Мінська інфекція. Можливі ускладнення

Сьогодні "віртуальний Мінськ" знову онлайн. І, хоча Олександр Лукашенко заявляє, що "краще померти стоячи, ніж жити на колінах" перед коронавірусом, та готовий особисто йти лікувати пацієнтів від цієї зарази, представники Тристоронньої контактної групи більше не ризикують користуватися гостинністю білоруського "бацьки" і продовжують свої засідання в режимі відеоконференцій.

Здавалося б, небайдужі до долі Батьківщини українці бодай на час карантину можуть зітхнути з певним полегшенням і не боятися підписання злощасного Рішення ТКГ про заснування Консультативної ради (КР).

На жаль, спокій нам тільки сниться. І, хоча хвиля обурення, що піднялася в українському суспільстві, трохи остудила запал "мінської команди", яка мала намір підписати Рішення про створення КР уже 25 березня (і зафіксували свої прагнення особистими автографами у Протоколі від 11 березня!), й ці плани не були реалізовані (що викликало в Москви та її міньйонів справжню істерику), - дискусії про необхідність Консультативної ради тривають. У тому числі і в Україні. І та неймовірна впертість, із якою ідею створення зазначеного органу обстоюють представники офіційного Києва, свідчить, що Москві, мабуть, передчасно прощатися з надіями завести в ТКГ свого троянського коня, майстерно переконавши "хохлів", що це їхній власний "троян".

Голова ОПУ Андрій Єрмак захищає ідею КР із ОРДЛО з не меншим завзяттям, ніж рідного брата в історії з записами Гео Лероса. Правда, консультативну раду він, точно за Фрейдом, уперто називає виключно "координаційною" (послухайте його брифінг від 31 березня). Не треба бути філологом, щоб розуміти різницю між цими прикметниками.

"Віялові" розлогі інтерв'ю віцепрем'єра - міністра з питань тимчасово окупованих територій України Олексія Резнікова - заполонили інформпростір, з'явившись упродовж останніх двох тижнів відразу в кількох ЗМІ. І хоча така інформатака була б набагато логічнішою до скандалу, що спалахнув навколо Консультативної ради, ніж після нього, нині вона дає розуміння бодай того, що влада, всупереч думці значної частини суспільства, зовсім не має наміру відмовлятися від своєї сумнівної затії

Ну й "вишенька на торті" - відповідь президента Володимира Зеленського на електронну петицію, яка вимагала "негайно відкликати підписи представника України та погодження керівника Офісу президента України під Протоколом засідання Тристоронньої контактної групи, яке відбулось у Мінську 11 березня 2020 р.". Петиція набрала необхідних 25 тисяч голосів усього за кілька тижнів. Щоб не мучити читача юридичними викрутасами працівників ОП, які готували відповідь очільника держави, перекажемо її стисло: президент відмовився задовольнити вимоги петиції. Він також, по суті, підтвердив наміри продовжувати роботу над створенням КР: "Як передбачається, Консультативна рада має стати технічним інструментом із дорадчими функціями в рамках політичної підгрупи ТКГ…"

Що ж, як мудро зазначив в інтерв'ю РБК-Україна Резніков, "остаточне рішення прийматиме вище політичне керівництво країни, і воно буде брати на себе відповідальність за це". Очевидно, ті, хто це рішення сьогодні готує і підштовхує до нього президента, вважають, що вони, використовуючи улюблений вислів віце-прем'єра, "мимо проходили, випадково зайшли". Зеленському не варто забувати про це.

Голубами чи "поштою м'ясників"?

Чи може рішення про створення Консультативної ради бути підписане в умовах карантину, коли учасники "мінської групи" спілкуються лише онлайн? Запросто! Злукавив пан Резніков, заявивши два тижні тому у своєму коментарі, що, мовляв, "жодних рішень про створення підписано бути не може фізично", оскільки "ТКГ відбувається у форматі відеоконференції". Це неправда.

DT.UA перейнялося цим питанням, вивчило матчастину й поцікавилося можливістю використання електронного цифрового підпису (ЕЦП) для візування міжнародних документів. Стосовно останньої опції відразу ж задовольнимо цікавість читачів: це неможливо. І хоча законодавство України прирівнює правовий статус ЕЦП до власноручного підпису або печатки, як роз'яснили нам юристи-міжнародники, під час підписання міжнародних договорів він не використовується. Крім того, на сьогодні це навіть технічно було б неможливо, оскільки Україна і Росія використовують різні системи. Як підкреслили експерти, що консультували DT.UA, Україна працює насамперед із Європейським Союзом - з метою взаємного визнання ринків електронних довірчих послуг, у тому числі сертифікатів та електронних підписів, і це є одним із українських пріоритетів у поглибленні відносин із Євросоюзом.

Що ж до реальних опцій дистанційного підписання міжнародних документів, то, як зазначив один із наших досвідчених консультантів, "підписати можна що завгодно, коли завгодно і в якому завгодно форматі, головне - наявність політичної волі сторін та підтвердження повноважень". Одне слово, в кого на скільки вистачить фантазії: хоч на кордоні можна зустрітися й підписати в одному місці і в один час, хоч один текст по черзі завізувати, хоч листами чи нотами обмінятися.

На сьогодні, за свідченнями професіоналів, існує кілька форм дистанційного укладання міжнародних договорів України, у тому смислі, в якому цей термін використовується в ЗУ "Про міжнародні договори України": це угоди у формі обміну нотами та угоди, які підписуються з допомогою дипломатичних каналів. Говорячи доступною мовою - з допомогою диппошти або відомих поштових компаній. Не таємниця, що українське МЗС давно має договори з провідними поштовими компаніями світу, які й забезпечують доставку нот, листів або інших документів, коли з тих або інших причин неможливо для цього скористатися звичайною диппоштою. До речі, така практика широко використовувалася, наприклад, під час підготовки та проведення як президентських, так і парламентських виборів 2019 року.

А коли йдеться не про міжнародний договір, а про щось на кшталт "мінського протоколу", який і сам президент не вважає міжнародним договором (про що й повідомив, відповідаючи на електронну петицію), то такі документи, за словами юристів-міжнародників, підписуються згідно з домовленістю сторін. Тобто вони можуть хоч DHL використовувати, хоч гінців-марафонців, поштових голубів чи "пошту м'ясників", як у давнину, головне - наявність політичної волі сторін (або непротивлення злу однієї з них…).

Українська історія зовсім недавно поповнилася досить цікавим зразком такої "домовленості сторін". Пам'ятаєте сагу про "формулу Штайнмаєра" і придумку "віртуоза Мінська" Мартіна Сайдіка, тодішнього спецпредставника ОБСЄ в Тристоронній контактній групі? Для тих, хто заблукав в інформаційних вихорах останнього півріччя, нагадаємо цю дивну історію.

Як Сайдік "Штайнмаєра" підписав

Вікопомний старий Сайдік тим ще витівником був…

Багатьма речами запав він у душу українців. Але його "дембельський акорд" - підписання українською стороною "формули Штайнмаєра" в російській редакції - ми будемо відхаркувати ще довго. Навіть якщо переживемо коронавірус.

Тоді, наприкінці літа 2019-го, Зе!президент зело в Париж на саміт "нормандської четвірки" хотів. Поривався, можна сказати. А Кремль умову категоричну виставив: спочатку фіксація на папері "формули Штайнмаєра", потім - "Норманді". Послав тоді Зе!президент товариша свого вірного й помічника завзятого Андрія Єрмака на зустріч дипломатичних радників "четвірки" "порішати проблеми". Той і "порішав".

Як поділилося з нами значно пізніше одне західне джерело, саме дипломатичні радники узгодили тоді остаточний текст "формули Штайнмаєра", саме тоді в ній раптом з'явилася російська "закладка" - слова "в цілому" стосовно визнання ОБСЄ місцевих виборів в ОРДЛО такими, що відповідають стандартам цієї шановної організації. І в Мінську перед учасниками ТКГ на стіл лягла вже саме ця, узгоджена дипломатичними радниками, редакція "формули Штайнмаєра".

Однак тут уперся представник України в ТКГ - Леонід Кучма. І формула йому ніколи не подобалася ("Це, взагалі, здати нас із потрухами"), і підпис свій він на одному документі поряд із "представниками" ОРДО і ОРЛО ставити не хотів, пам'ятаючи, що на "Мінську-2" залишили автографи не "представники" ОРДЛО, а просто такі собі персонажі на прізвище Захарченко і Плотницький.

І тоді на авансцену вийшов Мартін Сайдік. Не хочете свій підпис на одному документі разом із усіма ставити? Який-завгодно каприз - за ваші націнтереси. Буде вам п'ять документів. У результаті, підписання горезвісної "формули Штайнмаєра" було організоване як підписання п'яти листів майже ідентичного змісту: чотирьох - на ім'я представника ОБСЄ в Тристоронній контактній групі М.Сайдіка - від представника України в ТКГ Л.Кучми, від РФ - Б.Гризлова, "представників" ОРДО й ОРЛО Н.Ніконорової і В.Дейнего, відповідно, і п'ятий лист - від самого М.Сайдіка на ім'я тодішнього чинного голови ОБСЄ М.Лайчака.

І хоча лист із підписом Кучми завершувався констатацією "Українська сторона приймає текст цієї формули", по суті, українська сторона заодно зафіксувала свою згоду і з імплементацією зазначеної формули в українське законодавство, оскільки в преамбулі "типового" листа на ім'я Сайдіка, підсунутого Кучмі, ніби ненавмисне згадувалося, що в "додатку до Вашого електронного повідомлення від 13 вересня цього року серед учасників Тристоронньої контактної групи був поширений <…> текст про імплементацію так званої "формули Штайнмаєра" в українське законодавство в такій редакції…".

У результаті, в Парижі 9 грудня 2019 р. необхідність інкорпорувати "формулу Штайнмаєра" в українське законодавство визнав на високому міжнародному рівні вже й президент Зеленський, приєднавшись до політичного документа - спільного комюніке лідерів "нормандської четвірки".

Професіонали, думці яких DT.UA довіряє, вважають, що історія підписання "формули Штайнмаєра" з участю Сайдіка - "очевидна спецоперація" росіян.

Ви, до речі, ніколи не цікавилися біографією цього австрійського дипломата? Його життя тісно пов'язане з СРСР і Росією. Він багато років жив у Москві: навчався в МДУ, служив у посольстві Австрії на різних посадах, очолював представництво одного з австрійських банків і був генеральним директором спільного підприємства в Якутську. Його сімейні зв'язки теж досить цікаві: батько його дружини 25 років був членом Верховного суду Киргизької РСР, сестра дружини - ще відоміша радянська діячка: заступниця голови Ради міністрів Киргизької РСР, міністр закордонних справ, член Бюро Компартії Киргизії, голова Комісії СРСР у справах ЮНЕСКО, член колегії МЗС СРСР - Роза Отунбаєва, яку точно добре пам'ятає старше покоління наших читачів. Як ви думаєте, чи цікавилася Луб'янка австрійським дипломатом - родичем таких важливих радянських персон? Отож хтозна, можливо, припущення наших досвідчених співрозмовників і не припущення зовсім.

До чого ця докладна розповідь? Та до того, що росіяни грають у довгу гру, терпляче, не києм, то палицею намагаючись досягти своїх довгограючих і далекосяжних цілей. Гебістська держава роками й десятиліттями ростить і прикормлює кадри за кордоном, впроваджує потрібних людей у всі сфери життя держав, які цікавлять Москву (докладно про це - у статті "Технологія.ру для влади.Зе. Ініціатива КозЄрмака"). Хто знає, які "консерви" були "відкриті" після відставки Сайдіка? Через кого тепер реалізуються російські задумки з "урегулювання в Донбасі"? Ми можемо тільки здогадуватися…

Російська дипломатія налічує століття, а нинішні українські "вершителі доль країни" зневажливо відмахуються від навичок і вмінь дипломатії вітчизняної, що хоч і молода, але за три десятиліття незалежності України вже набралася досвіду в переговірних боях із росіянами.

Недосвідченість у міжнародному публічному праві нинішньої "мінсько-нормандської" української команди, самовпевненість і переоцінка власних можливостей вкупі з недооцінкою підступності росіян, поганим знанням їхніх навичок і методів роботи плюс упевненість, що з росіянами можна "добазаритися", загрожують Україні великим лихом.

Історія з "формулою Штайнмаєра", кілька років тому задуманою тільки як частина процесу врегулювання, етап відповідної "дорожньої карти", причому далеко не першочерговий, наочно демонструє, як усна домовленість на рівні дипломатичних радників, при ігноруванні українськими неофітами "незначних дрібниць", може стрімко перетворитися на дуже невигідні для України односторонні масштабні політичні "обов'язи" на найвищому рівні.

Так і спочатку хороша й, загалом, нормальна ідея залучити до роботи в ТКГ тимчасово переміщених осіб, щоб змінити баланс сил у "мінській групі" і "ліквідувати монополію" невизнаних республік Донбасу на представлення "окремих районів Донецької та Луганської областей", ризикує стати величезною проблемою, якщо її буде перекручено й створено Консультативну раду, яку пропихає Москва руками нинішньої української "мінсько-нормандської" команди.

Про "повноважних представників", непряму згоду та Гондурас

Недосвідченому читачеві, можливо, також можуть видатися незначними дрібниці на кшталт "титрування" підписантів тих або інших міжнародних документів. Яка, мовляв, різниця, написано на "мінському протоколі" від 11 березня, скажімо, просто Н.Ніконорова, "представник ОРДО Н.Ніконорова" чи "повноважний представник окремих районів Донецької області Н.Ніконорова"? Чи цікаво комусь, "з якого переляку" (знову ж, використовуючи лексику віцепрем'єра Резнікова) і з якими повноваженнями свій підпис, супроводжуючи його резолюцією "згоден", прямо під словами "повноважний представник" ОРДО і ОРЛО поставив голова ОПУ Єрмак, і, головне, чим це може Україні загрожувати?

Дарма пан Резніков відмахнувся від наполегливих запитань допитливих журналістів РБК-Україна з приводу того, чи підтвердила тим самим Україна руками Єрмака повноваження Ніконорової та Дейнега, чи не надала їм "юридичної суб'єктності". Він укотре злукавив, заявивши, що "Козак і Єрмак ставили свої підписи, парафуючи текст документа, а не свою згоду з тим, що там хтось потім себе після цього підписав". Тим, хто "потім себе після цього підписав", був саме Єрмак, а от "посади" Ніконорової та Дейнега були від початку вдруковані до Протоколу засідання Тристоронньої контактної групи від 11 березня, і не тільки наприкінці - там, де підписи, а й нагорі документа. Після переліку учасників чорним по білому значиться: "…за участі Повноважного представника окремих районів Донецької області Н.Ю.Ніконорової та Повноважного представника окремих районів Луганської області В.М.Дейнего".

DT.UA

Єрмак не міг цього не бачити. І тепер представники України можуть роками що завгодно розповідати, із чим насправді був згодний голова офісу українського президента. Але росіяни однаково трактуватимуть це так, як їм вигідно, - "з усім".

У зв'язку із спорами про значущість або незначущість того, як було позначено в "мінському протоколі" персонажів з окупованих територій, маститі юристи кажуть про таке юридичне поняття, як непряма згода, і наводять досить повчальні приклади з практики міжнародних судів. Поділимося з вами трьома з них.

Перший. Рішення 1962 року Міжнародного суду ООН. Під час візиту міністра внутрішніх справ Таїланду на спірну територію його зустрічала французька почесна варта з французьким прапором. Міністр не заявив протесту проти французького прапора на своїй землі. І суд ухвалив, що це (серед іншого) свідчить про згоду Таїланду з тим, що дана територія належить Франції (сьогодні - Камбоджі).

Другий приклад. Рішення 1933 року Постійної палати міжнародного правосуддя. Норвегія окупувала частину Гренландії, проголосивши її "нічийною землею". Данія вважала Гренландію своєю повністю. Суд вирішив так: після укладання Норвегією міжнародних договорів, у яких Гренландію названо територією Данії, у Норвегії немає прав стверджувати зворотне.

Третій. Рішення МС ООН 1960 року. Нікарагуа просила скасувати арбітражне рішення короля Іспанії в її територіальному спорі з Гондурасом. Суд ухвалив, що Нікарагуа втратила право посилатися на недійсність рішення, оскільки президент Нікарагуа телеграмою привітав президента Гондурасу з прийняттям спірного рішення, а саме рішення було опубліковане в офіційній газеті Нікарагуа.

А тепер згадаємо про те, що Єрмак написав "згодний" і поставив свій підпис прямо під визначенням Ніконорової та Дейнега "повноважними представниками" ОРДО і ОРЛО.

Його колега Резніков усюди пояснює, що ОРДЛО і "ДНР"/"ЛНР" - це не те саме, що, безумовно, відповідає дійсності.

Однак запишемо для наочності, наприклад, таку рівність: "міністр закордонних справ "ДНР" = Н.Ніконорова = повноважний представник ОРДО. Правильно? Правильно. А тепер просто заберемо з цієї формули прізвище. Що отримаємо?

І хтось продовжує заперечувати, що останніми "мінськими" маніпуляціями росіяни руками членів команди Зеленського продовжують легітимізувати та надавати суб'єктність "ЛНР" і "ДНР"?

* * *

Поки що від подальшого дрейфу вглиб російського порядку денного в питанні Донбасу та чергових "мінських вирів" Київ біля рідної пристані утримують три "швартові". Хоч як дивно, один із них - наші західні партнери за "Норманді" Франція та Німеччина, свідчення чого - істеричний коментар департаменту інформації та друку МЗС Росії від 2 квітня, яким Москва, по суті, підтвердила відсутність у Парижа та Берліна бажання підтримувати ідею Консультативної ради. За інформацією дипломатичних джерел DT.UA, ставлення обох європейських столиць до "мінських новел" насправді досить обережне, оскільки вони побоюються втратити контроль над процесом урегулювання та важелі впливу на РФ і воліють вирішувати всі важливі питання в рамках "нормандського формату". Крім того, наші західні партнери всерйоз побоюються нового бурхливого сплеску політичних емоцій в Україні та зриву процесу врегулювання конфлікту як такого.

Другий "швартовий", знову ж, хоч як здивується багато хто, - це на сьогодні Леонід Кучма. Здоров'ям представнику України досить похилих років доводиться займатися дедалі більше, і участь у ТКГ перетворилася для Кучми на відчутну проблему. Та й за власну репутацію, цілком можна припустити, він переживає. До речі, цікаво, чому в мінському протоколі від 11 березня Кучма значиться не як звичайно - "представник України в ТКГ", а лише як "другий президент України"? Чи не тому, що він не одержав на той момент необхідних повноважень і відповідних офіційних директив? Як стверджують джерела DT.UA, директиви українській делегації для роботи в ТКГ 11 березня цього року було підписано заднім числом…

На думку наших поінформованих співрозмовників, Путін дуже хоче отримати необхідні йому значущі результати по Донбасу на момент проведення ініційованого ним саміту постійних членів РБ ООН (за задумом Кремля, найкращий час для цього - 75-та сесія ГА ООН, запланована на 15–30 вересня в Нью-Йорку, якщо, звичайно, пандемія коронавірусу не внесе своїх коректив). Отже, він будь-якими способами намагатиметься нав'язати Україні власний план, у якому горезвісна Консультативна рада відіграє ключову роль.

Тому насправді головний і найнадійніший із трьох "швартових" канат, що уже не один раз доводив свою спроможність утримувати країну на обраному нею курсі, - це українське громадянське суспільство, яке, попри всю небезпеку розповпандемії, що охопила планету, не має втратити пильності та випустити з уваги постійну небезпеку для України, яку приносять крижані вітри, що дмуть із північного сходу.