Немодний мер, або Чому в Київраді не буде більшості?

У вівторок під бурхливі оплески однойменної фракції на Хрещатику, 36, коронували переможця дострокових виборів мера столиці — Леоніда Михайловича Черновецького. Днем раніше під дружний шепіт у кулуарах політичної тусовки президент країни несподівано запросив на прийом суперника Черновецького на виборах Віталія Кличка. З чого випливає кілька висновків.

По-перше, Віктор Ющенко, який руками секретаріату підтримував переобрання неодноразово обвинуваченого в земельній корупції столичного градоначальника, успішно вирішив завдання блокування владних амбіцій БЮТ у столиці, використавши команду Черновецького лише як чудовий тактичний матеріал у просуванні до стратегічної мети — не допустити президентства Тимошенко.

По-друге, демонстративно запросивши першим обговорювати результати виборів і подальшу перспективу Київради Кличка, котрий програв, а не Черновецького, котрий переміг, президент поставив масну крапку в черговому раунді столичної інтриги Банкової, подавши політичній тусовці сигнал про те, що в наступному — можливі варіанти.

По-третє, схоже, відкрита підтримка Черновецького і Ко остаточно вийшла з публічної політичної моди. Причому не тільки у владних коридорах СП (президент із дружиною проігнорували запрошення на інавгурацію, так і не наважившись привселюдно розділити радість перемоги із союзником), а й у самому столичному парламенті, де депутати шести фракцій (за винятком Блоку Черновецького), у тому числі й потенційно промерських, вшанували коронування мера хвилиною мовчання.

І це, мабуть, найголовніший останній тренд тих кутюр’є від столичної політики, котрі раптом заходилися білими нитками штопати свою аж ніяк не світлу репутацію. При цьому точно націлившись на більш тонку гру в Київраді, ніж ми були вимушені спостерігати в минулу її каденцію.

Щеплення страхом

Насправді очевидні метаморфози відбулися й усередині самої команди Черновецького, що взяла як переможний виборчий трофей не тільки мерське крісло, а й 43 місця в столичному парламенті. Два місяці передвиборних перегонів, крім доплат, дотацій та інших фінансових уливань в електорат, який таки віддячив, Леонід Михайлович разом зі своїми «пацанами» відкривав чергові станції метро, зупиняв — треба ж! — незаконні будівництва, закладав перші камені в майбутні грандіозні будівельні об’єкти, а днями — о диво! — розпочав активну кампанію боротьби з тиснявою на столичних шляхах.

Проте від усієї цієї надуманої піар-легенди про подвиги молодих трудоголіків із команди Черновецького віє лише одним — страхом усвідомлення того, що зовсім нічого не робити для киян стало не лише стратегічно невигідно, а й небезпечно. Особливо враховуючи наближення чергових столичних виборів (і до цього, схоже, слід звикнути), які, за словами головного юриста СП Марини Ставнійчук, відбудуться не через чотири роки, як нещодавно припустив відомий знавець Конституції з ПР пан Ківалов, а всього лише через півтора. Зауважимо, що цю репліку з табору президента також слід розцінювати як іще один сигнал Банкової не на користь посилення недавнього союзника.

Треба сказати, що на побоюваннях за електорат перелік страхів ледь не скинутого з трону столичного градоначальника не закінчується. Аж ніяк. Схоже, що Леонідові Михайловичу, який засукав рукава й завзято став до роботи на благо рідного міста, спало на думку уважно придивитися до членів власної команди, яким він традиційно приділяв багато уваги як до, так і в період виборчої кампанії. Злі язики кажуть, що блискучі здібності розкручених «дітей» на прізвища Довгий, Кільчицька і Басс, які стали тепер депутатами Київради, не на жарт схвилювали уяву їхнього батька. У результаті, хоч наше законодавство й дозволяє поєднувати депутатську діяльність з адміністративною — а Кільчицька і Басс на сьогодні є заступниками глави КМДА, — їм було велено скласти депутатські мандати. Робити гру у фракції залишилися вірний Анатолій Журавський (який ледь не втік до «Регіонів») і Олесь Довгий. А з цього місця варто сказати детальніше. Оскільки посада Олеся Станіславовича, який накопичив на радість патрону достатній життєвий і професійний досвід у кріслі секретаря Київради, і цього разу — у центрі інтриги, що розгортається. Під секретаря Довгого мер донедавна мав намір формувати більшість. З урахуванням лояльної позиції фракцій аутсайдерів, звісно.

Дрібниця, а приємно…

Безумовно, Леонідові Михайловичу було б приємно, якби королівський тріумф поділили з ним не тільки члени його команди, а й учорашні соратники по більшості — фракції ПР і ГАК (Громадський актив Києва), нехай і не з блискучим результатом (шість і вісім мандатів відповідно), але пройшли в Київраду. Проте не зрослося... Обидві фракції утрималися від оплесків і вітань. Не виявили належної поваги до Черновецького і команди Миколи Катеринчука (5 мандатів) і Віктора Пилипишина (11 мандатів), котрих усю виборчу кампанію спостережлива громадськість пов’язувала то з технологічними пошуками піарників Черновецького, то з секретарськими амбіціями (випадок Пилипишина), заради задоволення яких останній нібито піде на будь-які домовленості з мером. Насправді перші психологічні реакції фракцій, що приступили до трудомісткого процесу свого позиціонування в раді, свідчать про чітку тенденцію, що намітилася, — з одного боку, привселюдно дбати про власне реноме, відмежовуючись від одіозного мера, з другого — у глибині душі плекати вигідну надію навчитися вирішувати питання так званою ситуативною більшістю.

До теперішнього моменту з усіх дрібних депутатських утворень категорично заявила про неможливість блокуватися з Черновецьким тільки одна команда — Катеринчука. Решта тримають стабільний нейтралітет, використовуючи у власній риториці прийоми на кшталт «ми працюватимемо тільки з тими, хто поділяє наші принципи й погляди». Найчастіше таку тезу експлуатує пан Пилипишин із Блоку Литвина, який напередодні виборів склав мандат народного депутата. Вважаючи свій вчинок неординарним і властивим тільки людям, «які люблять своє рідне місто» (на відміну, напевно, від Тимошенко, Турчинова, Томенка, Катеринчука й Горбаля, котрі вже відмовилися працювати в столиці), Пилипишин майстерно обходить відповідь на запитання: тож зробив він стратегічну ставку на посаду секретаря Київраді чи це просто чутки? Так чи інакше, але сміємо припустити, що, зважаючи на ситуацію в дорослих фракціях (про БЮТ і Блок Кличка — трохи ниж­че), небайдужому екс-нардепові все-таки доведеться «насамперед» урахувати інтереси саме цих місцевих політичних гігантів. Не спускаючи очей і з монолітної команди Леоніда Михайловича.

Що стосується Блоку Катеринчука, то на інавгурації глянсовий лідер, котрий усе ще мав непоганий вигляд після виснажливої кампанії, презентував громадськості новоспеченого главу фракції — адвоката Олексія Рєзникова. Відповідаючи «ДТ» на запитання, чому все та ж спостережлива громадськість записала їхню європейську команду в список технологічних проектів Банкової й Черновецького, який до того ж фінансово підкріпляли панове Хмельницький та Іванов, — професійно спритний юрист парирував: «У результаті всю виборчу кампанію ми боролися з нав’язливою ідеєю піти й справді попросити грошей у Хмельницького й Іванова! Стосовно ж зв’язків із Черновецьким, які виявили, прямо скажемо, непрофесіональні ЗМІ, дозволю собі нагадати один відомий французький фільм, коли героя П’єра Рішара незаслужено засудили за згвалтування дівчини. Отож у людини, що зневірилася довести свою невинність, народилася крамольна думка — піти й насправді згвалтувати цю дівчину». Важко з першого разу зрозуміти, що мав на увазі адвокат Рєзников, — ми ж не судді, — проте, якщо раптом команда Катеринчука все-таки піде й... зіллється в партнерському екстазі з командою Леоніда Михайловича, то, мабуть, це слід сприймати як розпачливий жест проти несправедливих обвинувачень.

Ще одна інтрига, стосовно позиціонування дрібних партій, зав’язалася навколо столичних регіоналів. Як відомо, днями секретар РНБОУ Раїса Богатирьова — вона ж член ПР — заявила про повний провал столичної кампанії й потребу провести внутріпартійну дискусію щодо цього. Аби покласти, так би мовити, основний тягар відповідальності на плечі винних. Серед головних, схоже, кандидат у мери з двопроцентним успіхом і лідер міського партійного осередку, який привів у столичну раду аж шість депутатів, нардеп Василь Горбаль. Він, аналізуючи те, що сталося, на відміну від адвоката Рєзникова, запропонував пригадати не популярний французький фільм, а відому російську пісню. «Для мене ця ситуація полягає всього лише в одному її рядку, — каже Горбаль. — «Есть только миг между прошлым и будущим…» Отож цією миттю для мене й стала виборча кампанія. Якій передувала цитата самої пані Богатирьової в голосній «Сповіді мера», де Раїса Василівна вважала майбутню перемогу мера актом справедливості й демократії. Потім пролунала заява пана Колеснікова про брак у ПР навіть найменших шансів на перемогу в цих виборах. І урочисто увінчала цю виборчу мить — телеграма моєї колеги по фракції Ганни Герман, яка привітала Леоніда Михайловича з заслуженою перемогою».

Насправді участь регіоналів у виборах якщо й принесла комусь дивіденди, то самому Горбалю, який власноручно профінансував не тільки всю виборчу кампанію, а й зростання свого політичного рейтингу. Сама ж партія, яка зайняла маловиразну позицію щодо Києва, яка до того ж зробила ставку на цих виборах на союз із Ющенком, а отже, й Черновецьким, так і залишилася маргінальною, звівши риторику свого кандидата до не зовсім зрозумілих тез про якесь глобальне об’єднання на рівні вуличних обіймів. Із ким же насправді обніматиметься фракція «Регіонів» у Київраді — велике запитання. Якщо Горбаль після внутріпартійної дискусії все-таки встоїть на своїх позиціях у Києві, то його об’єктивне небажання огульно підтримувати Черновецького, як того вимагає партійна верхівка, може поставити фракцію в «позу Литвина», створивши ще одну передумову для формування ситуативної більшості в раді.

Що стосується ГАКу, з його шокуючими прогресивну громадськість вісьмома мандатами, то, найімовірніше, активісти цієї антигромадянської організації (і люди згодом це зрозуміють), погрожуючи на білбордах «вимести» Черновецького зі столиці, насправді просто підмітали вулиці, готуючись до переможного повернення патрона. І те, що на інавгурації формальний лідер ГАКу Олександр Пабат нарівні з БЮТом і Кличком рівно тримав спину, зовсім не означає, що для цього він не використовував корсет.

Секретар без більшості

Попри доленосне непорозуміння з провалом операції «єдиний кандидат», Блок Юлії Тимошенко і Блок Віталія Кличка залишаються ключовими політичними силами, котрі, як і Блок Черновецького, заручившись підтримкою малих фракцій, мають теоретичну можливість створити більшість у Київраді. Однак стрімка поляризація політичних еліт на національному рівні по лінії президент—прем’єр, а також та прикра обставина, що Кличко досі не визначився в ключових пріоритетах (а в останньому інтерв’ю «ДТ» він заявив, що не має наміру цього робити в принципі), підштовхує нас до думки, що домовленості навіть між цими потенційними партнерами, можуть мати виключно ситуативний характер. Як в опозиції, так і в більшості.

Версія про те, що сьогодні в кулуарах на пост секретаря ради активніше обговорюється постать ще дилетанта Кличка, аніж профі Пилипишина і «суперпрофі» Довгого, також здається нам реалістичною. Більш-менш рівновіддалений від усіх політичних сил Кличко може виявитися вигідним багатьом. І передусім Банковій, яка, маючи достатній вплив на Черновецького, може наполегливо порекомендувати мерові винести цю кандидатуру на голосування. Повторимося, що візит Кличка до президента і розмова про процвітання в Києві корупції та фальсифікації на виборах не був випадковим. Це прямий сигнал політикам, що Банкова починає нову гру. З одного боку, команда президента хоче пригальмувати посилення впливу Черновецького, з другого — зробити це руками Кличка, тим самим притримавши і його від масового братання з БЮТом. У СП бажають убити двох зайців. Треба сказати, що комбінація може виявитися безпрограшною.

Що стосується самого Кличка, то на запитання «ДТ» про те, чи обговорюється з можливими союзниками варіант його висування на пост секретаря, Віталій відповів лаконічно: «Ми ведемо переговори з усіма без винятку політичними силами, і якщо депутати довірять мені цей відповідальний пост — доведеться виправдати виявлену довіру». Про те, що його фракція теоретично може підтримати Кличка, заявив «ДТ» і лідер Блоку Катеринчука Олексій Рєзников. Позитивно в цьому сенсі висловлюються і деякі бютівці, котрі побажали, щоправда, поки залишитися невідомими.

Насправді, якщо буде прийняте рішення реалізовувати даний сценарій, то самому Кличку, перш ніж іти «виправдовувати довіру депутатів», слід добре подумати. З одного боку, справді, він може зайняти гарний плацдарм і заробити політичні очки для наступних виборів мера, перебуваючи в постійній зоні уваги преси. З другого, з огляду на якісний склад депутатського корпусу і наявність у кожного з членів будь-якого (ще раз підкреслю — будь-якого!) списку грандіозних планів на предмет реалізації власних бізнес-проектів, Кличко, як і Довгий, ризикує скотитися на самісіньке дно політичного, економічного і ще якого завгодно компромісу. І це не найостанніша небезпека. Ключове питання в цій історії: голосами яких фракцій буде обраний секретар?

«Ми чудово розуміємо, що коли за Кличка голосуватимуть Черновецький і ГАК (оце жах! — Авт.), то через місяць, у разі, м’яко кажучи, розбіжностей в позиціях він втратить свій пост, — каже начальник виборчого штабу блоку, депутат Київради Дмитро Андрієвський. — До того ж такого іміджевого навантаження не витримає репутація ні нашого блоку, ні самого Кличка. Нам потрібні голоси демократів — БЮТу — насамперед. Потім Пилипишин і Блок Катеринчука. Та й то, спершу має бути підписана цілком конкретна рамкова угода про єдині принципи політики, земельної зокрема, щоб секретар був упевнений, що він йде не обслуговувати чиїсь інтереси, а працювати на Київ».

Що стосується БЮТу, який, природно, «насамперед », то новий глава фракції Олександр Зінченко прокоментував наші наполегливі запитання хоч і дещо туманно, однак знаково: «У політику приходить час адекватності і відповідальності за кожне сказане слово і прийняте рішення. Тому наша фракція сповідуватиме в Київраді радше прагматизм, аніж радикалізм. Ми маємо намір продемонструвати вміння домовлятися. Що стосується кандидатури секретаря, то, звісно, у нас є свої варіанти. Однак ми розуміємо всю важливість призначення цієї ключової постаті в Раді і готові підтримати прохідну — у всіх сенсах — кандидатуру».

Кого БЮТ вважає такою кандидатурою, і чи зможуть підопічні Юлії Володимирівни змінити радикалізм лідера блоку на прагматизм лідера столичної фракції, покаже час. Втім, як і те, яка більшість — промерська, пробютівська чи ситуативна буде сформована в Київраді. Політика не любить прогнозів. Тому, спілкуючись із депутатами усіх фракцій, котрі от-от візьмуться за виконання своїх безпосередніх обов’язків, (байдуже в якому форматі більшості), ми озвучили таку пропозицію: на першій же сесії таки пролобіювати повну прозорість на сайті Київради з інформацією в режимі он-лайн про голосування кожної конкретної фракції, кожного конкретного депутата щодо кожного конкретного рішення сесій. Щоб пересічні жителі столиці, і журналісти зокрема, будь-якої миті могли пересвідчитися, що блоки і партії працюють-таки на Київ. Обіцяли.