На захист Біловезьких угод, або Коли ж помер СРСР?

У низці значимих подій і дат розпаду СРСР підійшло й двадцятиліття Біловезьких угод - як події і Угоди «Про створення Співдружності незалежних держав» (далі - Біловезькі угоди) та як міжнародно-правового акта. На жаль, доводиться констатувати, що не тільки сучасники, а й безпосередні учасники та навіть головні дійові особи тих подій фактично не уявляли й дотепер не уявляють собі суті того, що саме вони в міжнародно-правовому аспекті вчинили 8 грудня 1991 року.

Фактично загальновизнаним є те (як це, наприклад, позначене у Вікіпедії), що «Біловезька угода… ознаменувала припинення існування Союзу Радянських Соціалістичних Республік, «тобто саме його існування «як суб’єкта міжнародного права й геополітичної реальності». І це за умови, що жодних юридичних підстав для такого твердження просто немає (про що нижче)!

Іноді припинення правосуб’єктності СРСР пов’язується з іншими юридичними актами й фактами, зокрема з ратифікацією Біловезької угоди його підписантами (вони ж - держави-спадкоємиці). Із цим погодитися важко, оскільки в самому цьому документі взагалі немає ніякого встановлення про порядок набрання ним чинності, а внутрішнє законодавство країн-правонаступниць СРСР ще не містило кореспондуючих норм національної імплементації. Разом з тим і його ратифікація в часі розтяглася більш ніж на три роки, а момент переходу правонаступництва, відповідно до міжнародного права, - саме момент, а не дія, яка триває.

Стаття 11 Біловезької угоди начебто б установила термін припинення юрисдикції СРСР для його учасників - з моменту підписання (не ратифікації!) кожною державою-спадкоємицею. Стаття ж 14 установила, що «діяльність органів колишнього Союзу РСР на територіях держав-членів Співдружності припиняється», але без зазначення дати цього «припинення». Що, взагалі-то, досить юридично «кострубато»… Тим більше за умови, що для кожного з його підписантів воно набувало чинності в різний термін - від 10 грудня 1991 року - для України й Білорусії, 12 грудня - для Російської Федерації (якщо брати до уваги факт ратифікації) і до 8 квітня 1994 року - для Молдови. Очевидно, що це абсурд, - хіба Молдова жила до цього дня за законами СРСР і з «органами Союзу РСР»?!

Існує й така думка: СРСР припинив своє існування аж 25 грудня - у день відходу з поста президента СРСР Михайла Горбачова (принаймні саме цю дату підказали російському телеканалу «Ностальгія», і він від цієї дати веде зворотний відлік). Що теж є абсурдом, оскільки означало б, що з відходом з поста будь-якого керівника держави автоматично зникає й сама держава. Ні, не тому зник СРСР, що М.Горбачов склав із себе повноваження президента СРСР, а саме навпаки - Горбачов склав із себе повноваження, оскільки зник власне СРСР. Хоча, якщо бути юридично точним, то коли вже СРСР зник як «геополітична реальність і суб’єкт міжнародного права», причому набагато раніше ніж 25 грудня 1991 року, то президентом чого, власне кажучи, був М.Горбачов, коли йшов зі свого поста?

Як бачимо, встановлення дійсної, юридично точної дати припинення юрисдикції СРСР є усе ще актуальною пізнавальною задачею. Та й політично актуальною - теж.

Тут, щоправда, є нюанс. Одна справа - момент припинення існування СРСР й інша - процес його фактичного відмирання. Перше - це точна юридична дата зникнення СРСР саме «як геополітичної реальності». Друге - це процес перманентної суверенізації й руху до повної державної незалежності кожної з колишніх республік СРСР, який і означав повільне, перманентне зникнення власне СРСР. І цілком очевидно, що неприпустимо покладати відповідальність за зникнення СРСР на тих, хто просто констатував його «смерть». Вона значно більшою мірою лежить на тих, хто заклав у нього людиноненависницьку ідеологію, хто практично нічого, крім обману, підкупу й насильства не вніс у його інтеграційні начала. Хто лякав і непокоїв увесь світ своєю ідеєю «світової революції» і створив, урешті-решт, цю «імперію зла».

Змістовно ж власне процес розпаду СРСР полягав, зокрема, в ініціативному з боку республік обмеженні його юрисдикції стосовно них, потім - у встановленні верховенства їхньої юрисдикції по відношенню до юрисдикції СРСР, нарешті, у націоналізації майна СРСР, що перебувало на території кожної союзної республіки. Причому відбувалося це задовго до 8 грудня 1991 р. Так, у Російській Федерації це було зроблено з допомогою прийняття наступних актів:

- «Декларації про державний суверенітет РСФСР» від 12 червня 1990 р., яка встановила верховенство юрисдикції РСФСР відносно юрисдикції СРСР;

- Закону РСФСР «Про власність на території РСФСР» від 14 липня 1990 р., у якому Верховна Рада РСФСР, зокрема, встановила, що «на території Російської Федерації право власності на… основні виробничі фонди, інше майно й фонди регулюється законами РСФСР і автономних республік»;

- Закону РСФСР «Про дію актів органів Союзу РСР на території РСФСР» від 24 жовтня 1990 р., у якому також однозначно було встановлене верховенство юрисдикції РСФСР відносно юрисдикції СРСР;

- Закону РСФСР «Про підприємства та підприємницьку діяльність» і Постанови Верховної Ради РСФСР «Про порядок набуття чинності Закону РСФСР «Про підприємства та підприємницьку діяльність» від 25 грудня 1990 р., у якому прямо зазначено: «скасувати на території РСФСР… чинність Закону СРСР «Про підприємства в СРСР», у тому числі стосовно підприємств союзного підпорядкування»;

- указу президента РСФСР від 20 серпня 1991 р. «Про забезпечення економічного підґрунтя суверенітету РСФСР», яким Раді Міністрів РСФСР було запропоновано до 1 січня 1992 р. забезпечити «передання й прийняття у відання органів державного управління РСФСР і республік у складі РСФСР підприємств і організацій союзного підпорядкування, що перебувають на території Російської Федерації», і «проведення реєстрації всіх господарюючих суб’єктів, переданих у відання органів державного управління РСФСР і республік у складі РСФСР відповідно до цього Указу»;

- постанови Верховної Ради РСФСР «Про соціально-економічний стан РСФСР» від 20 вересня 1991 р., згідно з якою було дане доручення Раді Міністрів РСФСР «відповідно до законодавства РСФСР… затвердити до 1 жовтня 1991 року порядок прийняття в юрисдикцію РСФСР підприємств колишньої союзної власності, що забезпечує безперервність їхнього функціонування».

Аналогічні документи з незначним запізненням ухвалювалися й в інших союзних республіках (за винятком прибалтійських, які перебували в самостійному процесі відновлення своєї державності). Але ми наводимо документи саме російські, оскільки в цьому загальносоюзному процесі «вони були першими!».

Отже, ніяких вагомих підстав покладати на Біловезькі угоди відповідальність за розпад СРСР немає. А юридичних і поготів! Щоб переконатися в цьому, звернімося безпосередньо до тексту Біловезької угоди і її міжнародно-правових передумов.

Так, у її преамбулі зазначено: сторони «констатують, що Союз РСР як суб’єкт міжнародного права й геополітична реальність припиняє своє існування». Але - констатують, а не ухвалюють рішення.

Запитаєте в будь-якого юриста, чи містять преамбули угод хоч якісь нормативні встановлення? Ні - за визначенням! Це - увідна або вступна частина правового акта, де у преамбулах у концентрованій формі викладаються мета, завдання й вихідні принципи правового акту, зазначаються умови, обставини, мотиви й інші установки, які спричинили його створення. У преамбулах міжнародних актів, як правило, також перелічуються й держави - сторони конкретного договору, учасники угоди.

Таким чином, це не нормативна, не правоустановча частина документа, а лише та, яка обґрунтовує наступні правоустановлення фактичними й правовими обставинами й началами. Ось чому наявність у преамбулі Біловезької угоди тексту «Союз РСР як суб’єкт міжнародного права й геополітична реальність припиняє своє існування» - усього лише констатація факту, що вже історично відбувся. І не тільки: на час підписання Біловезької угоди Союз РСР уже припинив своє існування і юридично! Тому саме юридично правильним було б ужити в преамбулі саме слово «припинив», а не «припиняє» своє існування. Але це вже питання до правового професіоналізму його авторів. Адже «припинив» - означає дію завершену, ту, що вже відбулася а «припиняє» - ту, яка ще триває, незавершену. І коли, до речі, стане завершеною, з контексту даного документа зовсім не зрозуміло.

Але найдивовижніше тут те, що на 8 грудня 1991 року автори Біловезької угоди вже мали на руках Договір «Про правонаступництво стосовно зовнішнього державного боргу й активів Союзу РСР», підписаний у м. Москві 4 грудня 1991 р. представниками восьми (а не трьох, як у Біловезькій пущі) республік СРСР і власне СРСР (далі - Московський договір). Пізніше до них приєдналися ще Молдова й Узбекистан. І саме цим договором вони ж цілком однозначно юрисдикцію СРСР «як суб’єкта міжнародного права» і припинили! І от за якими міжнародно-правовими підставами.

У преамбулі Московського договору, яка дає політичне пояснення й міжнародно-правові підстави його висновку і змісту, є й посилання на Віденську конвенцію про правонаступництво держав стосовно державної власності, державних архівів і державних боргів від 1983 р. Отож у пункті а) статті 2 цієї конвенції дається визначення ужитого в ній терміна «правонаступництво»: «правонаступництво держав» означає зміну однієї держави іншою у несенні відповідальності за міжнародні відносини будь-якої території». А в пункті d) цієї ж статті 2 визначається й момент правонаступництва: «момент правонаступництва держав» означає дату зміни державою-спадкоємцем держави-попередника в несенні відповідальності за міжнародні відносини стосовно території, що є об’єктом правонаступництва держав». Мало того, ці ж положення дослівно відтворено в статті 1 власне Московського договору.

А відповідно до його ж статті 6 юридичним моментом правонаступництва, тобто датою зміни державами-спадкоємицями (колишніми республіками СРСР) держави-попередника (СРСР) у несенні відповідальності за міжнародні відносини стосовно до території, що є об’єктом правонаступництва цих нових держав, і було встановлено 1 грудня 1991 р. Чому саме 1 грудня, сказати однозначно складно. Але можна достатньо вірогідно припустити, що саме зріз на початок місяця був зручним для бухгалтерів, які курирують борги СРСР, а отже і виникнення відповідних зобов’язань у його правонаступників.

Отже, відповідно до міжнародного права, СРСР припинив своє існування в 00 годин 00 хвилин 1 грудня 1991 р. А Угода про створення СНД фактично лише констатувала цей факт у своїй преамбулі, на жаль, без будь-якої згадки про Московський договір, тим більше - посилання на його статтю 6.

Тут у кожного, хто хоч трохи уявляє собі процедуру підготовки подібних міжнародних документів, природно повинно виникнути запитання: а звідки ж він раптом узявся, цей Московський договір?! Як, коли і ким був підготовлений? На якому саміті, якому форумі й ким персонально був підписаний? Якось вже надто дивно - документ такої виняткової внутрішньо- і геополітичної важливості - і практично жодної інформації про його передісторію! Авторові вдалося знайти тільки одне згадування про його можливу ініціацію - Меморандум про подальшу долю державного боргу СРСР, яким, зокрема, була створена робоча група з підготовки тексту згаданого договору. І підписаний він був, начебто, після робочої зустрічі представників Європейського співтовариства й Паризького клубу кредиторів із представниками союзних республік і керівництвом СРСР наприкінці жовтня 1991 року. Але хто входив до цієї групи, де писали власне текст і з ким погоджували, якщо саме в той час ішов і новоогарьовський процес щодо підготовки проекту нового Союзного договору, - інформація практично відсутня.

Цікавий, далебі, все-таки документ, цей Московський договір. Він начебто є, оскільки включений в офіційні законодавчі бази держав-правонаступниць СРСР, та й посилання на нього в цілому ряді подальших і багатосторонніх, і двосторонніх документів теж є. І в національних законодавчих актах про договір згадували. До речі, одне з останніх безпосередніх посилань на нього містить Постанова Верховної Ради України «Про порядок ратифікації Угоди між Україною та Російською Федерацією про врегулювання питань правонаступництва щодо зовнішнього державного боргу та активів колишнього СРСР» від 19 лютого 1997 року. У ньому відображений лише один термін припинення зобов’язань СРСР і виникнення зобов’язань нових державних утворень на його території, тобто момент правонаступництва - саме 1 грудня 1991 року!

Але от публічних згадувань про цей документ, тим більше в контексті розпаду СРСР, практично немає. Причому не тільки в журналістів, але й у політиків, мало того - навіть у безпосередніх учасників і діючих осіб тих подій. Ну, жодного разу не доводилося чути від тих же Л.Кравчука, С.Шушкевича або Б.Єльцина у відповідь на обвинувачення у розвалі ними трьома Союзу РСР Біловезькими угодами щось на зразок: «При чому отут Біловезькі угоди? Так СРСР уже тиждень не існував «як суб’єкт міжнародного права й геополітична реальність» - відповідно до Московського договору, який підписали аж вісім - більше половини! - республік СРСР. Та й підпис представника самого СРСР теж, начебто, під ним є. І саме тому 8 грудня в Біловезькій пущі ми ситуацію практично рятували від некерованості правонаступництва!».

Ні, не довелося почути такої аргументації, такого виправдання від політиків - авторів і підписантів Біловезьких угод! Так чого ж, а тим більше, цього очікувати від журналістів і інших «коментаторів»?

Та й із трактуванням його змісту теж не все однозначно. Так, власне у Московському договорі чітко встановлено, що він «набуває чинності з моменту його підписання (а не ратифікації! - В.К.) не менш ніж двома державами-правонаступницями». Тобто саме 4 грудня 1991 року - адже підписантів-правонаступників його було цілих вісім!

Надалі увага зверталася винятково на фінансово-економічну частину змісту, і зовсім не актуалізованим залишився саме його політико-правовий аспект. Чомусь вважалося (і дотепер вважається), що правонаступництво стосувалося тільки першого, але ніяк не другого. Тому, до речі, і дотепер юридично настільки невизначеним є момент «скону» СРСР. Невже необхідно доводити, що ніяке економічне «правонаступництво» неможливе і юридично мізерне, поки де-юре ще існує держава-попередник?! Так чому ж - і всупереч логіці, і міжнародному праву - саме політико-правовий аспект, який і став юридичною підставою для наступних економічних рішень, дотепер залишається поза увагою й оцінкою навіть у професіоналів?

Далі. Цей договір мав зворотну силу в часі, причому у винятково важливому питанні - про дату правонаступництва новими державами прав і обов’язків СРСР. Тобто про юридично значимий момент припинення існування «Союзу РСР як суб’єкта міжнародного права й геополітичної реальності», а також про момент виникнення замість нього нових «суб’єктів міжнародного права й геополітичних реальностей». У тому числі й України.

І, нарешті, Московський договір - багато в чому! - не реалізований договір, принаймні стосовно України. Зокрема, ним було передбачено, що:

- Сторони беруть на себе зобов’язання гарантувати право власності кожній зі Сторін на належну їй частку активів СРСР;

- поділ державної власності Союзу РСР, яка не є предметом розділу за даним Договором, повинен проводитися на основі норм міжнародного права про правонаступництво держав і регулюватися відповідною угодою Сторін;

- заборонено вчиняти не погоджені всіма Сторонами однобічні або колективні дії, що тягнуть за собою наслідки, які позбавляють даний Договір предмета, мети або іншим чином порушують даний Договір.

Також не були укладені передбачені Московським договором угоди «Про структуру боргу й активів, визначених на момент правонаступництва», «Про процедуру поділу золотовалютних фондів і резервів СРСР, інвестицій і нерухомості СРСР за кордоном». Відповідно й ніякого розділу зроблено не було. Додамо сюди ще й депозити громадян України, які «зникли» в Ощадбанку СРСР.

Отже, Росія при розділі активів колишнього СРСР обібрала Україну за принципом: «давайте, куме, спочатку з’їмо ваше сало, а потім - кожен своє» або ж, як говорять у Росії, «як липку»! І жодна українська влада за всі двадцять років практично не вчинила нічого результативного на захист законних інтересів нації. Хоча самим Московським договором передбачено, що «кожна зі Сторін, які сперечаються, має право звернутися до міжнародних погоджувальних процедур і міжнародних судових органів».

Отже, зі сказаного випливає наступне.

Перше - Біловезька угода ніякого юридичного відношення до факту припинення міжнародної правосуб’єктності СРСР не має. Вона фактично і юридично присвячена єдиному й головному - утриманню в більш-менш організованому, узгодженому правовому полі процесів розпаду СРСР після втрати ним міжнародно-правової юрисдикції. Такою організаційно-правовою формою й виявилася СНД. Угода, до речі, так і називається - «Про створення Співдружності Незалежних Держав», а не про припинення правосуб’єктності СРСР.

Друге - розпад СРСР відбувався перманентно, з наростаючою динамікою і протягом тривалого часу. Його початок юридично був покладений республіками Прибалтики навесні 1990 р. Нового і принципового імпульсу цим процесам було додано 12 червня 1990 р. прийняттям РСФСР Декларації про державний суверенітет, продовжено і розвинено - прийняттям аналогічних декларацій в інших союзних республіках.

Таким чином, унаслідок самостійних і багато в чому не скоординованих рішень політичних і націонал-демократичних еліт усіх союзних республік протягом 1990-1991 рр., до грудня 1991 року СРСР фактично втратив свій внутрішньополітичний і економічний сенс. А з 1 грудня 1991 р. - і міжнародно-правовий. І тому ставити Біловезькій угоді від 8 грудня 1991 р. і його підписантам у провину розвал СРСР немає жодних підстав - ні фактичних, ні юридичних. Навпаки, треба визнати, що й Біловезька угода, і угоди на двосторонній основі, які були спричинені нею, певним чином все-таки стали реальним організуючим фактором у винятково багатоскладових процесах упорядкування геополітичного простору колишнього СРСР.

Заради справедливості й історичної точності зазначимо, що саме РСФСР був «піонером» цього історичного процесу. Що певною мірою «реабілітує» і нашу політичну еліту тих часів - вони не прибалти, поперед паровоза не бігли. Як, втім, і їхні історичні попередники у 1917-1918 роках.

Третє - питання про юридично значущу дату припинення юрисдикції СРСР цілковито однозначне - відповідно до міжнародного права такою слід вважати 1 грудня 1991 р., а ще точніше - з 00:00 годин 1 грудня 1991 р. І встановлена вона не Угодою про створення СНД від 8 грудня 1991 р., і не фактом відходу М.Горбачова у відставку 25 грудня 1991 р., а укладеним відповідно на чотири дні й на 21 день раніше - 4 грудня 1991 р. у Москві й у більш широкому складі, ніж в Біловезькій пущі - договором «Про правонаступництво у відношенні зовнішнього державного боргу й активів Союзу РСР».

Четверте - Московський договір став елементом внутрішнього законодавства держав-правонаступниць. Він і зараз є чинним, оскільки статтею 16 передбачено, що свою дію він припиняє тільки після врегулювання всіх платежів і розрахунків, визначених його статтями й додатковими угодами і протоколами. Як відомо, у України й Російської Федерації такого врегулювання немає дотепер. І Україна, у сфері дії Московського договору, не одержала з активів колишнього СРСР практично нічого…

П’яте - Україна «як геополітична реальність і суб’єкт міжнародного права» виникла - правда, заднім числом! - саме 1 грудня 1991 року.

І ми маємо всі юридичні і міжнародно-правові підстави вважати саме цю грудневу дату днем народження нашої держави і виникнення нової політичної нації - Українського народу.