«Мы сами закрыли ворота, мы сами...»

Презентація результатів роботи відомства за рік минулий та оприлюднення планів на рік поточний - захід для Міністерства закордонних справ звичний. З тим чи іншим ступенем пафосу та урочистості кожен міністр у тій чи іншій аудиторії ознайомлював широку громадськість з успіхами вітчизняної дипломатії та пріоритетами роботи в новому році. Проте вчорашній виступ Костянтина Грищенка в Інституті міжнародних відносин залишив після себе змішані почуття.

Навряд чи хтось сперечатиметься, що 2011 рік був одним з найбільш насичених у нашому зовнішньополітичному житті. Але уявляю, скільки пролунає обурених вигуків, якщо я насмілюся назвати його й одним із найуспішніших серед останніх років.

Та я не насмілюся. Бо після того як до нашого лексикону повернулися підзабуті від кучмівських часів слова «міжнародна ізоляція» і «3. Наша країна приєдналася до Європейського енергетичного співтовариства. Досить багато було зроблено й для реалізації Плану дій щодо лібералізації ЄС візового режиму для України: ратифіковано чотири міжнародні конвенції (у сфері протидії торгівлі людьми, відмивання незаконних доходів, фінансування тероризму та обробки персональних даних); ухвалено 11 необхідних законів; запрацювали нові органи - Державна міграційна служба та Держслужба з питань захисту персональних даних.

Прогрес очевидний. Але сумний парадокс полягає в тому, що після такої напруженої роботи багатьох відомств і, безумовно, Міністерства закордонних справ, яке кістьми лягло заради завершення переговорів про асоціацію, після очевидного прогресу в євроінтеграції, сьогодні ми перебуваємо від заповітної мети, на жаль, далі, ніж на початку минулого року. Явне наростання антидемократичних тенденцій, «справа Тимошенко» й зухвале ігнорування президентом Януковичем думок і побажань спільноти європейських демократій охолодило ентузіазм навіть найпалкіших друзів України в Євросоюзі і викликало глибоке роздратування в сильних світу цього. У підсумку майбутнє Угоди про асоціацію повито млою невідомості. Та й на інших «стежках» євроінтеграції не все гладенько. Перший рік членства України в Енергетичному співтоваристві пішов на з’ясування відносин - хто кому й що винен. А «системні реформи» у секторі енергетики в нас, як і раніше, існують тільки на папері. Безвізовий діалог теж щось забуксував. Завершити першу, законодавчу, фазу відповідного Плану дій до кінця року не вдалося. І, судячи навіть хоча б з нового провалу позавчора у Верховній Раді ключового законопроекту «Про документи, що посвідчують особу і підтверджують громадянство України», навряд чи в найближчі місяці вдасться (про те, щоб отримати безвізовий режим з Євросоюзом до Євро-2012, уже давно ніхто не заїкається).

А от чим наше МЗС може пишатися сьогодні з повним на те правом, то це діяльністю із захисту прав та інтересів українських громадян за кордоном. Робота наших консульських установ завжди викликала багато слушних нарікань і скарг. І, безумовно, українським диппредставництвам є ще до чого прагнути. Але минулого року неодноразово доводилося чути й слова щирої подяки на адресу наших дипломатів від українців, вивезених з гарячих точок, урятованих з піратського полону чи трудового рабства, а також тих, яким вдалося повернути свої гроші, зароблені тяжкою працею на чужині.

2011-й видався досить неспокійним, і роботи нашій консульській службі вистачало. Після початку політичних криз і бойових дій у країнах Близького Сходу та Північної Африки з Лівії, Єгипту та Ємену було евакуйовано близько 1100 громадян України. А також близько 300 громадян інших держав з Лівії, за що наша країна дістала подяку від США, Росії, Франції та Великобританії. З постраждалої від землетрусу та катастрофи на атомній електростанції Фукусіма-1 Японії було евакуйовано 186 наших співвітчизників. 36 українських моряків - членів екіпажів десяти іноземних суден - було визволено з піратського полону. 43 моряки, звинувачені грецькою стороною в перевезенні нелегальних мігрантів і контрабанді тютюнових виробів, були звільнені з-під варти й повернуті на батьківщину. Ступили на рідну землю завдяки зусиллям наших дипломатів і понад 200 співвітчизників, залишених напризволяще в Іраку турецьким роботодавцем. 126 громадянам України вдалося повернути недоотриману зарплату (а це більш як 880 тис. дол.), 259 особам надано матеріальну допомогу (всього 19 тис. 580 дол.).

Для когось ці дані - лише нудна статистика. Проте за цими сухими цифрами - долі, часом досить драматичні, сотень наших співвітчизників.

Крім форс-мажору та визволення українців, які потрапили в біду, наша консульська служба трудилася й над полегшенням пересування світом усіх українських громадян. Минулого року візовий режим для нас із вами був скасований Ізраїлем, Брунеєм, Аргентиною, Боснією та Герцеговиною, Сербією і Бразилією. З Туреччиною укладено Угоду про спрощення візового режиму, що передбачає безвізовий режим для поїздок тривалістю до 30 днів. Спрощено режим поїздок українців до Норвегії. А Словаччина скасувала для нас консульський збір за оформлення національних довгострокових віз. Зазнали змін і угоди про взаємні поїздки громадян з Болгарією та про місцевий прикордонний рух зі Словаччиною. Багатьох українців порадують і зміни, внесені в Угоду з ЄС про спрощення оформлення віз, які істотно розширюють перелік категорій українських громадян, котрі незабаром зможуть оформляти безоплатні багаторазові шенгенські візи. Це вчені, лікарі, представники неурядових організацій, релігійних громад і професійних об’єднань.

Що ще варто позначити великим знаком «плюс» - це усунення застарілої та болючої проблеми у відносинах із сусідньою Молдовою. Нарешті вдалося оформити право власності України на ділянку автодороги Одеса-Рені в районі Паланки. Заслуговують на увагу й активізація української сторони в Придністровському врегулюванні та роль України в поновленні офіційних переговорів у форматі «5+2».

Ну а більше особливо радіти й нічому. Зокрема й у відносинах зі стратегічними партнерами. Список яких, схоже, знову змінюється. Є підстави вважати, що на Михайлівській та Банковій подумують над новими підходами до стратегічного партнерства, що, у принципі, розумно, оскільки оголошувати понад два десятки країн стратегічними партнерами, як це було в Україні при Кучмі, просто смішно й у світі не прийнято. Як правило, держави мають двох-трьох, максимум п’ятьох стратегічних партнерів. Питання тільки - за якими критеріями визначатимуть «справжніх» стратегічних партнерів та відсіватимуть «формальних» і «випадкових»? Чи має це стратегічне партнерство бути взаємним і рівноправним? Ось, наприклад, РФ і США - це «справжні» стратегічні партнери чи ні? Росія Україну таким визнає, але про рівноправність у наших відносинах доводиться тільки мріяти. Їх, як і раніше, можна охарактеризувати як «стратегічну залежність» (визначення дане Центром Разумкова багато років тому). Зі Сполученими Штатами, попри Хартію про стратегічне партнерство, у нас немає ні рівності, ні взаємності (цього року Україна до списку пріоритетів Вашингтона не ввійшла). Або чому, скажімо, країни БРІК - Бразилія і Китай - стали нашими стратегічними партнерами, а Індія - ні? Чому Азербайджан вважається таким, а дружня й віддана Грузія, схоже, вже не потрапляє до списку стратегічних партнерів? Невже це партнерство обмежувалося лише особистою дружбою Ющенка із Саакашвілі та знятими з бойового чергування «Буками»? Загалом, тема ця складна й потребує делікатності. Чи вистачить її нашим політикам і дипломатам? Подивимося.

Наразі ж дуже побіжно пройдемося списком сьогоднішніх стратегічних партнерів України.

Росія. Про успіхи та досягнення на цьому напрямку українцям говорити не доводиться. Українські поступки й жертви національними інтересами забуто ще швидше, ніж їх було принесено на вівтар українсько-російської «дружби». Бліцкриг зі зміни ціни на газ провалився. Братні почуття росіян яскраво проявилися в початку роботи «Північного потоку» і наполегливому продавлюванні «Південного». Стиль спілкування Москви з Києвом промовисто демонструють останні «сирні» перипетії. Проблема делімітації Азовського та Чорного морів і Керченської протоки знову «успішно» перекочувала в рік нинішній. Як і робота над «удосконаленням нормативно-правової бази тимчасового перебування ЧФ РФ на території України». Звичайно, втішно чути, що в цьому контексті обговорюються проекти цілого десятка нових угод. Але було б набагато краще, якби готувалася тільки одна - про виведення ЧФ РФ з української території в 2017 р. Назавжди.

Вихвалятися успіхами можуть, швидше, наші партнери: російська частка в українській економіці незмінно зростає, а проросійське лобі в українському уряді поповнилося такими кадрами, що табачниківська русифікація невдовзі може здатися українцям жалюгідними квіточками… Утішитися ж ми можемо хіба що небувалим товарообігом, який перевищив у 2011 р. 50 млрд. дол. Та ось іще: на маршруті пасажирського потяга №1/2 Київ-Москва-Київ було спрощено прикордонний і митний контроль - дрібниця, але приємно.

США. Україна сповзла ще далі на периферію американських інтересів. Залишки зацікавленості загрожують розвіятися, щойно останній кілограм високозбагаченого урану залишить територію нашої країни. Попри формальні запевнення у важливості України для Сполучених Штатів, на зустрічах минулого тижня (В.Янукович-
Г.Клінтон у Мюнхені та С.Льовочкін, М.Азаров, П.Клімкін - заступник держсекретаря Ф.Гордон у Києві) американська сторона надіслала дуже чіткий меседж: розвиток політичних відносин можливий лише при дотриманні демократичних цінностей, прийнятих у ЄС і США, та припиненні вибіркового правосуддя; розвиток економічних - при поліпшенні бізнес-клімату в Україні: зменшенні корупції, зміні податкової системи та регуляторної політики, знятті проблем на митниці. Торішній товарообіг зі Штатами (хоча він і зріс на 46%) - 3,2 млрд. дол. (для порівняння: з Молдовою (!) він у нас становить мільярд дол.) - це не привід для гордості. Це соромно.

Китай. Україна нарешті отримала документальне визнання наших відносин стратегічними: підписано Спільну декларацію про встановлення та розвиток відносин стратегічного партнерства між Україною та КНР. Проте відбулося це завдяки не стільки зусиллям Києва, скільки зміні підходу Пекіна до стратегічного партнерства. Відносини з Китаєм надзвичайно важливі й перспективні. Але, зробивши крок уперед, ми, як завжди, затопталися на місці. Реалізовано мало, намірів, як і раніше, багато.

Бразилія. Ще один край неосяжних можливостей для співробітництва. Напрямок однозначно правильний, але розроблений поки що ще менше, ніж китайський.

Туреччина. Усе б нічого: і новий формат відносин стратегічного партнерства формалізовано (проведено перше засідання Стратегічної ради високого рівня); і товарообіг з країною, яка є другим після Росії експортним ринком для України, становить 5 млрд. дол.; і переговори щодо Угоди про вільну торгівлю розпочалися; і документ про безвізові поїздки терміном до 30 днів підписано. Однак після турецької відмашки «Південному потоку» лише через тиждень, як В.Янукович відвідав в Анкарі свого друга Ердогана та незрозумілостей з домовленістю з Азербайджаном щодо скрапленого газу, неприємний осад залишився.

Польща. Навіть писати не хочеться… Після плювка полякам у душу, після їхніх помножених Києвом на нуль неймовірних зусиль забезпечити Україні безпрецедентний прорив у євроінтеграції соромно дивитися польським друзям в очі. Втім, як і іншим нашим стратегічним партнерам у ЄС - литовцям.

І останній штрих до підсумків року минулого. Навряд чи можна вважати успіхом головування України в Комітеті міністрів Ради Європи. Введення з української подачі нової моделі «трійки» РЄ - це, безумовно, дуже важливо. Однак у пам’яті наших міжнародних партнерів, здається, під кінець року залишилося зовсім інше - надзвичайно жорстка резолюція щодо України такої багато- і довготерплячої структури, як Парламентська асамблея Ради Європи.

Про зовнішньополітичні пріоритети на 2012 рік ми майже нічого не почули: головування в Центральноєвропейській ініціативі, проведення Євро-2012 і забезпечення демократичних виборів. Ось, мабуть, і все. Основних причин такої скромності, мабуть, дві. По-перше, і головне, в України як не було, так і немає досі ґрунтовного й докладного документа - зовнішньополітичної стратегії або, якщо хочете, доктрини, на підставі положень якої вже можна було б розписувати щорічні пріоритети. Якийсь документ, з натяжкою спроможний претендувати на цю роль, був підготовлений іще приблизно рік тому, але загубився десь у надрах наших держорганів. Судячи з усього, нинішня влада, втім, як і попередня, у подібних документах не має потреби.

Друга причина також очевидна - наступні парламентські вибори і всі пов’язані з ними цілком очікувані проблеми та неприємності на міжнародній арені. Тому, чим менше та неконкретніше заплануєш, тим менше потім спитають про результати. Тим паче знову ж зрозуміло, що від МЗС успішність нашої зовнішньої політики цього року залежатиме ще менше, ніж раніше. Отже, напевно, основні дипломатичні зусилля в 2012 р. Україні слід спрямовувати за тими векторами, за якими навіть у несприятливих передвиборних внутрішньополітичних умовах можна сподіватися на отримання конкретних і позитивних результатів. Це насамперед захист прав та інтересів українських громадян за кордоном і забезпечення права українців на свободу пересування (передусім у європейському напрямку: коли Угода про асоціацію виявилася підвішеною, переговори щодо безвізового режиму не дадуть зачахнути діалогу з Євросоюзом і можуть навіть додати йому позитиву). Ще один потенційно перспективний напрям - розвиток відносин з динамічними економіками, - Китаєм, Бразилією, Індією, Сінгапуром, Японією, Кореєю. Особливо якщо врахувати, що з питань демократії вони до нас не прискіпуються.