НАТО — 60: під тягарем прожитих років

Коли НАТО виповнилося 50, альянс переживав стадію оновлення. Прийняття до його складу Польщі, Угорщини та Чехії підтверджувало поширену думку про те, що, як зазначалося в ухваленій Україною 1998 року Державній програмі співробітництва з НАТО, «це найефективніша в Європі структура колективної безпеки». Проблеми альянс мав у відносинах із Росією, але не всередині самої структури. Німеччина відігравала роль європейського локомотива в розвитку відносин НАТО з Росією, проте та ж таки Німеччина була головним європейським архітектором першої хвилі розширення альянсу на Схід. Окрім, мабуть, Слободана Мілошевича, у НАТО не було ворогів тоді й не передбачалося в майбутньому. Проблеми, які могли загрожувати альянсу, а саме міжнаціональні й міжрелігійні конфлікти, розповсюдження особливо небезпечних озброєнь, організована злочинність та неспроможність деяких держав, у цілому мали загальний абстрактний характер і, за великим рахунком, є спільними для всіх країн. Окрім того, на 50-му році свого існування НАТО вело війну на Балканах. Це була важча і більш суперечлива війна, ніж про це воліють говорити сьогодні. Хоча, за прогнозами президента Клінтона, операція мала закінчитися через чотири дні, тривала вона значно довше, однак у цілому її можна вважати досить швидкоплинною.

Сьогодні ж, коли НАТО вже 60, воно перетворилося на роздуту організацію, перевантажену власними проблемами та побоюваннями. Дві наступні хвилі розширення, разом із новими перевагами й вигодами, принесли альянсу й нові розбіжності у поглядах. Протягом восьми років Сполучені Штати були втіленням безглуздої «самовпевненої сили». За той самий період часу Росії вдалося наростити м’язи і стати реальним конкурентом НАТО не лише де-факто, а й де-юре. На пострадянському просторі місце концепції «спільної безпеки» посіла жорстка «реальна політика», а то й пряма конфронтація. Події 11 вересня 2001 року витіснили НАТО з Європи на міжнародну арену, де воно ризикує втратити свої колишні роль та значення. Сьогодні альянс веде війну в Афганістані. Ця війна, що триває вже сім років і може тривати ще стільки ж, за випадковим збігом обставин, зайняла центральне місце на черзі дня Північноатлантичного договору, і саме результат цієї війни буде визначальним для його майбутнього.

Однак говорити про смерть НАТО було б передчасно. Події в Грузії торік улітку, а також чергова енергетична криза цієї зими знову нагадали всім його членам про те, що безпека починається з Європи. Ці події викликали серйозні розбіжності в питанні узгодженої позиції стосовно Росії, причому суперечка спалахнула не тільки між окремими членами альянсу, а й усередині деяких країн, передусім Німеччини. Відразу по закінченні епохи холодної війни НАТО було організацією, що в основному орієнтувалася на виконання завдань, викладених у 4-й статті Вашингтонського договору. Сьогодні ж, із появою нових проблем, знову зріс інтерес до положень 5-ї статті та питань їх адаптації до умов і загроз, які не стояли на порядку денному тоді, коли ухвалювався договір про утворення Північноатлантичного альянсу. Рішучі дії нової американської адміністрації з реанімації та оновлення принципу «багатосторонності» у відносинах мають усі шанси наповнити слова «Захід» і «НАТО» більш вагомим новим змістом. Умираюча організація проблем не обговорює. Вона просто перестає з ними боротися і від них же гине.

На сьогодні важко сказати, чи призведуть наявні розбіжності до нової політики, яка допоможе НАТО відновити втрачений вплив, чи це будуть півзаходи, здатні лише відстрочити його занепад. Що стосується України, то й для неї ситуація занадто невизначена, щоб говорити про якісь конкретні перспективи. І, знову ж таки, вкотре дуже багато залежатиме від того, що Україна робитиме чи не робитиме для свого власного блага.

Мовою дипломатії

В Україні і Грузії, як і в більшості нових членів НАТО, надзвичайно стурбовані тим, що Захід в ім’я «стабільності» пожертвує ними й піде на укладання «великої угоди» з Росією. Ці побоювання ще більше посилилися після російсько-грузинської війни, коли, фактично, було припинено процес надання деяким країнам плану дій з підготовки до вступу в альянс. Тоді ж президент Медведєв отримав щонайтепліший прийом у Берліні та французькому Евіані, де він представив свою нову концепцію архітектури європейської безпеки, а віце-президент США Джо Байден заявив під час Мюнхенського саміту країн «великої двадцятки», що США хочуть «натиснути на кнопку перезавантаження» своїх відносин із Росією. Доповідь Комісії з питань політики США стосовно Росії, вихід якої був приурочений до вступу на посаду президента Обами і яка (це слід особливо підкреслити) була підготовлена людьми, котрі не входять до складу нової американської адміністрації, не дає занадто багато приводів для оптимізму тим, хто вважає такі побоювання цілком обґрунтованими.

Тому, беручи до уваги ці обставини, два недавно прийняті рішення, які самі по собі цілком логічні й пояснимі, можна вважати, радше, мимовільними сигналами, ніж погано продуманими кроками. По-перше, це рішення НАТО не запрошувати на свій ювілейний саміт із нагоди 60-річчя керівників країн-партнерів і пов’язане з цим рішення провести засідання Комісії Україна—НАТО на один місяць раніше від запланованого терміну. Хоч би чим було продиктоване таке рішення, зрозуміти його дуже важко, особливо беручи до уваги масштаби торішнього саміту в Бухаресті. Хотів того альянс чи ні, але святкування такого серйозного ювілею у «вузькому сімейному колі» має досить символічний вигляд. По-друге, це те, що президент Обама за якихось неповних три місяці двічі зустрінеться зі своїм російським колегою Дмитром Медведєвим. Перша зустріч уже відбулася під час недавнього саміту «великої двадцятки», а наступна пройде в Москві у липні цього року. Тобто Обама вирішив спочатку зустрітися саме з Медведєвим, а не з Ющенком чи Саакашвілі або приїхати з візитом в Україну чи Грузію. І не відомо ще, коли такі зустрічі можуть відбутися, і чи відбудуться вони взагалі. Причини таких кроків Обами лежать на поверхні. Адже ніхто не зрозумів би його рішення проігнорувати Медведєва на Мюнхенському саміті. Це було б просто непристойно (так, коли б людині відчинили двері, щоб відразу в неї перед носом їх зачинити). До того ж рішення про проведення зустрічей із президентами України і Грузії могло б не послабити, а, навпаки, тільки поглибити політичну кризу в цих країнах. Але якби Обама дотримувався сміливішого курсу, він міг би піти на цей ризик і таким чином продемонструвати, що для США важливі саме ці дві країни, а не їхні лідери.

Та хоч би які були мимовільні сигнали цих рішень, слід докладніше зупинитися на тих сигналах, значення яких альянс і країни «великої двадцятки» мають намір донести до решти світу. Йдеться про зміст Підсумкової декларації саміту НАТО і спільної заяви президентів Обами та Медведєва. Вона свідчить про рішучість дотримуватися своїх принципів та пріоритетів, причому значно більшою мірою, ніж ті побоювання і страхи, про які йшлося вище.

Нова архітектура безпеки? Цілком очевидно, що запропонована Росією нова архітектура безпеки абсолютно непрозора і не має чітких обрисів. При цьо­му її фундаментальні положення пропрацьовано досить чітко. Вони передбачають створення певної «нової» все­осяжної структури, яка так чи інакше містила б у собі всі вже наявні структури, але при цьому не поглинала б їх повністю. Така архітектура має базуватися на «окремих національних державах», а не на блоках (Євросоюз і НАТО – не виняток). Крім того, російське керівництво пропонує перевести тон дискусій у площину досягнення політичної та військової безпеки за рахунок деяких гуманітарних свобод і цінностей. Вони, як вважає Володимир Путін, перетворили ОБСЄ на «вульгарний інструмент втручання у справи інших держав». Однак альянс навіть не став обговорювати цих пропозицій, а просто з ходу їх відкинув: «Ми підкреслюємо, що наявні структури, побудовані на спільних цінностях, тобто НАТО, ЄС, ОБСЄ і Рада Європи, продовжують забезпечувати державам усі можливості для повноцінної участі в євроатлантичній безпеці...» (пункт 7 Підсумкової декларації саміту НАТО).

У такому ж або майже такому рішучому тоні звучить і спільна заява Обами та Медведєва.

Нові поступки? До тексту Підсумкової декларації, як і слід було очікувати, ввійшов пункт про «особливу важливість Росії як сусідки та партнера альянсу». Водночас, якщо провести паралелі з документами попередніх самітів, гострота формулювань у цій декларації певною мірою згладжена, а в змісті багатьох із них не простежується конкретика:

— наші відносини з Росією залежать від довіри та виконання взятих зобов’язань. З часу останнього саміту діалогу та співробітництву з Росією заважали глибокі розбіжності з ряду питань (пункт 33). У декларації визнається необхідність виведення російських військових підрозділів із території Грузії й засуджується визнання незалежності Південної Осетії та Абхазії (пункт 34);

— жодних поступок не робиться з питань Договору про обмеження звичайних збройних сил у Європі. Конструктивні і далекосяжні пропозиції НАТО стосуються всіх питань, які викликають занепокоєння Росії (пункт 57). Після газової кризи в січні 2009 року активізуються дискусії з питань гарантування енергетичної безпеки (пункт 59). Після пред’явлення Росією претензій на морські ресурси Арктики на чергу дня виходить питання «Крайньої Півночі» (пункт 60) і активізується діяльність із гарантування кібернетичної безпеки (пункт 49).

Ні – дальшому розширенню НАТО? Як випливає з тексту Підсумкової декларації, НАТО має намір і далі рішуче сповідувати принципи розширення альянсу, а якщо розширення неминуче, воно так само рішуче відстоюватиме і принципи, які мають визначати цей процес. Але ці ж принципи залишають місце і для певних недомовленості та невизначеності. Так, у пункті 21 підтверджується відданість положенням статті 10 Північноатлантичного договору, в якій ідеться про те, що «двері альянсу відчинені для всіх демократичних країн Європи, які поділяють спільні з альянсом цінності, які прагнуть і здатні взяти на себе зобов’язання членів НАТО, і включення яких до складу альянсу сприятиме зміцненню спільної безпеки та стабільності». А якого висновку мало дійти НАТО, якщо войовнича позиція Росії щодо можливого приєднання до альянсу України загрожує «спільній безпеці та стабільності»? Тому, як ми тепер уже знаємо, будуть гарячі дискусії і буде боротьба.

Але сьогодні немає потреби ні в тому, ні в іншому, оскільки головні перешкоди на шляху України до НАТО створює для себе вона сама.

Ні кроку назад, ні кроку вперед

У будь-якому протистоянні, якщо є можливість відступу, одна зі сторін, як правило, воліє відступити. Але якщо Україна воює сама з собою і сама себе калічить, це не може не викликати в її західних партнерів нічого, окрім роздратування й нездатності їй допомогти, що історія неодноразово підтверджувала. 2006 року НАТО вже було готове надати Україні План дій із підготовки до вступу в альянс, але нагоду втратили через нерішучість президента Ющенка і зраду Олександра Мороза. Проте сьогодні ситуація зовсім інша. Альянс веде війну, тактики якої він не міг навчитися ні в епоху холодної війни, ні по її закінченні. Після восьми років трансатлантичних розбіжностей у поглядах з’явилася реальна надія на відродження євроатлантизму і відновлення злагоди. Коли плоди перемоги Росії у війні з Грузією почали гірчити й коли всім стало ціл­ком очевидно, що її перемога у газовій війні з Україною була пірровою, – з’являється надія, що Росію цілком можна стримувати й ніяк її не провокуючи. Сьогодні головне завдання НАТО – консолідація і відновлення єдності та колишньої потуги. Якщо альянс хоче досягти цієї мети, він не може дозволити собі відступити, і водночас не наважується зробити крок уперед.

На цьому тлі деякі найвідданіші друзі України дійшли неймовірного висновку: що нездатність України йти вперед, наблизитися до стандартів НАТО і подати гідну розгляду заявку на вступ виявилась у цей момент зручною для альянсу. (Фрагмент перекладу відкориговано.*) Обамі, як головному прибічнику пошуку компромісів і злагоди, нині немає потреби заходити в гострі дискусії зі своїми союзниками, бо немає самого предмета суперечки. Йому немає потреби нацьковувати одна на одну Росію й Ук­раїну чи, навпаки, намагатися їх прими­рити, бо сьогодні немає гострої потреби ні в тому, ні в іншому. Але Обамі потрібен час, а Північноатлантичному договору потрібен перепочинок. Тому, хоч як це дивно, але в цей зручний момент позитив­ну роль можуть відіграти слабкості Ук­раїни і сумніви Росії, посилені впливом на ситуацію світової фінансової кризи.

Однак цей момент потрібно використати з максимальною користю, бо, як свідчить історія, такі паузи зазвичай тривають недовго. НАТО необхідно підготувати шлях, яким піде новий український президент. А для цього якнайкраще згодиться рамковий план, викладений в останній доповіді Центру ім. Разумкова з питань партнерства України і НАТО. Євросоюз повинен стратегічно підходити до питання своїх відносин із Україною, як і до питань власної безпеки. Як випливає з недавно укладеної між Україною та ЄС рамкової угоди з модернізації української газотранспортної системи, ЄС нарешті почав це робити. Діючи в тому ж напрямі й максимально використовуючи переваги моменту, Захід стане мудрішим, сильнішим і, коли настане час, зможе розширити свої лави за рахунок приєднання нових країн.

* Редакція приносить вибачення своєму постійному авторові Джеймсу Шерру за публікацію некоректного перекладу фрагменту його статті, яка сталася з технічних причин. В інтернет-версію публікації внесено відповідні правки.