МАЛЕНЬКІ ВОГНІ ВЕЛИКОГО МІСТА

У ніч виборів Олександр Омельченко не переставав сподіватися, що «Єдність» набере свої 4%. Більше того, він був упевнений — по мажоритарних округах пройде не менше десяти депутатів. У цілому фіаско було нищівним. Те, про що знали всі навколо, те, про що говорило практично все найближче оточення столичного мера, сам Олександр Олександрович зрозумів лише після того, як ЦВК дала офіційні результати виборів.

При цьому він у жодному разі не облишив своїх домагань на статус загальноукраїнського політика і пробує зібрати свою парламентську фракцію. Деяким депутатам Олександр Олександрович телефонував особисто і просив до пори до часу до жодної фракції не входити. Він усе ще розраховує (за деякими даними, з допомогою Володимира Сівковича) нашкребти чотирнадцять «нейтральних» парламентських багнетів. Навіщо йому цей головний біль, сказати важко. Одні говорять про амбіції мера і про те, що він значною мірою втратив розуміння адекватності ситуації. Інші кажуть, що тим самим він хоче себе підстрахувати на випадок повторення чергового скандалу з відпусткою.

Поствиборний розбір польотів

Хай там як, але одразу після виборів Олександр Олександрович затіяв нову реорганізацію в міськадміністрації. Цього разу він вирішив зменшити кількість своїх заступників до семи (зараз шістнадцять). Насамперед управління економіки (керував Ігор Шовкун) об’єднали з управлінням торгівлі (на чолі із заступником Омельченка Юрієм Розсадою) в управління економіки та ринкових відносин. Нове управління очолив Юрій Розсада. При цьому Ігор Шовкун пішов в область заступником Олександра Засухи.

Заступником з промисловості, а водночас і керівником управління промполітики став екс-глава Дарницької райадміністрації, а після адмінреформи заступник глави міськадміністрації — начальник управління внутрішньої політики Валерій Кир’ян. Його місце в управлінні посів один з ідеологів «Єдності» Олександр Яковенко, появу якого в міськадміністрації та партії Омельченка багато хто пов’язував із Володимиром Литвином.

Окрім цих перестановок, у міськадміністрації говорять уже як про вирішене питання про звільнення ще кількох заступників. Серед претендентів на зміну робочого місця називають Миколу Підмогильного (екс-главу Жовтневої РДА), він був єдиним із заступників, хто не вступив у «Єдність», Тетяну Мелехову (екс-главу Ватутінської РДА), яка зараз займається міським архівом, Миколу Гуленка (екс-главу Московської РДА), заступника з оргпитань Ромашка. У цілому, Олександр Олександрович хоче звільнитися від людей, які практично нічого не вирішують.

Є ще одна кадрова проблема — кого призначити другим першим заступником замість Станіслава Сташевського, який пішов у парламент. Серед претендентів називають двох — Івана Салія та секретаря міськради Володимира Ялового. Перший — може по праву претендувати на цю посаду, але Омельченко дуже лихий на всіх тих, хто програв вибори до парламенту. Другий — загалом починає претендувати на роль другої людини в місті. Він дедалі більше впливає на кадрову політику в столиці, завдяки йому в міськраду пройшло понад десяток впливових бізнесменів, але при цьому його практично ніхто не сприймає як людину №2. І ще одне: жодне призначення або відставка неможливі без згоди Президента, а Леонід Данилович не поспішає з кадровими перестановками в міськадміністрації.

Кадрові чистки починаються й в управліннях міськадміністрації. Так, головне управління майна об’єднали з управлінням житлово-комунального господарства. Після цього екс-глава управління майна Петро Головатенко (лідер міської УНР) став першим заступником у цьому управлінні. Зміни керівництва очікуються ще в кількох управліннях. У кулуарах міськадміністрації говорять, що головний ініціатор усіх цих перестановок — Володимир Яловий, який хоче зміцнити завдяки цим перестановкам свої позиції. Та досі своїми кадровими перестановками він лише наживає собі ворогів. Річ у тому, що нові начальники управлінь — «старі» люди, які набагато більше залежать від Омельченка, ніж від Ялового.

Нова Київрада

Склад Київради обновився на дві третини. Якщо говорити про політичні уподобання, то тут усе гранично просто. Трохи більше п’ятдесяти чоловік — представники «Єдності» — в основному чиновники та залежні від міської влади бізнесмени. Близько двадцяти — представники «Нашої України», які теж складаються в основному з чиновників. Сім чоловік — ліва фракція під назвою «Київ трудовий». Цікаво, що від КПУ до міськради пройшло всього двоє чоловік, але Омельченко доукомплектував своїми людьми цю фракцію. Кажуть, він сподівається, що в потрібний момент КПУ в парламенті допоможе йому створити столичну фракцію. Ще близько двадцяти чоловік — ті, хто ні до кого поки що не приєднався. Раніше Ігор Шовкун (який із великими труднощами став депутатом міськради) заявляв, що в нього є 15—20 чоловік, готових увійти у фракцію «Єдиної України», але, судячи з усіх голосувань, у нього не набереться й десяти чоловік. Та й той факт, що Шовкуна перевели в область, свідчить, що проект «Єдина Україна в міськраді» поки що відкладено до інших часів.

Призначення керівників міськрадівських комісій проходило традиційно. Ввечері, напередодні сесії, існував один варіант, а вранці перед голосуванням деякі депутати не побачили своїх прізвищ серед нових керівників комітетів. Та хай там як, голосування пройшло гладко. Тих, хто голосував проти чи утримався, практично не було. Лише три комісії Київради очолили не члени партії «Єдність». Хоча й це досить умовно. Так, комісію споживчого ринку очолив член Аграрної партії Віктор Пилипишин — великий київський бізнесмен, у сферу бізнесу якого, окрім іншого, входить тепличне господарство столиці. Його вдруге обрано депутатом, і ще в попередньому скликанні він налагодив чудові стосунки з мером. Малозначну комісію з питань самоврядування очолить радник міського голови, нашоукраїнець Олександр Петик, і, нарешті, комісію з питань правової політики і депутатської етики очолив член фракції «Київ трудовий», помічник міського голови Микола Бойчук. Микола Бойчук став лівим уже після виборів і ввійшов у «Київ трудовий», подейкують, після того, як зробити це його попросив міський голова.

Щодо головних комісій, то бюджетну очолив голова цієї ж комісії в попередньому скликанні міськради Володимир Присяжнюк. Володимир Костянтинович — великий бізнесмен (гендиректор ТОВ «Kармен-Трейдинг», сантехніка, кухні), до 2001 року входив у НДП, потім став активним членом «Єдності». Його головна перевага — керованість.

Земельну комісію очолив Микола Легеза — керівник цієї ж комісії в попередній Київраді. Чутки про його відставку циркулювали з дня його призначення ще кілька років тому. А його обрали знову — і причина та, що він уже перевірена людина, кращого шукати не захотіли.

І, нарешті, комісію з питань власності очолив Ігор Лисов, голова правління ТМО «Лікохолдинг» (передусім будівництво). Ігор Володимирович вважається другом Олександра Омельченка.

У цілому міськраду можна вважати підконтрольною Омельченку. Хоча в ній набагато більше, ніж у попередній, відцентрових тенденцій. Ці вибори були найдорожчими за останні роки. Багато депутатів за вибори платили, за різними оцінками, від 20 до 100 тис. доларів і тепер сподіваються ці гроші повернути. Але проблема в тому, що сама система управління містом, повноваження міськради та можливості депутатів багатьом можуть здатися невигідними. У місті все поділено, і ніхто нічим ділитися з новими депутатами особливо не збирається. Тож цілком реально, що згодом у міськраді може почати визрівати якась подоба опозиції. Хоча без зовнішнього каталізатора це невдоволення навряд чи зможе перерости в реальний протест.

Гра в політику

Олександр Омельченко продовжує гратися в політику. При цьому багато хто зазначає, що він не часто прислухається до порад, та й мало навколо нього людей, які наважуються давати йому поради. Урок скандалу з відпусткою виявився, судячи з усього, марним. Міськрада, щоправда, затвердила статут міста, відповідно до якого, міський голова автоматично стає главою міськадміністрації, але цей статут має ще затвердити Мін’юст, а коли це станеться, не знає ніхто. А тим часом існує неузгодженість між кількома законами, яка дозволяє Президенту будь-коли призначити замість нього когось іншого. Те, про що говорять уже кілька років, — а саме про створення міськвиконкому з реальними функціями міськадміністрації, що передбачено «Законом про столицю», Омельченко робити боїться. Це означає піти на відкрите протистояння з Президентом, а він до цього не готовий. Не слід забувати й того, що термін контракту Омельченка на держслужбі спливає на початку серпня нинішнього року, і його можуть не подовжити.

Задекларована реформа в столичних управліннях сьогодні перетворюється на просту боротьбу з неугодними, причому «неугодність» залежить часто не лише від рівня лояльності до мера, а й від того, чи виграв керівник управління вибори до парламенту або міськради, які у нього стосунки з Володимиром Яловим тощо.

У цілому зовні в місті практично нічого не змінилося, якщо не брати до уваги окремих деталей. Після переходу у ВР Сташевського, який закривав цілу низку питань, Омельченко не має такого сильного заступника-управлінця. Йому доводиться брати у своє ручне управління дедалі більше, і цьому він не завжди дає раду. Апарат міськадміністрації досить часто має виконувати не властиві йому функції секретаріату партії. За великим рахунком, протягом останнього року ситуація помінялася в тому сенсі, що напрацьована вертикаль Президент — міський голова стала розвалюватися. Безпосередні відносини міського голови і Президента практично припинилися, з’явилися посередники, доброзичливці, порадники, а в політичних іграх Олександр Олександрович не сильний. Підлеглі відразу ж відчули слабинку міського голови, і хоч поки що ніхто не наважується нічого говорити вголос, за певних обставин (ініційованих, безумовно, згори) вся монолітність та міць міськадміністрації може розвалитися, як картковий будиночок. Адже, мабуть, немає нічого більш ненадійного, ніж вірність чиновника середньої руки.