Напролом

«Галатею зватимуть Лоренцією». Безапеляційність, із якою Віктор Янукович оголосив, що місцеві вибори в Україні відбудуться 31 жовтня нинішнього року, мимоволі викликала асоціації з горінським графом Каліостро. Чудово знаючи, що вибір на користь осені продиктований абсолютно утилітарними розрахунками президентського оточення, глава держави усе ж таки вдав, що всього лише підкоряється «вищій волі». Чи то наполегливим рекомендаціям ПАРЄ, у саме існування яких вірять далеко не всі вітчизняні експерти. Чи то імперативам чинної Конституції України, в повазі до якої біло-синіх досі мало хто підозрював.

Та навіть якщо аргументація Януковича неприродна і незграбна, обведеним навколо пальця все одно постає його партнер по коаліції. Хоч би яким майстром політичної інтриги вважали Володимира Литвина, спікер явно не очікував, що союзники навіть не спробують — бодай для пристойності — з ним порадитися. Зрештою, вибори 30 травня спільно скасовували. Альоша Федяшев, виявивши каліостровський обман, викликав «обманщика і лиходія» на дуель. Литвин заглибився в роздуми про «страх авітамінозу» і зажадав негайних консультацій із президентом.

Правда, в те, що консультації допоможуть, не вірять навіть у найближчому оточенні спікера. Біло-синім, що називається, засмакувало. Не дуже панькаються навіть зі своїми. Дійшло до того, що віце-прем’єри у приватних розмовах зізнаються: про деякі рішення, які торкаються їхніх інтересів, довідуються постфактум. А чиновників, буцімто призначених за квотою парламентських союзників, звільняють із легкістю, нечуваною навіть у часи «антикризової коаліції».

Втім, в оточенні Азарова ще місяць тому говорили, що комуністи і литвинівці потрібні регіоналам тільки для того, аби затвердити уряд, програму його діяльності та бюджет. А далі кожен буде сам за себе. Звісно, щоб викарбувати в камені дату місцевих виборів, теж потрібно зібрати більшість голосів у Раді. Але тепер у коаліції є резерв за рахунок перебіжчиків із БЮТ і «НУ-НС», кількість яких продовжує зростати. До того ж «за» можуть проголосувати й ті, хто формально залишається опозиціонером, але зацікавлений у наближенні виборів. Мало кому, скажімо, впало у вічі, що дату 31 жовтня першим запропонував не Янукович, Лавринович чи Ківалов, а Яценюк. Арсеній Петрович, який уже вніс відповідний законопроект, радо провів би вибори хоч завтра — щоб конвертувати голоси, зібрані під час президентських перегонів, бодай у мандати депутатів місцевих рад. У якомога швидших виборах зацікавлений і Сергій Тігіпко. Він, звісно, не депутат, але зібрати невеличку групу підтримки (навіть негласної) з опозиціонерів цілком здатен.

Показово, до речі, що звістка про можливе наближення голосування буквально гальванізувала тігіпківську «Сильну Україну»: вже знято ролики із закликом вступати до партії; на осінь по всій країні зафрахтовані борди. Залишилося визначитися — все це буде задіяне до чи після відставки віце-прем’єра, який виконує в нинішньому уряді суто декоративну роль.

Олександр Мороз, який прославився під час президентської кампанії невдалою спробою сватання до Сергія Леонідовича, придумав чергову комбінацію зі зміни керівництва Соцпартії. Тепер кандидатом на посаду лідера СПУ оголошений Василь Цушко. На посаду міністра економіки він, правда, потрапив за квотою комуністів (і, за чутками, за сприяння бютівця Антона Яценка), але тепер його стосунки із Симоненком зіпсувалися, а з Азаровим, навпаки, зміцнилися. Тож ініціативу Мороза можна розцінити як ненав’язливу пропозицію регіоналам провести невеличку «ротацію союзників». І замінити надто норовливих комуністів значно більш поступливими однопартійцями самого Сан Санича. Не змінюючи при цьому складу самого уряду. А можливо, це просто натяк Петру Миколайовичу — з побажанням не дуже «качати права». До речі, саме як натяк Володимиру Михайловичу багато хто сприйняв і несподіване бажання Олексія Пукача зустрітися з Литвином віч-на-віч — у присутності слідчого. Хоча, цілком можливо, ідеться й про випадковий збіг.

Зрештою, в регіоналів є й інші можливості впливати на партнерів із коаліції. Скажімо, вплив Василя Хмельницького на поведінку доброї половини фракції блоку Литвина видається аж ніяк не меншим, ніж вплив самого спікера. Та й серед комуністів не дуже важко знайти союзників. Той-таки Леонід Грач уже встиг заявити про однозначну підтримку проведення місцевих виборів 31 жовтня. Інша річ, що навіть поступливі комуністи й литвинівці як партнери декого в середовищі ПР починають обтяжувати. Натхненні результатами останніх соціологічних опитувань, які зафіксували майже триразову перевагу біло-синіх над опозиціонерами, яструби у президентському і прем’єрському оточеннях дедалі активніше просувають ідею дострокових парламентських виборів. Які буцімто ніщо не заважає провести тієї ж таки останньої неділі жовтня. Оскільки на той час планують остаточно вибудувати (і вишколити) адміністративну вертикаль, а розчарування в новій владі буде не таке сильне, як, скажімо, навесні наступного року (на що, власне, й натякав Литвин у своїх роздумах про «авітаміноз»), кращий момент для бліцкригу, мовляв, і уявити важко.

Оптимісти (у вузькопартійному розумінні цього слова) переконують, що ПР цілком може розраховувати навіть на однопартійну більшість. А якщо цього й не вдасться домогтися, то коаліцію можна буде утворити з тими ж таки Яценюком або Тігіпком, не такими примхливими, як КПУ чи БЛ. Скептики у свою чергу запевняють, що «хрін від редьки не солодший», і, щоб позбавити себе несподіванки та коаліційного «головного болю», потрібно як мінімум змінити правила гри, тобто виборче законодавство. З мажоритарниками, мовляв, навіть якщо вони становитимуть половину парламенту, утворити більшість набагато простіше.

Інша річ, що під таку «перспективну» (для чинного уряду) ідею не надто просто зібрати більшість у нинішньому парламенті, сформованому все-таки за пропорційною системою закритих списків. Шансів потрапити в таку Раду по мажоритарних округах у більшості чинних нардепів немає практично ніяких. Пообіцяти їм місця в провладному партійному списку, звісно, можна. Але хто в ці обіцянки повірить після того, що сталося з перебіжчиками в 2007-му? Пропозиція змінити систему місцевих виборів виглядає в цьому зв’язку не просто більш щадною, а й тестовою. І реакцію парламентських політичних сил на цю ініціативу Януковича вже можна назвати показовою.

Юлія Тимошенко, зрозуміло, категорично проти. Оскільки навіть «парламентський клуб» БЮТ, не кажучи вже про фракції в місцевих радах, тримається переважно на імені самої Юлії Володимирівни. І заборона на створення передвиборних блоків (а такий пункт теж є в пропозиціях Януковича) може завдати по них нищівного удару — далеко не кожний виборець ідентифікуватиме партію «Батьківщина» з Тимошенко, хіба що сама партія спробує змінити свою назву. Скажімо, на «Батьківщину Юлії Тимошенко» (скорочено — той-таки БЮТ). А повернення мажоритарної системи (нехай і в змішаному варіанті) загрожує Юлії Володимирівні відвертою маргіналізацією. Недарма лідер «Батьківщини» оголосила, що готова навіть на відкриті списки, щоб зберегти пропорційну систему, — і це при тому, що відкриття списків ставить хрест на улюбленій ідеї Тимошенко про імперативний мандат. Але тут, як мовиться, не до жиру...

Проти мажоритарки відкрито висловилися комуністи. Литвин... промовчав. І це теж можна пояснити. З одного боку, є побоювання, що буде змарновано багаторічну роботу з побудови вертикалі Блоку Литвина, під яку залучалися і фінансові, і кадрові ресурси. З іншого — мажоритарну систему всім серцем підтримують багато нардепів із фракції БЛ, які чудово розуміють, що в цьому випадку й до парламенту їм самим потрапити буде легше, і в місцеві ради своїх людей провести простіше. Можливо, тому головним коментатором ініціатив Януковича від блоку виступив Сергій Гриневецький, який розкритикував пропозиції президента... за надмірну обережність. Мовляв, потрібно взагалі відмовитися від списків, а не вигадувати якийсь гібрид.

Яценюк нехай і непрямо, але ідею часткового повернення до мажоритарки підтримав. Щоправда, тільки на місцевому рівні. Певне, сподівається, що на парламентських виборах список його «фронту» все ще буде привабливим. І не тільки для виборців. А ті нунсівці, в яких особливих надій не залишилося, заходилися розмірковувати про те, що система стане такою, якою захоче її зробити Янукович. Мовляв, жодних правових способів протидіяти ініціативам біло-синіх не залишилося. Особливо після того, як Конституційний суд продемонстрував, що готовий трактувати Основний Закон так, як цього хоче чинна влада. Найпросунутіші довірливо повідомляють, що всі надії покладають... на самих регіоналів. Точніше — спонсорів ПР, які, на їхнє глибоке переконання, і самі не зацікавлені в надмірному зміцненні влади Януковича. І навіть нібито побоюються перетворитися на українських Ходорковських. Щоправда, будь-яких ознак того, що побоювання (якщо вони справді існують) стимулюють вітчизняних олігархів на якісь дії, навіть найбільш утаємничені назвати поки що не можуть. Хоч як би хотілося цього тим, хто все ще вірить у «матеріалізацію почуттєвих ідей».