Нелюбов, або Кілька слів "ні про що"

Є одна сфера, у якій ми демонструємо гідну заздрощів працелюбність. Ми винятково небайдуже, заповзято і безкоштовно не любимо (м'яко кажучи) одне одного. Якщо добряче замислитись, ця нелюбов в наші дні стає все загадковішою. І небезпечнішою…

Особливості сучасної української нелюбові

Усна народна і письмова індивідуальна творчість дарує нам багату палітру свідчень нелюбові українців одне до одного. Наші уявлення про життя села літ так з двісті тому рясно скроплені батальними полотнами за участю міцно нетверезих кумів, чи безсмертними мізансценами із задиранням спідниці в напрямку ганку нелюбої сусідки. Ну і "нехай краще в мене корова здохне…" і т.ін. Це зворушливе любове-чублення має свою міцну побутово-матеріальну основу. Не любились, бо а) хтось комусь "насолив" особисто; б) хтось комусь заздрить; в) хтось комусь земельку (морги) "вкрав". Ніби і некрасиво, але в цілому зрозуміло і персоніфіковано.

Ця споконвічна ідилія переселилалась до багатоповерхівок у дуже обрізаному вигляді. Натомість те, що нині часто змушує нас люто ненавидіти абсолютно незнайомих нам людей, на тверезу (у прямому і переносному сенсі) голову скидається на божевілля. Чому нас доводять до сказу (а не просто міцно тривожать) і змушують ненавидіти ближнього теми, від яких не залежить безпосередньо ані наш добробут, ані здоров'я нашої сім'ї? Політика (прости, Господи), мова (Господи, прости ще раз), сепаратизм (три рази), регіональні "розклади", культурні вподобання, статеві преференції, просто погляди на "життя"… Цікаво, що в цьому процесі нам менш важливо відстояти свою точку зору, аніж обплювати і об-"теє" точку зору іншого.

Наша хата якось стала "зкраю", лише коли щось громадсько-корисне, або громадянсько-хоробре необхідно здійснити. Воювати одне проти одного (в ідеалі - проти "своїх" і заочно) ми рвемося із відважно закритими забралами. І доводимо це до межі. Бо на зміну формально-фолькльорному "Щоб ти здох/здохла…" прийшли сотні і тисячі "коментів" на форумах з приводу трагедій людей, яких лише з велетенською натяжкою можна назвати особистим ворогом. Навіть ще моторошнішим від "коментів" є те, що ті з нас, котрі ніколи б такого не зробили, іноді змушені відганяти підсвідомо-схвальні думки з їх приводу….

Нелюбов без розрахунку

Ми, зрозуміло, переконані, що живемо у ворожому світі і всі довкола намагаються нас використати, обманути і обікрасти (завжди успішно). До речі, кумедно те, що ми спокійніше ставимося до ситуацій, коли знаємо, як саме нас обдурюють. Ми починаємо страшно "дьоргатись", коли нам незрозуміло, як нас дурять (бо ж так, щоб не дурили - не буває). Наше завдання - вижити у високоагресивному конкурентному середовищі. Але ми не любимо одне одного якось без сенсу. Вдалі і не дуже приклади створення цікавої форми нашого співжиття у містах - ОСББ (об'єднання співвласників багатоквартирного будинку) дають матеріал для роздумів. Якщо вже не любити одне одного, то це можна робити з користю для себе. Замість, або окрім того, щоби не любити сусіда по сходовій клітині, можна колективно і згуртовано не любити сусідню будівлю, "стройку", ЖКГ і т.д. Заради власних інтересів. Правильно зорієнтована нелюбов може стати нам у нагоді.

Нашу нелюбов використовують всуху доблесні "публічні". Тут - звиняйте - ми самі собі винні. З якого "бодуна" ми прислуховуємося до верещань мікроцефалів-провокаторів по обидві-обитри-обичотири сторони політичних і громадських барикад? Абсолютна більшість з нас безкоштовно, зрозуміло. Ми ж знаємо, навіщо вони це роблять. Ми - не вони. Вони не такі як ми, не лише тому що, успішно нас використавши, скористаються усіма ласощами привілеїв прихиленого нашою виборчою безвідповідальністю неба. Вони не такі як ми - бо ними спровоковані, ми так і триматимемо одне одного за горло. А вони в більшості своїй потримаються за грудки на камеру, а потім чаркуються і в ясна цілуються в кулуарах. За наші, небайдуже одне одного нелюблячі гроші, зрозуміло. Те саме робитимуть і ті, що на разі не потрапили в об'єктиви камер.

І всі без винятку тикатимуть пальцем в нас - "а ми що, ми - представники народу...". Бо вважають, що це ми їх "покликали".

"Не та розмова, не тії слова"

Наша більш чи менш прихована взаємна ворожнеча має один, і може мати другий надзвичайно загрозливі системні наслідки.

По-перше. Слухайте, ми колись будемо готові почути (навіть без лапок) одне одного? Ми у більшості випадків майже не сприймаємо аргументів і думок, ми миттєво з'ясовуємо - а хто сказав? Хто він/вона "такой"? І бездарні, і окрилені ідеї можуть тавруватись як окрилені і бездарні відповідно, в залежності від того, що ми думаємо з приводу особи промовляючого. Якщо цей-ця - свята правда, щоб не казали. "Божа роса". Якщо ці - ясно дєло "шо"… Порівняно неупереджено ми в стані читати лише написи на паркані, коли в першу чергу полемізуємо з приводу написаного, а не руки, яка це нашкрябала. І вже в залежності від тексту визначаємося, компліменти з якого лексикону використовувати на адресу автора.

Ми часто скиглимо з приводу браку "об'єднавчої ідеї", колективного порозуміння щодо об'єкту національної гордості всіх без винятку жителів України. Що справді проблема. Але як нам почати спілкування з цього приводу, якщо для найкращих з нас, аби дібратись до суті того, що ми кажемо одне одному, через липке павутиння нашого ставлення до автора сказаного, потрібна неймовірна кількість часу?

Далі - гірше. Нелюбов один до одного в доленосних питаннях на кшталт того, з якого боку розбивати яйце, може, як свідчить історія людства, перерости в "діалог" з використанням полемічного інструменту іншого рівня - насильства. Як водиться, чим віддаленішою від раціонального і реального світу є підстава для конфлікту, тим жорсткішими стають прояви насильства. І, як водиться, всі вони освячені загостреним відчуттям справедливості. В Україні вже палають автомобілі. Коло чиєї машини комусь заманеться негайно встановити справедливість наступного разу? Навіть коли дуже кортить похвалити пацанів, не брешімо собі - сучасна нам ненька в якості месників спроможна породити далеко не Робін Гудів і навіть не Юріїв Дєточкіних з культового "Берегись автомобиля". Хоч він, як відомо, теж не був застрахований від помилок. Помножмо це на той факт, що відважні українські опришки сьогодення переважно в першу чергу б'ють "по своїх" (бо так безпечніше), і маємо привід злегка побоюватися народних справедливців…

Помста "лохів"

Ми різні. Нам часто дискомфортно разом. Ми живемо в умовах постійної конкуренції одне з одним, ірраціональної, емоційної, безжальної. Ми знаємо, що ніколи не досягнемо возвишених ідеалів всеохоплюючої любові до ближнього. Ми виживаємо, намагаючись встановити такі-сякі правила гри.

Вони повинні бути нашими правилами гри. Хай "справедливоборці" з-під усіх без винятку прапорів і кольорів, які апелюють до нашої совісті, регіональної гордості і т.д. сходять в… Не їм розповідати, якими нам бути і кого ненавидіти. Хай пакують свої черева в дорогі непатріотичні авто, катають у свої кабаки і припиняють маніпулювати нашими емоціями.

Нас обдурили. Борці "за" і "проти" - публічні, вуличні, фейсбучні і т.д. - створили атмосферу, коли будь-хто, хто проявляє поміркованість у поглядах, толерантність і готовність цивілізовано спілкуватись з приводу будь-якого питання - це лох/лошиця/лошара для всіх без винятку сторін "суспільної дискусії".

Давайте ми їх обдуримо цього разу. Давайте їх "загубимо" для себе. Ментально перфорована країна, у якій ми маємо необережність проживати, завжди перебуватиме в передкризовому стані, якщо у вічно жевріюче відчуття нелюбові одне до одного підкидати популістських легкозаймистих дрів.

* * *

Ця розмова - не лише про наше виживання. В цьому всьому ми виховуємо наших дітей. Хочеться сподіватися, що переважна більшість з нас прагне виховати їх порядними, людяними, доброзичливими і гордими. Хочеться побажати, аби всі з цих нас знали відповідь на запитання: а маємо ми моральне право робити наших дітей "білими воронами" у такій країні?…