ЛЬВІВСЬКІ ХРОНІКИ

Та й як може бути навесні, адже це не осінні пристрасті... Спочатку керівна і спрямовуюча в регіоні Аграрна партія програла вибори в головний законодавчий орган. Щоправда, про це більше намагалися мовчати. А потім настала черга й головного аграрія країни — губернатора Львівщини Михайла Гладія.

В останні дні квітня, перед самісінькими першотравневими і великодніми святами, повернувшись із далекого відрядження в східні країни, Президент України підписує указ про призначення губернатором Львівської області Мирона Дмитровича Янківа, який працював тоді у дипломатичному корпусі України в Польщі. І наступного дня прем’єр-міністр Анатолій Кінах привозить Янківа до Львова, хоча точніше було б сказати, що приїхали вони разом, оскільки Мирон Янків, економіст з ученим ступенем, добре відомий жителям області. Перед дворічним «засланням» до Польщі він був заступником голови облдержадміністрації, не один рік курирував економіку і промисловість області, зарекомендував себе грамотним, активним керівником. Проте в аграрному «просторі» він, ендепешник, завжди був на других ролях, хоч і мінялися губернатори, їхні перші заступники. Багато хто казав, що Янків гідний більшого. Та не щастило йому у великій грі. І все ж його зоряний час настав...

Під час представлення своєю щирою радісною усмішкою він вносив дисонанс у серйозно-похмурі обличчя інших представників влади. Не приховував, що дуже тішиться своєму призначенню, що хоче і активно працюватиме на область. Поки що переважна більшість тих, хто мусить за родом своєї діяльності безпосередньо мати справу з губернатором, протесту не висловлюють. А народ, як годиться, мовчить. Взяв інформацію до відома, і все. А як там буде — поживемо, побачимо. Висловлювалися думки, що нового губернатора не випадково призначили перед вирішальними виборами в обласну раду, де «бунтує» «Наша Україна», він, мовляв, активно впливатиме на цей процес через індивідуальну роботу з депутатами, захищаючи «аграрний інтерес». Коли Янківа на представленні прямо запитали, чи збережеться пріоритет аграріїв і далі, він, повернувшись із усмішкою до Михайла Гладія, відповів: «Звісно, я симпатизую цій партії. Ми будемо співробітничати й надалі...» Однак життя покаже, нові чи старі пріоритети обере для себе львівський губернатор.

А тим часом політичні пристрасті, пов’язані з виборами голови обласної ради, розпалювалися. Мало хто з грамотних і поінформованих політично налаштованих львів’ян та жителів області очікував, що новообрані депутати на першій своїй сесії оберуть головою практично невідомого широкій громадськості керівника автотранспортного підприємства з Дрогобича Михайла Сендука, який став переможцем обласного олімпу під знаменами блоку «Наша Україна». Почнемо з того, що сесія кілька разів переносилася. Спочатку вона, як говорили депутати, була призначена на 15 квітня, але про це мало хто знав. Потім, уже широко поінформувавши громадськість, оповістили, що перша сесія четвертого демократичного скликання розпочне свою роботу 25 квітня. І раптом захворів голова обласної територіальної виборчої комісії Микола Лазуркевич, який мав цю сесію вести. Довелося з поважної причини переносити засідання на останній із визначеного для цього терміну днів — на 30 квітня. Кажуть, уся «чехарда» почалася після того, як ініціативна група з дев’яти чоловік запропонувала діючому тоді голові облради свої послуги з підготовки першої сесії. Переважно це були представники блоку «Наша Україна», що переміг на Львівщині, та представники інших політичних сил і незалежних депутатів, які підтримували блок. Спочатку обласна влада заперечила: мовляв, підготовка сесії — «справа рук» керівників та секретаріату облради. Довелося звернутися до законів, аби визнати повноваження створеної ініціативної групи. Ситуація почала мінятися, і вже не можна було гарантувати, що сесія пройде, як завжди, і виберуть того, кого потрібно. А тут ще активісти блоку «Наша Україна» почали вести активну агітаційну роботу й оголосили про пікетування обласної ради під час проведення сесії. Тим часом аграрії та інші політичні сили пасивно вичікували. Щоправда, з неофіційних джерел просочувалися відомості, що з депутатами «працюють» персонально: переконуючи, нагороджуючи, вимагаючи та обіцяючи. Тому, за великим рахунком, Ярославу Гадзалу не треба було занадто хвилюватися. За кілька днів до сесії він давав інтерв’ю в місцевій пресі, і особливої тривоги в них не відчувалося. Хоча залаштункова боротьба і переживання на те і є залаштунковими, щоб про них можна було лише здогадуватися... А тим часом на поверхню «спливла» конкретна кандидатура Михайла Сендука. І почалася робота на нього. Відчувши нехороше і, вочевидь, спасувавши під тиском нашоукраїнців, буквально за день до початку сесії у керівної ланки області виникає нова ідея: замість Гадзала, члена Аграрної партії, діючого голови облради, запропонувати на посаду голови Анатолія Данилишина, заступника глави облдержадміністрації, який працював на цій посаді один рік після багаторічної діяльності в податкових органах. Очевидно, розраховували на те, що в безпартійного керівного робітника є непогані шанси посісти перше крісло в облраді. Тому коли вже на сесії після довгих і тягучих організаційних питань і обговорення регламенту розпочали висування кандидатур на посаду голови Львівської обласної ради, були названі лише два претенденти: Анатолій Данилишин, безпартійний депутат, і Михайло Сендук, який значився в обласних списках також безпартійним висуванцем «Нашої України». Кандидатура Ярослава Гадзала не прозвучала ні з трибуни, ні з залу. І для багатьох депутатів це стало повною несподіванкою, адже принаймні частина депутатів ставилася до нього з симпатією і готова була підтримати. Виступи з трибуни обох претендентів були безбарвними, із набором стандартних програм і запевнянь. Сендук навіть суто зовні програвав не дуже яскравій особистості Данилишина, та й читав свій «прожект» з папірця. «Вибирати особливо було ні з кого...» — констатували згодом багато депутатів. Та все ж голосування засвідчило, що нашоукраїнці в цьому єдиноборстві виявилися сильнішими: 48 депутатів із 81 проголосували за Михайла Сендука. «Швидше, в тому випадку перемогла ідея, а не конкретна людина, — стверджували нашоукраїнці. — Треба було зломити провладний блок аграріїв, які скомпрометували саму ідею аграрної реформи, дощенту розоривши галицькі села. Якби до влади прийшов Данилишин, нічого в області не змінилося б. А так ми можемо почати спочатку, фактично з білого аркуша».

І це справді так, якщо взяти до уваги, що й місто Львів також очолив новий мер — господарник із великим досвідом Любомир Буняк, який, втім, також не сумнівався, що біля стерна обласної ради стоятиме Ярослав Гадзало. Але чого в цьому житті лишень не трапляється...

За львівськими перипетіями спостерігали (а дехто й активно включився в роботу) і новообрані депутати Верховної Ради. Найактивнішими також були представники «Нашої України». А ось думка з цього приводу незалежного депутата Петра Писарчука: «Львівщині пощастило з новим губернатором. Та хай би яким перспективним він здавався, мало що в нинішніх умовах залежить від однієї людини, навіть керівника. На мій погляд, слід докорінно змінювати саму систему влади: губернаторів, керівників районів мають обирати люди. Чиновників слід зробити максимально залежними від виборців. А зараз виконавча влада повністю підпорядкована Києву, Президенту. Що стосується політики, то в цій ситуації політична стабільність залежатиме від результатів роботи економіки, а не будуватиметься, створюватиметься сама по собі. І тому, не змінивши «правил гри» в економіці, ми не досягнемо і політичної стабільності в суспільстві. Мене непокоїть, наприклад, і те, що під політичними знаменами «Нашої України» до парламенту, інших представницьких органів пройшли люди, далекі від великих заслуг і чеснот, і це має стати застереженням для Віктора Андрійовича Ющенка. Головою Львівської обласної ради, приміром, обрано керівника, який протягом кількох років не зміг погасити заборгованості своїм робітникам із заробітної плати. І це теж наводить на міркування. Я ніколи не був шанувальником аграрного лобі. Вони принесли регіону більше шкоди, ніж користі, якщо подивитися на розорені, фактично знищені села. Але я боюся, що ми знову починаємо в людях сіяти ілюзії, створювати нових кумирів...»