Не стати звіроящером

"Єдиний спосіб позбутися драконів - мати свого власного"

Є.Шварц, "Дракон"

З паралелями завжди слід бути дуже обережним.

Паралелі - взагалі великі обманщиці, хоч на цьому обмані, за великим рахунком, будується все виховання підростаючого покоління: адже легше навести приклад, ніж пояснити принципи.

Давним-давно в цій матриці грали казкові персонажі, останні кілька десятиліть - кіногерої, сьогодні - персонажі відеоігор.

От і виходить, що Герда зі "Снігової королеви", Павлік Морозов, Чак Норріс і Legion Commander з Dota2 формують стандарти поведінки, з якими кожна дитина, яка шанує себе, звіряє свої вчинки.

"Чи треба побиватися заради порятунку рідної людини?" - ставить собі запитання дитина, і Герда їй відповідає: "Авжеж так!"

"А чи варто здати тата заради торжества суспільства загальної рівності?" - запитує інша дитина. "Заради цього треба здати і тата, і маму, і будь-кого іншого!", - підказує Паша.

Держави - як люди. Вони теж народжуються, ходять у садочок, дорослішають, розумнішають (або ні), міцнішають (або ні), вчаться на власних помилках (або ні). Часто вони старіють, іноді спиваються і божеволіють.

У цьому сенсі бажання знайти себе в інших - суто дитяче, але неминуче для країни, яка переживає найважчий і переламний етап у своїй недовгій історії і прагне за допомогою історичних прикладів знайти правильні стандарти поведінки.

Серед гідних і не дуже випадків під час політичних дискусій та закритих круглих столів називалися: 3), Колумбія, Шрі-Ланка, Австрія (щодо Західного Тіролю), Папуа-Нова Гвінея та всі країни коаліції у Другій світовій війні, а особливо - Радянський Союз (щодо, наприклад, гіпотетичного мовлення німецьких радіостанцій у Москві 1942 року). Усе - в залежності від політичних поглядів і широти кругозору, хоча приклад СРСР чомусь особливо надихає патріотичну громадськість.

Треба сказати, цим грішимо не тільки ми. Так, Північна Ірландія перетворила свій, слід зауважити доволі суперечливий досвід урегулювання на експортний товар, який, до речі, збирається запропонувати арабо-ізраїльським колегам. Буває, звісно, що яйця курку вчать, буває…

Але фокус у тому, що всі ці приклади - як войовничі, так і миротворчі - незастосовні до України, що є унікальною, як і будь-яка інша країна. І природа цієї війни незвичайна не тому, що її винайшов російський Генштаб, а тому, що він нахабним і цинічним чином скористався характерними рисами країни, серед яких - як певні (але не критичні) регіональні відмінності, так і безвідповідальність, і жадібність національної еліти, що ігнорувала необхідність створення країни і використовувала її як дійну корову.

Замість того щоб гадати, чи заборонила б російські соцмережі Голда Меїр, і чи посадив би Гужву Черчилль (щодо Сталіна питань немає), нам незле було б розібратися, якими ми бачимо себе в недалекому майбутньому. А коли розберемося, всі відповіді намалюються самі собою.

Дуже важливо, що зовнішньополітичні пріоритети і внутрішній вектор розвитку в цьому сенсі нерозривно пов'язані між собою. Якщо Україна - аграрно-айтішна, то вона буде абсолютно неспроможна прогодувати стільки населення і зможе бути ефективною, відправивши кудись мільйонів із 15 людей. Тоді це буде абсолютно інша країна, і чесніше було б і назвати її інакше.

Якщо вона залишиться такою ж, як є - нереформованою, з застарілою сировинною промисловістю - вона не стане конкурентоспроможною не тільки у світовому, а навіть у регіональному аспекті й приречена на повільне вгасання. Завдання розвитку не вирішується відсіканням секторів, територій і людей, але й збереження без тривалої і копіткої роботи з модернізації не має сенсу.

Вона - демократична чи не дуже? Не в сенсі "під час війни", а взагалі? Тому що демократія має принципи, які відрізняють її від інших форм правління. Принципи, які не змінюються навіть у часи катаклізмів. Не накатані на знаменах, а неписані, якщо хочете. Але принципи, що особливо важливо зазначити, застосовувані з умовою необхідної ефективності, простіше кажучи - з головою.

Здавалося б, демократичні країни не такі успішні в боротьбі з варварами, як самі варвари. Виникає спокуса і їм запропонувати, і самим використовувати для боротьби з темними силами їхні ж методи - кийок, пращу, сокиру, а головне - розлючену юрбу.

Але демократичні країни тому і є такими, що кожну окремо взяту людину й країну загалом захищає держава, яка для боротьби з терористами, для захисту власних громадян попросить права вторгатись у приватне життя цих самих громадян. Отримає прокльони від антиглобалістів, кілька мітингів на Таймс-Сквер, але зробить це, тому, що знає: вона зможе переконливо довести людям - це для їхнього ж блага. Обґрунтовано довести, а не виходячи з власного бачення принципів впливу на маси.

Держава збільшить бюджет і найме армію антихакерів (чи просто хакерів), і на пальцях доведе лібералам, що це збільшення держвидатків - обов'язкове.

Держава, зрештою, повільно й обережно обмежить діяльність ботів у соцмережах, тому що в найближчі роки на підході програми, здатні генерувати десятки тисяч індивідуальних повідомлень за десятки хвилин на основі аналізу десяти дій кожного члена ФБ-співтовариства. У Китаї, кажуть, такі вже працюють.

Так, це довго. Так, це не завжди ефективно. Так, варвара не цікавить громадська думка - вона у нього в кишені, і нема необхідності виправдовувати втрати - жінки нових народять.

Але система, яка подарує людині свободу, отримає від цієї окремо взятої людини набагато більше, ніж той, хто помістив країну в "шарашку" і обдурив телеглядача. Система, яка вболіває за кожного солдата, нехай не відразу, але переможе систему, що не рахує трупи. Система, що розширює людям можливості, здатна до розвитку, а та, що звужує їх, -буде все життя або безцільно витрачати свої гроші, або жебрати чужі.

Йдеться не про абстрактні принципи демократії, а про конкретні права конкретної людини, яка готова піти на їх скорочення, розуміючи його логіку. Якщо правда, що з маленькими дітьми треба говорити як з дорослими, то з населенням треба говорити як з народом.

Багато хто з борців за свободу і противників будь-яких обмежень з боку держави, які забувають про реалії сьогодення, ідеально виглядали б на Заході в лавах антиглобалістів і аплодували б Трампу. А поборники жорстких заходів, цензури та поліцейського режиму - на Старій площі неподалік Кремля. І що характерно - були б сьогодні союзниками.

Тим більше, слабшому нема сенсу йти шляхом варвара. Звісно, ботан-шахіст в окулярах у темному закуті програє в сутичці гопнику. Але маленький гопник точно програє гопнику великому. А виграє дзюдоїст (не той), здатний протиставити великому кулаку майстерність кидків і підсікань. А ще серйозніші шанси має той, хто виманить гопника із закута на центральну вулицю і здасть його поліції.

Нам, звісно, треба перестати озиратися на Росію і згадувати про неї без крайньої потреби. Насамперед тим, хто бачить у ній взірець для наслідування, що створив (як здається багатьом) ідеальний механізм війни. Тим, хто Росію знищує на словах, потай заздрячи, а ночами під ковдрою (щоб ніхто не записав) захоплюючись. Україна не стане "іншою Росією" і ніколи не буде "Росією №2".

Треба просто розуміти, що поруч існує країна, яка, звичайно, намагається створити хаос на Заході, але це є для неї не метою, а лише засобом відродження двополярного світу. І це при тому, що, як сказав колись один кремлівський посадовець, у світі станом на 2013 рік було шість країн, які володіли суб'єктністю, а інші мали право існувати від імені і за дорученням когось із шістьох. За цією логікою все, що сталося потім в Україні, є покаранням об'єкта, який "вдає" з себе суб'єкта, а все подальше, включно зі спробами дезорганізації Західної Європи, - скорочення кількості суб'єктів до двох. Краще, звісно, до одного.

Це було б смішно, якби не було сумно - величезна за розмірами й багатствами країна витрачає сили, кошти, життя своїх і не тільки громадян, щоб повернутись у 1980-й, до відлітаючого Міши, до війни в Анголі, Варшавського договору і черг за пластиковими пакетами на американських виставках. Тільки Мішка тепер комп'ютерний, війна - в Сирії, договір - з Іраном, а на пакеті замість прапора США - патріарх Кіріл.

Під маскою великої Росії ховається "зомбі-СССР". Гарний і ошатний на старих фотографіях, від якого залишився лише зотлілий піонерський галстук. Великий і могутній у минулому, а зараз - не дуже живий, хоч і рухомий суб'єкт з ядерною бомбою в одній руці, плазмовим телевізором - в іншій та гірляндою скрєп на шиї.

У Донецьку та Луганську, до речі, в цьому сенсі перебувають ніякі не сепаратисти, а імперіалісти, оскільки від'єднання від України для прибічників цього процесу - всього лише засіб, а головна мета - возз'єднання з оживленою ними уві сні чорно-білою кінохронікою. Забули тільки їх попередити, що в процесі відновлення старих фото- і кіноматеріалів наяву проливається реальна червона кров.

І немає там ніякого "русского мира". Його взагалі не існує, це винахід політтехнологів, сформульований після кількох викурених косяків і затверджений свого часу Мінспівробітництва РФ як експортний товар. І за російською мовою не приходять російські танки, тому що немає ніяких російських танків. Є "русский мир", симулякр радянського, світ колишньої імперії, яка не мала ані національності, ані мови, яка використовувала не тільки російську, а й чеченську, татарську, бурятську, а якщо треба - і українську.

Якщо ми приймаємо цю логіку, стає простіше сформулювати відповідь на головне питання: що є в цій війні для України перемогою?

Марш Перемоги на Красній площі? Суд у Гаазі над усім російським керівництвом? А з реального? На мій погляд, саме невизначеність заважає відповістити на питання, чим є війна сьогодні - дією чи станом. Якщо дією - то який він, шлях до перемоги? Якщо станом - то це назавжди?

Дефіцит довіри виникає тому, що ніхто не чує відповідей на ці питання, а ті, які є - надто фантастичні, щоб їм повірити. Звісно, у когось може виникнути ілюзія, що можна замінити довіру сліпоглухонімою вірою, яка, як відомо, питань не ставить, украденого не бачить і взагалі мовчить у ганчірочку. Але немає серед наших політичних лідерів успішних небожителів, а є лише кандидати в апостоли, та й ті, зазвичай, невдалі.

Реальною перемогою може бути тільки одне - саме існування країни, хай навіть у нинішніх територіальних кордонах, яка проте має риси, що відрізняють її від неврівноваженої колишньої метрополії, тому що лицар, перетворившись на дракона, в момент перетворення драконові програє.

Так, існування, а не повнокровне життя - до нього ще далеко. Але мирне на більшості території, без масових убивств ні в чому не винних громадян. Але саме існування, а не виживання, як зараз, тому що виживання - це пролонгована поразка.

І це не так мало, як здається. Імовірності великомасштабної "гарячої" війни ніхто не скасовував. Її взагалі неможливо скасувати, тому що ніхто не дасть гарантії, що за виникнення якихось внутрішніх проблем або просто в результаті складних розумових процесів у якійсь голові в Москві не виникне бажання розрубати піднабридлий вузол. Наявність боєздатної української армії, безумовно, знижує цей ризик, але не до мінімуму.

І ніхто не пообіцяє, що шановні партнери знову не обмежаться висловленням крайньої стурбованості, тим більше що обґрунтуванням рішучих дій може виявитися щось страшне й терористичне. На Донбасі є місця, які віддалено нагадують Смоленське або Каширське шосе.

Єдине, що на перший погляд може зупинити потенційних авторів плану до середини 2018 р., - чемпіонат світу з футболу. Олімпіаду при бойкоті цивілізованого світу провести можна, чемпіонат - ні. А він - важлива частина плану олюднення російської влади в очах навколишнього світу.

Важко думати про майбутнє, розуміючи реальність цієї перспективи. Важко планувати життя. Важко позбутися думки відправити дітей кудись подалі. Бізнесу важко всерйоз думати про інвестиції.

Але не так важко кожній окремо взятій людині припинити зачаровуватися, тому що неминуче розчарування змусить розплачуватися з відсотками.

Слухати й думати. Це дозволить згодом якщо не виключити, то хоча б скоротити у владі кількість тих, хто прийшов туди красти чи самовиражатись і збільшити масу тих, хто стурбований успіхом проекту "Україна".

І вже зовсім неважко представникам влади знайти в собі відповідальність, а не месіанство, хазяйновитість, а не клептоманію, честолюбність, а не марнославство. Варто лише захотіти. Ні, серйозно. Просто треба дуже захотіти. Оскільки особливості нинішнього моменту такі, що пролонгація повноважень злодіїв, авантюристів і аферистів, незалежно від посади, завершить проект успішніше за будь-якого Путіна.

І не тільки не важко, а необхідно почути садівника з того ж "Дракона": "Благаю вас - будьте терплячими. Прищеплюйте. Розпалюйте багаття - тепло допомагає зростанню. Бур'яни видаляйте обережно, щоб не пошкодити здорове коріння. Адже якщо вдуматися, то люди, по суті, теж, можливо, напевне, з усіма застереженнями, заслуговують на ретельний догляд".