Підтримати
Навряд чи, віддаючи в заставу банку пам’ятку архітектури в рахунок сплати боргів за газ, мерія Білгорода-Дністровського підозрювала, що стане похмурим символом краху системи місцевого самоврядування в Україні. Звичайно, обурюватися перед камерою «таким кричущим фактом» сьогодні в змозі кожен високопосадовець. Назвати ж речі своїми іменами, пояснивши, чому це стало можливим у цивілізованій державі, зважиться не кожен. Навіть у переддень 15-річчя безуспішного реформування місцевого самоврядування в Україні.
Звичайно, 7 грудня в сільських клубах і міських палацах культури чиновники зберуться святкувати День місцевого самоврядування. Серйозні люди з кабінетів влади, багато з котрих неодноразово і обгрунтовано обвинувачені в корупції і безвідповідальності, проте досі тримають свої міста від остаточного падіння у прірву, прийматимуть поздоровлення. Вони, можливо, навіть закроплять скупою сльозою грамоту президента або прем’єра «з нагоди, на честь або з приводу», однак вдома, на кухні, у кращому разі, чортихнуться і скажуть: «Ну, скільки ж можна так жити?»
Ми зібралися теж, можна сказати, на кухні. Правда, не тій, — верховній, де продовжують ділити владу, гроші, країну... А в Асоціації міст України, де відбувся другий круглий стіл за участю мерів майже півмільйонної Вінниці і маленької Українки (Київська область). Нам, звичайно, не вистачило аргументів прогресивного градоначальника зі Львова Андрія Садового, котрий через робочі обставини не доїхав до Києва цього дня. Але виявилося цілком достатньо щирості представників молодого покоління місцевих політиків — Володимира Гройсмана (Вінниця) і Павла Козирєва (Українка), а також виконавчого директора Асоціації міст Мирослава Пітцика, котрі змогли говорити відверто.
«Переділ власності — основне гальмо реформи місцевого самоврядування»
«ДТ» — Схоже, що той, хто першим вимовив фразу про потребу реформування місцевого самоврядування в Україні того доленосного ранку, устав не на ту ногу? Адже нічого, панове, не відбувається, окрім розмов…
В.Г. — На мій погляд, заважають усього три речі. По-перше, відсутність розуміння необхідності реформи. По-друге, відсутність політичної волі. По-третє, банальне небажання розділити повноваження між центром і регіонами. Чи варто розповідати про те, що вся влада сьогодні сконцентрована в центрі. Право місцевого самоврядування приймати якісь серйозні рішення дуже обмежене. З погляду використання ресурсів — насамперед.
«ДТ» — Володимире Борисовичу, давайте відразу конкретизувати. Кому не вистачає розуміння після 15 років розмов про потребу навести лад у багатоступінчастій системі управління державою?
В.Г. — Закони ухвалює парламент, а там засідає не одна людина. У цьому разі йдеться про небажання саме лідерів партій втратити важелі впливу на місцях.
«ДТ» — Тоді, яке ж це нерозуміння? По-моєму, цілком усвідомлена позиція.
В.Г. — Добре, політики не хочуть, по-перше, децентралізувати владу і передати повноваження на місця. По-друге, забезпечити їх відповідним ресурсом для того, щоб ці повноваження можна було ефективно реалізувати. І коли дехто говорить, що 47 відсотків бюджету — уже сьогодні гроші місцевого самоврядування, то це велика неправда.
Адже саме на місцях мерам доводиться вирішувати питання ЖКГ, освіти, медицини… А ми не можемо планувати навіть у середньостроковій перспективі. Отже, успіх або неуспіх кожного конкретного міста замкнувся виключно на здібностях міського голови і компетентності місцевої ради, а не на чітко налагодженій системі взаємодії місцевої влади і держави.
«ДТ» — Українка сперечатиметься?
П.К. — На моє глибоке переконання, адміністративно-територіальна реформа не рухається тільки через тривалий процес розподілу власності в нашій країні. Тільки тому, що люди, котрі посідають ключові позиції в Києві, безпосередньо зацікавлені в цьому переділі, влада залишається централізованою. Про що йдеться? Про землю, про природні монополії, про підприємства, які надають житлово-комунальні послуги. От основні і, чого лукавити, давно усім відомі гальма реформи.
«ДТ» — Схоже, господарюючи за сорок кілометрів від столиці, ви на собі відчули всі принади цього переділу?
П.К. — Усього один приклад. На території нашого міста обласна державна адміністрація виділила 99 га. У лісі! Безкоштовно! Під якесь сумнівне приватне господарство на 72 особи! Хоча всім давно відомо, що місто збиралося втілювати там проект «Українка-2».
Тобто виходить, що з одного боку, є місцева громада, яка планує розвиток — для міста, бізнесу і свого майбутнього. З другого боку — голова обласної адміністрації, котрий має право одноособово вирішувати такі питання. Це просто ідеальний грунт для корупції! Іншого шукати не потрібно! І ситуація всіх влаштовує.
«300 голосів у парламенті можемо ніколи не дочекатися. Треба починати з законів»
«ДТ» — У великій політиці часто звучить думка, що без внесення змін до Конституції реформу не зрушиш. З огляду на ваші докази, ці твердження можна вважати лише прикриттям істинних причин небажання реформувати систему управління в країні?
П.К. — Мені дуже цікаво знати, що нам треба від Конституції, аби реформувати місцеве самоврядування? Загнати його законами в такий стан, у якому воно сьогодні перебуває, виявилося цілком можливо. Так само — законами — його відтіля можна й витягти.
Адже нічого не заважало нашим політикам ухвалити, приміром, закон про пропорційну систему виборів до місцевих рад? Проте нині всі визнали, що з місцевим самоврядуванням сталася справжня трагедія. Відповідно до Конституції, депутати мають представляти і виражати інтереси місцевих громад. А в нас що вийшло? Чиї інтереси вони представляють? Столиці або інших регіонів. В Українці в минулому скликанні із 30 депутатів 17 — працювали на Трипільській ТЕС. Решта — учителі, лікарі… Це були люди, які живуть у цьому місті і вирішують його питання, не маючи при цьому ніякого стосунку до бізнесу. Сьогодні ситуація змінилася докорінно. Крім того, що в мене у раді два кримінальні злочинці (із «НУ» і Блоку Кармазіна. — Авт.), семеро депутатів проживають в інших містах. То що ж це за місцеве самоврядування? І хіба не можна виправити помилку тим самим законом?
Тепер про проблеми, пов’язані із бюджетним кодексом. Міста калібру Вінниці від цього кодексу виграли. А малі — нічого не одержали. Вже є пропозиції щодо цього. І вони не потребують поправок до Конституції. Те саме стосується і Земельного кодексу України. І давайте, нарешті, послухаємо нашого президента і віддамо права на місця, отримавши «країну потужних громад і повсюдного самоврядування». Чи це тільки слова? Якщо ні, то звідки тоді у нас взялися такі ляпи, і життєво важливі для громад рішення приймають голови районних і державних адміністрацій, котрі апріорі від цих громад не залежать?
В.Г. — Візьмімо, для прикладу, комунальні підприємства. Тоді як вони працюють за загальною системою оподаткування, приватні — за спрощеною. Податкове навантаження в них менше, а спеціалізація — така ж сама. Хіба може в таких умовах комунальне підприємство конкурувати з приватним? Чому б державі законом не надати їм однакові права? Тоді комунальні підприємства могли б розвиватися й приносити користь і місту, і бюджету.
Те ж саме стосується й законодавчого регулювання процесу виведення з тіні заробітної плати, податок з якої наповнює місцеві бюджети. Говорять про це вже десятиліття, проте обіцяти — не женитися. Є період для обговорення рішення, є період для його прийняття і час на його реалізацію. Ми залишилися на першому етапі.
«ДТ» — Що скажете на аргументи молодих, Мирославе Васильовичу?
М.П. — Насправді слід чітко уявляти, що таке адміністративно-територіальна реформа. Ця практично нова філософія в розбудові держави. Вона передбачає залучення до цієї розбудови не тільки окремої групки людей, котрі нині називають себе політиками, або бізнес-груп, що їх ці ж політики і представляють. Розбудовувати державу повинні мільйони українців через місцеве самоврядування. Весь світ уже переконався в цьому. Якщо ти хочеш інтенсивно й швидкими темпами розвивати свою державу, то тільки яйцеголовими, хоч би якими розумними вони були і хоч би скільки грошей за їхні ідеї ти платив, — не обійдешся. Тобто реформа, про яку ми говоримо, передбачає залучення мільйонів людей до реформування держави.
Ось поїздиш по світу, подивишся... Душа болить. Там люди будують державу, а ми фактично налагоджуємо систему додаткових надходжень у кишені фінансово-промислових груп. І це слід визнати. Про це треба нині чесно говорити. Причини банальні. По-перше, приватні інтереси — на першому плані, і до державних руки не доходять. По-друге, наша еліта, на превеликий жаль, не має належної освіти, щоб усвідомити всю глобальність і нагальність проблеми.
«ДТ» — Межа її компетенції вже настала?
М.П. — Схоже на те. Що ж стосується законів і змін до Конституції, то, звісно, Основний Закон набагато швидше розкрив би можливості для перетворень. Проте нам ніщо не заважає діяти і шляхом законів. Заяви про 47 відсотків місцевих бюджетів від загальної скарбниці — це «азаровщина». Насправді, Микола Янович просто приписав усі соціальні субвенції до місцевих бюджетів. Реально ж громади розпоряджаються 5 (!) відсотками бюджетних грошей. Це найнижчий показник у Європі.
Отже, треба змінювати Бюджетний кодекс, потрібен закон про місцеві податки та збори. Потрібні закони про землю, нерухомість... Потрібно приймати земельний кадастр! Розмежовувати землі! Землі територіальних громад нині закінчуються межами населеного пункту. А між ними господарює губернатор або голова районної адміністрації. І це проблема! У Вінниці, наприклад, уже тепер немає місця для побудови сучасного гіпермаркета. Я вже не кажу про те, що місту невдовзі знадобиться спальний мікрорайон. А будувати ніде! Вінниця затиснута приватним будівництвом, землю під яке роздали адміністрації.
«ДТ» — Знайомі проблеми.
М.П. — А що коїться в радах! Партійна номенклатура банально лобіює свої інтереси на місцях і ділить те, що ще не розділили. Які там потреби територіальної громади! В одному з міст склалася ситуація, коли міський голова і більшість ради перебувають у затяжній конфронтації. Бізнесмени задарма віддають ділянки землі Іванову (це не Київ. — Авт.), Петрову, Сидорову, замість того щоб продавати її з аукціону й поповнювати бюджет, вкладаючи гроші в міську інфраструктуру. Міський голова кричить: «Захистіть мене і мою громаду від моєї ж ради!» І це закон про вибори в дії.
В.Г. — Ще один нонсенс сьогоднішнього дня — це так званий бюджет розвитку, куди надходять кошти від продажу землі та майна громади. Фактично, ми продаємо останню землю, останнє приміщення… І за ці гроші починаємо латати півкілометра труби.
«ДТ» — Ви проти того, щоб продавати землю?
В.Г. — Абсолютно. Якщо зовсім на пальцях, то все має приблизно такий вигляд. Людина живе у своїй квартирі, і їй бракує грошей. Але замість того, щоб шукати можливості заробити, вона починає продавати речі — холодильник, телевізор… потім квартиру. Але, панове, цей ресурс не відновлюється!
«ДТ» — Пропонуєте все зупинити? Але щойно ваш колега сказав, що доки, через несвідомість і зажерливість нашої еліти (а іншої найближчими роками не передбачається), не поділимо власність — далі не підемо.
В.Г. — Може, й зупинити все. Як варіант. Бо не можна розвиватися, використовуючи інструменти, які апріорі виключають розвиток.
«ДТ» — А якщо згадати, що ми не тільки продаємо, а й роздаємо…
В.Г. — Це тільки ускладнює ситуацію. Отже, нам дали кілька інструментів наповнення бюджету, які недосконалі й неефективні.
«ДТ» — А інвестиції?
В.Г. — Немає питань. Проте є галузі, куди інвестор ніколи не прийде. Хто, скажімо, будуватиме дороги? А лікарні? Ніхто. Отож, повертаючись до землі, ми вже наблизились до ситуації, коли ресурсу практично не залишилося. І це результат земельного дерибану.
«ДТ» — У Вінниці, зокрема?
В.Г. — Якщо йдеться про підприємства, які працюють, — то ми справді продаємо їм землю. І це їхнє законне право. Однак ми провели нормативно-грошову оцінку землі. У нас сотка під підприємством коштує 3—5 тис. дол. Раніше це було 3 тис. грн. Що ж стосується вільних ділянок, то тільки через аукціон. Проте якщо ми сьогодні й говоримо про дерибан у загальнонаціональному значенні, то все-таки хочу вам сказати, що будь-який український олігарх не винен у тому, що він став олігархом.
«ДТ» — Цікавий поворот від практики дерибану до філософії невинності його творців…
В.Г. — Та зрозумійте ж ви, що олігарх — апріорі людина розумна, розвинена, яка скористалася своїм інтелектом і — зверніть увагу — з дозволу держави заробила свій капітал. Таким чином, саме держава своїми законами дала йому право збагатитися. Зокрема й землею.
«ДТ» — Тобто про мораль, Володимире Борисовичу, у нашому випадку говорити ніби вже й не доводиться. Є можливість — краду, ні…
В.Г. — Хвилиночку. Ми ж не кажемо , що олігарх — це людина, котра чинить якесь свавілля. Ми говоримо, що це людина, котра досягає мети — розвитку свого бізнесу. Якщо сьогодні є закон, який дозволяє, — можливо, не зовсім вигідно для держави й громади — розпоряджатися землею, то що з цим діяти? Тобто сьогодні хто завгодно може взяти два гектари землі під фермерське господарство і потім побудувати там мікрорайон.
«ДТ» — «Хто завгодно» із влади.
В.Г. — Природно. Але навіщо держава створила такі умови? Як взагалі можна було створювати такі умови, щоб глава державної адміністрації міг розчерком пера роздавати сотні гектарів? Але й звинувачувати сьогодні в усьому того ж таки голову адміністрації або мера, м’яко кажучи, немає сенсу. Можливо, вони й погані керівники, але заберіть у них право, яким вони зловживають...
П.К. — Мені здалося, що на слово «земля» кореспондент став у бойову стійку.
«ДТ» — Але й ви, Павле Генріховичу, не розслабилися.
П.К. — Мабуть, тому, що справді болить. Бо є Київ, Вінниця... Є Українка, нарешті, де крадуть землю. Причому настільки завзято, що коли ми звернулися в усі інстанції, котрі повинні реагувати на такі речі — у прокуратуру, СБУ, до прем’єр-міністра, президента, — то не отримали навіть відповіді.
І все ж не забуваймо й про те, що більшість людей живуть зовсім в інших умовах. З ними що робити? У депресивних містах, а їх сотні, — питання землі не актуальне. Немає там аукціонів, як немає і покупців землі. Можливо, там взагалі буде дійова інша політика. Може, там землю підприємствам потрібно безплатно віддавати. А податки залишати в місті, а не, за традицією, відправляти до Києва. А так територія, на якій був створений цей прибуток, нічого не отримує.
В.Г. — Вибачте, отримує. Один параметр — статистика про зростання промислового виробництва.
П.К. — Сьогодні ніхто не говорить про малі міста. Подивишся телевізор, усі проблеми — це ЖКГ Києва та кількох інших обласних центрів. А що нам робити? Адже більшість українських міст (350 із 450) — це малі населені пункти. Нам що, сидіти й чекати, доки великі розберуться, налагодять життя в країні, й економічний поштовх, можливо, дійде до нас? Що робити керівникові депресивного райцентру вже сьогодні? Навіть якщо він і проб’є у верхах якесь своє питання, користі для громади однак не буде. У кращому разі, додасться трохи робочих місць.
І це теж важливі й системні речі, які необхідно вирішувати. Ну, прийняли податковий кодекс. Який, на жаль, не торкнувся системних речей. Податки на прибуток і на майно основою місцевого самоврядування, як заведено в усьому світі, в Україні так і не стали. Податок на майно взагалі ніхто не планує запроваджувати. Це комусь незручно... Зате ми з придихом розповідаємо про якийсь готельний збір і про податок на собачок... Смішно...
А стоїмо ж на порозі катастрофи. І хай я виявлюся поганим пророком, але рік у рік труба новішою не стає... І, боюся, системні зміни, про які говоримо, розпочнуться тільки під тиском таких катастроф, як у Дніпропетровську. Інших аргументів сьогоднішня центральна влада не чує. Вона не хоче зрозуміти — у своїй квартирі нам видніше, що робити з дахом. Нам видніше, де і як навчати своїх дітей, який костюм, нарешті, купити... Нам краще знати, який мер нам подобається, а який ні... Як його притягнути до відповідальності... Бо в таких містах, як Українка, ми зустрічаємося прямо на вулиці. У мерії немає пропускної системи. Насправді саме так живе більшість людей. Ви в Києві просто відвикли від такого життя.
«Референдум — єдиний спосіб захистити громаду від недобросовісного мера»
«ДТ» — Добре говорите, панове. Проте не ображайтеся, але покажіть мені хоч одного мера, який би не піклувався про своїх жителів. На словах. Насправді ж мало хто, Павле Генріховичу, ось так прямо, як ви, скаже, що в його місті крадуть землю. Найчастіше мери знаходять цілком конкретні точки дотику з більшістю в раді, якою керують партійні боси з Києва. І якби це було не так, ми б давно провели реформу й забули б про корупцію.
Яким колом повноважень у такому разі треба наділити державу, що зважиться децентралізувати владу і дати місцевим громадам самостійність? Аби захистити громадян від апетитів та некомпетентності випадкових мерів і депутатів-бізнесменів, які «прагнуть до мети»?
В.Г. — Влада повинна бути збалансованою. Коли баланс порушується, настає хаос, що, власне, нині й відбувається. Безумовно, якщо на місця будуть делеговані повноваження, то потрібний надзвичайно жорсткий контроль за їх реалізацією. По-перше, з погляду закону. По-друге, професіоналізму й компетентності. У разі недотримання цих двох параметрів має наставати відповідальність. Аж до кримінальної. І тут не потрібні якісь складні закручені процедури. Нам потрібна максимально сувора відповідальність.
«ДТ» — Та й сьогодні є такі закони. Проте це не заважає місцевим керівникам безвідповідально порушувати і їх, Конституцію, а центральним — цього зацікавлено не помічати.
П.К. — Я не зовсім згодний із постановкою питання. Виходить, що якщо від сірників буває пожежа, то давайте назавжди припинимо їх виробництво. Якщо Київ — проблемна територія, то прийміть конкретне рішення щодо Києва. Навіщо рубати все місцеве самоврядування? До того ж яка різниця, хто розподілятиме мільярдні ресурси столичної громади? І мерія, і держава в цій ситуації опиняються під загрозою корупційних впливів.
В.Г. — Тут слід принципово визначитися з поняттями. Якщо йдеться про закон, то питання тільки в ньому, а не в конкретній людині, котра обіймає конкретну посаду. Чи то мера столиці, чи сільського голови. Її потрібно поставити в жорсткі рамки. Має працювати система, яка апріорі залежить не від особистості. Якщо сьогодні мерія виділяє 100 га в центрі міста, то вона робить це відповідно до закону. А ми починаємо кричати, що треба когось змінювати. Якщо й змінювати, то закон, правила гри. Система повинна працювати. І коли вона працює, міський голова — лише її елемент. Якщо в нас у Вінниці не продається земля, то це тільки завдяки тому, що я і рада зайняли однакову позицію. Мені пощастило.
М.П. — Можна похвалити мого молодого колегу? От якщо нинішня Київрада насамперед скасувала рішення про аукціони, то Вінниця таке рішення прийняла.
«ДТ» — Що, однак, не завадило секретарю Київради Олесю Довгому очолити профільний сектор асоціації. Вибачте, Мирославе Васильовичу, але за якими критеріями вибирали? Це традиційна данина столиці чи іронія долі?
М.П. — Найшвидше, данина столичному досвіду та… фінансам, які Київрада традиційно передбачає на участь у роботі асоціації.
«ДТ» — Ну, тепер запитань про те, як в асоціації з грошима, не ставитиму. Очевидно, зовсім сутужно… Давайте краще далі хвалити мера Вінниці.
М.П. — Володимир Борисович був серед мерів, які разом із асоціацією лобіювали закон, який наказує продавати та здавати в оренду міську землю тільки на аукціонах і відкритих торгах. Ми пройшли сотні політиків, депутатів... І коли залишився один розчерк пера — гарант Конституції ветував цей закон. Маємо тільки здогадуватися, хто вплинув на президента. Не здивуюся, якщо це пояснюють інтересами великої політики на київській землі. Проте деякі мери на своєму рівні все-таки прийняли рішення про аукціони. Отже, на шару в тій самій Вінниці землю не роздають.
«ДТ» — У вас прямо ідеальна рада якась, Володимире Борисовичу?
В.Г. — Коли я скажу, що це так, то це буде неправда. Звичайно, є і незадоволені рішеннями щодо землі, забороною малих архітектурних форм. Однак все-таки до ради прийшли досить грамотні та компетентні люди.
П.К. — Грамотні вони чи компетентні, а голосують за рекомендаціями з Києва. Ті самі депутати ради Українки з фракції БЮТ часто кажуть: ми все розуміємо, ми з вами, проте голосувати навіть із життєво важливих для міста питань не можемо — нас позбавлять мандатів.
В.Г. — Імперативний мандат — це абсурд.
«ДТ» — Не боїтеся вдарити по коаліції, яка народжується в муках?
В.Г. — Коли депутат підняв руку і порушив закон, то він має відповісти. Та грати ним як на балалайці — недозволено. Подивіться, люди сьогодні, наче страуси, вони бояться. Абсурдна й нині існуюча пропорційна система. Я не кажу, що потрібно взагалі забрати в партій право висувати своїх кандидатів. Висувайте! Проте давайте відкриємо список. Нехай люди голосують за кожного конкретного члена списку. Нехай виграє той, кого люди шанують.
«ДТ» — Гаразд, припустимо, виграли ті, кого шанують. Як бути з балансом влади, із поділом повноважень між центром і регіоном. Як бути з контролем?
П.К. — Потрібно системно розділити повноваження. Держава має займатися, приміром, фінансовою системою, збройними силами, зовнішньою політикою… Та вона не може опікуватися конкретно взятою лікарнею чи школою. А для того, щоб самоврядування діяло правильно, є закон і прокуратура.
В.Г. — Якщо говорити про фінансову систему, то в рамках держави працює Рахункова палата. Можна відкрити її представництва на місцях.
«ДТ» — То що, представник президента у вигляді префекта вам не потрібний?
В.Г. — Представник може бути. І не важливо, як він називатиметься. Важливо те, що він має здійснювати контроль суто за виконанням державної політики на певній території. На якій території — теж питання. Буде це район чи область, яка об’єднує кілька громад, як виписано у проекті територіальної реформи Безсмертного, або воєводство, як у Польщі, — то не важливо. Головне те, що місцеві органи самоврядування мають реалізувати державну політику в тій чи іншій сфері. Проте будь-яка функція, передана державою на місцевий рівень, має бути підкріплена відповідним ресурсом. Таким чином, хоч би яку програму реалізовував міський голова, він, по-перше, персонально відповідальний за її виконання, по-друге, підзвітний місцевому відділенню Рахункової палати, по-третє, підконтрольний представникові держави в особі, якщо хочете префекта чи губернатора (але не одноособово призначеного президентом, а всенародно обраного), який і повинний стежити за ходом реалізації програми. При цьому закон має забезпечити неможливість виникнення конфлікту на рівному місці, як це часто відбувається нині між мерами та губернаторами. Не можна приймати рішення за мера — кому й під що дати землю, проте слід контролювати, чи зробив він це за законом.
«ДТ» — Якими можуть бути форми контролю з боку громади?
В.Г. — Референдум.
П.К. — Це єдиний спосіб захистити громаду від недобросовісного мера. Якщо люди помилилися, в них має бути можливість виправити свою помилку. Потрібний новий закон про референдум, який забрав би в мера та ради важелі впливу на процес проведення референдуму.
В.Г. — Проте для цього потрібна й по-справжньому активна позиція громадянського суспільства. Сьогодні ж серед протестувальників під меріями з того чи іншого приводу — переважно соціальні рекетири, котрі взяли гроші, приміром, із тих самих підприємців ринку, що закрився. І кричать, відстоюють позиції… Чужі.
«Ми на порозі потужного протестного руху місцевого самоврядування»
«ДТ» — Як, на вашу думку, розгортатимуться події? Хто в результаті лобіюватиме реформу місцевого самоврядування?
П.К. — Я переконаний, що політична верхівка продовжуватиме тримати в своїх руках можливість вирішувати питання і не віддасть важелі впливу в регіони. Так триватиме доти, поки все не розділять і не буде задіяно ринковий механізм. Тільки тоді в нас потужно запрацює місцеве самоврядування. Як це відбувається в Австрії, Німеччині... Проте часу піде більше.
Ситуацію погіршує й те, що ні місцеве самоврядування, ні, на жаль, Асоціація міст України не мають ніякого впливу на процеси. Це показала моя недавня розмова з заступником губернатора Київської області з приводу окружної дороги, яку вирішили вести через Українку. Він каже, «ваші проблеми надумані, тому ми їх не братимемо до уваги». Я переконаний, що цю фразу можна вважати девізом влади стосовно місцевого самоврядування.
На мою думку, сьогодні роль Асоціації міст істотно зростає. Вона, як єдиний лобіст самоврядування, має дістати право законодавчої ініціативи, а також обов’язкової участі в обговоренні та розробці всіх законів, які стосуються місцевого самоврядування. Вона також повинна мати право звертатися в КС по захист інтересів місцевого самоврядування. Якщо цього не станеться, то всі наші круглі столи та розмови з приводу реформи марні.
В.Г. — Ми всі ще переживаємо якийсь пострадянський синдром. Тільки тоді в узді нас тримала партія, тепер — група заможних людей. Це треба розуміти. Я цілком згодний із колегою, що в такій ситуації, приймаючи закони стосовно місцевого самоврядування, думку самого місцевого самоврядування не беруть до уваги. В таких дискримінаційних умовах говорити про якусь реформу, м’яко кажучи, несерйозно.
Тому асоціація, в яку 15 років тому об’єдналися українські мери, найближчим часом повинна отримати можливість офіційно і на всіх рівнях впливати на процеси, що відбуваються у цій сфері. Потрібен закон про асоціацію, який би наділив її певними повноваженнями та правами. Це по-перше.
По-друге, я повністю підтримую ідею двопалатного парламенту. Розвивати місцеве самоврядування на законодавчому рівні мають самі представники місцевих громад. Це природно й логічно. Мерам зовсім не обов’язково втручатися в зовнішню політику держави, але їм неодмінно треба впливати на те, що відбувається в їхньому місті.
Якщо ж позиція органів місцевого самоврядування й далі ігноруватиметься, а нові коаліція та уряд і далі імітуватимуть реформи (а я майже впевнений, що триватиме централізація влади й нічого істотного в рамках реформування місцевого самоврядування не станеться), ситуація може вийти з-під контролю. Слід розуміти, що ми стоїмо на порозі дуже серйозного й потужного руху місцевого самоврядування. І мери готові говорити про це привселюдно. Треба буде вийти на вулицю — вийдемо!
«ДТ» — Ваша заява претендує на українське ноу-хау. Акції протесту міських голів — це цікаво…
М.П. — Три роки тому на Майдані народ хотів примусити владу жити за законом. Не вийшло. Тому в Україні буде ще одна революція. Муніципальна. Можливо, вона не буде схожа на помаранчеву революцію — такі пориви душі часто не повторюються. Але вибух станеться. Я кажу це вам як людина, котра не перший рік дихає одним повітрям із мерами. Ми добре організовані. Ми озброєні потрібним запасом знань, а головне — розумінням того, що практика шукати офірних цапів на місцях себе вичерпала. Щонайменше, для самих представників місцевого самоврядування, яких держава штовхає на порушення закону. Але ж навіть в армії в солдата є право не виконати злочинний наказ. Ми ж нині маємо злочинний бюджет, злочинний тендер, злочинне земельне законодавство. Щорічно наші міста недоодержують 9 мільярдів гривень. Не отримує медицина, освіта, ЖКГ... І мер не має права відмовитися виконувати ці закони, оскільки, за Конституцією, зобов’язаний діяти виключно у їх рамках.
Ми хочемо, щоб люди розуміли: проблеми людини, яка живе чи в місті, чи в селі, на сьогодні — похідна розвалу системи державного й місцевого управління. Це наслідок злочинного небажання політиків реформувати цю сферу з міркувань особистої зручності й користі.
І я не згоден із Павлом, що реформи розпочнуться, коли розділять власність. Тепер вони ділять села, завтра ділитимуть міста... А може, це закінчиться приватизацією нас із вами? Процес треба зупинити сьогодні.
Є три варіанти дальшого розвитку подій. Або ми, як і центральна влада, виходимо із законодавчого поля, і там хоч трава не рости; або ми виходимо на вулицю; або знаходяться політик чи політична сила, які у змозі взяти на себе відповідальність за проведення цієї головної, на наш погляд, реформи. Ми все-таки сподіваємося, що в країні залишилися люди, котрі у змозі припинити красти, займатися популізмом і розпочати нарешті побудову Української держави.
Тому ми вимагаємо від парламенту, від майбутньої коаліції та уряду першочергово ухвалити закон про порядок стосунків держави з місцевою владою. Ми вимагаємо саме закону, тому що більше не віримо жодним словам і обіцянкам. Є завдання й повноваження — мають бути і відповідні ресурси. Немає ресурсів — відповідає конкретна посадова особа. Якщо не впорався мер — і він має відповідати.
Ми також вимагаємо від президента терміново скликати Конституційну раду і розпочати роботу над новою Конституцією, яка б передбачала безпосередню участь місцевих органів самоврядування в державному будівництві. Ми готові взяти в цій роботі активну участь. Ми справді обстоюємо позицію двопалатного парламенту, в одну з палат якого повинні ввійти представники місцевого самоврядування.
Володимир Гройсман, 29 років
Закінчив Міжрегіональну академію управління персоналом за фахом «юриспруденція». З 1992 року — у приватному бізнесі. 2002 року був обраний депутатом Вінницької міської ради. З 2005 року — секретар ради. 2006 року обраний міським головою Вінниці.
Команда мера молода й амбітна. Серед інновацій — створення власної «Силіконової долини». Найближчим часом Вінницький індустріальний парк залучить понад мільярд інвестицій.
Член «НС—НУ».
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google