Микола Мітрохін - запрошений співробітник програми "Росія в глобальному діалозі" в "Інституті наук про людину" у Відні, один з найвизначніших сучасних дослідників Російської православної церкви. Саме дослідників, а не апологетів або ж, навпаки, критиків. Хоча він усе-таки справляє враження людини воцерковленої або принаймні до православ'я небайдужої. Слід зазначити, що відомий історик і публіцист присвятив чимало часу дослідженню російських крайніх правих. А тому його погляд на те, що відбувається на Сході України, безперечно, цікавий для нас. Особливо з огляду на шаржоване "політичне православ'я", що активно експлуатується представниками самопроголошених "ЛНР" і "ДНР".
Про "православних петрушок" Путіна і сповідальника Януковича, предстоятеля РПЦ й намісника Києво-Печерської лаври, про "релігійних" бандитів та агентів впливу в сутанах, про "тітушок" і "русскую православную армию" - в інтерв'ю DT.UA.
Марія Томак. - Почнімо з ролі, яку Московський патріархат і УПЦ МП відіграють у нинішніх подіях у Донбасі. У загальних рисах, якою є ця роль, на Вашу думку?
Микола Мітрохін. - Те, що ви згадали кілька структур одночасно, добре показує, що РПЦ не має єдиної позиції стосовно Донбасу. Є позиція Московської патріархії як центрального органу, що номінально управляє РПЦ; є позиція синоду УПЦ МП, що засідає в Києві; є позиція окремих священиків і єпископів.
Якщо говорити про реальний вплив структур, асоційованих з РПЦ, на події в Донбасі, то, як на мене, можна говорити тільки про ідеологічну церковну позицію, популярну виключно в певної частини духівництва Донбасу. Вона пов'язана зі спробою церковно-ідеологічного оформлення тенденції, присутньої серед населення Донбасу в різних виглядах: у вигляді позитивних спогадів про існування в регіоні такої самостійної державної структури, як Донецько-Криворізька республіка; знання про особливу роль шахтарів у підтриманні й просуванні радянської влади на території Півдня Росії та України; особливої промосковської і прорадянської позиції жителів регіону в період Другої світової війни і після неї, коли Донбас став резервуаром кадрів для совєтизації Західної України; з тим, що якась частина Донбасу ніколи не сприймала української державності. У
1980-х - на початку 1990-х років ця тенденція набула виразного церковно-ідеологічного опису. Вона була сформульована одним з благочинних Донецького регіону - архімандритом Зосимою (Сокуром). Його ідея, висловлена в заповіті (помер 2002 року), звучала приблизно так: тримайтеся Москви, матері нашої Російської православної церкви; а якщо раптом УПЦ отримає повну автокефалію від Москви - просіться в Москву або будьте автономні до визнання з боку Московського патріархату.
Це можна було б вважати маргінальними заявами маргінального церковного діяча, якби серед шанувальників архімандрита Зосими не було Віктора Януковича і тих людей, яких ми називаємо "донецьким кланом". Серед них - Віктор Нусенкіс, один з олігархів в оточенні Януковича. За заповітами цього самого старця Зосими перебудували досить рядовий, за мірками РПЦ, Святогірський монастир. У нього команда Януковича вкачала величезні гроші, перетворивши його на гідний отримати статус лаври, а потім проплатила Московській патріархії за визнання за ним цього статусу. Щоб зрозуміти масштаб цієї події, треба сказати, що впродовж кількох сотень років церковної історії статус лаври в РПЦ мали тільки чотири монастирі. І тут раптом саме Святогірський монастир - а не, скажімо, Глинська пустинь, яка має на два порядки більше значення в сучасній церковній історії. Далі Святогірська лавра стає одним з центрів підтримання проросійських настроїв та організацій на території Донбасу. Певна частина донбаського духівництва також підтримувала ці ідеї. Згадаймо, приміром, митрополита Донецького і Маріупольського Ілларіона (Шукала), який є одним з послідовних прибічників підтримання ідей російського націоналізму серед української церковної ієрархії. Знаємо також один приклад очевидного залучення священика у процес політичного перевороту в березні-квітні 2014 року: ідеться про протоієрея Віталія Веселого зі Слов'янська, який є ветераном ВДВ. Теж невипадковий чинник, зважаючи на роль ветеранів ВДВ у захопленні адміністративних будівель на Сході України. Як можна судити з його заяв, він за своїми поглядами теж належав до російських націоналістів.
Але чи є позиція цих єпископів і священиків вирішальним чинником у розквіті сепаратизму в східній Україні? На мій погляд, ні. По-перше, не можна говорити, що половина чи навіть дві третини Донецької і Луганської єпархій однозначно підтримували ці ідеї й проповідували їх серед парафіян. У нас просто немає таких даних. Крім того, основну роль у захопленні адміністративних будівель відіграли колишні десантники, афганці, бандити. Колишні військові, скажемо прямо, не надто схильні відвідувати храми, але деякі бандити до них ходять. Проте ментальність колишніх солдатів елітних частин і офіцерів радянської армії мала в подіях значно більше значення, ніж церковні проповіді.
М.Т. - Це локальний контекст, а якщо говорити про широкий контекст, про ідею "русского мира" як складник церковної політики? Словосполучення "православний фундаменталізм" вам здається справедливим?
М.М. - "Православний фундаменталізм" та ідея "русского мира" - це різні ідеї.
Я виділяю три основні типи церковних політичних ідеологій. Їх умовно можна співвіднести з Пітером, Москвою і Києвом. Перший тип - пітерський - це імперський російський націоналізм. Концепція "русского мира" в нього почасти вписується. Патріархія, як на мене, є типовим представником саме імперської традиції. Друга традиція - московсько-володимирська, вона пов'язана з культом старецтва, незалежних від ієрархії православних духівників. Ця традиція веде до відторгнення зовнішнього світу, замикання в громаді, соціальної пасивності. Третя тенденція починалася в Києві ХХ століття і потім почасти перейшла на донецький варіант російського православ'я. Це агресивне протистояння зовнішньому світу, насамперед Заходу, силам, які асоціюються з модерністю. За рахунок такого специфічного типу православного об'єднання, як братство, тобто союзу рівних між собою людей, священиків і мирян, котрі разом, незалежно від ієрархії, за рахунок проповідей і літератури, а де треба - і кулаками захищають від зовнішнього впливу свій, у тому числі "русский мир" - так, як вони його розуміють.
Кіріл (і його вустами Московська патріархія) намагається скомбінувати російський імперський націоналізм і згаданий агресивний самозахист, на рівні риторики зливаючись з державою. Але проблема в тому, що ці дві гілки не стикуються. У результаті народилася оця сама концепція "русского мира", який має утримувати в собі всіх людей, які говорять російською, і не тільки на території колишнього СРСР. Насправді українська криза показала, що ніякого "русского мира" немає, що людей, які однозначно орієнтуються на Москву в найважливішій для концепції "русского мира", окрім Росії, державі - Україні, - дуже мало.
Чи справді московські політики були зачаровані ідеями Кіріла, чи вони просто прикривали ними свої власні замисли - питання дискусійне. На мою думку, для менталітету Путіна і тих чекістів, які реалізують імперські ідеї, набагато важливіше їхнє офіцерське минуле. Їх учили бути людьми, що протистоять Заходу, і це після "спецшкіл" колишнього КДБ ґрунтовно засіло в їхній підкірці. Умовно кажучи, Дугін, котрий викладає в академії ФСБ або генштабі, важливіший, ніж Кіріл зі своїми гарними, але абстрактними ідеями. Ставлення до Кіріла приблизно таке: звичайно, молодець-хлопець, нас підтримуєш, ми ще православ'я сюди втравимо, либонь хтось поведеться на нього... Тим більше що ЧК, ОГПУ, КҐБ здавна використовували в тому числі приманку ностальгії за російським православ'ям, золотими куполами для вербування агентів серед емігрантів.
Я вважаю, що Путін - геть нерелігійна людина. Є набір ідеологів, які намагаються на нього впливати: Кіріл, Микита Михалков, архімандрит Тихон (Шевкунов), Дугін. Але це тільки частина навколопутінського ідейного спектра. На початку путінського правління в оточенні Путіна значно помітніші були, приміром, ліберальні економісти і навіть окремі хороші журналісти. Як на мене, вони всі разом для Путіна - такі собі "петрушки". Тобто хороші хлопці, з якими горілки можна випити, поговорити, пожартувати, і що йому на даний момент потрібно в плані красивого опису власної позиції - він може від них узяти. Як, наприклад, деякий час з подачі Михалкова він популяризував відверто фашистського філософа - Івана Ільїна. Його власний погляд на світ при цьому особливо не змінюється.
Для "прибічників Новоросії" важливі не образи, а протистояння Заходу
Максим Буткевич. - Яку роль для людей у Донбасі, котрі асоціюють себе з проросійським рухом, зокрема тих, хто входить до збройних загонів прибічників "ДНР", відіграє асоціювання себе з православною церквою? Ми бачимо дуже цікаву амальгаму: "русская православная армия" співіснує зі структурами, що називають себе "НКВД", а російські "імперки" сусідять з червоними прапорами, портретами Сталіна й "царя-мученика" Миколи II.
М.М. - "Русская православная армия" - це, як відомо, нацисти з угруповання "Русское православное единство". "РПЕ" - це суміш язичників з прибічниками так званої "Русской истинно-православной церкви", а це катакомбні, альтернативні РПЦ, структури, з якими вона всередині Росії бореться. Для воюючих у Донбасі "прибічників Новоросії" важливі не образи, до яких вони апелюють, а ідеологічне налаштування на протистояння Заходу й сучасному світу. Вони можуть розходитися у своїх поглядах на конкретні варіанти соціального чи політичного майбутнього Росії, але головне для них - обстоювати спільну для них ідею розширення імперії за рахунок території, населення якої, як їм здається, це розширення підтримує.
М.Т. - Культивування насильства, яке притаманне подіям у Донбасі і яке проявляється, в тому числі, у вигляді існування "русской православной армии", священиків, які освячують боєголовки, переслідування протестантів… Звідки це взагалі?
М.М. - Зрозуміло, відіграє свою роль і те, що"добровольці", які приїхали з Росії, є здебільшого ветеранами афганської і чеченської війн, тобто досвід насильства проти мирного населення в них чималий. Однак дуже високий рівень насильства, як мені здається, пов'язаний також з регіональною специфікою, оскільки шахтарські частини Донбасу відомі як зони високого рівня кримінального і побутового насильства мінімум з початку ХХ століття. Коли людина застосовує насильство, вона мусить якось його виправдовувати. Звідси і перекладання відповідальності за насильство на противника (мовляв, ми тільки відповідаємо, а на тій стороні ґвалтують і вбивають усіх без кінця), і виправдання свого насильства за рахунок пишномовних гасел - релігійних, патріотичних.
М.Т. - Цікаво прослідкувати, так би мовити, спадкоємність між так званими тітушками, які чинили напади на Майдан і жили, зокрема, в Києво-Печерській лаврі, і Святогірською лаврою, яка дала притулок бойовикам, що брали участь у захопленні міськвідділу міліції Слов'янська… У цьому є якась закономірність, як вам здається? Ви казали, що люди, які чинять насильство, шукають для себе виправдання в церкві, але, з іншого боку, виходить, що церква виступає організаційним ресурсом для силових речей.
М.М. - Наскільки я собі уявляю, в Антимайдані брали участь до 2-
3 тисяч людей, скільки з них було "тітушок" і скільки жило в лаврі - питання відкрите. Що таке Києво-Печерська лавра? Насправді там існує кілька центрів влади: є настоятель митрополит Павло (Лебідь) і монастирська братія, і є Священний синод УПЦ, Блаженніший митрополит і його оточення. Митрополит Павло (Лебідь), з яким я зустрічався у вересні, своєї позиції не приховував і не приховує: він противник української державності. Тепер він, щоправда, каже, що фрустрований обома сторонами, "зрадою Росії" тих людей, які повірили Путіну, тому він, мовляв, незалежний гравець. Він - велика владна постать усередині церкви. Зі своїх позицій він, зрозуміло, міг давати притулок оцій самій команді або з власної волі, або, наприклад, на наполегливе прохання команди Януковича, яка, гадаю, дуже добре інвестувала й у лавру, і в Павла. З іншого боку, в УПЦ говорять, що лаврі довелося наймати бойовиків для охорони, аби під шумок її не захопили праві радикали, які підтримують Філарета. Такі події в сучасній українській історії теж мали місце, і побоювання лаври щодо цього зрозумілі.
Але з гуртожитків МВС теж виходили великі загони. Що зробили українська влада й суспільство, які питання поставили, кого в апараті МВС за це покарано? Яку ідеологію сповідували університети МВС у Східному регіоні України? Чи всі викладачі, які обстоювали ідеї "русского мира", переглянули свою позицію чи були піддані якимось санкціям? Чому у фокусі уваги тільки УПЦ?
М.Б. - Як мінімум тому, що в нас від "охоронців порядку" іншого особливо й не очікували, а от від церкви...
М.М. - Я знаю безліч людей у верхівці УПЦ МП, які брали участь у Майдані. Київські духовні школи якнайактивніше підтримували Майдан. Чому ваше запитання про колони "тітушок", а не семінаристів? Чому ніхто не цікавиться тим, яка частина семінаристів і викладачів Київської ДАіС брала участь у Майдані?
М.Т. - У своїй книжці 2006 року ви докладно пишете про "козаків" у контексті православ'я. Складається враження, що описана вами ситуація у випадку з Донбасом цілком актуальна…
М.М. - Так-так, козаки як і раніше не ходять до церкви. Козацтво - це суміш колишніх бандитів і колишніх міліціонерів, які на пенсії вигадали собі таку розвагу - бути козаками.
М.Т. - Проте на корогвах так званого Всевеликого війська Донського є лик Ісуса.
М.М. - Це все символічні категорії, вони не мають під собою жодного релігійного складника. Козацтво - це передусім пияцтво, торгівля
зброєю, нагородження один одного орденами, підтримка правоекстремістських ідей.
Звернення до православ'я Януковича і його угруповання було закономірним.
М.Б. - Повертаючись до теми вихідців з Донецького регіону, які тимчасово зайняли ключові пости в українській державі, а економічно являли собою жорстоку, по-своєму успішну бізнес-еліту. Наскільки релігійність попередньої української влади була ритуально-наносною? Чи вона все-таки була зав'язана на глибшому рівні?
М.М. - На мою думку, на пострадянському просторі є три соціальні групи, які, скажемо так, наповнюють церкву. У порядку значимості: пенсіонерки віком від 55; бухгалтери і власники малих підприємств, а простіше кажучи, торговці з ринку й власники кіосків. Третя група - бандити: професія в них небезпечна, доводиться весь час шукати вихід для емоцій і моральну підтримку. Друга й третя категорії є основними спонсорами всіляких церковних ініціатив. У цьому плані звернення до православ'я Януковича і його угруповання (що є чистісіньким прикладом криміналу, який допався до влади) було закономірним. Янукович, поза сумнівом, возив із собою по виборчих поїздках старця Ілія (Ноздрина). Ілій - це специфічне чернече ім'я - дуже рідко зустрічається. Наскільки я знаю, той-таки Нусенкіс інвестує за вказівкою старця Ілія в Орловську область, звідки сам Ілій родом. Це своєрідно витлумачені релігійні почуття.
М.Б. - Судячи з ваших спостережень, чи намагалися Московська патріархія й Синод УПЦ МП використовувати Януковича для просування своїх інституціональних інтересів, особливо в регіонах, де вони відчували конкуренцію з боку інших деномінацій?
М.М. - Там була трохи інша ситуація. По-перше, за час першого Майдану й президентства Ющенка керівництво УПЦ МП побачило, що нове покоління священиків і єпископів, яке виросло в незалежній Україні, має зовсім інше цілепокладання. Митрополит Володимир (Сабодан) різко поміняв свою думку від промосковської на проукраїнську і почав кампанію просування цих молодих єпископів в еліту. Де-факто у керівництві церкви значною мірою склалася проукраїнська партія, і їм ініціативи Януковича щодо орієнтації на Москву не були потрібні. Тому Янукович обмежився призначенням "смотрящого" (як це було повсюди), яким став уродженець Пскова Сергій Новицький. Від нього йшли якісь гроші, він був каналом комунікації і наглядав за церквою.
Грати в інтересах Московської патріархії Янукович теж не збирався. Скоріше, він використовував її для підвищення власної ваги. Наприклад, запрошення в Україну Кіріла працювало на зростання авторитету Януковича, але не Московської патріархії.
М.Т. - У вас у книжці є розділ про православну церкву й адміністрацію президента. А що скажете про відносини між православною церквою і ФСБ? І чи є якісь особливі відносини?
М.М. - Відносини є. РПЦ слугує для ФСБ джерелом знання про релігійну ситуацію, небезпечні з погляду держави релігійні організації. Також офіційно існують православні храми в центральному управлінні ФСБ у Москві й нещодавно відкритій академії ФСБ. Є офіційна угода між церквою і ФСБ. Чи означає це, що кожен священик РПЦ і тим більше УПЦ "стукає" ФСБ? Гадаю, ні. Але вони досить відкриті до співробітництва. Інше питання - що саме священики можуть ФСБ розповісти. Хіба ж віряни розповідають про державні секрети на сповіді?
Але, звичайно, окрема тема - це впровадження своїх агентів під виглядом духівництва РПЦ. У радянський період це відносно широко використовували за кордоном. У пострадянський період традиції збереглися. Свіжа історія з "колишнім" співробітником ФСБ, що курирував Україну у ВЗЦЗ і був заарештований ФСБ за обвинуваченням у держраді, а також більш ніж підозріла поведінка київського протоієрея Андрія Ткачова, московського "суворовця", котрий нібито недовчився на факультеті спецпропаганди військового вишу й вирушив 1992 року транзитом через Київ священиком до Львова, - хороший приклад цього. За дивним збігом Ткачов покинув Київ, де в нього була успішна парафія, за три дні до арешту Петрина й відразу отримав дуже хороший храм на урядовій трасі, який він перетворив на центр московського "Антимайдану". Але скільки може бути агентів ФСБ усередині УПЦ? Гадаю, у найгіршому разі - десятки. Але в УПЦ тисяч п'ятнадцять священиків. Тож статистична ймовірність напоротися в ній на агента ФСБ рівно така сама, як і в будь-якій іншій групі, що становить для ФСБ професійний інтерес, - наприклад, таких як військові, співробітники СБУ, журналісти або навіть радикальні українські політичні активісти.