Міністр із далекого минулого

Цього тижня лідер «Народного руху» народний депутат Борис Тарасюк вніс на розгляд ВР пропозицію про відставку міністра внутрішніх справ Анатолія Могильова. Основною причиною для цього стало інтерв’ю міністра газеті «Левый берег», у якому А.Могильов припустив, що два вироки і строки чинного президента могли бути «політичними репресіями того часу».

«— Луценко в камері сидів? Сидів. Тимошенко сиділа? Сиділа. От і тут.

— Це був інший час.

— Гаразд, а Чорновіл, сидівши у в’язниці, хто був?

— Політрепресований.

— Не було тоді політрепресованих. Він за кримінальною статтею сидів».

З одного боку, вселяє оптимізм той факт, що пан Могильов узагалі знає, хто такий В’ячеслав Чорновіл. З іншого — Могильов далеко не єдиний у нинішній владі, хто хотів би саме в такому світлі представляти українську історію.

Ось що з приводу того, що відбувається, сказала Валентина Максимівна Чорновіл, рідна сестра В’ячеслава ЧОРНОВОЛА:

— В Україні відбуваються дивні метаморфози, зокрема й з усіх гуманітарних питань. Це дуже поганий сигнал — іде загострення суспільної хвороби. З’ясувалося, що вона нікуди не поділася. Ми ніби опинилися навіть не на початку незалежності, і навіть не в часах перебудови. На наших очах іде повернення до сталінських часів. Комуністи встановлюють пам’ятник Сталіну у Запоріжжі, фактично — закривають архіви… Нещодавно мене прикро вразила ситуація на одній із телепрограм. Дмитро Стус, який працює в Нацраді з гуманітарних питань при президенті України, опонував колишньому голові архіву СБУ Володимиру В’ятровичу. Дмитро каже, що пам’ятник Сталіну в Україні — це нормально, що є люди, які хочуть цього! І це син закатованого, замордованого вже брежнєвською владою поета Василя Стуса!

Ім’я мого брата знову витягнули на світ. Мало того, що влада його знищила. Згадували В’ячеслава, коли він ішов боротися за посаду президента, нагадували про його «кримінальне» минуле. Тож ми знову стаємо на радянський шлях — і недаремно, мабуть, виникає постать Чорновола?

Багатьох членів Української Гельсінкської групи (спілкою вона стала 1988 року) пересадили за кримінальними статтями, а не за політичними. Український філіал КДБ, і насамперед Володимир Щербицький, хотіли вислужитися перед Кремлем. В УРСР наприкінці 70-х—на початку 80-х «закручували гайки» так, як цього не робили в жодній республіці Радянського Союзу. Так, дисидентам із Московської Гельсінкської групи суд давав кілька років заслання, максимум — кілька років таборів (це стосувалося навіть перших термінів), і частіше — за «антирадянську пропаганду і агітацію». А ось українські дисиденти отримували «по повній». Боротьба з владою через витікання інформації з «політичних зон» давала результат, матеріали потрапляли на Захід. Метод ув’язнення за кримінальними статтями (сфальсифікованими — це могли бути нібито наркотики, згвалтування, торгівля іконами, паспортний режим тощо…) унеможливлював зв’язки між «політичними». Вони не могли спілкуватися, бо ж «політичні зони» містилися лише у Мордовії та Пермській області. Необхідно було розкидати, розпорошити ворогів суспільного ладу, в зоні з ними міг без перешкод розправитися — з допомогою адміністрації — криміналітет. У тому числі й через провокації. Треба було зганьбити політв’язнів: дивіться, ніякі вони не політичні, а справжні кримінальні злочинці; про це кажуть «документи»…

Так, Ярославу Лесіву 1979 року підкинули наркотики і вдруге посадили на два роки (в ув’язненні він став священиком). 1991 року він загинув, як і мій брат, в автокатастрофі за нез’ясованих обставин. Василя Січка, який пройшов через тортури у психіатричних лікарнях, 1981 року, за півроку до закінчення терміну, прямо в СІЗО засудили на три роки ув’язнення за «зберігання без мети збуту наркотичних речовин» (до речі, загинув В.Січко вже 1997 року за нез’ясованих обставин у Чикаго. — Ред.). Василь Овсієнко буцімто «відірвав» офіцерові на зоні два ґудзики — і отримав термін за «хуліганство». Тобто сфальшованими справами намагалися підточити спротив режимові.

Я би взагалі рекомендувала сьогоднішньому міністру внутрішніх справ, пану Могильову, відвідати столичний Кабінет-музей В’ячеслава Чорновола (вул.Гончара, 33), де він може дізнатися правду про життєвий шлях мого брата. І тоді, можливо, цей високопосадовець більше не намагатиметься ганьбити ім’я відомого політичного і державного діяча, який стояв біля витоків незалежної Української держави.