Нагорода як наруга

Суть держави виявляється, зокрема, і в тому, кого й за що вона нагороджує.

Здійснення цієї функції, яка Конституцією покладена на президента, виразно засвідчує, хто й що насправді цінується у державі.

Сьогодні можна стверджувати, що державні нагороди (почесні, вищі військові та спеціальні звання) втратили своє первісне значення, - вони нівельовані й знецінені у суспільній свідомості. Здебільшого через те, що часто орденоносцями, генералами і заслуженими стають не найкращі у своїй справі, а друзі, політичні соратники, партнери по бізнесу чи просто особисто віддані, потрібні та впливові. Тому нагородами вже не відзначають, звання не присвоюють - їх "дають".

І вже нікого не дивує, що "народним" стає кум чи свояк, "заслуженим" - юрист власної фірми, генералом - особисто віддана людина, а орденоносцем - той, хто насправді мав би бути покараним.

Однак, навіть попри таке суспільно знецінене ставлення до нагород та звань (як і чітке розуміння критеріїв їх "дарування"), окремі заохочення від імені держави не лише дивують, а й вражають своєю неадекватністю. Коли безпідставність (незаслуженість) державної відзнаки настільки очевидна, що в суспільства загалом виникає закономірне запитання: як це нагородження взагалі могло статися?

Таке запитання постало після оприлюднення указу президента від 6 жовтня ц.р. № 307/2017 "Про відзначення державними нагородами України з нагоди Дня юриста". Серед інших цим указом "за вагомий особистий внесок у розбудову правової держави, забезпечення захисту конституційних прав і свобод громадян, багаторічну плідну працю та високий професіоналізм" орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня нагороджено Зубця Григорія Івановича - суддю Апеляційного суду міста Києва у відставці.

Слід зазначити, що орден князя Ярослава Мудрого перебуває на вершині ієрархії державних нагород - вище лише звання Героя України. Цим орденом нагороджуються "за видатні заслуги перед Україною", зокрема, "в галузі державного будівництва, зміцнення міжнародного авторитету України, визначну гуманістичну та громадську діяльність" (стаття 7 Закону "Про державні нагороди України".

За які конкретні "видатні заслуги перед Україною" суддя у відставці Г.Зубець отримав зазначений орден - Україні, хоч як це парадоксально, наразі невідомо. Австрійському журналістові Гервігу Гьоллеру, який намагався з'ясувати підстави цього нагородження, в адміністрації президента України лише повідомили, що Г.Зубця нагороджено "за клопотанням Ради суддів України та письмової підтримки Державної судової адміністрації України". За наявною інформацією, первинна ініціатива нагородження судді Г.Зубця до його 80-річчя належить зборам суддів Апеляційного суду міста Києва. Тим часом в АП відмовилися надати інформацію про конкретні заслуги нагородженого, посилаючись на те, що в нагородному листі містяться персональні дані, які належать до конфіденційної інформації. А такі дані не можна поширити без згоди самої особи.

Дивне пояснення відмови, зокрема беручи до уваги, що у вільному доступі є маса інформації про суддю Г.Зубця, яка сама собою ставить під сумнів його нагородження "за видатні заслуги перед Україною" і "за вагомий внесок у розбудову правової держави". Досить відкрити Вікіпедію, аби з'ясувати, що "Григорій Іванович Зубець - український і радянський юрист, перед цим радянський суддя, репресував дисидентів". І розписано, зокрема, його участь у розправі над українським дисидентом Валерієм Марченком.

Цей загальновідомий факт, який висвітлено у десятках публікацій і який свого часу набув широкого резонансу в усьому світі (з цього приводу спеціальні заяви робили президент США, керівники інших держав та міжнародних організацій, відомі у світі правозахисники і політв'язні), судячи з усього, АП, РСУ і ДСА недоступний. Тому є нагальна потреба документально ознайомити відповідальних посадовців, які осіли на печерських пагорбах і на власний розсуд роздають державні нагороди, з цим фактом "видатної" діяльності судді Г.Зубця. Фактом, який, на моє глибоке переконання, робив це нагородження неприпустимим у принципі. Якщо навіть просто відштовхуватися від людської моралі, статусу державних нагород і підстав для ухвалення рішення про нагородження від імені держави Україна. Як на мене, це нагородження перекреслює багатолітню боротьбу українського народу за незалежність України, за демократичну і правову державу, за утвердження своєї рідної мови та національну гідність. Воно є наругою над тими людьми, які свідомо йшли на смерть за Україну і завдяки яким Україна сьогодні існує як суверенна держава.

"Смертельний" вирок

14 березня 1984 р. судова колегія у кримінальних справах Київського міського суду у складі заступника голови цього суду Г.Зубця та двох народних засідателів винесла обвинувальний вирок Валерію Марченку - українському дисидентові, правозахиснику, літературознавцеві, перекладачу. Його засудили за антирадянську агітацію і пропаганду, призначивши покарання у вигляді позбавлення волі на строк 10 років із засланням на 5 років. Марченка також було визнано особливо небезпечним рецидивістом, а відбувати покарання йому призначено у колонії особливого режиму. Фактично, такий вирок був смертельним для Марченка, який уже тривалий час тяжко хворів (хвороба нирок, що призвела до інвалідності). Про його тяжку хворобу знали і ті, хто його переслідував, і ті, хто судив. Вони не могли не усвідомлювати наслідків своїх рішень. І ці наслідки настали вже через півроку після засудження, - 7 жовтня 1984 р. Марченко помер у Ленінграді в тюремній лікарні, коли в нього відмовили нирки.

У контексті нагородження судді Г.Зубця "за видатні заслуги перед Україною" важливо знати, за ЩО саме було засуджено Марченка.

Щоби повною мірою зрозуміти, в чому полягала злочинна діяльність "особливо небезпечного рецидивіста" Марченка, варто ознайомитися з вироком суду, постановленим під головуванням судді Г.Зубця. Хоча суть обвинувачення досить промовисто характеризують навіть кілька фактів, інкриміновані судом Валерію Марченку.

Так, суд визнав тяжким злочином факт написання у 1974 р. Марченком, що відбував свій перший строк у пермському таборі для політв'язнів, заяви-протесту до президії Верховної Ради СРСР і її "поширення" шляхом надсилання до вказаного державного органу. Суд визнав, що Марченко у своїй заяві "зводить наклепницькі вигадки, що порочать радянський державний і суспільний лад. Зокрема, намагається довести, що в СРСР начебто існує беззаконня, "нехтуються права людини", а особи, які, за його твердженням, намагаються відстояти ці права, нібито "опиняються в ув'язненні". Додам від себе, що в цій заяві Марченко вимагав забезпечити політв'язням людський статус, вказував на те, що його "свавільно позбавлено Батьківщини" (бо відбувати ув'язнення відправлено з України на Урал), а також через порушення прав людини оголошував голодування. Ось і весь його "кримінал".

Ще одне злочинне діяння, у якому суд під головуванням судді Г.Зубця обвинуватив Марченка, полягало в написанні й поширенні ним у 1975 р. "Листа дідові". Дід Валерія Марченка - відомий професор-історик М.Марченко - був першим радянським ректором Львівського державного університету (нині - Львівський національний університет імені Івана Франка). У вироку суду зазначено, що в цьому листі "Марченко паплюжить радянський і суспільний лад, наклепницьки твердить, що у 1933 р. на Україні начебто був створений голод, а у результаті культурної революції, яку він називає "вандальской", у республіці виник "величайший вакуум в науке, литературе, искусстве", пропагує вигадану ним необхідність відокремлення України від Радянського Союзу".

Суд також визнав злочинними висловлювання Марченка, зокрема, про те, що: в Україні винищено цвіт, еліту, без якої нація перестає бути собою; у виправно-трудових колоніях на Уралі (які він називав концтаборами) не надають медичної допомоги; українському народу нав'язують російську мову. Так, в одному зі своїх творів він писав, що є націоналістом, якщо вважати націоналістом того, хто "відданий рідній мові".

Фактично, Марченко був засуджений за те, що у своїх офіційних зверненнях до органів державної влади, літературних творах, у спілкуванні з іншими людьми описував реальний стан з дотриманням базових прав (у т.ч. в місцях позбавлення волі, де він перебував і відчував це на "власній шкірі"), домагався реалізації на практиці проголошених у двох конституціях (СРСР і УРСР) прав та свобод, відстоював право на людську гідність, право говорити рідною мовою і мати свою державу - Україну.

Будучи тяжко хворим і розуміючи, що друге позбавлення його волі, фактично, стане позбавленням його життя, Марченко не переставав боротися за людяність, українське і Україну.

Торжество правди і наруга над нею

Безпідставність і штучність визнання такої його діяльності особливо небезпечним злочином була настільки очевидною, що ще в часи Радянського Союзу постановлений під головування судді Г.Зубця вирок стосовно Марченка був скасований Пленумом Верховного суду УРСР.

12 жовтня 1990 р. Пленум Верховного суду УРСР задовольнив протест голови ВС УРСР і скасував вирок Київського міського суду від 14 березня 1984 р., а з ним - і ухвалу судової колегії у кримінальних справах ВС УРСР від 29 березня 1984 р., якою зазначений вирок тоді було залишено в силі.

Таким чином, Великий Українець Валерій Марченко, який пішов із життя у 37 років, був посмертно реабілітований. Можна було б вважати, що історична правда і справедливість перемогли. Добре ім'я борця за незалежну й суверенну Україну відновлено. Але недавнє нагородження від імені незалежної України судді, котрий засудив, фактично, на вірну смерть того, хто боровся за Україну, дає підстави сумніватися у перемозі правди і справедливості. Це нагородження засвідчило наявність величезних проблем функціонування державної влади в Україні.

Я жодним чином не маю наміру давати правову оцінку вироку стосовно Марченка, постановленому під головуванням судді Г.Зубця. По-перше, цю оцінку дав Пленум Верховного суду УРСР ще 1990 р., скасувавши зазначений вирок як безпідставний. Таке рішення найвищої судової інстанції мало б "поставити хрест" на кар'єрі суддіЗубця. Хоча сталося навпаки - Г.Зубець пішов на підвищення і впродовж 10 років (1993–2003 рр.) був головою Київського міського суду (з жовтня 2001 р. - Апеляційного суду міста Києва). По-друге, у такій правовій оцінці наразі немає сенсу (зокрема й через спливання всіх строків давності).

Але є категорія вища за право - людська совість і суспільна мораль. І саме вони мали стати нездоланною перешкодою до цього нагородження. Адже відзначення державною нагородою - не формальність, яка реалізується на власний розсуд, а відповідальне державне рішення, що має ухвалюватися за наявності достатніх і переконливих підстав.

На мій погляд, у випадку з нагородженням судді Г.Зубця всі суб'єкти, причетні до цього процесу, виявили, щонайменше, безвідповідальність і недбалість. Бо "епізод Марченка" - загальновідомий факт у біографії судді Г.Зубця. Крім самого факту цього засудження, загальновідомими були й судові рішення у справі Марченка (зокрема вирок, ухвала судової колегії ВС та ухвала Пленуму) і обставини їх ухвалення. Ці документи опубліковано ще у 2001 р в книжці "Валерій Марченко. Творчість і життя", що вийшла завдяки зусиллям відомого дисидента і політв'язня Семена Глузмана, який разом із Марченком відбував покарання у пермській колонії № 35.

Тому Рада суддів України і керівництво ДСА в принципі не мали морального права порушувати питання про нагородження судді Г.Зубця, а АП - без належної перевірки "давати" подання РСУ в указ президента. Якби нагородження судді Г.Зубця відбулося в 1984 р., то це було б зрозуміло: тоталітарний режим у такий спосіб дякував би йому за своє збереження. Але сьогодні, в незалежній Україні, таке нагородження виглядає як знущання над пам'яттю закатованих радянською владою патріотів України…

Помилка (якщо це лише помилка) з таким нагородженням має бути виправлена. Указ президента про нагородження судді Г.Зубця має бути скасований, а причетні до його видання посадові особи АП - притягнуті до відповідальності. Як на мене, з моральних підстав у відставку має піти керівництво РСУ і ДСА. Бо це не рядовий недолік у їхній діяльності, а "прокол" державної ваги. Крім того, Україна має належним чином відзначити свого сина, який поклав життя за її незалежність, - Валерія Веніаміновича Марченка. Чи він, на думку нинішньої влади, не підпадає під формулювання "за видатні заслуги перед Україною"?

Якщо цього не буде зроблено, то суспільство має серйозно замислитися, наскільки чинна влада насправді є українською за духом.