Майно давно минулих днів

«Ну нічого собі! Мало того, що росіяни нашою трубою заволодіти мріють, свій Чорноморський флот у нашому Криму навіки прописати хочуть, — то тепер вони ще й на пристойну частину нашого майна зазіхають!» — такими відгуками вибухнули інтернет-форуми, коли багато українців цього тижня зі ЗМІ дізналися, що Росія претендує на право власності стосовно майже 300 об’єктів соціальної сфери і промисловості України. Цю чималу (і заради красного слівця значно перебільшену) кількість назвав в інтерв’ю «Российской газете» заступник глави Федерального агентства з управління державним майном («Росимущества») Юрій Медведєв. Він висловив сподівання, що тепер, при новому керівництві України, «процес врегулювання відносин власності між РФ і Україною вийде на новий рівень».

Зрадівши, що Віктор Ющенко більше не президент, росіяни поспішають максимально озвучити свої запити новій українській владі з усіх цікавих для них напрямів. Тим більше що й чергова нагода обговорити «коло питань, які становлять взаємний інтерес», невдовзі з’явиться — на другу половину квітня у Москві заплановано чергове засідання комітету з питань економічного співробітництва під орудою прем’єрів України і Росії. Мабуть, російська сторона під час цієї зустрічі хоче зрушень і в проблемі власності. Недаремно ж саме з цього питання розпочиналося інтерв’ю Ю.Медведєва офіційному друкованому органу уряду РФ.

Проте, на наш погляд, сподіванням російської сторони навряд чи судилося здійснитися. Врегулювати проблеми власності так, як їм хочеться, росіянам не вдавалося протягом 17 років — ні під час двох термінів Леоніда Кучми, ні, тим більше, при Вікторі Ющенку. І не варто обвинувачувати в незговірливості тільки українську сторону. Держдума РФ, наприклад, досі не спромоглася ратифікувати відповідну міждержавну угоду, тому Росія досі застосовує її у «тимчасовому режимі» — на підставі взаємного обміну нотами…

— Питання спірних об’єктів аж ніяк не нове, — каже новопризначений голова Фонду держмайна України Олександр Рябченко. — Угоду між Україною і Російською Федерацією про взаємне визнання прав і регулювання відносин власності було підписано 15 січня 1993 року й ратифіковано Верховною Радою України 22 червня 1993 року. Українська і російська сторони обмінялися переліками об’єктів, на які вони претендують відповідно до угоди. Українська сторона включила до свого переліку 71 об’єкт соціально-культурної сфери і 48 — виробничої, розміщених на території РФ; російська сторона — 189 об’єктів соціально-культурної сфери і 64 — виробничої, розміщених в Україні.

Для врегулювання питань необхідно було подавати встановлений перелік документів, що підтверджує право власності. Українська сторона подала документи на 18 об’єктів, і з них було підтверджено власність у Росії на 8, у тому числі на майновий комплекс посольства України в Москві. Росіяни подали документи на 78 об’єктів, із них підтверджене право власності на 13 об’єктів, а також на пайову участь у будівництві та фінансуванні ще чотирьох об’єктів. Це точні цифри на сьогодні, принаймні для нас.

Чому ж такий малий обсяг підтверджень? Загалом, українські експерти цілком погоджуються з думкою Ю.Медведєва, висловленою ним в інтерв’ю «Российской газете», що необхідні докази права власності (а це можуть бути документи, які підтверджують фінансування об’єктів із республіканських бюджетів або коштів від господарської діяльності підприємств) тепер знайти дуже складно. Найчастіше їх просто немає — термін зберігання минув. Адже чимало спірних об’єктів споруджувалися ще в 60—70-х роках минулого століття.

За 17 років млявий процес врегулювання прав власності так і не дійшов до логічного завершення. Частиною об’єктів — формально на сьогодні українських — реально керують росіяни. Держмайно інших внесене до складу новостворених СП, в установчих документах яких значиться пункт, що в разі надання підтверджуючих документів (відповідно до угоди 1993 року) ця частина держвласності стане російською. Оскільки ж старі документи, природно, не додаються, ситуація так і залишається у підвішеному стані.

У грудні минулого року інтерес до спірного майна спалахнув у зв’язку з черговим гучним конфліктом навколо санаторію-профілакторію «Політ» у Новому Світі (Крим), відомого як «санаторій космонавтів». За повідомленнями преси, люди, котрі захопили санаторій, мали рішення Сімферопольського госпсуду, хоча об’єкт уже давно спірний і навіть ставав предметом переговорів між Путіним та Тимошенко.

Захоплення санаторію генеральний консул РФ у Сімферополі Ігор Астахов розцінив як «рейдерське захоплення».

Проте й українській стороні є що розповісти з приводу «рейдерства». Наприклад, у 2004 році інспекція Міністерства з податків і зборів у м. Єсентуки ухвалила рішення про реалізацію майна санаторію «Україна», який належить нашій країні. Відтак цей український об’єкт, що входить до вищезгаданого українського переліку, був приєднаний до російського «Санаторію ім. Семашка». Цими діями органи державної влади Росії порушили як міждержавну угоду 1993 р., так і внутрішнє законодавство РФ, відповідно до яких передбачається повний і безумовний захист власності України, що розміщена на території Росії, і заборона на примусове вилучення цієї власності. Україна намагалася позиватися з російськими органами, наш Мін’юст навіть найняв для цього московську юридичну фірму, щоправда, потім не оплатив її послуг. Чим, врешті-решт, закінчилася ця справа, поки що не знаємо.

Вітчизняні експерти прогнозують, що процес врегулювання прав власності надалі буде ще менш ефективним, і вважають, що механізм угоди 1993 р. вичерпав себе у вирішенні цих проблем. Українська сторона пропонувала встановити обмежений термін для надання доказів прав власності на той чи інший об’єкт. Після того як цей термін спливе, у разі відсутності необхідних документів, держава, на території якої цей об’єкт розміщений, може повноправно вважати його своїм. Але, як випливає із інтерв’ю Ю.Медведєва, російська сторона категорично проти такого підходу.