ЛІВИЙ ДЕ, ПРАВИЙ ДЕ БІК...

Політична акція «Україна без Кучми» у формі народного трибуналу, що пройшла в Миколаєві 25 лютого, як і низка попередніх протестних заходів, не вирізнялася ні масовістю, ні одностайністю учасників. Хоча мітинг відбувався в зручному для масових заходів місці — в адміністративному й історичному центрі Миколаєва, де кінець головної вулиці Радянської плавно переходить в Інгульський узвіз, він зібрав лише кілька сотень людей, в основному — літніх. Принаймні тих, хто прогулювався центральною вулицею міста в передвечірній час вихідного дня, було набагато більше, ніж тих, хто зібрався послухати звинувачення на адресу Президента. Очевидно, розуміючи таку невідповідність наявного можливому, організатори акції зволікали з відкриттям «народного трибуналу», пояснюючи затримку тим, що «не всі люди підійшли», «ось-ось має наскочити загітована комсомолом молодь». Люди, слід зазначити, підходили, кількість присутніх зростала, але очікувана молодь так і не наскочила.

Неважко було спрогнозувати заздалегідь, що ця акція в Миколаєві, незалежно від настрою населення, не могла стати масовою. Не лише тому, що місцева влада разом з центристськими політичними партіями провела відповідну роботу з населенням. Значною мірою на ситуацію вплинуло те, що до учасників протесту не приєдналися дві найвпливовіші в регіоні й традиційно опозиційні сили — комуністи та НРУ. Утім, окремі лідери КПУ місцевого масштабу були на мітингу. Але вони явно підкреслювали свою роль сторонніх спостерігачів — перебували осторонь від мітингуючих. Організаторами Всеукраїнської акції в Миколаєві стали місцеві осередки соціалістичної партії, а також УНР, ДСУ і низка інших політичних, громадських організацій, які увійшли в місцевий комітет ФНП. Хоча півторагодинний мітинг пройшов без ексцесів (представники міліції поводилися щодо мітингуючих підкреслено лояльно), єдності учасникам акції бракувало. Толерантність, демонстрована політично розмаїтою президією мітингу, не вельми сприймалася його рядовими учасниками. Виголошувані ліві гасла й пропозиції «затаврувати ганьбою режим Кучми» присутні повністю схвалювали. Але щойно представники «Батьківщини» нагадали про свій інтерес і заявили про вимогу звільнити з в’язниці Юлію Тимошенко, як рознісся гучний гомін невдоволення. Ще з меншим розумінням були сприйняті звинувачення представника правих сил з приводу українсько-російських домовленостей у Дніпропетровську.

Хоч як налаштовували мітинг його організатори на суто «протестний» лад, на єдність дій політично різнорідних союзників, на ньому все-таки домінували непереможні ліві ідеї, які не визнають інакомислення. І те, що поруч із соціалістами в президії були не їхні постійні союзники — комуністи, а представники правих і не дуже впливових у регіоні партій та рухів, викликало в присутніх подив, якого багато хто й не намагався приховати. Публіка на мітингу, упіввуха слухаючи те, що відбувалося на сходинках, які заміняли трибуну, активно обговорювала головне для себе питання: «чому комуністи опинилися «за бортом» подій?», «і коли вони посядуть належне їм місце поруч із соціалістами, вигнавши з президії чужий правий елемент?». Від відповіді на ці запитання справді багато що залежить.

У взаєминах місцевої влади й комуністів останнім часом простежуються різкі перепади, в яких відбиваються як хиткість взаємин союзних і протиборчих політичних сил у масштабах країни, так і регіональні особливості. Тоді як верхи КПУ, хитаючись то в один, то в другий бік, заледве визначалися у своєму остаточному ставленні до касетного скандалу, миколаївські комуністи, що називається, поспішили «поперед батька в пекло». Особливо яскраво це проявилося 1 лютого, коли протиборчі політичні сили демонстрували рівень свого впливу. Тоді біля облдержадміністрації зібралося кілька сотень чоловік під червоними прапорами. Заяложені, звичні гасла — повернути радянську владу, підвищити зарплати й пенсії, знизити ціни, до яких влада притерпілася, — ліві оратори доповнили жорсткими вимогами, безпосередньо пов’язаними з касетним скандалом, — відставка силових міністрів, прем’єр-міністра й самого Президента. Нічого надзвичайного на цьому мітингу не було. І якби його організаторами стали, як до цього, соціалісти, то про нього б скоро й забули. Але в тому то й річ, що цю акцію протесту організували місцеві комуністи, які впродовж тривалого часу з «гострих» питань не «висувалися» й не квапилися підтримати союзників із СПУ. Від цієї акції важко було відхреститися. Відкрили мітинг і виголосили першу доповідь секретарі обкому КПУ.

Того самого дня миколаївські комуністи, які перейшли невидиму для непосвячених, але цілком реальну межу своїх відносин із владою, одержали жорсткий урок. Альтернативний і багатолюдніший мітинг представників трудових колективів заводів «Зоря», «Океан», МГЗ і ряду інших підприємств, який відбувся на площі перед Палацом культури суднобудівників, зажадав від лівих «припинити антидержавну діяльність». Явною несподіванкою для місцевого політикуму стало те, що альтернативний мітинг мав чітку антикомуністичну спрямованість. Представники трудових колективів, ніби забувши, що авангардну роль у касетному скандалі відіграють соціалісти, максимальну частину провини поклали на комуністів, звинувативши їх у тому, що це саме вони «затіяли непотрібну політичну кампанію з дискредитації України як демократичної держави».

Жорстка розмова влади з комуністами, котрим, як з’ясувалося, було що втрачати, відбилася на позачерговій сесії обласної ради, яка прийняла звернення з приводу проектів законів про вибори до Верховної Ради й місцевих рад, перехід на пропорційну систему, запропонувавши Президентові не підписувати законопроектів, а Верховній Раді — допрацювати їх, використовуючи нині чинні закони, побудовані на змішаній, пропорційно-мажоритарній системі. У тіні цього важливого питання не сховався невеликий, але характерний епізод. Сесія переглянула склад постійних комісій і фракцій і, зокрема, ухвалила рішення внести зміни до складу президії облради. Зі складу цього колегіального органу вивели депутата, другого секретаря обкому КПУ Миколу Дзарданова — керівника депутатської групи «За соціалізм, народовладдя, справедливість».

Важко сказати, що більше вплинуло на позицію місцевих комуністів, — подані владою уроки, усвідомлення того, що їм є що втрачати, чи прямий окрик-вказівка з партійного Олімпу, але останнім часом вони, забувши кривди, демонструють особливу лояльність до влади, дедалі більші розбіжності з соціалістами. Показова деталь. Біля входу в двоповерховий особняк, у самому центрі міста, де розмістився обком КПУ, тривалий час був виставлений стенд-плакат, який закликає збирати підписи з вимогою відставки «режиму Кучми — Ющенка». Ні для кого не секрет, що «вірні ленінці» у боротьбі із згаданим вище режимом не вельми напружувалися і швидше імітували заявлені дії. Але навіть від цих, суто зовнішніх проявів опозиційності миколаївські комуністи, очевидно, відмовилися. Принаймні згаданий стенд-плакат зняли. І сталося це саме напередодні останньої акції протесту.