Ліберальні реформи в епоху неофеодалізму

Незважаючи на величезну кількість правильних ліберальних реформ і законів, прийнятих попередньою і нинішньою владою, істотно ситуацію в Україні вони не поліпшили. Копіювання західних моделей не спрацювало, й стає очевидно, що на цьому історичному етапі розвитку українського суспільства вони не результативні, і нам потрібен інший, ефективніший шлях.

Стало також абсолютно зрозуміло, що система, створена за 30 років в Україні, нівелює будь-які найкращі реформи, перетворюючи їх із самого початку на фікцію, а тому першочерговим нашим завданням стає створення в країні таких умов, за яких ці прогресивні ліберальні зміни почнуть повноцінно працювати.

Адже ті реформи, які на Заході дають швидкий і помітний ефект, Україні жодним чином не допомагають прискорити її розвиток і, більше того, часом призводять до протилежного результату - системного погіршення економіки та рівня життя людей.

У зв'язку з цим головними для нас, лібералів, стають питання, чому західні моделі розвитку в Україні сьогодні не працюють і які моделі нам потрібні.

Лібералізм - не засіб, а мета

Розпочинаючи державне будівництво, мусимо чітко розуміти, на якому історичному етапі розвитку ми перебуваємо, які ідеології й моделі йому відповідають.

Адже будь-яка ідеологія, як відомо, є всього лише відображенням рівня розвитку суспільства та його продуктивних сил. Вона не привноситься ззовні, не дається згори, а є природним результатом розвитку суспільства, закономірним етапом на шляху його еволюції.

Точно так само не даються згори економічні й політичні інститути, що є головним чинником сталого розвитку будь-якої держави.

Буржуазні революції в Європі, озброєні ліберальними ідеями, які привели зрештою до появи сучасного Західного світу, відбулися не тому, що люди завжди хотіли свободи, рівності та братерства, а тому, що з'явилася сильна буржуазія, яку сковували рамки самодержавства.

Люди вимагали здійснення конкретних реформ, які б дозволили прогресивному класу більш повно й вільно розвиватися і обстоювати свої інтереси в економічному, політичному, культурному та духовному планах.

І тому ми завжди мусимо пам'ятати, що спочатку розвивається економіка, базис, визрівають нові прогресивні сили суспільства та їхні потреби, і лише потім відбуваються зміни в надбудові - ідеології та законах, які, на вимогу суспільства, приводять у відповідність до віянь нового часу.

Історія не знає успішних прецедентів, коли б надбудова значно випереджала базис. Не може бути так, щоб державна ідеологія і моделі розвитку були прогресивнішими за рівень розвитку продуктивних сил суспільства. Це порушує природний взаємозв'язок базису і надбудови, призводить до розриву між реальними потребами суспільства на даному історичному етапі й нав'язаною йому системою поглядів та цінностей.

Неможливо здійснити буржуазну революцію в первіснообщинному або рабовласницькому ладі, де ліберальні реформи просто непотрібні, оскільки ніяк не пов'язані з об'єктивною реальністю.

Так само як неможливо впровадити ліберальні економічні та політичні інститути в суспільстві, яке перебуває на нижніх щаблях свого розвитку, оскільки воно не має тих рушійних сил, того передового класу, котрий здатен створити такі інститути для вираження своїх інтересів.

Усі сучасні ефективні політичні й економічні інститути створені або еволюційним шляхом, як на Заході - з багатолітнім визріванням буржуазій, або революційним - установленням авторитарної влади та швидким примусовим нав'язуванням цих інститутів суспільству, як у Китаї, Південній Кореї, Сінгапурі Чилі, Грузії тощо.

Та навіть в еволюційного шляху є такий етап як абсолютизм, який, з одного боку, знищує рештки феодальної роздробленості, а з іншого - сприяє розвиткові буржуазії та її конфлікту з дворянством, що виливається, в результаті, в ліберальні перетворення.

Якщо ж не враховувати цих закономірностей розвитку суспільства й підходити до процесу механістично, виникають два паралельних, не взаємопов'язаних світи. В одному з них ідуть реформи, приймаються прогресивні закони, а в іншому - панують животіння та вбогість, і реформи, відірвані від реалій, абсолютно не відчуваються.

Схожа ситуація склалася сьогодні і в Україні. Більша частина суспільства поки що не може досить чітко й однозначно сформулювати, що сковує його розвиток, які конкретно реформи йому потрібні, і в чому вони мають полягати. Люди, які прагнуть до патерналізму, просто хочуть, щоб держава про них піклувалася краще і якісніше. У їхньому розумінні - це і є реформи.

Але так ця система не працює. Якщо в суспільства немає конкретних вимог, реалізація яких допомогла б йому самостійно розвиватися більш ефективно, то не буде й конкретного результату. І жодні абстрактні "реформи" у вигляді копіювання західних моделей нам не допоможуть.

Тому наше головне завдання сьогодні - визначити, на якому історичному етапі розвитку перебуває наше суспільство, і взяти на озброєння відповідну ідеологію, що забезпечить поступальний еволюційний рух України до лібералізму.

Бо лібералізм - не засіб, не інструмент поліпшення життя, а мета, кінцевий на сьогодні пункт призначення. Це той самий "цивілізований світ", куди ми всі так давно прагнемо і де панують максимальні економічні і особисті свободи кожного громадянина.

Неофеодалізм по-українському

Якщо ми зазирнемо в історію, то зможемо безпомилково визначити історичний етап, на якому перебуваємо, - це феодалізм на вищому рівні його розвитку.

Занепад державної єдності, ослаблення центральної влади, привласнення державних функцій приватними групами, втрата монополії держави на силу і поява особистих армій, дроблення держави на сфери впливу, виникнення приватних вертикалей влади в галузях і сферах - усе це нині характерне для України. І це - неофеодалізм. Тільки тепер вотчинами стають не земельні наділи як основний актив, а стратегічні галузі та регіони країни.

Ми помилково називаємо наш політичний лад олігархією, а найбагатших людей - олігархами. За олігархії найбагатші люди перебувають безпосередньо при владі й узурпують її і неформально, і офіційно. Так, як, наприклад, сьогодні це є в Росії, де з'явився новий клас призначених владою олігархів - керівників держкорпорацій і силових структур.

У нас же єдності немає, країна розшматована на вотчини - за галузями й регіонально. І тому ми не можемо називати це олігархією, це - неофеодалізм, а ті, кого ми звикли називати олігархами, насправді - неофеодали.

Неофеодалізм почався з розпаду СРСР. Сам його розпад був, по суті, класичним прикладом феодального дроблення країни на частки, владу в яких захопили старі-нові сеньйори. Довгий час ми в своєму розвитку йшли паралельно з Росією, поки там не було встановлено авторитарний режим в інтересах нової правлячої еліти - державної та недержавної олігархії.

Ми ж залишилися в попередній системі координат, зберігши свій неофеодальний лад і безрезультатно намагаючись впровадити ліберальні реформи в суспільство, яке, по суті, ще не є буржуазним, здатним перетравити такі реформи.

Та оскільки ці реформи не працюють і не можуть спрацювати, то й неофеодалам вони не страшні. Ба більше, лібералізм тільки грає їм на руку, оскільки сьогодні вони є найпотужнішим класом, який не лише повною мірою усвідомлює свої інтереси, а й, володіючи необмеженими ресурсами, здатен просувати їх, змінюючи правила гри під себе.

Тому, доки суспільство не озброїться ідеологією, що відповідатиме його реальним потребам і вимогам історичного етапу його розвитку, неофеодали можуть спати спокійно. Лібералізм, відірваний від реалій, не є в руках народу зброєю, спрямованою проти панування неофеодалів, і жодним чином їм не загрожує.

Лібералізм на службі неофеодалів

Уявімо собі феодальну роздробленість у ранньому Середньовіччі. Європейські держави розірвані на сотні мінідержав. Кожен князьок вважає себе богом на своєму уділі, і мав він на увазі монарха та загальнонаціональні інтереси. Все як у нас.

І тут монарх починає впроваджувати в країні ліберальні реформи - полегшує умови ведення бізнесу, дає права та свободи громадянам, лібералізує політичне й економічне життя в країні.

Здається, немає потреби доводити, що жодні його ініціативи реалізовані не будуть. Ці реформи феодали, за якими стоїть сила, або ігноруватимуть, або скористаються лібералізмом для подальшого зміцнення й легалізації своєї влади, спираючись уже на нібито волевиявлення залежного від них народу. Бо тільки в них є ресурси, фінансова та військова сила й чітко усвідомлювані інтереси.

Найсвіжіший приклад в Україні - реформа децентралізації. За наявності сильного свідомого середнього класу та розвиненого буржуазного суспільства вона була б стимулюючим чинником для розвитку регіонів і поліпшення умов ведення бізнесу. Але в умовах неофеодалізму вона несе зворотний ефект, оскільки посилює не громади, а переважно місцевих князьків-неофеодалів.

У результаті, замість стимулювання бізнесу децентралізація сприяє лише дезорганізації системи держуправління, економічному і політичному сепаратизмові. Ні народ, ні малий і середній бізнес ніяк не відчули плодів децентралізації, зате місцеві князьки отримали можливість казково збагачуватися за рахунок розпилу величезних грошей, що залишаються на місцях, і посилювати особисту владу. У таких умовах придушувати народну ініціативу на місцях неофеодалам стало ще легше, і це - яскравий приклад того, як несвоєчасні реформи здатні лише погіршити ситуацію.

І саме з цієї причини такі ліберальні ініціативи ніде й ніколи в середньовічній Європі реалізовані не були. Навпаки, запит суспільства тоді стосувався виключно ліквідації роздробленості, об'єднання країни та максимального посилення центральної влади, яка б загнала в рамки розперезаних феодалів і навела лад. Лібералізмом там і не пахло.

Це неминучий етап виходу з феодальної роздробленості - жорсткі заходи з об'єднання країни, примушування феодалів до виконання законів, обмеження їхньої влади й стимулювання розвитку економіки, малого та середнього бізнесу.

І лише потім, зі становленням буржуазії, середнього класу, з'являється запит на ліберальні реформи та перетворення. Не того середнього класу, який сьогодні отримує в офісі тисячу доларів як найманий працівник, а того, який володіє бізнесом і відносно незалежний від держави або структур, що входять в імперію того або іншого феодала.

Як і середньовічна Європа, сьогодні ми, перебуваючи в епосі неофеодалізму, не можемо перескочити етап подолання роздробленості й відразу перейти до лібералізму. Спочатку ми мусимо максимально жорсткими заходами зруйнувати "державність" окремих феодалів, їхні вотчини у стратегічних галузях економіки, вертикальні структури, їхні сітки в органах влади.

Інакше з допомогою ліберальних переваг українські неофеодали й далі, користуючись недосвідченістю більшості громадян, будуть обманювати їх через ЗМІ й посилювати свої позиції після кожних виборів.

До лібералізму - через жорсткі заходи

Хоч би як ми намагалися прикрити нинішні проблеми добрими ліберальними намірами, глибинний запит суспільства на встановлення сильної влади сьогодні високий, як ніколи. Ще задовго до війни українці, за всіма опитуваннями, хотіли встановлення справедливості й наведення порядку, а тепер ці прагнення посилилися багатократно.

І, хоч у суспільстві досі циркулює міф про те, що українці не терпітимуть жорсткої влади, це не зовсім так. Вони не терпітимуть тільки того жорсткого режиму, який вважатимуть чужим для себе. І навпаки, ось уже майже 30 років вони чекають героя, який залізною рукою наведе лад і відплатить кривдникам простого народу по заслугах.

Сьогодні суспільство, по суті, розділене на дві частини. Менша, активна частина виражає інтереси і прагнення середнього класу й розчарована іншою частиною суспільства, яку вважає патерналістською та спраглою покровительства з боку держави.

Серед пасіонаріїв давно вже визрівають настрої про необхідність встановлення в тій чи іншій формі твердої влади, яка виражатиме позицію активної патріотичної частини суспільства, щоб послабити вплив на політику патерналістської частини, яка більше піддатлива маніпулятивним технологіям і частіше помиляється у своєму виборі вождів.

Більша ж частина суспільства прагне справедливості, достойної оплати праці й порядку та чекає справедливого вождя, який буцім потурбується про простий народ.

Але і ті, й інші, врешті-решт, хочуть жорсткого управління. При цьому кожна частина соціуму виходить із різного розуміння завдань такого управління.

Якщо громадянське суспільство вимагає зламу системи, повного повалення залізною рукою неофеодальної імперії та знищення корупції для проведення ефективних реформ, то більша частина українців очікує народної авторитарної влади для справедливого розподілу передусім економічних благ.

Якщо громадянське суспільство хоче "залізного канцлера", для якого важливі питання ідеології, реформ, зміцнення незалежності, обороноздатності, суб'єктності України та її інтеграції в Західний світ, то для більшої частини людей першочергове значення мають соціальні ініціативи та підвищення рівня життя.

Таким чином, запит на встановлення сильної влади сьогодні є в усіх частинах українського суспільства, різнячись лише завданнями, що ставляться перед такою владою.

Зрештою, не забуваймо: схожий шлях пройшла і Грузія, яка впроваджувала ліберальні реформи та боролася з корупцією надзвичайно жорсткими методами, далекими від нашого розуміння ліберальності. І коли ми наводимо Грузію як приклад реформ, мусимо додавати, як новій владі вдалося зламати хребет клановій корупційній системі.

Хто зламає систему?

Віктор Янукович, який намагався утвердити в Україні сильну владу, програв лише тому, що не виражав, по суті, інтересів жодної з частин суспільства. Його модель сильної влади полягала у встановленні клептократичного режиму з жорсткою вертикаллю. Він був чужинцем для пасіонаріїв і не зміг стати народним авторитарним лідером для патерналістської частини суспільства.

Петро Порошенко на нетривалий час став лідером пасіонаріїв, але не набрався рішучості зламати систему, оскільки сам був її породженням і одним зі стовпів. У результаті, він втратив як підтримку патерналістської більшості, так і прихильність частини громадянського суспільства.

Володимир Зеленський - перший в історії президент не з системи - отримав необмежений мандат від більшої частини суспільства, де домінує запит на соціальну складову, і від частини пасіонаріїв, але досі не зміг заручитися симпатіями всього громадянського суспільства, від чиєї підтримки залежить успіх чи неуспіх у зламі системи та ліквідації неофеодальної роздробленості країни.

У результаті, сьогодні ми прийшли до ситуації, що загрожує неконтрольованою децентралізацією влади та регіонів і розпадом країни. Прискорення феодалізації почалося після початку війни й набуло занадто загрозливих масштабів зараз.

Свого часу ми не дали Януковичу встановити в країні диктаторський олігархічний режим і повернути вектор України у бік Росії. Але Майдан так і не став буржуазною революцією через відсутність буржуазії.

Ми лише зафіксували статус-кво, зберігши неофеодальний режим, а війна його тільки зміцнила, давши можливість неофеодалам не лише посилити свій контроль над економікою і політикою, а й створити власні армії.

Коли настане година Х і країну остаточно розшматують, не знає ніхто, однак ризики зростають день у день. І альтернативи встановленню жорсткого антифеодального режиму в Україні, практично, немає.

У зв'язку з цим громадянському суспільству слід уже зараз відкинути ілюзії про можливість на даному етапі змінити ситуацію в країні ліберальним шляхом і морально готувати себе до диктатури середнього класу. До лібералізму ми зможемо прийти тільки через жорсткий централізм і далеко не ліберальні заходи. Як, наприклад, це відбувалося в тій-таки Грузії.

І це вікно можливостей для України відкриється тільки тоді, коли влада, спираючись на громадянське суспільство, отримає від нього достатній мандат довіри, підтримку і повноваження для встановлення більш жорсткого режиму та спільної нещадної боротьби проти неофеодалізму.

Інакше - без підтримки, схвалення та участі ліберальних пасіонаріїв - створити в Україні сильну централізовану владу і здійснити радикальні перетворення за прикладом Сінгапуру, Південної Кореї або Грузії буде неможливо.

У такому разі відсутність очевидних успіхів у підвищенні рівня життя населення (а він і не може підвищитися при такій системі) обнулить рейтинг будь-якої влади, і всі ми вкотре залишимося сам на сам із не контрольованими ніким феодалами. В яких є гроші, є ЗМІ, є свої приватні армії, які роздушать кожного, хто наважиться їм опиратися.

Як вийти з неофеодального глухого кута?

Жодних сантиментів у нашій боротьбі з неофеодалізмом бути не може. Нам потрібне вкрай жорстке законодавства в частині корупційних злочинів, незаконного збагачення, розкрадання бюджетних коштів. Розкрадання державних грошей і корупція мають стати в один ряд із найтяжчими злочинами, нарівні з убивством.

Неофеодали повинні знати, що за порушення законодавства їх чекатиме не тільки неминуче покарання, а й конфіскація та націоналізація окремих підприємств або навіть усіх активів на території країни та за кордоном.

Ми мусимо посилити законодавство у сфері інформаційної безпеки, щоб обмежити пропагандистські ресурси неофеодалів у їхній антидержавній антиукраїнській діяльності.

Нарешті, нам треба ліквідувати приватні армії і парамілітарні формування, повністю очистити владу від осіб, пов'язаних із неофеодальними структурами, навести лад у правоохоронній системі.

Бо, коли хтось ще не помітив, ми вже давно живемо в умовах диктатури, тільки неофеодальної. Де права людини - фікція, а рівність усіх перед законом - ілюзія. Кожного можуть побити, вбити, оббрехати, роздушити, і звичайна людина ніяк не зможе себе захистити. Є феодальні вотчини, і є кріпаки, раби.

І саме неофеодалізм не дає Україні розвиватися та рухатися далі. Експлуатуючи сировинну базу країни і корумпуючи держапарат згори донизу за сировинні гроші, неофеодали консервують у країні таку ситуацію, за якої інвестори ніколи до нас не прийдуть. А отже, всі наші мрії про розвиток високотехнологічних галузей і побудову сучасної економіки з високою доданою вартістю так і залишаться мріями.

Змінити ситуацію можна тільки державною силою. Жорстко, рішуче, нетолерантно зруйнувати неофеодальну систему і створити всі умови для розвитку малого та середнього бізнесу, потужного класу національної буржуазії, яка, зрештою, й стане головною рушійною силою на шляху України до лібералізму - царства свободи.

Іншої мови, крім мови сили, люди, що паразитують на тілі країни, не розуміють і добровільно здаватися не мають наміру. Тому або ми їх, або вони нас.