про що насправді думали владики УАПЦ, коли писали свої відмови, ми можемо тільки здогадуватися. Бо вони, як завжди, не зуміли (не вважали за потрібне?) щось пояснити. А коли УПЦ КП влаштувала їм рознос у медіа, їхній голос потонув у загальному "фу!".

Якщо масові й не завжди обґрунтовані відмови - на совісті владик УАПЦ, то медійний фальстарт - цілком на совісті УПЦ КП. Це її владики першими оголосили про "зірване об'єднання" і про те, що раз так, вони все одно приєднають УАПЦ. Не києм, то палицею. Не Собором, то прямим переманюванням парафій. Така от яскрава й немудра демонстрація "доброї волі" і "готовності до компромісу".

Тобто дипломатія провалилася - або була свідомо провалена - обома сторонами. УАПЦ замість бажання єднатися продемонструвала образи, а УПЦ КП - свою зневагу до партнера по діалогу, а може, й відсутність реального прагнення до єдності.

Та хоч би якими були причини чергового провалу і справжні наміри священноначалля обох церков, а в мас - свої інтереси. Маси, судячи з реакції соцмереж, залишилися вкрай розчарованими. Але, що цікаво, це розчарування вилилося не стільки на священноначалля, скільки на владу.

Маси вважають, що президент робить помилку і мало не злочин, не втручаючись в об'єднавчий процес.

Масам, звісно, багато чого відповісти можна. Наприклад, що втручається. Правда, не президент, а Кабмін. Ось хоч у владик УАПЦ запитайте - вони навіть заяву гнівну всім Помісним собором ухвалювали про те, що уряд тисне на Собор і владик, вимагаючи швидкого й по можливості беззастережного об'єднання з УПЦ КП. Але виконавча влада не почула - і владики вкотре образилися за сокирне застосування адмінресурсу в тонкій справі церковної дипломатії. Треба сказати, що у виконавчій владі й поруч із нею зібралася група людей, які набили руку в церковній політиці і мають власне бачення нашого з вами православного майбутнього - і працюють у цьому напрямку. А працюють - як уміють.

І, до речі, так, президент у цьому жодної участі не бере. Він не втручався, коли обирали очільника УПЦ МП. Він не втручався в переговори УАПЦ і УПЦ КП. Йому ніби й невтямки, що церковне питання - питання національної безпеки. Поки під мінкультівськими прочовганими килимками плетуть якісь інтрижки, Банкова "вивчає", "розглядає", а по суті - маринує ситуацію.

Те, що маси волають до президента в церковному питанні - говорить більше про маси, ніж про президента. Про маси, які впевнені, що президент повинен подбати про національну церкву чи, скажімо, українську мову - адже це все фактори національної безпеки! Маси, втім, легко послати. Недалеко - у бібліотеку, почитати Конституцію. Або на північний схід, де президент вирішує долю і філології, і теології. Але ми чомусь туди не хочемо. Ми з ними воюємо. Річ просто в тому, що ми з ними закінчували одну й ту саму радянську школу. Але ж вони зовсім чесно не хочуть звільнятися від минулого, а ми ж наче хочемо. То чому б нам не почати з чогось простого - хоча б з думки про те, що президенти не створюють церков? І що розмови про "національну безпеку" - на користь бідних, тому що держава і влада (що в нашій ситуації майже те саме) можуть знаходити переваги саме у відсутності церковної єдності, а в її наявності - бачити загрозу для себе.

Тому церкви мусять розраховувати на себе. І вимагати "створення церкви" - тобто її об'єднання - від свого священноначалля, а не від президента і не від прем'єра. Погано те, що чітко сформульованого запиту на єдину помісну церкву, здається, немає ні у священноначалля, ні у віруючих мас. У церковному питанні, як у збільшувальному склі, видно проблеми цілого "проекту Україна". Який ніяк не вкладається у прокрустове ложе "національного", усе намагається сповзти у світовий мейнстрим - універсалізм і глобалізацію, - але раз у раз осмикує сам себе і знову хапається за коріння і "скріпи".

Чи варто дивуватися, коли те саме відбувається в церкві? У якій усе обтяжене КДБівським анамнезом і додатковими міфами про якесь особливе "місце й місію" українського православ'я. Це чистісінької води манія величі, для подібної переконаності немає ані найменших підстав, оскільки й Україна - "нецентральна" країна в процесі становлення, і церкви, яка об'єднувала б українських православних, у нас досі немає. У нас є три церкви, які на це претендують, і жодна - з належними для того підставами. То яку "центральну роль" ми можемо відігравати? І хто - "ми"?

Тепер священноначалля українських церков у нас на очах ховає візію української церковної єдності. Від чого складається враження, що ця єдність владикам зовсім ні до чого. Владикам усіх трьох православних церков України. Бо для УАПЦ - хоч би як діло обернулося - це кінець їхньої славної історії. Хоч як назви об'єднану церкву, а вийде церква Київського патріархату під проводом патріарха Філарета. То чи не краще залишатися першим у селі, якщо ясно, що в Римі ти виявишся тільки другим? Як сам патріарх Філарет відповів на це запитання - пам'ятаєте?

І немає ані найменшого приводу вважати, що тепер він відповість інакше. Об'єднання УАПЦ і УПЦ КП - якщо воно станеться - переведе м'яч на грецькій бік поля. А все, що може обіцяти нам Вселенський патріарх, - не через свою злу волю, жадібність або ще щось, а за канонами - повернення в статус Київської митрополії Константинопольського патріархату. Тобто ніяких власних патріархатів і автокефалій не буде - принаймні "автоматом". Із цього приводу патріарх Філарет уже висловлювався років десять років тому: ми не хочемо ні московського ярма, ні константинопольського - нам потрібна тільки автокефалія.

Отже, "тільки автокефалія" нам, швидше за все, не світить у найближчому майбутньому, навіть якщо завтра об'єднаються всі три гілки українського православ'я. Питання автокефалії і можливий розкол між Москвою і Вселенським патріархом, який визирає через її плече, надто складне - і політично, і канонічно. Нам доведеться із цим змиритися. Тобто вибирати: залишатися в ізоляції зі своєю маніакальною впевненістю - ми настільки класні, що всі інші просто не в змозі це оцінити - отаке російське (чи тепер треба казати - руське?) дао - чи миритися з тим, що ми - частина загальної гри і маємо грати за загальними правилами.

Як уже говорили й писали неодноразово, Вселенський патріарх може (як виняток) погодитися на часткове об'єднання української церкви. Або навіть ухвалити рішення без нього: оголосити про створення Київської митрополії Вселенського патріархату і запропонувати приєднуватися всім охочим - хоч єпархіями, хоч парафіями. Звісно, скандал-розкол-катар, жбурляння куколями об землю, зойки про кінець світу. Ну і що? Світові не звикати до абсурду. Єдине запитання: як на це відреагують в УПЦ КП? Теж жбурнуть куколем? Чи, навпаки, насунуть якнайщільніше? Адже цей "грецький шлях" - майже гарантовано якщо не кончина, то маргіналізація Київського патріархату. Як поведеться патріарх Філарет, якщо патріарх Варфоломій запропонує йому приєднатися за тими самими схемами, які сам Філарет пропонує УАПЦ?