МАЛЕНЬКИЙ РОЗТИН ВЕЛИКИХ НАРИВІВ

Останнім часом Україну дедалі частіше атакують іноземні ЗМІ, звинувачуючи то в незаконних поставках озброєнь у «гарячі» точки, то в інших порушеннях правил міжнародного ринку зброї. Відразу варто зазначити, що в світі існують два ринки зброї: легальний, на якому діють держави, і «сіро-чорний», де або з мовчазної згоди держави діють напівкримінальні структури («сірий» ринок), або працюють мафіозні клани, але вже без чиєїсь згоди («чорний» ринок). Як правило, чим успішніша держава на легальному ринку, тим більшою мірою недоцільне його зрощування з «сіро-чорним». Але від появи сліду на «чорному» не застрахований жоден уряд. Особливо сьогодні, коли правоохоронним органам дедалі частіше доводиться мати справу з міжнародними високоорганізованими злочинними угрупованнями, — у цих ситуаціях узагалі немає рації звинувачувати певну державу. Принаймні функціонування «чорного» й «сірого» ринків зброї — сфера діяльності правоохоронних органів.

Проте не одна Україна є мішенню для ЗМІ, не лише Києву доводиться виправдовуватися. Наводячи нижче повідомлення мас-медіа, автор надає читачеві або ж дослідникові цієї сфери самостійно робити висновки, чи пов’язані звинувачення з реальними порушеннями правил чи це «брудні ігри» конкурентів на ринку, де справді малоймовірно мати друзів або партнерів.

Слово про «законодавців мод»

7 липня 2001 р. у програмі теленовин Бі-бі-сі пройшов дуже цікавий сюжет. Журналісти показали, як реалізується план ООН щодо знищення стрілецької зброї в Сьєрра-Леоне. Ця західноафриканська країна, яку вже понад десять років рве на шматки громадянська війна, стала справжнім Клондайком для торговців зброєю. Отож, поки під наглядом експертів ООН ріжуть на шматки ручні кулемети РПК, автомати АКМ різних модифікацій, гранатомети РПГ-2 й інші зразки зброї радянського виробництва, військовики Великобританії, котрі знаходяться в Сьєрра-Леоне поза мандатом ООН, навчають місцеві війська поводження з британською стрілецькою зброєю. Під час телесюжету було показане інтерв’ю майора Ірландського королівського полку, котрий відкрито оголосив, що британські інструктори знаходитимуться в Сьєрра-Леоне доти, поки місцева армія не набуде навичок поводження з британською зброєю.

До речі, Великобританія поки що не має системи експортного контролю над сферою торгівлі озброєннями й військовими технологіями. Останній закон, який регулює специфічну частину зовнішньоекономічної діяльності цієї держави, був ухвалений у 1939 р. Скандал навколо доповіді Комісії Скотта, оприлюдненого 1996-го, змусив уряд Великобританії зайнятися розробкою нового законодавства. Тоді з’ясувалося: британські фірми торгували виробами військового та спеціального призначення з режимом Саддама Хусейна в Іраку. Лише через п’ять років після скандалу вийшов проект закону про експортний контроль. У самій Великобританії він викликав різко негативну реакцію ділових кіл, Асоціація оборонної промисловості виступила з жорсткою заявою про те, що прийняття закону істотно підірве конкурентні позиції британської промисловості та її репутацію як надійного партнера.

Знавці ринку озброєнь твердять, що Великобританія стала справжнім раєм для посередників у торгівлі зброєю, котрі спритно використовують недоліки законодавства цієї країни. Так, відповідно до інформації, що з’явилася в місцевій пресі, 1999 року в Антверпені затримали понад 90 контейнерів з військовим спорядженням і устаткуванням для Еритреї. Проте британський бізнесмен Джон Чарльзуорт був спокійний, адже за британськими законами поставки подібного вантажу в явно «гарячі» точки не є правопорушенням, якщо зброя не стосувалася території Об’єднаного Королівства. Очевидно, тому британці, діючи через треті країни, можуть спокійно ігнорувати всілякі ембарго. Фірма «Мілтек» у 1994 р. поставляла зброю з Албанії й Ізраїлю до Руанди, де воєнні дії мали характер геноциду. У 1998-му компанію «Сандлайн» викрили в продажу зброї з Болгарії до Сьєрра-Леоне, а фірма «Скай Ейр Карго» примудрилася продати зброю в Сьєрра-Леоне обом воюючим сторонам. Зафіксовано, що вона також реалізувала смертоносний товар в Еритреї та Демократичній Республіці Конго.

Рівень моральності британських бізнесменів засвідчує історія латвійських льотчиків, котрих у 1997 р. залучили до операції з перекидання партії зброї заколотникам до індійського штату Західна Бенгалія. Як писали індійські газети, керували операцією бізнесмени з паспортами Британії — Кім Дейві та Пітер Бліч. У результаті латвійський екіпаж літака Ан-26 потрапив до індійської в’язниці й від страти їх урятувало лише прийняття громадянства Росії. Після шести років чекання вироку авіатори повернулися додому, назавжди запам’ятавши ділову хватку джентльменів.

У тому самому 1996-му скандал, пов’язаний з поставками зброї, вибухнув і в США. За повідомленням Агентства інформації США, охоронці неухильного дотримання санкцій 1994 року дозволили своєму ворогу — Ірану — поставити через Хорватію величезну партію зброї боснійським мусульманам. Було створено комісію Конгресу, відбулися публічні слухання. Але позаяк підтримка мусульманських бойовиків тоді була офіційною політикою, справа обмежилася лише обговоренням порочної практики порушення ембарго, а не її осудом.

З 1990 р. США направляли своїх солдат для бойових дій п’ять разів — до Панами, Іраку, Сомалі, Гаїті та до Боснії. Показово, що перші чотири країни, де американці зіштовхнулися з противником, одержували зброю, військові технології чи програми підготовки від США в роки напередодні конфліктів. Про це повідомляють американські газети.

Так, у 80-х роках США поставили техніку й озброєння в Сомалі на 300 млн. дол. Пізніше ця зброя була задіяна в конфлікті, який коштував життя 28 солдатам армії США й обійшовся в 2 млрд. дол. Інститут світової політики в 1995 р. провів дослідження з аналізом поставок зброї до районів 50 основних конфліктів, що відбувалися у світі в 1993—94 роках. З’ясувалося, що 90% учасників конфліктів одержували озброєння зі США.

Світова преса неодноразово звинувачувала Україну в поставці озброєнь незаконним військовим формуванням Хорватії, котрі потім перетворилися на збройні сили цієї країни. Проте лише в 2001 р. з’ясувалася правда: зброю хорватам поставляла Аргентина, і її колишній президент Карлос Менем у зв’язку з цим потрапив під слідство. Враховуючи, що будь-який рух озброєнь у Латинській Америці знаходиться під контролем, важко уявити, що поставки до Хорватії не були санкціоновані...

Слово про Україну

У червні 1996 р. «Вашингтон таймс», газета, яка відбиває інтереси правих кіл США та яка належить секті Муна, опублікувала серію статей, присвячених таємним контактам України з урядом Каддафі у військово-технічній галузі. Тоді, посилаючись на секретні доповіді ЦРУ, газета стверджувала, що Президент України підписав указ про створення комітету з встановлення стратегічного співробітництва з Лівією. Першим результатом діяльності цього комітету нібито став дозвіл на співпрацю одного з харківських підприємств радіоелектроніки з Лівією. У статтях повідомлялося, що інші контакти включали численні зустрічі лівійських представників з керівниками різноманітних харківських НДІ, а також з радниками Президента Л.Кучми та співробітниками Міністерства зовнішньоекономічних зв’язків. Нібито було досягнуто домовленості про будівництво Україною залізниці в Лівії, а також про встановлення контактів між компанією «Укрінмаш» і відповідними організаціями в Лівії.

Українська сторона спростувала тоді всі звинувачення, а керівництво США нібито погодилося з аргументами України. Але серія публікацій на тему співпраці України з Лівією не пройшла непоміченою для американських законодавців. У вересні 1996 р. Конгрес США ухвалив поправку до федерального закону про іноземну допомогу, згідно з якою глава американської держави у разі отримання незаперечних доказів таємного співробітництва Києва та Тріполі був зобов’язаний представити в Конгрес подання про припинення економічної допомоги Україні.

Уже тоді стало зрозуміло, що триває реалізація системи заходів щодо дискредитації України. Не вистачало лише завершального удару. І він з’явився — у вигляді публікації в грудні 1996 р. в газеті «Вашингтон таймс» двох статей про таємну співпрацю Лівії й України. Посилаючись на цілком секретні доповіді ЦРУ, наводилися нові факти. Нібито дві юридичні особи з України уклали в 1996 році контракт із Лівією на поставки в обхід санкцій ООН ракет малої дальності, запасних частин для підводних човнів та інших бойових кораблів загалом на 510 млн. дол. Крім того, як вказується в датованому 2 жовтня 1996 р. документі, у серпні 1996-го Іран підписав угоду про закупівлю в Україні значної партії озброєнь, призначених для наступної передачі уряду Каддафі. Далі стає ясно, навіщо Конгрес США приймав поправку до закону про іноземну допомогу. Газета нагадала, що, згідно з цією поправкою, запроваджені Конгресом США обмеження передбачають блокування американської допомоги Україні в разі продажу нею військової продукції Лівії. Крім 225 млн. дол., які планувалося виділити Україні у вигляді допомоги, йшлося і про асигнування в розмірі 900 млн. дол.

Далі «Вашингтон таймс», завдаючи водночас удару українській ідеї трикутника США—Україна—Ізраїль, повідомляла: якщо інформація про угоди відповідає дійсності, то вона суперечить висловлюванням Президента України Л.Кучми під час візиту до Ізраїлю про те, що Україна не має наміру продавати озброєння ані Ірану, ані Лівії.

Так само, як і в червневій серії публікацій 1996-го, слідом за першою сенсацією пішла друга. Цього разу наводилися слова прес-секретаря Білого дому Майкла Маккаррі, котрий заявив: «Ми відчуваємо дуже серйозну стурбованість із приводу виконання урядом України взятих на себе зобов’язань в сфері нерозповсюдження зброї, а також дій лівійського уряду. Ми, природно, гранично відверто заявимо про нашу занепокоєність».

Але й українська сторона не зволікала з відповіддю. Посольство України в США відразу розповсюдило заяву, в якій пообіцяло, що Київ проведе ретельне розслідування слідами публікації американської газети. У заяві підкреслювалося: між Україною й Лівією немає угоди про військово-технічне співробітництво, а в середині вересня 1996 р. Кабінет міністрів України в черговий раз віддав всім урядовим відомствам розпорядження дотримуватися санкції ООН проти цієї країни.

Аналогічна реакція була й із боку МЗС України. Тодішній начальник управління інформації МЗС Юрій Сергєєв заявив, що метою публікації була дискредитація України напередодні пленарного засідання Міжнародного режиму контролю над експортом звичайних озброєнь і товарів подвійного призначення. Метою згаданої публікації була й чергова спроба витиснути Україну з цивілізованих ринків у рамках Вассенаарських домовленостей, а також створення напруженості між США й Україною.

Неважко зрозуміти, що червневі публікації 1996 р. були приурочені до затвердження в Конгресі закону про іноземну допомогу, на її блокування спрямовувалося й ухвалення у вересні 1996 року поправки до закону. Тема цих горезвісних 225 млн. дол. присутня й у пізніших публікаціях «Вашингтон таймс». Очевидно, третє місце України в списку одержувачів американської допомоги зарубіжним країнам не в усіх викликало захоплення. Як вважають експерти, існує чимало угруповань, зацікавлених в іншому перерозподілі обсягу цієї допомоги, яка постійно зменшується. Можна пригадати вірменські, польські, литовські, ірландську групи лобістів, не кажучи вже про представників Латинської Америки. А для України стала реальністю боротьба не за отримання допомоги від США, а за те, аби відстояти її в боротьбі з потенційними конкурентами.

Факти, наведені в публікації американської газети, не підтвердилися. Для України, котра саме вела переговори по приєднанню до Режиму контролю за ракетними технологіями, продаж ракет СКАД у Лівію виглядав абсолютно нелогічним. Приєднання України до РКРТ відкрило шлях до багатомільйонних контрактів у сфері запусків космічних апаратів, у тому числі й до міжнародної програми «Морський старт». До речі, представник Лівії в ООН також офіційно спростував інформацію про підписання угоди про ВТС з Україною.

Проте «одкровення» американської газети рознесли по світу найбільші інформаційні агенції, а Росія не могла і мріяти про такий подарунок у період чергового загострення відносин з Україною. Російське телебачення довго смакувало сенсацію, а «Известия» помістили на першій шпальті статтю з двозначним заголовком «Украина дошла до «Точки».

У квітні 1998 р. «Вашингтон таймс» знову обвинуватила Україну в порушенні міжнародних санкцій на торгівлю зброєю та військовою технікою, зокрема постачанні зброї Афганістану. Хибну інформацію спростували державні органи України. Цього разу обвинувачення були зроблені буквально напередодні приїзду в Київ держсекретаря США Мадлен Олбрайт, після якого Київ... несподівано відмовився від бушерського контракту. Певно, нелегко увесь час виправдовуватися...

Іноді в хорі виступала і газета «Чикаго трибюн». Попри те, що в Чикаго досить чимала українська діаспора, там з’явилася інформація про те, що Україна продає озброєння й вибухівку терористам з організації «Тигри таміл іламу», котрі ведуть криваву війну на півночі Шрі-Ланки. У березні 1998 р. Україна була названа в газеті «країною, де багато зброї і продажних низькооплачуваних чиновників, зате мало валюти, і де не діють закони».

Іноді до антиукраїнського хору підключалося і німецьке телебачення. У липні 1997 р. телепрограма АРД інформувала про діяльність української компанії «Бук Альфа», що торгує зброєю. Розслідування показало: фірма була болгарською, зареєстрованою в Бургасі, а в Кіровограді діяло її представництво. Фірма займалася поставками зброї з Росії і, як підтвердила Держслужба експортного контролю України, ніяких ліцензій у нашій країні не отримувала. Однак брехня вже розійшлася по світу. Чого вартий лише заголовок у московських «Известиях» — «Загадкова українська фірма наводнює світ нашою зброєю».

Суперницею американців у справі дискредитації України іноді виступала й лондонська «Файненшл таймс». У грудні 1996 року, аналізуючи причини різкого виходу України в число основних гравців на ринку військової техніки і послуг, газета дійшла несподіваного висновку: два українські агентства, що займаються військовою торгівлею, — «Укрінмаш» і «Прогрес» фахівцями зі світової торгівлі зброєю визнані некомпетентними. Цікава фінальна фраза: «Попри те, що власті [України] поліпшили контроль за експортом, так багато розкрадається».

«Виникає питання, кому це потрібно. Це класичний приклад брудної пропаганди, котра спеціально запускається з відповідних центрів. Поки витрачається час на перевірку, вона вже має своє життя і шкодить державі», — так прокоментував публікацію тодішній міністр закордонних справ Борис Тарасюк.

Обвинувачення України в перевезенні зброї в Африці стали вже традицією. Так, 1997 року у Понт-Нуар (Конго) було затримано український літак Ан-124, екіпаж якого обвинуватили в постачанні озброєнь ангольським сепаратистам в анклав Кабінда. Обвинувачення не підтвердилося. Тим більше що ангольські війська, котрі вторглися на територію Конго і затримали літак, не мали права юрисдикції на чужій території. Екіпаж і машину відпустили. Подібно до мильної бульбашки, лопали скандали, що виникали з року в рік. Єдиний виняток — випадок із затриманням літака Ан-124 компанії «Антау» у ПАР 1993 року. Авіакомпанія, котра разом з АТЗТ «Колумбус» орендувала чотири літаки в АНТК ім. Антонова, була ліквідована, а проти її засновників Людмили й Івана Штапенків (який був начальником фінансового управління Міноборони України) порушили кримінальну справу.

У грудні 2000 року МЗС України довелося знову констатувати: інформація, що міститься в доповіді групи експертів ООН, про постачання українською стороною зброї в Сьєрра-Леоне «не відповідає дійсності». Україна знову згадувалася як порушник різноманітних міжнародних обмежень на поставки озброєнь без представлення конкретних фактів.

У той час як Україні закидали безпідставні обвинувачення, у Франції підтвердилася участь у незаконних угодах зі зброєю сина колишнього президента Франції — Жана-Крістофа Міттерана. Наприкінці 80-х — початку 90-х він працював у свого батька радником у африканських справах. Цей пост забезпечував йому широкі можливості, що Жан-Крістоф, як виявилося, регулярно використовував в особистих цілях. Вивчаючи операції фірми «Бренко ентернасьйональ» з поставок зброї радянського виробництва в Анголу, французькі органи вийшли не лише на сина колишнього президента, а й на ряд інших високопоставлених чиновників президентської адміністрації. Всі вони одержували комісійні — мільйони доларів. Однак у пресі не було статей на кшталт «Франція постачала зброю заколотникам». Зате Україну спритно зачепили й тут, оскільки операцію проводив уродженець радянської України Аркадій Гайдамак. У телевізійному інтерв’ю А.Гайдамак, який має підданство чотирьох країн і живе в Ізраїлі, розповів, що угода була цілком легальною — уряд Анголи купив зброю у державної російської компанії.

З березня 2000-го в західній пресі час від часу з’являються статті на африкансько-українські теми. На Заході вважають, що Україна занадто нерозбірлива в зв’язках і примудряється то не тих підтримувати, то не з тими торгувати. Це навіть стає предметом обговорення в законодавчих органах низки держав. Наприклад, Великобританія закликала Україну не підтримувати антиурядове угруповання УНІТА в Анголі (на думку англійських парламентаріїв, українські пілоти виконують рейси з доставки повстанцям УНІТА військового спорядження).

У західних «Гардіан» і «Файнешнл таймс» не раз з’являлися повідомлення про те, що Україна постачала зброю повстанській організації УНІТА. Видання посилаються на доповідь ООН про країни, що надають підтримку силам УНІТА. Україна потрапила в один ряд з Того, Руандою, Буркіна Фасо, ПАР, Марокко, Болгарією — із державами, які беруть участь у постачанні зброї бойовикам в обмін на діаманти. Експерти ООН зробили висновок, що більша частина озброєнь постачалася зі Східної Європи, причому багато екіпажів літаків, які доставляли контрабандну зброю до Анголи, були нібито з України. Щоправда, доповідачі ООН згадали, що зараз немає свідчень участі українського уряду в торгівлі зброєю в Анголі. Про це було заявлено на засіданні комітету РБ ООН з санкцій щодо Анголи. У березні 2000 р. фахівці ООН встановили, що до торгівлі зброєю мають стосунок Бельгія, деякі африканські країни, а також Франція, Португалія та США, про що повідомив офіційний сайт організації. Однак навряд чи до цього мають відношення уряди цих країн. Швидше за все, торгівлею зброєю займаються якісь посередники.

У квітні 2000 р. у пресі з’явилися нові штрихи, що доповнюють негативний образ України: американські та російські ЗМІ повідомляли, що в Криму біля Красногвардійська знаходиться російський військовий аеродром, із якого виконуються рейси, непідконтрольні українській митниці. Україні приписали операції з постачання зброї для наркоділків Колумбії в обмін на наркотики.

Ще один типовий приклад. У квітні 2001 року в Італії поклали край діяльності злочинного угруповання, обвинувачуваного в поставках 18 тис. тонн зброї в Хорватію в 1992—1995 рр. Угруповання поспішили назвати українсько-російським лише на тій підставі, що його очолювали колишній росіянин Олександр Жуков і колишній українець Анатолій Федоренко.

Незабаром почало з’ясовуватися, що обвинувачення проти України часто слугували маскуванням для справжніх постачальників озброєнь хорватським усташам і мусульманським душманам. 28 жовтня 1994 р. США представили в Раду Безпеки ООН проект резолюції про скасування ембарго на поставки зброї боснійським мусульманам. Офіційний представник США Джеймс Рубін заявив, що коли Рада Безпеки не прийме до 14 листопада цю резолюцію, то Вашингтон в односторонньому порядку відмовиться від ембарго. У цей же час американці дозволили Ірану поставити велику партію зброї боснійським мусульманам через Хорватію. Ця операція була прикрита галасом про негативну роль України.

Дуже давно почалася й історія зі Сьєрра-Леоне. Як стало відомо з офіційних джерел, у лютому 1993 р. посольство Сьєрра-Леоне в Москві повідомило в МЗС України про спробу антидержавної організації придбати в Україні партію зброї та боєприпасів через недержавні компанії. Подякувавши за інформацію, МЗС передало її в компетентні органи для розслідування. Суть полягала в тому, що ще на початку року до Києва приїжджала делегація Сьєрра-Леоне для закупівлі зброї. В Україні, як перед цим і в Росії, їй відмовили. Невідомо, де було куплено зброю, однак збройні сутички в Сьєрра-Леоне відбулися. ООН почало шукати країну, звідки надійшла зброя. Варіантів було багато, але зачепилися за Україну.

Цікаво, що навіть тимчасова слідча комісія Верховної Ради України, котра завершила свою роботу 1998 р., не змогла знайти жодного факту незаконного продажу зброї в обхід обмежень ООН чи ембарго. Накопали депутати багато, та ось порушень правил експортного контролю не знайшли. Природно, що в період підготовки до парламентських виборів різні сили обов’язково використають дану тему як розмінну карту.

А судді хто?

Нехитрий аналіз статистики показує, що порушників санкцій на поставки озброєнь і спеціальних матеріалів варто шукати в тих країнах, звідки лунають обвинувальні залпи у бік України. За даними американського відомства експортного контролю, у 1996—99 роках судовому переслідуванню і штрафам були піддані близько 90 фірм США, Великобританії, Франції, ПАР, ФРН й інших країн. Так 1998 р. американську фірму зі штату Техас покарали за перекидання електронних компонентів у Лівію без отримання експортних ліцензій. 1999 р. американську фірму зі штату Флорида «Бревард інтернешнл технікл сервіс» викрили в продажі забороненого устаткування недругам США — Ірану, Іраку та Лівії. Найбільше число випадків припадає на 1997—99 рр., коли в середньому за рік піддавалися покаранню по 20—25 фірм, і серед них жодної української. Під димовою завісою обвинувачень України ревні охоронці санкцій переміщали стратегічні матеріали, сировину та компоненти в Лівію й Іран, зброю в райони конфліктів. Серед покараних була навіть така найбільша алюмінієва компанія США, як АЛКОА, що порушила експортне законодавство 100 разів.

Фірма «Себербан ганз інк.» із ПАР, яка безуспішно намагалася знайти в Україні автомати подешевше, попалася на нелегальному постачанні в ПАР гвинтівок і боєприпасів. 1995 р., коли в черговий раз обвинувачували Україну, американська фірма «Теледайн» продавала через посередників цирконій, що використовувався для виробництва касетних бомб, проданих Іраку. Хоча американський експортний контроль не приховував даних, пресу вони цікавили набагато менше, аніж скандальні історії в пострадянському світі.

Не поступається в боротьбі за ринки збуту зброї та військових технологій і Німеччина. Результати розслідування ООН з іракської проблеми показали, що 80% отруйних речовин і 25% ракетної технології Іраку були виготовлені саме за німецькою технологією. Як відзначали аналітики ООН, із 300 тис. тонн боєприпасів, які дісталися Німеччині в спадщину від НДР і мали бути знищені, більше половини пішло на ринок. А 1996 р. фірма «Дорнбос ГмБХ» незаконно займалася поставками американського устаткування в Лівію. Журналіст газети «Зюддойче цайтунг» Хоріберт Прантль поставив у газеті закономірне запитання: «Як назвати те, що спочатку в «гарячі» точки надходить німецька зброя, а потім ми повинні посилати свої «блакитні шоломи» (у складі сил ООН), щоб вони збирали її по світу?»

Як свідчить преса, не без гріха багато хто з членів НАТО. Візьмемо, приміром, нашого південного сусіда Туреччину. У серпні 1997 р. турки поставили за програмою «Навчай і озброюй» для армії Федерації мусульман і хорватів у Боснії 11 танків і 12 контейнерів із легкою стрілецькою зброєю, набоями та запчастинами для танків. Українське судно «Валеріан Зорін» доставило вантаж у порт Плоче. Але з 11 танків Т-54/Т-55 лише один завівся, і його використовували як тягач, щоб витягти на бepeг інші. Стрілецька зброя також підлягала ремонту. Слава Богу, українців у цьому випадку не намагалися прив’язати до скандалу. Виявилося, що Туреччина виступила посередником: на кошти боснійців закупила зброю в Єгипті. За якою ціною — неясно, скільки залишилося в кишенях замовників і продавців — підрахувати практично неможливо.

Цікаво, що перепродаж озброєнь через треті держави (реекспорт), передача військової техніки в лізинг не підпадає під поняття «поставки» й не враховується Вассенаарськими угодами. Це і штовхає деякі країни на використання «чорного» ринку.

Так, на думку ряду військових експертів, збройне протистояння між Ефіопією та Еритреєю розпочалося не без допомоги США, котрі, як свідчить Федерація американських учених, передали Ефіопії спочатку партію бойових літаків і сухопутного устаткування (1995 р.), а потім, як вказує бюлетень «Армз трэйд ньюз» (січень 1999 р.), протягом 1998 р. — різноманітних озброєнь на суму понад 10 млн. дол. Якщо вірити пресі, не обійшлося в цій справі і без Болгарії та Китаю. Так, «Глобал інтеллідженс апдейт» (9 лютого 1999 р.) згадує партію від 100 до 210 танків із Болгарії, а також польову артилерію і системи залпового вогню з Китаю. А в реєстрі ООН за
1997 р. можна знайти й інформацію про поставки 1996 р. в Конго трьох транспортних G-222 з Італії. А також про поставки в Сьєрра-Леоне бронетранспортерів із Словаччини й оренду транспортних вертольотів разом з екіпажами. Інше джерело, яке заслуговує на довіру, — бібліотека Конгресу США — повідомило, що 1997 року Міноборони США постачало Уганді озброєнь і військової техніки на суму понад 4 млн. дол.

Треба сказати, не тільки на Україну виливається потік обвинувачень в іноземних ЗМІ. Так, африканське агентство «Африка ньюз сервіс» 11 лютого 1999 р. повідомило про участь бельгійської авіакомпанії «Сі грін» у доставках озброєнь заколотникам УНІТА, а китайське агентство «Сіньхуа» 6 лютого 1999 р. — про арешт митницею Бельгії спецвантажу з військовою технікою, доставленого наприкінці 1998 р. із Голландії однією з британських компаній для транспортування в Еритрею. А за свідченням командувача контингентом миротворчих сил у Західній Африці (ECOMOG) генерала Т.Шелпіді, льотчики-найманці з ПАР брали участь у перевезеннях артилерійських озброєнь для підрозділів УНІТА (агентство «Африка ньюз сервіс», 2 лютого 1999 р.).

Швидше за все, головна проблема України в тому, що обсяги експорту реалізованої зброї ще не падали з моменту її прориву на ринок 1996 року. Це не може не дратувати тих, хто встановлює правила гри на ринку. Україну в елітний клуб законодавців мод поки не пускають. Певно, вважаючи її присутність на ринку явищем тимчасовим. До чого призводить сліпе виконання рекомендацій, ми вже знаємо за бушерським контрактом. Тепер слово за Києвом. Та чи скаже він це слово?