На Закарпатті, хоч і через 150 років, але почули заклик Духновича…

Вітчизняні політологи традиційно вважають Закарпаття специфічним регіоном, який ніяк не хоче вписуватися в політичну карту Західної України. І їхня думка зовсім небезпідставна. Чи через особливості історії, чи з якихось інших причин, однак факт залишається фактом — у найзахіднішій області країни влада традиційно набирає найбільше, порівняно з сусідніми регіонами, голосів. Останні вибори цілком підтверджували б усталену тенденцію, якби не одне «але». Під час другого туру опозиція вперше з часу незалежності України отримала на Закарпатті «контрольний пакет» — понад 50 відсотків голосів (В.Ющенко — 54,8, В.Янукович — 40,2 відсотка). Причина такого результату — не лише гострота політичної боротьби, що докотилася до регіонів із центру. І не лише робота регіональних представників «Нашої України», багатьох із яких важко назвати справжніми демократами. Посильний внесок (причому немалий) у скарбничку Ющенка зробила також обласна влада, яка між першим і другим турами доклала максимум зусиль, щоб відштовхнути виборців від свого кандидата. Брутальний розбійний напад на агітаторів-студентів у Сваляві з участю кримінальних авторитетів, яких нерідко можна побачити в оточенні губернатора (ця подія за кілька днів до голосування отримала величезний резонанс на Закарпатті), призначення відповідальними за результати виборів відверто одіозних осіб — усе це чітко вказувало, що СДПУ(о) для перемоги Януковича не гребуватиме жодними методами. І, врешті-решт, викликало ефект зворотної дії: порівняно з першим туром, розрив між конкурентами збільшився більш ніж у півтора рази. Утім, подив викликають не так результати виборів, як подальші події, що відбувалися й відбуваються на Закарпатті. Попри прогнози скептиків, буцімто закарпатці нездатні на масові акції протесту, у понеділок на головній площі Ужгорода зібралося п’ять тисяч людей, наступного дня — сім тисяч, а в четвер — понад п’ятнадцять тисяч учасників. Таких масових акцій Ужгород не бачив принаймні шістдесят років. А персонально Ющенко настільки масштабної підтримки не відчував навіть під час агітаційного туру Закарпаттям у березні 2002 року. Вслід за акціями протесту сільські, районні та міські ради одна по одній стали висловлювати недовіру ЦВК і відкрито переходити на бік опозиційного кандидата. Здається, що такі рішучість і безкомпромісність дій вразили самих закарпатців, не кажучи вже про представників інших регіонів, які, відстежуючи події в Інтернеті, з подивом запитують знайомих ужгородців: «Що там у вас коїться? Невже оживає навіть традиційно пасивне Закарпаття?» Відповідь на це запитання лежить на поверхні. Судячи з того, що відбувається на ужгородських вулицях, багато людей нарешті усвідомили: демократію не приносять на тарілочці з голубим бережком, за неї треба боротися, її треба вміти відстоювати. І це усвідомлення набуло таких великих масштабів, що викликало розгубленість у влади. Через кілька днів після виборів губернатор області несподівано заявив, що визнає й поважає вибір закарпатців. Понад те, він навіть готовий сісти за стіл переговорів із опозицією, яку ще минулого тижня називав не інакше як «нашистами», радикалами чи політичними банкрутами. Що ж, при поганій грі залишається зробити хоча б хорошу міну. Тим більше коли в найближчій перспективі дедалі чіткіше викристалізовуються обриси невідворотної відставки, а події в країні розгортаються таким чином, що в майбутньому замість державної посади може «засвітити» судове переслідування. Мер Ужгорода В.Погорєлов, який ще минулого тижня щодуху нагинав бюджетників за Януковича (і двічі підряд зазнав повного фіаско), опинившись днями віч-на-віч із учасниками мітингу, не знайшов що сказати й отримав у спину багатотисячне «Ганьба!» та акцію зі збирання підписів за відкликання з посади міського голови. А довірена особа В.Януковича ректор УжНУ В.Русин після того, як студентська дільниця, всупереч грубому тиску, дала Ющенку в обох турах найбільший відсоток голосів, навіть не наважився на переговори зі студентами. Багатотисячне скандування «Русина — у відставку!» та вимогу до правоохоронців об’єктивно розслідувати загибель Володимира Сливки йому довелося слухати у своєму робочому кабінеті.

Звичайно, обласна влада намагається хоч щось протиставити акціям протесту. У середу губернатор заявив, що облрада двома третинами голосів підтримала Януковича і закликала закарпатців припинити мітинги. Хоч жодного засідання облради не було (а деякі «підписанти» стверджують, що навіть не бачили, а не те що не підписували звернення про підтримку прем’єра), ця інформація не викликає особливого подиву. Обласний депкорпус неодноразово демонстрував готовність підписувати на прохання «згори» будь-які звернення чи документи. Позиція депутатів аж надто часто суперечить переконанням рядових виборців, однак це тема трохи іншої розмови. Зрештою, в будь-якому разі, контраргументи обласної влади аж занадто бліді й непереконливі на тлі того, що коїться на вулицях та площах. Сьогоднішній стан Ужгорода та деяких інших міст Закарпаття можна охарактеризувати кількома словами — загальне піднесення й рішучість.

Стверджувати, що президентські вибори за кілька днів зробили Закарпаття політично свідомим та активним, а раніше тут панував люмпен, — було б неправильно. Історія краю пам’ятає масові акції, що супроводжувалися всезагальним піднесенням та ейфорією. Правда, відбувалися вони 65 років тому — під час проголошення незалежності Карпатської України. Зате останніми роками, опиняючись на політичних роздоріжжях, закарпатці здебільшого керувалися принципом «моя хата скраю», який викликав нерозуміння, а іноді й погордливе ставлення у сусідів із протилежного боку Карпат. Нині цей принцип (принаймні у містах) зживає себе, а в психології закарпатців потроху, але невпинно відбуваються зміни. На вигляд підприємців, котрі зупиняють роботу й купують квитки до Києва, чи міліціонерів, які відкрито говорять, що голосували не за Януковича, а у випадку загострення ситуації проти свого народу не підуть, — на гадку спадає постать закарпатського будителя середини ХІХ століття Олександра Духновича. Авторству Духновича приписують відомий гімн підкарпатських русинів, що починається словами «Підкарпатськії русини, оставте глибокий сон». Останні події на Закарпатті свідчать, що заклик будителя, нехай частково, нехай не так сміливо, як у столиці, хай навіть через 150 років, але почуто.