МИНУЛЕ, СЬОГОДЕННЯ І МАЙБУТНЄ УКРАЇНСЬКОГО КІНЕМАТОГРАФА В ДЗЕРКАЛІ ГРОМАДСЬКОЇ ДУМКИ

Про кризу українського кінематографа в добу незалежності сказано, мабуть, уже більше, ніж про його неперевершений розквіт за радянських часів, коли «найважливіше з усіх мистецтв» перебувало в центрі суспільної уваги. Фахівці вже різнобічно висвітлили основні прояви кризи — безгрошів’я і безробіття в кіноіндустрії, втеча зубожілого глядача з кінотеатрів, розвал системи кінопрокату, технічна відсталість, засилля західної кінопродукції, творча спустошеність вітчизняних кінематографістів після зняття їх з цензурного повідця і тоталітарного постачання і т.д. Фахівці єдині в думці про те, що подолання несприятливої для вітчизняного кіно ситуації, яка склалася, потребує системного розв’язання численних творчих, виробничих та організаційних проблем. І однією з істотних передумов подолання кризи є поглиблене вивчання суспільної думки, що дозволяє зрозуміти справжні інтереси й потреби реальних та потенційних кіноглядачів. Саме їхнє уявлення про наявне і бажане для вітчизняного екрана здатне стати відправною точкою для подолання стереотипів масової свідомості, що сформувалися протягом попередньої кіноепохи й можуть істотно допомогти у відшуканні нових орієнтирів, пов’язаних із перспективою розвитку нашого кінематографа.

На жаль, дотепер в Україні не було такого роду досліджень, немає в українському соціологічному співтоваристві й фахівців у галузі соціології кіно. І хоча окремі аспекти ставлення населення до кіно розглядалися в опитуваннях, які проводили Інститут соціології НАН України та провідні соціологічні служби (Київський міжнародний інститут соціології, «Социс», Соціальний моніторинг), до спеціалізованих і системних досліджень так і не доходило. Тимчасом у Росії соціологія кіно має ґрунтовний організаційний фундамент: у НДІ кіномистецтва створено відділ соціології кіно, систематичні дослідження проводяться у ВДІКу, курс лекцій із соціології кіно читається на факультеті соціології МДУ, публікуються численні монографії та статті, присвячені соціологічній теорії кіно, у яких вміщуються й результати емпіричних досліджень.

Що ж, колись починати систематичну роботу в цій галузі соціологічного знання потрібно і в Україні. У зв’язку з цим важко переоцінити ініціативу кінознавця Олександра Рутковського, який не тільки запропонував соціологам провести перше в Україні спеціалізоване дослідження в царині соціології кіно, а й розробив відповідний проект «Українські альтернативи», в рамках якого підготував опитувальні листи для фахівців-експертів та масової аудиторії. У підготовці інструментарію дослідження консультативну допомогу кінознавцю надали співробітники Інституту соціології НАН України — Наталія Паніна й автор цих рядків. Опитування проводилося соціологічною службою «Социс» у червні 2003 року. Методом стандартизованого інтерв’ю за квотною вибіркою було опитано 1200 чоловік, які репрезентують усе доросле населення України. Ось окремі результати проведеного дослідження.

Кіноаудиторія: особливості відвідування кінотеатрів різними категоріями населення України

Сьогодні похід у кіно з колись звичної справи перетворився на досить рідкісний, а для більшості населення — взагалі недоступний спосіб прилучення до мистецтва. За даними моніторингу соціальних змін, здійснюваного Інститутом соціології НАН України, в останні десять років громадяни України стали вчетверо рідше відвідувати кінотеатри (у 1994 році — 8% відповіли, що протягом останнього тижня побували в кінотеатрі, а в 2003-му — тільки 2%). Такі показники активності кіноаудиторії не можна порівняти з аналогічними показниками в радянські часи. Так, у репрезентативному для населення України опитуванні «Спосіб життя радянської людини», проведеному Інститутом соціологічних досліджень АН СРСР та Інститутом філософії АН УРСР у 1981 році, понад третина громадян України вважали, що вони часто ходять у кіно. Цікаво, що, попри наявну нині тенденцію до різкого зменшення відвідуваності кінозалів, і дотепер перегляд художніх фільмів залишається улюбленим заняттям для більшості населення. Тільки сьогодні цей різновид культурного відпочинку, зрозуміло, зосереджений аж ніяк не в кінотеатрах і клубах, а на ТБ.

Так, за даними відділу соціології культури Інституту соціології НАН України, 70% дорослого населення України з усіх телепередач найбільше полюбляє дивитися художні фільми (тоді як новини — 60%, розважальні програми — 46%, шоу — 40%, музичні програми — 38%). При цьому 22% телеглядачів вважають, що художніх фільмів на українському телебаченні бракує (і тільки 4% думають, що їх забагато на телеекрані). А якщо врахувати, що 80% громадян України регулярно дивляться телевізор, то можна з упевненістю твердити, що художній кінематограф як був, так і залишається улюбленим типом видовища і головним каналом прилучення мас до мистецтва.

Зрозуміло, перегляд художніх фільмів на телеекрані й у кінозалі в жодному разі не можна ототожнювати. У процесі телевізійного перегляду втрачається багато виражальних ефектів кінотвору, зникає й атмосфера публічності, така необхідна для повноцінного сприйняття кінофільму. Важливо, зрештою, і те, що кіно як самостійний вид мистецтва ні художньо, ні організаційно не може існувати без власної активної масової аудиторії, що істотно відрізняється від телеаудиторії. Саме тому найважливішим критерієм розвитку сучасного кінематографа є відвідуваність кінотеатрів. Розглянемо в цьому зв’язку частотні показники відвідуваності кінотеатрів у їх залежності від соціально-статусних, етносоціальних і демографічних характеристик кіноаудиторії України (таблиця 1).

Як бачимо, дані, що характеризують відвідуваність кінотеатрів «за останній тиждень», і в цьому опитуванні, й у власному моніторингу Інституту соціології НАН України практично не різняться: не більше 2% громадян України відвідували кінотеатри в останні дні перед опитуванням. Аудиторія кінотеатрів за місяць не перевищує 4%, а за рік — 10%. При тому, що, згадаємо, в роки «радянського застою» більше третини населення України часто відвідували кінотеатри. Помітно також, що нині трохи вища активність у відвідуванні кінотеатрів характерна для чоловіків, молоді, жителів великих міст, матеріально забезпечених людей, високоосвічених, невіруючих і російськомовних громадян. Що стосується решти категорій населення, то менша частота відвідувань ними кіно пов’язана, зокрема, зі, скажімо, концентрацією віруючих і україномовних громадян у невеликих містах та сільській місцевості, де є набагато менше можливостей для відвідування кінотеатрів. У зв’язку з цим на особливу увагу заслуговують украй низькі показники відвідуваності в сільській місцевості. Ці дані свідчать про практично повний розвал мережі сільського кінопрокату.

Традиційно частіше ходить у кіно молодь, особливо у віці до 20 років, серед якої 38% відвідували кінотеатр протягом останнього року. Що стосується середнього і старшого покоління, то їхні кращі для відвідування кінотеатрів роки явно залишилися в радянському минулому. Зрозуміло, особливе значення у відмові від думки піти в кінотеатр відіграє матеріальний чинник. В умовах, коли основна частина бюджету родини витрачається на елементарне фізичне виживання, украй важко знайти як вільний від роботи (чи пошуків її) час, так і власне гроші для забезпечення повноцінного духовно-культурного споживання. Взагалі, останніми роками у структурі повсякденних занять громадян України дедалі менша частка припадає на відвідування театрів, музеїв, концертів. І це зрозуміло: заклопотані повсякденними матеріальними проблемами люди віддають перевагу пасивним формам відпочинку, таким, що не потребують додаткових витрат із мізерного сімейного бюджету. Великою мірою саме це й пояснює ту обставину, що востаннє були в кінотеатрі ще за радянських часів майже половина сьогоднішніх українських громадян з тих, яким не вистачає грошей навіть на поточні витрати, а також близько чверті з тих, хто може робити заощадження.

Громадська думка
про минуле й сьогодення українського кіно

Судячи з того, що понад третину населення України останні свої відвідини кінотеатру відносить ще до часів радянської влади, ставлення до українського кіно як такого багато в чому залишається сформованим під впливом ретроспективних вражень. Тому для кращого розуміння особливостей сприйняття сучасного стану вітчизняного кінематографа необхідно проаналізувати саме ці уявлення про кіноминувшину. У зв’язку з цим розглянемо спектр відповідей на запитання «Як ви оцінюєте кіно радянських часів?» (таблиця 2).

Судячи з отриманих даних, у масовій свідомості панує досить висока оцінка художнього рівня українських кінофільмів, створених у радянські часи. З усіх категорій населення тільки серед молоді немає більшості, яка була б упевнена у високій художній цінності радянських фільмів. І помітно, що чим бідніші, чим старші і чим менш освічені люди дають відповідь на це запитання, тим частіше серед них трапляється позитивна оцінка українського кіно радянської доби. Досить цікаво, що сьогодні більшість нашого населення ніби забула масово поширене в ті часи стереотипне уявлення про український фільм як про одну з некращих складових радянського кінематографа у цілому (згадаймо хоча б відомий колись кожному кіноглядачеві анекдот про те, що стрічки бувають хорошими, середніми, поганими, китайськими та кіностудії імені Довженка). Ще показовіше, що більшість населення України (57%) сьогодні упевнена в тому, що комуністична ідеологія і радянська влада сприятливо впливали на розвиток справжнього кіномистецтва в Україні (23% оцінюють негативно цей вплив, 19% вагаються з відповіддю).

Зрозуміло, в цих даних відбилася також загальна оцінка кіноаудиторією соціальних трансформацій пострадянського періоду, що їх більшість громадян України розглядає як такі, які спрямовані на погіршення їхнього становища в державі та в суспільстві. Однак не можна не визнати, що радянський кінематограф минулого мав і свої справді високі творчі злети й незрівнянно більш солідну матеріально-організаційну базу. Це також слід враховувати у поясненні ностальгічних симпатій абсолютної більшості глядачів до «старих добрих» радянських фільмів. За даними відділу соціології культури Інституту соціології НАН України, у 2003 році відповіді громадян України на запитання «Які фільми ви хотіли б дивитися, якби у вас був вибір?», розподілилися в такий спосіб: радянські фільми — 70%, сучасні російські фільми — 44%, українські фільми — 34%, американські фільми — 22%, індійські фільми — 22%, європейські фільми — 20%.

При очевидній домінанті ностальгічних почуттів до радянського кіно, близько третини населення, як бачимо, хотіло б дивитися і сучасні українські фільми. Здавалося б, маємо парадоксальну ситуацію: потенційних глядачів вітчизняний кінематограф має значно більше, ніж американський та європейський, але практично в кінотеатрах панує протилежна ситуація. Причому організатори кінопрокату одностайно дотримуються думки, що глядача до кінотеатру можна заманити виключно західною кінопродукцією. Очевидно, глядач, який віддає перевагу вітчизняному українському фільму перед західним, вирізняється рідкісною пасивністю, подолати яку можна лише неабиякими зусиллями творців вітчизняного кіно.

Ностальгічні мотиви чітко прозирають не тільки у виборі кінофільмів, а й в уявленнях про те, як потрібно контролювати кінопроцес. Так, майже половина населення на цей момент виступає за впровадження державної кіноцензури (таблиця 3).

І якщо серед молоді ця ідея не дуже популярна, то серед людей у віці за 50 років більшість вважає, що державна цензура сьогодні необхідна. Такого самого погляду дотримується більшість віруючих і малоосвічених людей. Лібералів, які вважають, що глядач сам повинен вирішувати, що йому дивитися, як бачимо, значно менше, ніж прихильників повернення державного контролю над кінематографією. Найчастіше ліберальні установки демонструють молодь, люди з вищою освітою, невіруючі та жителі великих міст. При цьому гадаємо, що масове позитивне ставлення до запровадження кіноцензури визначається не тільки загальними антиліберальними установками людей, які переживають ностальгію за минулим, а й сучасними особливостями демонстрації художніх фільмів у кінотеатрах і на телебаченні. Адже сьогодні немає практично жодних бар’єрів для показу відвертої еротики на екрані. Тому легко зрозуміти, що це відштовхує від сучасного кіно переважну більшість потенційних кіноглядачів, які поки що віддають перевагу спокійному переглядові радянської кінокласики на домашньому телеекрані.

Цікавим фактом є те, що не можна впевнено стверджувати, буцімто український глядач не сприймає сучасного українського фільму, хоч би що про це писали критики. Принаймні близько третини населення виявили готовність дивитися сучасні українські стрічки. Оцінки українського кіно періоду незалежності подано нижче.

Як ви ставитеся до вітчизняного кіно періоду незалежності України після 1991 р.?

У цілому позитивно — 21,8

У цілому стримано — 33,0

У цілому негативно — 16,8

Не цікавить — 12,8

Важко відповісти — 15,6

Однак на відміну від переважно позитивної оцінки українського кіно радянського періоду, ставлення до сучасного нашого кінематографа неоднозначне. Домінують, як це видно, стримані й невизначені оцінки. Але важливо відзначити, що далеко не всіх ця тема взагалі не цікавить. Це ще одне свідчення того, що переважній більшості українців небайдужа доля вітчизняного кінематографа. Цікаво, що саме ті категорії опитуваних, які високо оцінюють радянське кіно, краще ставляться і до українського кіно періоду незалежності. Такі позитивні оцінки значною мірою пояснюються загальною толерантністю наших людей. Варто взяти до уваги й те, що старше покоління більш схильне до соціального конформізму і вище оцінює як радянське кіно, так і фільми періоду незалежності, ніж це може демонструвати молодь. Українці за національністю та україномовні громадяни частіше виявляють позитивне ставлення до сучасного українського кіно, ніж їхні етнічно російські та російськомовні земляки. Це може пояснюватися як лінгвоетнічними розходженнями, так і тим, що останніми роками з’явилася певна кількість художніх і документальних вітчизняних стрічок, на кшталт «Молитви за гетьмана Мазепу», в яких наявні відверто «русофобські» мотиви.

Якщо звернутися до нинішньої практики кіновиробництва, то за останні роки держава все ж таки віднайшла кошти на створення декількох художніх фільмів, знятих відомими українськими режисерами і молодими авторами. У таблиці 4 подано результати опитування, які стосуються рівня ознайомлення з цими картинами широкого українського глядача. Причому, за умовами опитування, не мало значення, де саме опитуваний переглянув ту або іншу стрічку — в кінотеатрі, по телевізору чи на відео.

Той факт, що понад чверть населення ознайомилося принаймні з одним фільмом вітчизняного виробництва останніх двох років, свідчить, що український кінематограф працює не зовсім уже вхолосту. Ще важливіше відзначити, що більшості з тих, хто переглянув ці стрічки, вони сподобалися. Ось і виходить — не настільки вже декларативним було раніше зафіксоване нами уподобання українського кіноглядача стосовно того, що він краще б дивився вітчизняні фільми, ніж американські. Справа за «малим»: налагодити власне національне кіновиробництво, яке спроможне конкурувати з американським на виході, тобто в кінопрокаті. А що ж необхідно зробити для цього, на думку реальних і потенційних кіноглядачів?

Яким повинно бути українське кіно: думки
й оцінки кіноглядачів

У принципі, судження про належне в будь-якій сфері професійної діяльності мають цінність лише в тому випадку, коли вони висловлюються досить компетентними експертами. І навряд чи можна вважати компетентною в цьому питанні громадську думку «широкого глядача». Однак цінність таких масових думок у цьому випадку визначається аж ніяк не тим, що «глядацькими підказками» можуть скористатися фахівці в розробці стратегії розвитку вітчизняного кіно. Тут важливо інше. Фахівці повинні знати соціально-психологічну атмосферу, в якій ті або інші їхні проекти реалізовуватимуться. Якщо, приміром, розроблятиметься стратегія залучення приватних інвестицій у кіноіндустрію, то слід розуміти, що більшість населення впевнена в тому, що тільки держава через Міністерство культури (44%) або спеціальне Міністерство кінематографії (23%) повинна фінансувати кіно в Україні. Тоді як лише близько чверті громадян вважають, що фінансування кіно повинне здійснюватися за рахунок приватних інвесторів. З цими даними узгоджується й інша домінуюча серед населення думка — про те, що керувати кінематографією в Україні та відповідати за її стан повинна саме держава (58%), тоді як за покладення цієї місії на Спілку кінематографістів України або інші громадські організації висловлюються тільки 32% , а за керівництво кіногалуззю з боку приватних виробників фільмів ще менше — 20%.

Радянська модель розвитку кіно під жорстким контролем держави, як бачимо, все ще жива. І якщо не в управлінській практиці, то в масовій свідомості напевно. І доки вона живе й процвітає, вітчизняне кіно, гадаємо, багато в чому відтворюватиме гірші риси радянського кіно. Тим більше що на відтворення кращих його якостей бюджетних коштів нині все одно немає. Саме у відповідності до цієї моделі в масовій свідомості зафіксована певна ієрархія функцій сучасного вітчизняного кінематографу. Так принаймні випливає зі співвідношення відповідей на запитання

«Яку роль, на вашу думку, кіно має відігравати в нашому суспільстві в першу чергу?»:

Виховувати наших громадян у національно-патріотичному дусі — 31,8

Бути джерелом нових знань про світ і людей — 30,7

Пропагувати позитивні моральні цінності — 25,5

Бути засобом відпочинку і розваги — 23,3

Давати особливу естетичну насолоду — 12,3

Покращувати образ України на світовій арені — 11,4

Стверджувати цінності української національної культури — 9,1

Художніми засобами вирішувати актуальні проблеми життя — 9,0

Бути засобом спілкування людей в Україні та за її межами — 6,5

Бути прибутковим видом шоу-бізнесу — 4,8

Підтримувати політичну стабільність у державі — 2,2

Важко відповісти — 4,8

На перших трьох позиціях за частотою згадувань у представленому списку ми бачимо явно «неспецифічні» функції кінематографа — патріотично-виховну, просвітительську й моральну. Цій же тріаді віддавали перевагу в оцінці радянських кінотворів тогочасні ідеологічні цензори, для яких естетична, розважальна і культурно-комунікативна функції мистецтва завжди мали другорядне значення, коли вони виносили свої вердикти про цінність надбань кіномистецтва. Справді, особливої уваги (якщо не тривоги) варте таке зневажливе ставлення більшості глядачів до естетичного боку кіномистецтва. При такому ставленні до кіно переважної більшості глядачів навряд чи можна розраховувати на симпатії наших масових аудиторій до справжніх шедеврів екрану, коли (і якщо) вони-таки з’являться на українських теренах. Натомість, як очевидно, у нас реально можуть розраховувати на масовий успіх, швидше, фільми з різного роду антихудожніми спекуляціями на теми національного патріотизму і моралізаторські опуси, ніж стрічки з глибоким естетичним посланням.

Значно привабливішими видаються, на наше око, думки рядових глядачів стосовно їхніх жанрових уподобань і уявлень про сучасного кіногероя. Звичайно, сам по собі жанр твору не становить його художньої цінності, але й не враховувати фактора популярності того чи іншого жанру сьогодні кінематографістам не можна. Так само і образ найбільш улюбленого глядачами типу кіногероя — він може правити за доволі реальний орієнтир для авторів, яким небайдужа прокатна доля їхньої картини. Розглянемо розподіл отриманого загалу відповідей на ці запитання.

Якi жанри українського ігрового фiльму сьогоднi треба розвивати в першу чергу?

Фільми про історичне минуле нашого народу — 46,8

Кінокомедія — 46,1

Ліричні фільми
про кохання та родину — 35,9

Пригодницькі фільми — 18,6

Сучасну соціально-проблемну драму — 16,3

Детективи — 13,9

Музичні фільми — 11,4

Наукову фантастику — 8,0

Соціальну сатиру — 6,0

Релігійне кіно — 5,2

Політичне кіно — 5,0

Бойовики — 4,4

Фольклорно-етнографічні
фільми — 3,3

Містичні трилери — 2,8

Еротичне кіно — 2,7

Філософське авторське кіно — 2,2

Фільми жахів — 1,3

Важко відповісти — 10,8

Яким ви бачите головного героя нового українського кiно?

Захисником справедливості,
усіх слабких і ображених — 29,5

Авторитетним лідером,
який завжди знайде вихід
зі скрутного становища — 24,3

Свідомим патріотом
своєї Батьківщини — 16,7

Здатним захистити свої власні інтереси і будь-що досягти особистого успіху — 10,8

Людиною легкої вдачі, яка вміє насолоджуватися життям — 4,3

Інше — 1,3

Важко відповісти — 13,2

По-перше, з цього очевидно, що найбільш затребувані сьогодні історичні фільми, кінокомедії, мелодрами і сімейні хроніки. Отже, нинішнє захоплення українських режисерів історичним жанром справді має під собою серйозний фундамент у вигляді реальних глядацьких уподобань та очікувань. Але варто врахувати, що глядачі не тільки прагнуть ближче ознайомитися з багатостраждальною історією своєї країни, а й із не набагато меншим бажанням чекають появи на екрані вдалих українських кінокомедій та ліричних фільмів. Причому жіноцтво насамперед цікавиться фільмами про любов і родину, тоді як чоловіки та молодь до перших трьох позицій улюблених жанрів додають ще й пригодницькі стрічки.

А по-друге, конкурс серед обранців на роль улюбленого кіногероя у чоловіків і молоді виграла «сильна людина» — їм насамперед до вподоби «авторитетні лідери»; жінки і люди похилого віку схиляються у своїх симпатіях до образу «захисника справедливості».

Нарешті, остання і дуже важлива для країни, в якій де-факто не існує усталеної мовної домінанти, проблема, що розглядалася в ході цього дослідження. Йдеться про те, якою мовою, з точки зору громадян України, мають озвучуватися фільми, які створюються на українських теренах. У таблиці 5 подано відповіді на це запитання в залежності від віку, освіти, національності та мови повсякденного спілкування респондентів.

Хоч як це парадоксально, але найбільш популярною серед глядачів виявилася позиція, яку аж ніяк неможливо реалізувати на практиці. Важко уявити, що україномовні фільми хтось дублюватиме для російськомовних глядачів, які здебільшого і без того володіють українською мовою на рівні розуміння усного тексту. Втім, існує ж на українському телебаченні зворотна практика — українського титрування російських фільмів, хоч близько 98% україномовних громадян досить добре розуміють російську. Значно менш популярним виявився ліберальний варіант розв’язання проблеми українського білінгвізму в царині кіно: пропозиція надати авторам фільму право самим обирати мову для озвучування свого твору. Чимало виявилося тих (40%), хто такого вибору митцям взагалі не залишає: нехай озвучують стрічку або українською, або російською. Причому українська мова як єдино можлива для озвучування згадується набагато частіше, ніж російська. Найчастіше такої позиції дотримуються літні та малоосвічені люди, а також (що цілком зрозуміло) етнічні українці й україномовні громадяни.

Цікаво, що наймолодші громадяни України (до 20 років) рідше, ніж літні особи, наполягають на виключності української мови для озвучування кінотворів. Це досить неординарний факт, якщо врахувати, що молоде покоління отримало освіту переважно вже за часів незалежності й переважно українською мовою. Принагідно зауважимо, що аналогічний феномен було зафіксовано і в наших інших соціологічних дослідженнях, які стосувалися частоти вживання української мови в сімейному і дружньому спілкуванні. У цілому ж позиції кіноглядачів щодо питання про мову озвучування українських фільмів суперечливі, і жодну з можливих позицій не можна розглядати як домінантну.

* * *

Суперечливими видаються і багато інших даних цього опитування про сьогодення та майбутнє українського кіно. Домінантною може бути визнана лише оцінка, що стосується кіноминулого: суспільна думка його оцінює в цілому позитивно. Втім, «золота доба» українського кіно, здається, у минулому, а з приводу актуальних проблем нашого екрану і перспектив розвитку існує надто широка палітра думок, що, власне кажучи, є характерною ознакою плюралістичних суспільств, де існує реальна можливість відкрито висловлювати свої погляди.

Головний, на наш погляд, висновок проведеного дослідження полягає в тому, що виявилося дуже мало людей, які б були байдужими до кіно взагалі або не мали б своєї певної думки про нього. Так, наші співвітчизники нечасто відвідують кінотеатри, але постійно дивляться кіно по телевізору, і цього їм вистачає, щоб вважати себе досить компетентними для оцінки сучасного стану і перспектив розвитку вітчизняного кінематографа. Гадаю, їхні думки й оцінки мають зацікавити не тільки соціологів культури, а й професійних кінематографістів з-поміж тих, хто прагне краще зрозуміти людей, для яких вони, зрештою, і працюють.

У повному обсязі матеріали цього соціологічного дослідження, яке проводилося в рамках проекту «Українські альтернативи» за сприяння Міжнародного фонду «Відродження», найближчим часом буде викладено у книзі «Українське кіно: євроформат».