Маріуполь, рідний… Що далі?

Двадцять четвертий день триває блокада Маріуполя. За тривалістю вона ще непорівнянна з Ленінградською, але за інтенсивністю обстрілів та нелюдськістю її перевершує. З руZZкіх нелюдів вийшла згуртована армія нового фюрера. Яка, проте, не може зламати Дух і опір мирних жителів і військових, що обороняють Маріуполь.

Чи є у Верховного головнокомандувача президента Зеленського і головнокомандувача ЗСУ генерала Залужного стратегія щодо Маріуполя? Якщо воєнного рішення немає, про що вчора заявили у владі, то яке є? А головне — як швидко його можна реалізувати? Адже навіть найбільш правильними словами «у нас усе під контролем» і закликами до Заходу «закрити небо» міста не врятуєш. Лік життів сотень тисяч українців іде на дні. І це не болюча емоція панікерів, як навіщось намагаються подати тему Маріуполя в оточенні президента Зеленського, а факт.

Мирні жителі і місцева влада

До «денацифікації» виходу до Азовського моря орда Путіна підготувалася ґрунтовно. Першого ж дня війни з допомогою мережі диверсантів, які розставили свої фосфорно-сині мітки, було знищено одинадцять міських електропідстанцій. Завдано ударів по ключових об'єктах водопостачання, а також по найбільших торговельних мережах. Спочатку з будинків зникло тепло, потім сигнали мобільних, їжа, вода, ліки… 80 відсотків Маріуполя зруйновано.

Кадри братських могил облетіли весь світ іще тиждень тому. Сьогодні вже немає сил і можливості навіть ховати тих, хто знайшов свій останній прихисток у зруйнованих бомбами квартирах багатоповерхівок і на міських вулицях. Не кажучи вже про хворих старих, які, залишившись без їжі та води, вже ніколи не спустяться зі своїх поверхів. Якщо їм не допомогти найближчими днями. Навіть лікарні, в яких закінчилися медикаменти та їжа, залишають тіла загиблих у підвалах. У тому числі і дітей… Як запакованого тремтячими руками лікаря в кольорову пелюшку немовля, позбавленого життя при першому вдиху.

photo_2022-03-19_22-42-07.jpg (377 KB)

t.me/polkazov

І все це — дідько побери! — не фрази, щоб видушити сльозу в тих, хто спостерігає за війною збоку по всьому світу. Усе це — реальні кадри сотень відео, що їх маріупольці викладають на своїх сторінках у соціальних мережах. Це — Пекло на землі, яке Україні влаштували «брати». Це те, що сьогодні підтримують 80 (!) відсотків населення Росії.

«Щодня ситуація погіршується. Близько 5–7 літаків цілодобово каруселлю скидають на Маріуполь до 100 бомб, — розповідає заступник мера Сергій Орлов. — Більша частина міста залишається під контролем України, але на всіх вулицях точаться бої. Функції місцевої влади звелися до мінімуму — розвозити воду з кількох нерозбитих цистерн, забирати тіла, доставляти ліки в місця, де переховується велика кількість людей, і підтримувати лікарні, звісно. З кожним днем навіть це все менш реально. Гуманітарний конвой ішов п'ять днів, і росіяни жодного разу не пустили його в Маріуполь. Щодо драмтеатру — там ідуть бої. Рятувальників як таких уже неможливо організувати. Або вони загинули, або їхні машини розстріляли. Жінки й діти самі розбирають завали, щоб вибратися».

Деякі священики УПЦ МП, які ще залишилися людьми, весь останній тиждень їздили з білим прапором до руZZкіх, намагаючись домовитися про коридор. І поверталися ні з чим. В коридор з боку правого берега, який діє ці кілька днів, — неофіційний і непогоджений. Люди на власний страх і ризик формують колони з уцілілих автомобілів і їдуть під кулями. Правда, орки іноді припиняють стріляти. Чи то сплять, чи то на хвилину згадують, що причетні непрямо до роду людського. Сьогодні-перший день, як узгоджено офіційний коридор. Не факт, що тільки вчорашня розмова президента Франції Макрона з Путіним про Маріуполь зробила більш мяким фюрера. Однак будь-які зусилля варті того.

Усередині міста і з боку лівого берега — «кадировці». Й евакуація на російський бік. Саме звідти йшли автобуси, про які цинічно доповів світові глава МЗС Росії Лавров і які активно транслює канал RT під керівництвом однієї з перших претенденток на лаву підсудних у Гаазі — Сімонян. Люди налякані й не розібралися, куди їх евакуюватимуть. «Так моя сестра опинилася в Росії, — розповідає житель Маріуполя, якому теж пощастило виїхати в Запоріжжя. — Але це з боку лівого берега. Там селища передмістя, де я народився. Їй сказали, що буде евакуація, всі сусіди схопили речі й сіли в автобуси. Їх відвезли в Таганрог. Добре, що в сестри були кошти, і вона змогла доїхати до Москви і потім через Стамбул полетіти в Німеччину. Що з її сусідами, я не знаю…».

«Азовці» і центральна влада

Маріуполь щосили намагається не тільки жити, а й захищатися. В «азовців» — героїв його оборони — давно скінчилися боєприпаси, немає запчастин до бронетехніки. ППО над Маріуполем було знищено того самого першого дня війни. Тоді як проти «Азова» (тепер це батальйон у складі Нацгвардії) воює еліта російської армії. В росіян — РЕБ, колосальна перевага в бронетанковій техніці, авіація, дрони-розвідники, що фіксують ціль, щойно та виходить з укриття.

«Буквально вчора ми намагалися доправити хлопцям зброю на вертольотах, — розповідає ексгубернатор Донецької області (березень-жовтень 2013 г.) народний депутат Сергій Тарута, в якого в Маріуполі залишилася більшість родичів і друзів. — Один повернувся, другий збили. Зв'язок лише вночі. Один «азовець» виходив на мене буквально сьогодні: «Допоможіть нам. Лік іде на дні». Ні на який самостійний прорив вони вже не здатні. Можуть лише по-героїчному загинути за Маріуполь».

Дуже важко під час війни ставити запитання будь-якій владі. Тим більше в ситуації, коли український президент на сто відсотків збігся з часом і блискуче справляється зі своєю зовнішньополітичною роллю. Зеленському стоячи аплодує світ, його стала поважати Україна, але я дуже хочу, щоб маріупольці теж змогли зробити це, коли їх визволить українська армія. Я не військова й не експертка. Тому все, що можу робити професійно, — це ставити запитання.

Зрозуміло, що ми вчимося на марші, і навчання це вкрай болюче. І дуже хочеться вірити, що від цього ми стаємо лише сильнішими. Що у нас з’являється дедалі більше розумності в стратегіях, мобілізаційній політиці і глобальному баченні картини війни. Що заяви влади про неможливість воєнної операції в Маріуполі і швидке політико-дипломатичне вирішення питання — об’єктивна, а не вигадана реальність. І тим більше не спроба прикрити вже прийняте стратегічне рішення. «Мовляв, не називайте те, що Маріуполь здали, тим, що Маріуполь здали. 10 хвилин псевдопсихотерапії. «Майстер комунікацій», — коментують у мережах п’ятихвилинки Олексія Арестовича.

Та розбір польотів — після Перемоги. Як і пошук відповіді на ключове запитання цієї блокади: чому не було знищено два мости на Чонгарі і Херсонський міст, які були повністю підготовлені та заміновані? Їхній підрив не дав би змоги ворогу зайти в тил Маріуполя.

Україна — не Росія. І медіа давно відвоювали собі право подавати сигнали і сподіваються бути почутими. Навіть ціною внесення в деяку «Велику книгу», про існування якої так наполегливо нагадує у своїх виступах оточення президента. Українські журналісти і влада — одна команда, але така, в якій у кожного є право виконувати свою роботу професійно. А значить, говорити правду. Як говорять її сьогодні самі маріупольці.

«Ми будемо ридати за нашими рідними, за знищеними будинками, але це горе ніколи не буде приводом піти на умови росіян, — пише на своїй сторінці Фейсбук дончанка Діана Берг, для якої Маріуполь після 2014 року став другим рідним містом. — Ми будемо стояти на смерть, навіть такою величезною ціною, як знищення цілих міст, бо ми знаємо, що піти на їхні умови — зробити ще гірше. Хоча важко уявити, де може бути гірше, ніж зараз у Маріуполі. Але ми добре знаємо, де гірше ,— в Росії. Там, де росіяни, — там лайно, стид, насильство й терор, тому х.й їм, а не Маріуполь.

Наші військові, добровольці, поліція, волонтери, лікарі, навіть комунальники — всі вони янголи, які охороняють і захищають місто від переважаючих сил росіян, і вони будуть стояти на смерть. Нам дуже потрібна допомога — з неба і з землі. Нам необхідні гарантовані коридори для гумконвою та евакуації. Нам дуже потрібне припинення вогню, щоб тисячі вцілілих цивільних змогли виїхати із зони бойових дій. Не ті коридори, які зараз самостійно у відчаї проривають маріупольці, а реальні».

Учора, 18 березня, керівник патрульної поліції Донбасу Михайло Вершинін, який зараз захищає Маріуполь, звернувся до президента України Володимира Зеленського.

«Мене звати Вершинін Михайло. Я — патрульний поліцейський. Пане президент, ваша держава зробила дуже багато для того, щоб в Україні була справжня поліція, щоб ми могли нею пишатися.

Пане президент, зробіть так, щоб Маріуполь вижив. Нам потрібні системи протиповітряної оборони. Не маленькі ракети, що не спрацьовують з літаками агресора, нам потрібні нормальні системи ППО.

Ми не знаємо точно, чи залишимося ми живі, коли ви будете дивитися це звернення, але знайте, що така доля може очікувати кожне місто України. Під завалами гинуть діти, старі, вони не можуть потом виїхати. Вони перебувають 23 дні без води і світла.

Якщо ви обіцяєте допомогу, виконайте свою обіцянку. Пани, що вирішують долю світу, зараз Україна — це держава, яка демонструє всім силу і міць. Маленька країна, яка б’ється з таким монстром, як Росія.

Не дозволяйте їм нас знищити! Все у ваших силах. Надайте нам системи ППО!».

Більше статей Інни Ведернікової читайте за посиланням.