Нас мільйони чи тьма-тьмуща?

Важко знайти інформацію, більш уживану й більш затребувану в управлінні (країною, регіоном чи поселенням), ніж інформація про населення, про його вік та освіту, про наявну й перспективну робочу силу, про мобілізаційний контингент (див. нижче), про попит на будь-які товари та послуги, про споживачів публічних послуг і державної соціальної підтримки, про чисельність і склад виборців, про розміщення їх по території країни.

Дані про населення вкрай потрібні для аналізу поточної ситуації в економіці, політиці, суспільстві загалом для ухвалення більшості управлінських рішень, оцінювання їх ефективності, для формування прогнозу та оцінок подальших змін. Та ж таки пенсійна реформа, про яку так багато говорять в українському суспільстві, в усіх її варіантах спирається на прогнози чисельності населення, співвідношення контингентів пенсіонерів і платників внесків на пенсійне страхування, середньої очікуваної тривалості трудового життя і життя при досягненні пенсійного віку.

Крім загальних характеристик чисельності населення, потрібні відомості про його розподіл за віком, статтю, освітою, набутими і вживаними (?) професіями, сферами діяльності тощо. Визначення результатів економічного розвитку можливе тільки за умови оперування даними про випуск товарів (послуг) та чисельність зайнятих у їх виробництві. Для оцінювання рівня та якості життя населення потрібні відомості про житло, про доступність життєво необхідної інфраструктури, Інтернету, мобільного зв'язку тощо. Розрахунки тривалості життя і рівня народжуваності, рівня освіченості неможливі без точної інформації про вік і стать всіх, хто проживає в країні.

Не можна обійтись і без деталізації даних за територіями. Так, визначення бюджетних субвенцій має спиратися на відомості (про дітей шкільного і дошкільного віку, про осіб з інвалідністю, про пенсіонерів тощо) за окремими територіальними одиницями. Списки виборців потребують надійної інформації про розподіл осіб у віці 18 років і старших по території країни. Наявність (або відсутність) цих даних відіграє чи не ключову роль у махінаціях під час підрахунку голосів.

Загалом відсутність надійної і повної інформації про населення відкриває широкій простір для маніпулювання суспільною думкою, для різноманітних політичних спекуляцій, зокрема щодо етнічного складу і рідної мови (мови спілкування), регіональних відмінностей у ментальності та системі цінностей, електоральних контингентів і результатів виборів.

Традиційно виникає бажання використати результати останнього перепису населення, постійно коригуючи їх відповідно до результатів поточного обліку. Власне, саме так і працюють органи статистики ось уже 16 років. Але не випадково ООН рекомендує проводити перепис населення раз на десять років. Деякі розвинені країни проводять його раз на п'ять років, а Франція і почасти США взагалі перейшли до своєрідного безперервного перепису.

Головні причини некоректності використання матеріалів перепису упродовж тривалого періоду так чи інакше пов'язані з неможливістю отримати достовірні дані про міграційні (внутрішні й зовнішні) переміщення. Слід зазначити, що, по-перше, проблема якості обліку міграцій існує практично в усіх країнах; по-друге, інтеграція України до світової спільноти, розширення можливостей навчання та працевлаштування за кордоном практично неминуче збільшуватимуть масштаби міграційного обміну. Масштабну внутрішню міграцію (за оцінками, 1,5–1,6 млн осіб), перерозподіл населення між регіонами країни та значний відплив частини жителів за межі України спричинили воєнні дії на Сході країни й анексія Криму. Упродовж усіх років, що минули від часу проведення перепису, спостерігається масштабна трудова і навчальна міграція до країн ближнього й далекого зарубіжжя, яка частково перетворюється на постійну (тобто призводить до зміни країни проживання) - спочатку йшлося про практично рівні за обсягами потоки до Російської Федерації і країн Європи, причому міграційний обмін з РФ мав класичний циркулярний характер (українці, певний час попрацювавши в Росії, потім поверталися в Україну), а особи, які тимчасово виїжджали до європейських країн, здебільшого намагалися там залишитися (і вивезти сім'ю), перетворюючи тимчасову міграцію на стаціонарну. Важливо, що глобалізація світу неминуче спричинятиме зростання обсягів міграційних переміщень, збільшення частоти участі окремих осіб у міграціях та розширення міграційного простору. Якщо, скажімо, 20 років назад пересічний учасник міграційних процесів упродовж всього життя їздив за кордон 2-3 рази, переважно до сусідніх країн, а загалом виїжджали за межі своєї країни 5-7% населення, то вже зараз всі ці показники істотно збільшились – і виїжджають більше людей, і їздять значно частіше, і не обмежуються тільки Росією та Польщею.

В останні роки до проблем з обліком міграційних переміщень додалися труднощі з обліком природного руху, значною мірою пов'язані з технологічною непідготовленістю до зміни порядку реєстрації, тобто з передачею функцій реєстрації від органів юстиції територіальним громадам.

Спроба компенсувати відсутність інформації перепису створенням Єдиного державного демографічного реєстру виявилася невдалою через те, що останній перетворився на реєстр документів, що посвідчують особу, підтверджують громадянство України чи спеціальний статус особи.

На жаль, приречені на невдачу і спроби заповнити наявний вакуум вибірковими обстеженнями, оскільки принципово неможливо забезпечити репрезентативність вибірки за відсутності надійної інформації про генеральну сукупність. Тому різноманітні опитування викликають багато запитань, особливо при намаганні поширити їх результати на все населення, при спробах визначити територіальні відмінності суспільної думки.

Формування якісної інформації про населення, яка відповідатиме сучасним вимогам та критеріям і спиратиметься на модерну методологію, дасть змогу владі ухвалювати обґрунтовані рішення, сприятиме їхній прозорості, що своєю чергою сприятиме належному контролю з боку громадськості. Отже, в цьому зацікавлена не тільки і не стільки влада, скільки саме українське суспільство, якщо воно, звісно, прагне справжньої демократії.

У сучасному світі використовуються два основні джерела інформації про населення: адміністративна статистика (поточний облік), яка акумулюється у відповідних регістрах, і систематичні переписи. За відсутності надійного поточного обліку населення, головним джерелом залишається перепис.

Традиційний перепис належить до найбільш складних і масштабних заходів, що його повинна і може здійснювати держава у мирний час. Він потребує картографування всієї країни, залучення та підготовки величезної кількості інтерв'юерів-реєстраторів, проведення широкої суспільно-інформаційної кампанії, охоплення всіх домогосподарств, збирання інформації по окремих особах, опрацювання величезної кількості заповнених переписних листів, аналізу і публікації отриманих даних. У більшості випадків традиційний перепис - це можливість мирної мобілізації та об'єднання всього суспільства, а його успішне проведення стає предметом національної гордості. Варто зазначити, що для багатьох людей перепис може стати чи не єдиним випадком прямого звернення до них держави.

Важливість інформації про населення для управління людство зрозуміло ще в далеку давнину: перші згадки про обліки населення, наприклад, у Єгипті відносяться до 2800–2250 рр., у Месопотамії та Китаї - до 2240 р. до н.е.

Обліки населення за місцем народження в Римській імперії (т. зв. цензи) регулярно проводилися від V ст. до Р.Х.. Згадаймо відому Сім'ю теслі Йосипа та його дружини Марії, які першого року до н.е. йшли до Віфлеєма саме для реєстрації. Взагалі римські цензи є прообразом сучасних переписів як щодо організації, так і щодо характеру інформації, яку збирали. Для керівництва проведенням цензів спеціально обирали цензорів. Цензори оприлюднювали правила проведення конкретних цензів. Кожний римський громадянин, який підлягав обліку, мав під клятвою повідомити своє ім'я, вік, імена та вік членів сім'ї, надати відомості про своє майно та його вартість. Ухилення від цензу тяжко каралося.

Цензи мали потрійне значення: фіскальне, військове та політичне (кількість осіб із правом голосу в народному зібранні). Списки всіх римських громадян із розподілом за майновим станом складалися кожні 5 років, а для їх затвердження всі громадяни у визначений день збиралися на Марсовому полі.

Не обходилася без обліку населення й Київська Русь. Проте перші обліки, що надавали інформацію про одиниці оподаткування, проводилися під час татаро-монгольської навали: так, 1245 року проведено обліки населення Києва, Київського та Чернігівського князівств. А "першим числом" земель Київської Русі вважаються обчислення, проведені в 1255–1259 рр.

Обліки населення стають переписами, тобто набувають регулярної періодичності й охоплюють усе населення, тільки на зламі ХVIІІ–ХІХ ст. США (1790 р.), Швеція і Фінляндія (1800 р.), Велика Британія, Данія, Норвегія, Франція (1801 р.). Першою статтею Конституції США (1787 р.) для визначення кількості представників окремих штатів у конгресі і розподілу між ними суми прямих податків передбачено організацію цензів населення кожні 10 років.

Населення сучасної України почали переписувати (в сучасному розумінні) у ХІХ ст. відповідно до проведення переписів в імперіях, до складу яких входили українські землі. Так, перший загальний перепис населення в Австрійській імперії проведено 1818 року. Він, зокрема, охоплював територію сучасних Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської (за незначним винятком), Тернопільської (за винятком колишнього Кременецького повіту), Чернівецької (за винятком колишнього Хотинського повіту) областей. Перший перепис населення Росії, який охопив жителів решти території сучасної України, відбувся тільки 1897 року. У подальшому - за часів СРСР - переписи проведено 1920 року (за винятком територій Волинської, Запорізької та Подільської губерній, окремих повітів Кременчуцької та Полтавської губерній, де точилися бої), 1923-го (міське населення), 1926-го,
1937-го, 1939-го, 1959-го, 1970-го, 1979-го та 1989 року.

Найдраматичнішим став перепис 1937 року. Йосип Сталін назвав його "шкідницьким" і наказав утаємничити отримані результати. Перепис наочно продемонстрував неймовірні втрати через Голодомор 1932–1934 рр., масову депортацію українців до Сибіру та репресії 1937–1938 рр. Організаторів і багатьох рядових учасників перепису розстріляли або відправили до таборів, демографічні дослідження фактично було заборонено на довгі 60 років, перший у Європі Інститут демографії, розташований у Києві, - закрито. Позаплановий перепис 1939 р. дав "правильні" результати, проте повністю вони так і не були оприлюднені.

Перший - і поки що єдиний - перепис населення незалежної України проведено 2001 року.

За стандартами ООН, переписи мають проводитися один раз на 10 років. Пов'язано це зі складністю поточного обліку міграцій і тим, що через накопичення помилок є потреба періодично уточнювати чисельність і склад населення. Зазвичай т. зв. раунди приурочені до року, що закінчується на 0 (або ±1), - для можливості акумулювання, агрегування та порівняння даних по різних країнах. Україна виявилась єдиною європейською країною, яка не провела перепису в раунді 2010 р. (також у регіоні ЄЕК ООН перепису не проведено в Узбекистані). Офіційним мотивом відмови від проведення чергового перепису, дату проведення якого кілька разів переносили, був брак коштів. Після окупації Криму і частини території Донбасу виникла політична колізія: Україна не може провести перепис населення на тимчасово непідконтрольних територіях і водночас не може відмовитися від його проведення, оскільки вважає ці землі своєю невід'ємною частиною. Але ж це не означає можливості відмовитися від проведення перепису ще й у раунді 2020 року. До того ж Україна - не перша країна, змушена проводити перепис під час збройного конфлікту. Накопичений у світі досвід варто використати.

Усі закиди владі про її побоювання проводити перепис через те, що він може зафіксувати значно меншу чисельність українців, ніж це випливає з даних поточного обліку, видаються безпідставними: адже саме зараз зменшення чисельності населення можна пояснити подіями в Донбасі й Криму, а надалі - у разі значних розбіжностей даних перепису і поточного обліку - це буде неможливо, і владі доведеться брати відповідальність уже тільки на себе, визнавати й пояснювати свої власні прорахунки.

Наразі ухвалено постанову Кабінету Міністрів щодо проведення перепису 2020 року. Будемо сподіватися, що принаймні на цей раз уряд виконає свої зобов'язання, забезпечивши і належне фінансування, і організацію процесу. До речі, останнє передбачає проведення т. зв. пробного перепису 2018 р. - пробний перепис потрібен передусім для уточнення питань переписного листа.

Але, говорячи про проведення сучасного перепису, слід зазначити, що його спосіб істотно відрізняється від поширеного в минулому опитування по домівках і занесення відповідей у паперовий переписний лист з подальшим акумулюванням на рівні поселення, території, країни.

Загалом інновації у проведенні переписів, оброблення та оприлюднення їх даних, зводяться до таких:

- методологічні інновації (передусім пов'язані з організацією регістрів);

- інновації у збиранні даних (самореєстрація, Інтернет, мобільні електронні пристрої, адміністративні дані/регістри);

- інновації у сфері опрацювання даних (сканування, інтелектуальне розпізнавання символів, автоматичне кодування);

- картографічні інновації (географічні інформаційні системи, GPS);

- інновації у сфері оприлюднення даних (Інтернет).

Ще в 1970-х рр. розпочався перехід від "традиційного" перепису до перепису "на базі регістру", тобто з використанням (вужчим або ширшим) даних адміністративної статистики про населення. Вперше повністю перепис на базі демографічного регістру проведено 1981 року в Данії, 1991-го - у Фінляндії. В раунді 2020 р. вже 15 країн збираються проводити переписи на базі демографічного регістру.

Мотиви такого переходу різні:

- подолання організаційних та/або фінансових проблем за рахунок використання вже наявної інформації в регістрах або інших джерелах даних про населення;

- несприйняття суспільством традиційного перепису як такого, що потребує багато часу для спілкування з інтерв'юером;

- бажання отримувати демографічні дані частіше, ніж раз на 10 років, зокрема й постійно;

- потреба оперативнішого опрацювання результатів перепису.

Але в більшості випадків двигуном змін є комбінація зазначених мотивів.

Така практика забезпечує значну економію коштів - і це головна перевага: немає потреби у великому контингенті інтерв'юерів-реєстраторів, витрачатися на саме проведення опитування, на опрацювання його результатів.

Є ще одна деталь, про яку не надто люблять згадувати - всі відповіді на запитання переписного листа населення дає без відповідних документів. У результаті - і я це пам'ятаю з лекцій з демографії - у колишньому СРСР чисельність заміжніх жінок на 4 млн. перевищувала чисельність одружених чоловіків. Пояснення просте - чоловік у т. зв. незареєстрованому шлюбі не вважає себе одруженим, а жінка вважає. Або інший приклад, уже по Києву: у Печерському районі частка осіб з вищою освітою була дуже високою, причому, за відчуттям інтерв'юерів, жінки старшого віку, які зазначали свою вищу освіту, були зовсім на таких не схожі. Ці приклади можна брати або не брати до уваги, але оперування інформацією про вік, освіту, місце народження, отриманою на підставі документів регістрів, видається доцільним. Безумовно, якщо йдеться про рідну мову, етнічну належність, сімейний стан, самовизначення є значно важливішою за будь-які документи.

Наразі кожна країна обирає власний метод проведення перепису: з 55 країн регіону ЄЕК ООН у раунді 2010 р. 31 провела переписи традиційним методом, 8 спиралися виключно на регістри, 14 - на комбінацію даних з регістрів та обстежень. Але з огляду на динаміку (в раунді 2000 р. традиційним методом проводили перепис 80% країн регіону ЄЕК, а в раунді 2010-го тільки 56%) слід визнати доволі промовисту тенденцію залучення до інформаційного поля даних регістрів. Якщо Естонія, Ізраїль, Литва, Польща, Туреччина перейшли від традиційного проведення перепису в раунді 2000 р. до комбінованого (з використанням даних регістрів та прямого інтерв'ю) в раунді 2010-го, то Австрія зробила рішучий крок до прямого переходу від традиційного перепису до перепису на базі регістрів. Слід наголосити, що регістри, які існують у значній частині розвинутих країн, ще не забезпечують належної інформації через неповне охоплення населення або відсутність частини інформації, яку можна отримати з перепису. Саме тому дані регістрів часто використовуються в комбінації з традиційним методом проведення перепису. В рамках раунду 2010 р. переписи на основі регістрів проведено переважно в країнах Північної та Центральної Європи, тоді як традиційний метод проведення перепису все ще домінує у східній Європі, країнах СНД та англомовних країнах.

Використання інформації з регістрів дає змогу істотно зменшити витрати власне на проведення перепису. Так, медіанні витрати в розрахунку на душу населення при проведенні перепису на базі регістрів в десятки разів менші порівняно з традиційним способом, а подорожчання власне інтерв'ювання (це понад 50% загальних витрат) зумовило істотне збільшення витрат саме там, де перепис проводиться виключно традиційним способом.

Нині регістри є невід'ємним складником сучасної інформаційної системи будь-якого суспільства, і їхні дані широко використовуються в будь-яких опитуваннях населення, зокрема і в переписах. З 19 країн, які провели перепис населення в раунді 2010 р. з використанням регістрів (виключно або в комбінації з традиційними інтерв'ю), на додачу до регістру населення (на нього орієнтувалися всі 19 країн)
11 використовували дані т. зв. адресного регістру, 16 - регістру будівель (житлового регістру), 13 - регістру зайнятих (безробітних), 14 - регістру соціального страхування, 11 - податкового регістру, 12 - регістру комерційних підприємств тощо. Ці регістри є базовими. На додачу до них у більшості країн використовуються й т. зв. спеціалізовані регістри, які створюються окремими структурами переважно для власних потреб в інформації: регістри хворих на окремі захворювання, регістри школярів, студентів, регістри злочинців тощо. Слід наголосити, що регістри як адміністративне джерело даних, зокрема про населення, мають і своє непересічне значення - поза зв'язком із переписами. Можливості інтеграції даних різних регістрів пов'язані передусім з використанням низки визначених ключів (ідентифікаційних номерів, кодів ЄДРПО, адрес тощо).

Регістри (в Україні частіше використовується термін "реєстри") формуються за даними адміністративної статистики; у контексті демографічних регістрів йдеться про фіксування соціально-демографічних параметрів життєвого шляху кожної людини (народження, здобуття освіти, шлюб, народження дітей тощо аж до смерті), одиницею обліку найчастіше є ідентифікаційний код - в Україні він присвоюється людині тільки у зв'язку зі сплатою податків, тобто з початком трудової діяльності, а в більшості країн - з реєстрацією народження. Інформація зазвичай збирається з різних джерел і не акумулюється в одному регістрі, але все одно визначається один, що виступає в ролі базового. Видається, що в сучасній Україні таким базовим реєстром може бути Державний реєстр загальнообов'язкового державного соціального страхування, який веде Пенсійний фонд України. Перевагами зазначеного реєстру є те, що вже на сьогодні він акумулює дані про всіх, хто отримував соціальну допомогу і/або сплачував внески на загальнообов'язкове соціальне страхування та податки з доходів фізичних осіб. Загалом реєстр містить інформацію про 40 млн. жителів України, яку можна згрупувати за територією, місцем роботи, віком, статтю, розміром легальних заробітків, за зайнятістю тощо. Додаткове залучення даних про освіту та професію практично забезпечує мінімально необхідний обсяг відомостей для аналізу, прогнозу та управління.

Друга новація пов'язана з широким використанням мобільних електронних пристроїв. Якщо в рамках раунду 2000 р. тільки дві країни використовували таке обладнання, то в рамках 2010 р. ним скористалися вже 10 країн регіону ЄЕК ООН. До речі, у більшості випадків виникала проблема короткого часу роботи, на який вистачає заряду акумулятора. Хоча, наприклад, Польща і США з цією проблемою впоралися.

У поєднанні із застосуванням GPS-навігаторів такий підхід практично унеможливлює фальсифікацію даних інтерв'юерами, зокрема через заповнення ними переписних листів без відвідування домівок (за даними ЖЕКів або сільрад). За наявності відповідного програмного контролю можна істотно зменшити ймовірність помилок, пов'язаних з некоректними відповідями або недостатньою підготовкою інтерв'юера, на етапі первинного збирання даних. Внутрішній контроль вірогідності забезпечує більш точне введення даних, оскільки перевірки в режимі реального часу дають змогу усувати помилки та невідповідності (суперечності) безпосередньо у процесі проведення опитування. Представлення варіантів відповідей у формі попередньо закодованих і випадаючих списків, безперечно, скорочує час опитування і забезпечує введення точніших відповідей.

Безумовним позитивом є також спрощення (і відповідне здешевлення) переведення первинних даних на електронні носії інформації. Зокрема, практично унеможливлюються помилки, що неминуче виникають під час введення, кодування і передавання даних з паперових на електронні носії. Власне, йдеться про багаторазове прискорення й автоматизацію процесу агрегування даних.

Окремо підкреслимо й позитивні наслідки для екології - економлячи папір, зберігаємо ліси.

Та попри чимало переваг мобільних електронних пристроїв, ця інновація не убезпечена від низки ризиків. Першим і найбільш очевидним є високі витрати на закупівлю обладнання. Хоча в кінцевому підсумку воно є дешевшим порівняно з первинним формуванням даних на паперових носіях, а самі електронні пристрої використовуватимуться й надалі (наприклад, у процесі проведення вибіркових обстежень Держстатом), миттєві витрати все одно високі. Не можна не зважати й на ризик елементарних крадіжок або псування недешевих пристроїв. Є також проблема підготовки інтерв'юерів: одне діло - заповнення хоча й складного, але звичного паперового переписного листа, і зовсім інше - оперування електронним пристроєм. Інтерв'юери мають бути компетентними у використанні обладнання, що не завжди просто забезпечити, особливо при орієнтації на залучення до проведення перепису безробітних клієнтів центрів зайнятості.

Третя новація передбачає широке використання (на добровільних або навіть обов'язкових засадах) самореєстрації. Ідеться про самостійне заповнення переписних листів, що доставляються до домогосподарств поштою або інтерв'юерами. Такий підхід досить поширений (від 16% в Угорщині до 99 у Франції і 100 в Ірландії та Люксембурзі). Інший метод online реєстрація - з допомогою Інтернету. Загалом світове павутиння досить широко використовується не тільки для збирання інформації, а й для подальшого оприлюднення результатів і зазвичай дає значну економію коштів, часу та паперу. Так, Канада збирає 55% інформації за своїм переписом через відповіді, отримані в режимі online, Португалія - 50%, Естонія - 67, Болгарія - 41.

Використання методу самореєстрації не тільки значно здешевлює проведення перепису, а й забезпечує автоматичне розв'язання проблеми доступу інтерв'юерів до помешкань та їхньої безпеки, чим в умовах сучасної України не варто нехтувати.

Але водночас самореєстрація, особливо в режимі online, створює й відповідні загрози, головним чином пов'язані з ризиками неналежного забезпечення конфіденційності. Проте, поширення online-реєстрації при проведенні переписів дало змогу нагромадити великий досвід забезпечення конфіденційності та захисту даних, зібраних через Інтернет: унікальні коди доступу, додаткове використання персональних ідентифікаційних номерів, які дають змогу заповнювати переписний лист за кілька сеансів, використання фізично відокремленої обчислювальної інфраструктури тощо.

Не варто ігнорувати й ризик неготовності широких верств населення до самореєстрації. Чого гріха таїти, коректне заповнення переписного листа потребує попередньої підготовки, і завжди є ризик, що людина, яка взялася його заповнювати, після 2-3-х невдалих спроб просто покине цю ідею. Отже, орієнтація на широке застосування методу самореєстрації при проведенні перепису не гарантує ширшого (кращого) охоплення населення.

Хай там як, але навіть ті країни, які послуговуються традиційним способом проведення перепису і не використовують (з різних причин) даних регістрів, доволі широко застосовують методи самореєстрації (з 30 країн, які провели перепис традиційним методом, 19 орієнтувалися на опитування інтерв'юерами, з них 10 - колишні республіки СРСР).

Практично не викликає сумнівів подальше розширення масштабів використання Інтернету впродовж переходу до чергового раунду проведення переписів. Принаймні 33 країни регіону ЄЕК ООН (вдвічі більше, ніж у раунді 2010 р.) збираються застосовувати Інтернет у раунді 2020 року.

Оцінюючи перспективи проведення перепису населення в Україні в раунді 2020 р., слід сказати, по-перше, про неможливість - і політичну, й економічну - відмови від цього акту; по-друге, про нагальну потребу запровадити регістр населення на базі Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування і використання його даних при проведенні перепису; по-третє, про необхідність широкого застосування електронного обладнання при проведенні інтерв'ю, а також методів самореєстрації.

Нарешті, не можна ігнорувати й т. зв. вig data - гігантських обсягів інформації про поведінку населення, зокрема міграційну. Ця інформація вже вироблена, вона існує в сучасному світі, і питання полягає лише в її ефективному використанні. Big data, принаймні в сучасному розумінні, не є альтернативою даним ані регістрів, ані переписів, але темпи і характер розвитку не залишають сумнівів у тому, що застосування саме цієї інформації відкриває нове майбутнє у прогнозуванні соціально-демографічних і соціально-економічних процесів.

Окремим питанням є інформування населення про перепис. Як показує світова практика, значення цього складника особливо велике в країнах, де акцент робиться на проведенні перепису в традиційний спосіб: без ефективної комунікаційної стратегії, без масштабних рекламних та інформаційних кампаній неможливо забезпечити належну участь населення, згоду на допуск до помешкання інтерв'юерів, самостійне заповнення переписних листів у будь-якій формі. Також завданням цих кампаній є виявлення важкодоступних груп населення та цілеспрямована робота з ними. В Україні такими проблемними групами можуть виявитися окремі національні меншини, передусім роми, незареєстровані зовнішні мігранти (як ті, що приїхали в Україну, так і ті, що працюють або навчаються за її межами), вимушені переселенці з Донбасу й Криму, нарешті особи, які з різних причин змінили місце проживання в межах України і не зареєструвалися.

Така кампанія не має обмежуватись інформуванням населення про факт проведення перепису - вкрай необхідними є попереднє ознайомлення його із запитаннями переписного листа, з правилами й гарантіями безпеки та конфіденційності інформації; інформування про неможливість її використання в будь-яких цілях (контролю сплати податків, отримання соціальної допомоги тощо) і про те, що немає необхідності надавати інтерв'юеру будь-які документи.

У майбутньому співвідношення джерел інформації про населення майже неминуче змінюватиметься - значення переписів зменшуватиметься, головну роль поступово перебиратимуть на себе регістри, зростатиме й значення big data. Аргументів на користь такої гіпотези досить багато, вони пов'язані переважно з новими можливостями адміністративної статистики, зокрема із запровадженням персональних кодів для кожної людини, що дає змогу відслідковувати в режимі online та ідентифікувати всі без винятку зареєстровані демографічні події - народження, шлюб, батьківство, смерть, міграції. Немає принципових перешкод для залучення відомостей про навчання, зайнятість тощо. Таким чином, уперше в історії виникає реальна можливість - і нею вже користуються в тих країнах, де існує система регістрів, - у будь-який час мати т. зв. інформаційний зріз
усієї країни або окремих її територій.

Крім того, створення окремих спеціальних регістрів - адрес, дітей старшого дошкільного віку, дітей шкільного віку тощо - відкриває можливості доповнення за потреби загальних відомостей спеціальними, наприклад щодо поширення захворювання або щодо чисельності та складу дітей, які не відвідують школи, дітей-сиріт тощо. Це дасть змогу забезпечувати на абсолютно новому рівні захист прав дітей, розробляти й реалізовувати державні програми лікування окремих захворювань тощо.

Наявність інформації про детальний територіальний розподіл населення унеможливить шахрайства у процесі виборів.

Безперечно, регістр будується на даних адміністративної статистики, а отже, події, що з різних причин не реєструються, не фіксуватимуться. Є й люди, які відмовляються від присвоєння їм персональних кодів.

Частина даних уточнюватиметься у процесі додаткових обстежень, як суцільних, так і вибіркових; не варто ігнорувати й можливості мікромоделювання та імпутаціі відповідних даних до масивів.

Так чи інакше почнеться й в Україні використання величезних масивів даних, яких не треба спеціально створювати, - вони формуються при користуванні мобільним зв'язком, Інтернетом, банківськими картками тощо.

Загалом ми зможемо скористатися досвідом інших країн у розв'язанні реально існуючих проблем.

Система регістрів не передбачає створення єдиної бази даних - не буде й єдиного державного органу, який би концентрував усю інформацію про людину.

* * *

Підбиваючи підсумки, зазначимо, що для формування необхідної інформаційної бази про населення потрібно розв'язати дві взаємопов'язані проблеми:

- створення сучасних регістрів, передусім регістру демографічних подій;

- обов'язкове проведення перепису населення в раунді 2020 року.

Формування регістрів, звісно, можна розпочати "з чистого аркуша", прагнучи створити ідеальний регістр, але витративши на це чимало часу й грошей. Проте можна орієнтуватися й на вже існуючі в країні регістри та досить добре опрацьовані потоки інформації. Видається недоцільним ігнорувати дані Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування. Його, безперечно, потрібно доповнити, зокрема, шляхом залучення даних про новонароджених, міграції та смерті осіб до початку ними трудової діяльності, даних про освіту, професію тощо. Необхідно також визначити порядок взаємодії між суб'єктами, які реєструють демографічні події, між організаціями, що є користувачами даних регістрів, розробити схему інформаційних потоків між державними органами та органами місцевого самоврядування. Все це цілком можливо владнати в межах повноважень Кабінету Міністрів. Інше питання, що неодмінно виникає в цьому контексті, - це присвоєння ідентифікаційних кодів не з початком трудової діяльності, а з народженням, оскільки саме ідентифікаційний код є фактичною одиницею обліку в такому регістрі і забезпечує принципову можливість зіставлення та акумулювання даних різних регістів про кожного власника унікального коду.

Цікаві перспективи відкриваються у зв'язку з можливостями використання big data, хоча цей напрям і потребує значної теоретичної та практичної роботи.

Але ще раз наголосимо, що створення повноцінного регістру демографічних подій потребує часу й навряд чи його можна буде остаточно завершити до проведення чергового перепису населення. Хоча створювати повноцінні регістри, зокрема регістри населення, необхідно і поза зв'язком із проведенням переписів.

Забезпечення проведення перепису населення в раунді 2020 р. не тільки дасть змогу отримати актуальні демографічні дані щодо всіх поселень та регіонів і значно підвищить надійність поточних розрахунків чисельності населення, - дуже важливим є й дотримання Україною своїх зобов'язань як члена ООН. Проте перепис потребує значної підготовчої роботи не тільки технічного характеру (формування програми, визначення переписних ділянок, підготовка штату інтерв'юерів тощо), не тільки своєчасного виділення необхідного фінансування, а й визначення методу отримання інформації. Зважаючи на недостатню розвиненість у країні регістрів, орієнтуватися доведеться все ж таки на традиційний метод. Але залишаються відкритими питання вибору носіїв для формування первинної інформації інтерв'юерами - будемо заносити відповіді на паперові переписні листи (з подальшим переведенням інформації у цифрову форму) чи відразу на електронні носії. Важливе питання й можливості проведення інтерв'ю по телефону. Така практика не дуже поширена, але вона є. Нарешті, належний рівень освіти більшості населення, принаймні молодшого й середнього віку, розповсюдження в країні Інтернету відкривають широкі можливості для самореєстрації в режимі online. Принаймні досвід, накопичений при обговоренні Майбутнього, якого прагнуть люди, здійснений в 2013 році, довів готовність українців до такого роду масових акцій - Україна отримала спеціальну нагороду ООН за найактивнішу участь населення.

Проведення перепису і налагодження систематичного отримання якісної інформації про населення забезпечить принципові можливості для більш якісного й оперативного оцінювання ситуації, що складається в країні, прогнозування її подальшого розвитку та ухвалення управлінських рішень.