НАВКОЛО ЗБРОЙОВОГО БІЗНЕСУ

На перший погляд може здатися, що торгівля зброєю існує як щось відособлене і мало чим пов’язане з іншими сферами життя. Насправді, щоб цей бізнес існував як успішний вид міжнародної діяльності держави, окрім безпосередніх учасників системи військово-технічного співробітництва (в Україні це уповноважені представники РНБОУ, адміністрації Президента, СБУ, МЗС, Міноборони, Мінпромполітики, Державної митної служби, розвідок СБУ і МО, а також безпосередньо Держекспортконтролю та «Укрспецекспорту»), у його обслуговуванні переважно на добровільних засадах мають брати участь ще дуже багато структур. Їхній вибір — украй делікатна річ: з одного боку, збройовий бізнес — справа не просто конфіденційна, а інколи пов’язана з грифами; з іншого боку — він потребує професіоналів. Нарешті, наявність обслуговуючих структур при збройовому бізнесі — як наявність придворних при дворі. Це ознака його розвитку.

До 2000 р. український збройовий бізнес в основному «варився у власному соку» або був пов’язаний із дуже небагатьма «втаємниченими» структурами. Саме 2000 рік став визначальним для розвитку не лише національної системи ВТС, а й побудови взаємин зі структурами, становище яких можна визначити досить ємним словосполученням «навколо збройового бізнесу». Це комерційні банки, страхові компанії, інвестиційні структури, консалтингові фірми та тому подібні організації, так чи інакше пов’язані зі збройовими угодами. Саме після 2000 р., коли несподівано для скептиків Україна утримала позиції на світовому ринку озброєнь по закінченні пакистанського танкового контракту, менеджерам цих структур стало ясно: Україна торгуватиме зброєю довго. А отже, «навколо збройового бізнесу» буде вигідно.

Банки та фінансове обслуговування збройового бізнесу

Природно, найчутливішими в життєдіяльності збройового бізнесу залишаються питання фінансового забезпечення. У період розквіту вітчизняного збройового бізнесу, коли в Київ попливли гроші від пакистанського танкового контракту, «ДТ» зазначало: «Банки — одне з найслабших місць у торгово-збройовому ланцюжку. Нині навіть «Промінвестбанк» чи «Приватбанк» (на який, здавалося б, могли покластися зброярі) переживають не найкращі часи. Можливо, невдовзі «Укрспецекспорту» доведеться працювати не з п’ятьма-шістьма, а лише з одним уповноваженим банком — який уже має досвід роботи у сфері ВТС — або новим спеціалізованим банком із контрольним пакетом держави» («Зеркало недели», 14.11.98).

До 1998 р. керівники «Укрспецекспорту» віддавали перевагу взаємодії з п’ятьма-шістьма банками, не особливо афішуючи їхніх назв. Зі зрозумілих причин, у забезпечення контрактів утягувалися найбільші гравці. Причому часто не з власної ініціативи. Так, коли знадобилися гроші під танковий контракт, харківське головне регіональне управління «Промінвестбанку» лише 1998 р. надало заводу ім. Малишева кредитів на суму 196,4 млн. грн. (близько 40 млн. дол.).

Щоправда, в обслуговуванні «оборонки» завжди простежувався комерційний інтерес банків: вони не гребували підзаробити у вузьких для держави місцях. Той-таки «Промінвестбанк» наприкінці 90-х профінансував оснащення російського літака-амфібії українськими двигунами. Іркутське авіаційне виробниче об’єднання (ІАВО) тоді вклало в розробку нового літака-амфібії Бе-200 близько 60 млн. дол. Як рапортував президент ІАВО Олексій Федоров, держава (РФ. — Авт.) профінансувала програму, загальна вартість якої оцінюється сумою понад 100 млн. дол., приблизно на 15%, а український банк профінансував оснащення літака-амфібії двигунами Д-436Т1. При базовій вартості літака 23—26 млн. дол.

Однак значно частіше бувало навпаки. Приміром, на початку 2000 р. російський МДМ-банк (партнер компанії «Сибирский алюминий») дав 5 млн. дол. кредиту ДАКХ «Артем» — на виробництво технічного устаткування і комплектуючих у рамках укладеного «Росвооружением» контракту на поставку в Індію 40 літаків Су-30МКИ. Але тут інтерес російського капіталу зрозумілий: він полягав аж ніяк не у співробітництві з українським ОПК, а в обслуговуванні великого контракту власного ОПК (українські комплектуючі тут були лише відсутньою, хоч і важливою ланкою).

Фактично іноземним капіталом можуть скористатися лише два-три відомих у світі вітчизняних підприємства. Гендиректор «Південмашу» (виробник ракетоносіїв «Зеніт», «Циклон») Юрій Алексєєв вважає, що національні банки не в змозі фінансувати ракетну й авіаційну промисловість України: «Ми намагаємося брати закордонні кредити, бо там вони більш пільгові. У нас же валютний кредит — від 12 до 15%, 12% — хіба що по великому блату. Причому гроші можна взяти на рік — максимум два. А ракету ми робимо, наприклад, два з половиною роки, мій комплектувальник робить комплект вузлів три роки. І я мушу його фінансувати й авансувати його роботу. Ось чому наші банки не в змозі виконувати такі завдання».

Однак у цілому іноземний капітал не квапиться приходити в український ОПК, перетворюючи плани чиновників на утопію і стимулюючи пошук варіантів взаємодії з вітчизняним. Найвужче місце у цій взаємодії — той факт, що вітчизняні банки можуть надати одному позичальникові не більше 25% власного капіталу (нормативна вимога НБУ), а це, як вважають банківські фахівці, не більше 15—20 млн. дол. Що, безумовно, не може забезпечити великих проектів. Для компенсації цієї слабини в Україні спробували використовувати банківські консорціуми. Так, Перший український міжнародний банк спільно з банком «Юнекс» надали заводу «Океан» кредити для добудови судна, і, як стверджували в Мінпромполітики, обидва лише виграли від цього.

Фактично цей досвід став відправною точкою формування ядра банків, готових і здатних обслуговувати збройовий бізнес. Серед засновників створеного восени 1999 р. концерну «Бронетехніка України» фігурували і банки, так чи інакше зав’язані на танковому виробництві. Такі як Український промислово-інвестиційний банк і КБ «Кредитно-фінансова спілка «Експобанк». Щоправда, як стверджують деякі члени концерну, через сукупність об’єктивних і суб’єктивних причин ці банки так і не стали «своїми» для «Бронетехніки» у плані отримання швидкого дешевого ресурсу під його проекти і під проекти кожного окремого підприємства концерну.

Реально вітчизняні комерційні банки почали підтягуватися до «оборонки», коли стало зрозуміло, що добрі гроші можуть приносити не лише енергоресурси, а й виробники зброї чи високотехнологічної продукції подвійного призначення. Проривним у плані прийняття рішень виявився 2003 р. Українські комерційні банки зголосилися виділити 2003 р. близько 450 млн. грн. (понад 86 млн. дол.) національним авіабудівним підприємствам під реалізацію довгострокових проектів. Серед них Промінвестбанк, банк «Аваль» і «ВАБанк», що їх, до речі, у середині 2003 р. гендиректор «Укрспецекспорту» Валерій Шмаров назвав основними комерційними структурами, які активно інвестують кошти в розвиток вітчизняних високотехнологічних галузей промисловості. Один із цих банків уже виділив кредит на суму 240 млн. грн. харківському заводу «ФЕД», що спеціалізується на виробництві агрегатів для російських бойових літаків.

Ще в одному великому міжнародному збройовому проекті братиме участь «ВАБанк» — він кредитуватиме виробництво сторожових кораблів для Узбекистану — на одному з вітчизняних кораблебудівних заводів. «Сторожовиків» подарують Узбекистану Сполучені Штати для посилення можливостей боротьби з наркоділками на Амудар’ї. Відомо, що американська сторона виділить на цей проект близько 10 млн. дол.

Експерти пов’язують наступний етап розвитку оборонно-промислової сфери з приватизацією об’єктів ОПК. І, мабуть, мало хто здивується, якщо серед власників окремих із них виявляться й вітчизняні комерційні банки. З тих, котрі вже активно освоюють цілину «оборонки».

Страховий поліс збройового бізнесу

В основі зв’язку комерційного банку зі збройовим бізнесом визначальним є інтерес самого банку. Для інших же обслуговуючих структур «прохідний бал» у цей клуб рік у рік стає дедалі вищим. Якби якийсь безсторонній дослідник заявив, що список, скажімо, страхових компаній, допущених до збройового бізнесу, давно складений і пройшов усі інстанції, котрі ставлять свої підписи, це не дуже погрішило б проти істини. Збройовий бізнес хоче бути застрахованим, і вибір компаньйона в цій справі для більшості гравців — давно відпрацьований крок.

Якщо наприкінці 90-х на страховому ринку працювало досить багато середніх і малих компаній, то на початку нового століття пул «допущених» страхових компаній став жорсткішим. На думку представників самого збройового бізнесу, таким відносно невеликим компаніям, як «Народна страхова компанія», «Авіоніка», «Бусин» та ще цілому ряду отримати замовлення стає дедалі складніше. Лише «Бусин» у рейтингу страхових компаній за перше півріччя посів 38-й рядок, решта опинилися далеко позаду. Показовий приклад у страховому бізнесі — організація страхових виплат у зв’язку з катастрофою наприкінці
2002 р. в Ірані українського
Ан-140. Тоді виявилося, що СК «Авіоніка», яка страхувала літак, нездатна відреагувати на страховий випадок. І великі гравці одразу скористалися ситуацією: страхові виплати в обсязі 9,5 млн. дол. узяли на себе «Кредо-Класик» (сьомий рядок у рейтингу) і потужний російський страховик «Ингосстрах».

Хоча сьогодні зростає роль і спеціально створених компаній для страхування оборонних підприємств. Таких, як Військово-страхова компанія і «Спецексімстрах». Є й компанії, що працюють з окремими підприємствами інших галузей: із ВАТ «Мотор-Січ» працює «Мотор-гарант», із «Південмашем» — дніпропетровські компанії «Диско» і «Даск».

Але навіть найсильніші вітчизняні страховики визнають необхідність міжнародного перестрахування і передачі частини ризиків переважно російським та кільком закордонним страховим компаніям інших держав. Понад те, позначилися тенденції до об’єднання великих гравців страхового бізнесу. Крім уже згаданого прикладу спільної праці СК «Кредо-Класик» та СК «Ингосстрах», можна згадати недавню заяву голови правління Російського страхового центру (як СК «Кредо-Класик» страхує найвагоміші контракти держкомпанії «Укрспецекспорт», так і ВАТ «Русский страховой центр» є основним страховиком головного російського посередника у збройовому бізнесі — ФГУП «Рособоронэкспорт») Дмитра Ізвекова про намір налагодити взаємовигідний бізнес між страховими компаніями Росії, України та Білорусі з перестрахування експортних поставок військових вантажів. У квітні 2003 р. «Русский страховой центр» і «Кредо-Класик» уклали угоду про співробітництво й кооперацію щодо страхування спільних російсько-українських проектів у збройовому бізнесі. Угода передбачає спільні дії з метою захисту майнових та фінансових інтересів суб’єктів військово-технічного співробітництва обох держав.

Спостерігачі вважають, що ситуація у страховій сфері збройового бізнесу України багато в чому скидатиметься на російську. Йдеться про те, що ФГУП «Рособоронэкспорт» володіє акціями Російського страхового центру. А основний власник «Русского алюминия» Олег Дерипаска — співвласник згаданої процвітаючої страхової компанії «Ингосстрах».

Серед перших ластівок національного походження можна згадати зрощування банківських структур зі страховими компаніями. Якщо, скажімо, промислове підприємство зобов’язане зростанням обсягів виробництва «ВАБанку», то й страхуватиме ризики цього виробництва (або ризики, пов’язані з використанням такої продукції, і в тому числі військового призначення), воно, швидше за все, у страховій компанії «Лідер», що з’явилася недавно. У розвитку якої зацікавлений «ВАБанк», який володіє близько 10% акцій «Лідера».

Можна просто констатувати зміни. Але люди, інформовані у збройових справах, кажуть: рух банків, формування пулу страхових компаній, поява іноземних інвесторів, поява нових гравців на інформаційному ринку насамперед свідчить про одне — український збройовий бізнес розвивається. І досить динамічно.