МЗС: Клімат Клімкіна

Можу помилятися, але, здається, ще ніколи МЗС не зустрічав призначення свого нового очільника з такими почуттями - радості й надії.

Це доволі незвично для чиновницького середовища взагалі, а для дипломатичного особливо - не сказати кривого слова про колегу, що отримав підвищення (та ще й таке!). А тим часом на адресу Павла Клімкіна не було мовлено жодного поганого, єхидного чи недоброзичливого зауваження (принаймні в численних і цілком довірчих бесідах DT.UA з товаришами по службі Павла Анатолійовича).

"Це найвдаліший вибір", - думка одного з "зубрів" дипслужби, який, на переконання багатьох, і сам був би досить "вдалим вибором". "Це мрія МЗС", - визначення представника молодого й просунутого покоління українських дипломатів.

Аргументація, чому Клімкін - "найкраще рішення", у всіх приблизно однакова. Професіонал. Бачить не тільки те, що під ногами, а мислить стратегічно. Системний у всьому. Високоосвічений. У роботі, скоріше, технократ. Стосовно життя, мабуть, буддист. Чітко мислить і чітко викладає. Переконливо аргументує свою позицію. Не боїться й не тікає від складних запитань. Добре знає дипломатичний процес. Відмінно веде переговори. Стриманий, терплячий, має залізні нерви. Здатен довго й тяжко працювати. Ефективний. Уміє організувати роботу інших. При цьому викликає не тільки повагу, а й симпатію колективу.

Оскільки демократичний - незарозумілий і уважний до оточуючих. Але й панібратства не допускає. Дипломати, які бачили на своєму віку чимало керівників, не чули від нього не тільки мату, а й просто грубих слів або підвищеного тону. "Я - начальник, ти - дурень", - абсолютно чужий для нього стиль керування. Уміє не тільки говорити й віддавати розпорядження, а й слухати. Ще одна рідкісна якість - любить розумних і сильних жінок. "Ніколи не був помічений у будь-яких "шкурняках", "договірняках" та інших корупційних моментах". Як і в інтриганстві. Особливу повагу і вдячність колег, які звикли тижнями, а то й місяцями оббивати поріг і чекати начальницького підпису під документом, заслужив ще й тим, що під час перебування заступником міністра - керівником апарату міністерства не йшов з роботи, поки не підпише останнього папірця.

З відповіддю на прохання назвати недоліки нового міністра, аби його портрет вийшов усе-таки без янгольських крил за спиною, як правило, наші співрозмовники мали труднощі. Поміркувавши, хтось згадував, що він "із важким серцем реагував на критику, зокрема обґрунтовану", або "недостатньо публічний як для міністра". Дехто вказував на те, що під час Майдану Клімкін не продемонстрував свого ставлення до нього, не робив заяв, що викривають владу, не підписував жодних листів і звернень дипломатів. Однак тут-таки самі нагадували, що жоден з українських послів публічно не виступив на підтримку Майдану, і задавалися риторичним запитанням: "Де посол Клімкін був би кориснішим для України - у відставці на Майдані чи все-таки в одній з ключових столиць Європи?". До слова, нагадаємо, що в листопаді минулого року, після злощасної постанови азаровського Кабміну, посол Клімкін в ефірі німецької радіостанції RBB висловив розчарування рішенням влади України "призупинити" євроінтеграцію. Це було саме тієї неділі, коли напередодні Вільнюського саміту в Києві вперше зібралося багатотисячне Віче...

Що ще з недоліків? Дехто вважає, що в нинішній ситуації "дипслужбою, як і всіма силовими відомствами, повинні керувати яструби, а Клімкін зайве обережний для цієї функції". Так, він не яструб. І не цербер. "Грищенко завжди казав, що він занадто м'який навіть для посади заступника міністра, що його любить колектив, а міністрові на цьому місці потрібен був цербер". До речі, путівку в дипломатію, як розповідають, Клімкіну дав саме Костянтин Грищенко.

У МЗС не люблять "чужаків", людей зі сторони. Навіть якщо ті близькі за переконаннями і приходять з миром і бажанням "відродити міністерство". У відомстві з однією з найжорсткіших ієрархічних структур прискіпливо оцінюють пройдений службовими щаблями шлях кожного. П.Клімкін пройшов його від аташе до міністра. Але до МЗС у 1993 р. потрапив не з МДІМВ (рос. - МГИМО) чи КІМВ. Українська дипслужба тоді ще тільки формувалася, фахівців з потрібною освітою і досвідом катастрофічно бракувало, от і запозичали кадри в "суміжників", у випадку П.Клімкіна... в Інституту електрозварювання ім. Патона. Україна тоді активно займалася питаннями роззброєння, МЗС були потрібні люди і з технічною освітою. П.Клімкін - випускник факультету аерофізики та космічних досліджень престижного Московського фізико-технічного інституту. Можете повірити людині, яка також має технічну освіту: МФТІ - це круто. У МДІМВ потрапляли здебільшого люди з хорошими зв'язками, а от у МФТІ - з дуже хорошими мізками.

Можна по-різному ставитися до К.Грищенка, але мізки він завжди цінував, а молодь любив і декому давав шанс розвиватися й просуватися. Тим більше що в ті часи він сам іще не дуже закоренів - очолював управління контролю над озброєннями та роззброєння МЗС. Так молодий фахівець Павло Клімкін під крилом К.Грищенка з наукового співробітника в системі НАН перетворився на аташе в системі МЗС. Ну а далі - step by step, неквапно, щаблями, що ведуть нагору.

Працював у департаментах економічного співробітництва і європейської інтеграції, перше місце служби за кордоном (ще третім секретарем) - Німеччина, у друге тривале відрядження поїхав уже радником-посланником - до Лондона. Очолював департамент Європейського Союзу, потім став заступником міністра й керівником апарату МЗС. Вів переговори з Євросоюзом щодо Угоди про асоціацію. До Німеччини відпустили тільки після парафування цього дуже складного документа.

Робота послом припала на дуже й дуже непростий час - ув'язнення Тимошенко, різка реакція на нього Заходу й Берліна зокрема, "приморозки" у відносинах з ЄС, "відлига" й вибоїстий шлях до Вільнюса, що пролягає через Берлін, знову ж таки з Тимошенко на вустах європейських партнерів. До честі Павла Анатолійовича, колеги зазначають, що він не боявся інформувати керівництво про дійсний стан речей. На відміну від деяких послів, та й останніх очільників МЗС, які старалися пом'якшити або прикрасити реальну картину (особливо щодо міжнародної реакції в "питанні Тимошенко") в очах Януковича. Клімкін завжди вважав таку тактику хибною і навіть шкідливою для держави. І мав рацію. Залишається сподіватися, що П.Клімкін і на посту міністра залишиться вірним власним принципам і не приховуватиме від президента навіть найгірших для нього й країни новин.

До призначення міністром навряд чи хтось міг назвати П.Клімкіна людиною Порошенка або взагалі чиєюсь. На відміну, скажімо, від посла України при ЄС К.Єлісєєва, якому приписували "довірчі стосунки" то з Клюєвим, то з Льовочкіним, то з Яценюком, та й з Петром Олексійовичем Костянтин Петрович спілкувався чимало, особливо в останні місяці. До слова, очолюючи МЗС, "прийшлий" Порошенко в основному спирався на трьох китів-старожилів - першого заступника В.Хандогія, заступника міністра К.Єлісєєва та директора департаменту секретаріату міністра Ю.Оніщенка (а от Клімкін з ним перетинався тоді нечасто). Саме Єлісєєва називали одним з основних претендентів на крісло міністра закордонних справ після перемоги Порошенка, тим більше що талановитий і успішний дипломат давно й небезпідставно мріяв про це крісло. І рік тому, ще за Януковича, багато хто був упевнений, що в разі успіху у Вільнюсі бути Костянтину Петровичу наступним главою МЗС - яскравим і досить свавільним після безбарвного й слухняного Кожари. Нам достеменно невідомо, що стало визначальним у рішенні П.Порошенка відкинути цю кандидатуру, але, можливо, ярлик "слуги режиму Януковича", приклеєний до Єлісєєва після його призначення уповноваженим "з усіх міжнародних питань" в АП і готовності перейти туди на постійну роботу після завершення місії в Брюсселі, став одним із пунктів у графі "проти" розкресленого навпіл аркуша. Та й у МЗС надміру різкого й жорсткого Єлісєєва дуже вже багато хто не любить, про що Порошенко був поінформований.

"Технократ" же Клімкін у якихось "ганебних політичних зв'язках" не помічений. Колектив його любить і поважає. Для широкої публіки він - нове й досить молоде і симпатичне обличчя. Для Заходу - дуже європейське (подейкують, що Берлін замовив слівце за українського посла, що так полюбився йому). Для Москви - обличчя, яке не викликає ідіосинкразії (принаймні поки що), тим більше що місце народження нового українського міністра закордонних справ - м. Курськ, місце навчання - Московський фізтех, і флеш-мобів він під російським посольством, даю голову на відруб, не влаштовуватиме.

Цілком імовірно, що при призначенні Клімкіна зіграла думка й Валерія Чалого, котрого донедавна називали найімовірнішою кандидатурою на пост міністра. Свого часу Порошенко, очоливши МЗС, запросив В.Чалого, заступника гендиректора Центру Разумкова з міжнародних питань, на посаду заступника міністра. З Михайлівської В.Чалий пішов "з політичних причин", публічно не погодившись із запровадженням режимом Януковича позаблокового статусу України. Майдан пройшов від початку й до кінця. Можливо, широкій публіці не відомий той факт, що Валерій Чалий був одним з усього лише двох непохитних членів Ради Майдану, які навідріз відмовилися схвалити підписання "трійкою лідерів" ганебного меморандуму з Януковичем 21 лютого. Відмовилися, попри жорсткий пресинг, що часом межував з істерикою, трьох європейських міністрів. Пройшовши з Порошенком усю передвиборну кампанію як радник з міжнародних справ, В.Чалий цілком реально міг розраховувати на крісло міністра закордонних справ. Але хто залишився б "у крамниці" з Порошенком? "За обопільним рішенням" Петро Олексійович залишив Валерія Олексійовича при собі курирувати зовнішньополітичний напрям на посаді заступника глави АП.

Відразу кладемо край імовірним чуткам про можливу конкуренцію між двома дипломатами - В.Чалим і першим помічником президента Ю.Оніщенком. У них різні "городи" й завдання: у Чалого - політичні, в Оніщенка - організаційні. За визнанням колег, "бюрократ у хорошому значенні цього слова" й "трудівник" Ю.Оніщенко покликаний організувати, впорядкувати й щосили намагатися "не випускати" з графіка президента, схильність якого займатися всім і відразу, причому самому, добре відома.

Та важливіша в нинішніх важких для країни зовнішніх обставинах - відсутність конкуренції й конфліктності по лінії МЗС-АП. Сьогодні вони мусять працювати як ніколи в унісон, а механізм їхньої взаємодії має бути налагоджений, як швейцарській годинник. Здається, що кандидатуру Клімкіна було схвалено з урахуванням і цієї необхідності. За ідеєю, Чалому й Клімкіну працювати разом має бути цілком комфортно. Обидва вони люди неконфліктні, виважені й далекі від інтриг. До того ж, майже однолітки й підтримують дружні стосунки. Хто головніший, сподіваємося, з'ясовувати не почнуть, тим більше, всім і так зрозуміло, що "головніший" усе одно Петро Олексійович, який вважає себе неперевершеним дипломатом і навряд чи має намір дозволяти комусь самостійно кермувати зовнішньою політикою. Втім, як і в решті сфер також...

Завдання ж перед МЗС стоять такі, що кожного з них окремо вистачило б для цілодобового завантаження всього міністерства.

Нормалізація, якщо це слово взагалі нині підходить, відносин з Росією. Поки що незрозуміло, в якому форматі й на якому рівні будуть (якщо будуть) проходити переговори з росіянами після призначення Клімкіна міністром. Чи буде МЗС узагалі задіяне на російському напрямку чи президент, як і його попередник, замкне всі контакти з Москвою на себе?

Стимулювання міжнародного співтовариства до рішучіших та ефективніших дій для припинення російської агресії в Україні, зокрема й до запровадження Заходом третього, секторального, рівня санкцій проти Росії. Світ не повинен залишити нас сам на сам із Москвою.

Повернення в міжнародний порядок денний теми анексії Криму та його повернення Україні.

Обговорення й напрацювання з ключовими партнерами України дієвого механізму гарантій безпеки нашої країни.

Підписання Угоди про асоціацію з ЄС і початок наполегливої роботи з національними парламентами країн Євросоюзу для її якнайшвидшої ратифікації, а також початок тимчасового застосування угоди. Правда, не виключено, що в цій сфері МЗС трохи розвантажать. На Банковій розмірковують над координацією євроінтеграційної роботи всіх органів виконавчої влади.

До слова, створення урядом у кожному міністерстві посади заступника глави відомства з євроінтеграції фахівці, які реально нею займаються, вважають кардинальною помилкою, що свідчить про повне нерозуміння самого поняття "євроінтеграція". Оскільки це не якийсь окремий процес, яким займатиметься лише окремий заступник міністра, це не поїздки до Брюсселя, не складання програм, планів і графіків "євроінтеграції". Євроінтеграція - це глибоке реформування кожної галузі й перехід на європейські норми та стандарти роботи. Євроінтеграція - це завдання всього міністерства або відомства. І кожного з них.

Можливо, для координації цієї діяльності буде створено Міністерство євроінтеграції. Не виключено, що обмежаться все-таки запровадженням в уряді поста профільного віце-прем'єра. Імовірно, що "євроінтеграційним" міністром або віце-прем'єром призначать К.Єлісєєва. У всякому разі з Брюсселя його відкличуть точно. А там - як домовиться...

І тут ми підходимо до наступної проблеми-завдання - де взяти достатню кількість "міцних" послів, адекватних нинішнім викликам? Які невтомно торсають керівництво країн перебування; регулярно з'являються на телеекранах і активно ініціюють експрес-коментарі щодо ситуації в Україні для місцевих ЗМІ; оперативно, повно та об'єктивно інформують Центр.

Деякі посольства в ключових столицях уже оголені - у Берліні, Парижі, Лондоні, Варшаві. Невдовзі те саме очікує Брюссель, та й у Вашингтоні і Москві О.Моцик і В.Єльченко вже засиділися на своїх місцях. Якщо із розумом, кажуть самі МЗСівці, то міняти слід близько чотирьох десятків послів. Чи можливо це в нинішніх умовах? Навряд. І річ не тільки у воєнному конфлікті з Росією й відсутності коштів. Ні для кого не секрет, що МЗС за останні роки серйозно знекровлено й істотно лоботомовано. Дипслужба тяжко хвора. Реорганізація МЗС, яку навіщось квапливо провів в.о. міністра Дещиця, як, утім, і поспішне відкликання багатьох послів, у розважливих людей викликали лише здивування й обурення. Навряд чи найближчим часом у міністра Клімкіна через гарячіші проблеми будуть час і можливість докорінно реформувати МЗС, але повернути статус департаментів пониженим (і приниженим) до рівня управління політичному і юридичному підрозділам він, здається, не забариться. Як, можливо, й реанімувати взагалі викреслений зі структури відомства економічний департамент. Навряд чи президент погодиться з тим, що "за Яценюковим велінням, Дещициним виконанням" у нього прямо з-під носа, з його парафії - зовнішньополітичного відомства вилучили економічний підрозділ, позбавивши МЗС останніх важелів впливу на зовнішньоекономічну діяльність. І це в умовах, коли Україна втратила величезний російський ринок, коли пошук нових ринків збуту й лобіювання інтересів українських виробників мають стати ще одним основним і "гарячим" завданням МЗС.

Зовнішньополітичне відомство має бути нині на передовий і на інформаційному фронті. Тому для інтенсивної роботи у воєнний час на "посилене харчування" - кадрами, технікою, коштами - слід посадити інформаційний департамент і прес-службу.

Чимало насельників Михайлівської нині сподіваються, що в нового глави відомства знайдеться не тільки рецепт дбайливого, вдумливого й дієвого лікування зовнішньополітичної служби, але йому ще й виділять гроші на лікарів і ліки. З фінансуванням МЗС і закордонних диппредставництв повна катастрофа вже давно. Зрозуміло, що зараз пріоритет - у армії. Але якщо "все для фронту, все для перемоги", то варто пам'ятати, що її кують нині й на дипломатичному фронті теж.

Загалом, очікування від призначення міністром закордонних справ Павла Клімкіна дуже великі. Це надихає, але й до багато чого зобов'язує. Хоча, можливо, ці очікування й завищені. Адже далеко не все залежить від міністра. Подивимося, як швидко президент Порошенко зрозуміє, що навіть Юлію Цезарю не до снаги було б вирішувати одночасно й одноособово всі проблеми, які звалилися на Україну.